Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 4 )

Основною метою його життя було створення в Україні театру європейського рівня. Не другорядного-третьосортного, а такого де краща драматургія була б щонайкраще поставлена й зіграна.

У тогочасному Відні Курбас мав змогу бачити гастрольні вистави з участю Елеонори Дузе, Ж. Муне-Сюллі, різні національні театральні школи, пройнятися новими ідеями та пошуками театральних форм. Формування творчої особистості Курбаса відбувалося в атмосфері підвищеної вимогливості до мистецтва і відповідальності перед ним.

Певний вплив на формування естетичних режисерських поглядів Леся Курбаса мала творчість відомого німецького режисера Макса Рейнгардта та Гордона Крега. Ці постановники здолали натуралістичну аморфність, історизм та археологізм, акцентуючи пластичні моменти у виставі, прагнучи монументальності видовища через гармонізацію сценічної архітектури зі світлом, словесною дією актора, пластикою мізансцени.

Відкриття європейської театральної школи значно вплинуло на формування світоглядних принципів молодого Леся Курбаса. Врешті, саме вони спрямували його пошуки до метафоричного, поетичного перетворення дійсності у театральних постановках.

Олександр Степанович Курбас був не лише талановитим постановником вистав, режисером-філософом, але й педагогом. Він створив школу театральної майстерності, яка відіграла дуже велику роль у дальшому розвитку театру. Він виховав для України величезну плеяду першорядних режисерів і акторів: М. Крушельницький, А. Бучма, Р. Нещадименко, В. Василько, Г. Ігнатович, Б. Тягно, В. Скляренко, Л. Геккебуш, Л. Болобан, І. Мар’яненко, Я. Бортник, О. Сердюк, С. Федорцева, М. Верхацький, Д. Антонович, В. Чистякова та багато інших, які увійшли в історію українського театру, створили вистави й образи, що належать до золотого фонду української культури.

Література

1. Василько Курбас. Спогади сучасників. – К.: Мистецтво, 1969.

2. Волицька І. В. Театральна юність Леся Курбаса. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1995.

3. Вороний і драма. – К., 1989.

4. История Западноевропейского театра. – Т.7. – М.,1985.

5. Лесь Курбас. Березіль – К.:Мистецтво, 1988.

6. Лесь Курбас. – М.: Искусство, 1988.

7. Молодий театр. – К.: Мистецтво, 1991.

8. Сьогодення українського театру і “Березіль”. Культура України: історія і сучасність. – Харків, Харківський державний інститут культури, 1994.

9. Шварц Кайнц. – Л., 1972.

Бойко В’ячеслав Іванович,

здобувач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

Микола Міхновський – апостол української державності і свободи

На превеликий жаль, протягом багатьох століть українському народу не вистачило моральних і фізичних сил, щоб довести своє існування як вільної нації. Однією з причин цього Микола Міхновський вважав відсутність провідника, “генія” в національній справі, який повів би націю до її визволення. На роль такого “генія” претендували кирило-мефодіївці і Костомаров, але вони “повели українську націю іншою, непрямою дорогою – не навпростець, а манівцями через усю Московщину, і за ними сим далеким і непевним шляхом пішло багато народу” [3, 203].

У 90-х роках XIX століття починається новий етап українського національно-визвольного руху. Одним із представників цього покоління борців за свободу і був М. Міхновський (1873–1924), який підняв питання національної свободи на якісно новий рівень.

Масове виключення з Київського університету великого числа студентів викликало у них зрозуміле бажання стати революціонерами. Перша організована поява молодих “свідомих” українців відбулася 1891 року, коли група студентів на чолі з І. Липою, Б. Грінченком, М. Міхновським, М. Вороним,. О Черняхівським зібралася в Каневі на могилі Тараса Шевченка й створила “Братство тарасівців”. Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі.

Члени братства впевнено проголошували про свій намір стати істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї “українськості” вони зобов’язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в “українському дусі” своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній нагоді захищати українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як самостійного народу.

Національно-політичну програму братства уклав М. Міхновський, представивши її в окремій політичній декларації, опублікованій 1893 року у львівській газеті “Правда” під назвою “Profession de foi молодих Українців” (“Декларації віри молодих українців”). Основні засади декларації: кожна людина є складовою частиною своєї нації, тому й доля кожної людини залежить насамперед від долі її нації; вільний розвиток нації та кожного її представника можливий лише у вільній самостійній державі; причиною рабства України є московське поневолення, тому українські патріоти повинні “віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користи людськости ще одну вільну духом одиницю” [3, 201].

Світогляд українського націоналізму завжди був раціоналістичним і прагматичним, виходячи з засад кантівського розуміння людської відповідальності, тому справі визволення України кожен українець повинен присвятити всі свої сили. Рушійною силою в боротьбі за визволення є національні почуття й національна свідомість, наявність яких як серед української інтелігенції, так і серед українського простолюддя є необхідною передумовою здобуття національної свободи. “Наука і життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потрібує національної волі для своєї праці й поступу, ... як діти України, як сини свого народу, єсьмо националами і перед усім дбаємо о те, щоб дати свому народови волю национальну” [3, 202].

Національне питання й національні змагання неодмінно з’являються тоді, коли нація є пригніченою, коли їй забороняється користуватися власними духовними силами, культурно-національними надбаннями.

На думку М. Міхновського, в свідомості української інтелігенції відсутній ідеал незалежності України, а тому вона не може мати цього ідеалу й у майбутньому. М. Міхновський закликає пам’ятати споконвічну правду, що “треба бути державно-незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоб лаштуватися в своїй державі, на своїй території по своїй уподобі” [2, 44].

Прихильників М. Міхновського недарма називали самостійниками. Лише відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне українській нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії. Їй потрібна свобода, для чого Україна має матеріальні та духовні сили.

Помилковою, на думку мислителя, є й участь українських студентів у боротьбі за “академічні свободи” в російських університетах: “Самий факт існування московських університетів і шкіл з московською викладною мовою на території Українців – є глумом над свободою, є нехтованнєм наших загально-людських прав, є ганьбою і зневаженнєм нашої нациї, а надто освічених її членів – української інтелігенції. Не за “академічну свободу” нам треба боротися, а за саму академію, за право мати її своєю, національною власностю” [2, 83].

Концепція свободи М. Міхновського мала епохальне значення в тяжкі часи занепаду національної свідомості українства, насамперед тієї української інтелігенції, яку, на думку П. Мірчука, “зуміли затруїти московські соціалісти брахманом кличів про всесвітнє пролетарське об’єднання і соціальну перебудову всього світу, для якої національне питання являється перепоною” [1, 48–49].

Література

1. Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державності. – Філадельфія, 1960.

2. Міхновський М. Справа української інтелігенції в програмі УНП. – Чернівці, 1904.

3. Міхновський М. Profession de foi молодих Українців // Правда. – Л., 1893. – Т. 16–19. С. 201–207.

Бондар, Тетяна Іванівна,

кандидат філософських наук, доцент

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

РИТОРИКА ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА

В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЙ

Проблема риторизації комунікативних процесів в епоху антрополітичної кризи стає особливо актуальною. Духовний занепад суспільства проявляється у зловживанні силою слова – в софістиці, демагогії, вербальних маніпуляціях та популізмі. Нездатність впливати на думки і почуття інших природним для людей шляхом – силою слова, переконуючи досягати консенсусу, спонукає до застосування антигуманних і аморальних засобів впливу – насильства, “промивання мізків”, гіпнозу, наркотичного впливу тощо. Риторика ж, будучи мистецтвом і теорією переконання, впливу на розум людини силою слова, тим самим стає і засобом порозуміння, досягнення консенсусу, гармонії відносин як на рівні індивідів, так і в масштабах суспільства в цілому. Вона сприяла і сприятиме подоланню криз людського буття, зокрема в царині політичних колізій, що так гостро постали перед нашим суспільством сьогодні.

Риторика є культурною основою знання і соціальної діяльності, вона дозволяє людині бути громадянином правового суспільства і визначати форму думок і напрям дій у майбутньому. Вона поєднує людство з історією культури.

У культурі нашого народу риторичні традиції посідали чільне місце. Відродження вітчизняної риторики має йти від її джерел, від тих багатих надбань, що були закладені в скарбниці вітчизняної культурної спадщини.

Важливу роль у розвитку вітчизняної риторики мала Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним острівком просвіти і культури України, Росії, значною мірою Білорусії та південних слов’янських країна. Вона мала статус Європейського навчального закладу. Вивчення й осмислення накопиченої тут риторичної спадщини сприятимуть розвитку риторики сучасної та риторизації комунікативних процесів нашого суспільства, зокрема політичних.

Одним з найвідоміших слов’янських ораторів був вчений, письменник і громадянський діяч Феофан Прокопович, який певний час перебував на посаді ректора Києво-Могилянської академії. Значна частина його великої наукової, публіцистичної та художньої спадщини належить риториці. У своїй праці “Про риторичне мистецтво” він звертається до української молоді з такими словами: “Вас закликає на громадські наради Батьківщина, що так часто зазнавала спустошень; церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас узяти участь в полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім’я нащадкам, цього успіху можна домогтися тільки за допомогою красномовства” [2, 103].

Праці Ф. Прокоповича, видатні для свого часу, не втратили свого значення й дотепер. Відрізняються ясністю викладу та відсутністю схоластичних прийомів. Для його творів характерним є живий, не позбавлений гумору виклад, прагнення до критичного аналізу. Ф. Прокопович різко і принципово критикував будь-який авторитет духовенства як вчительського стану, вимагаючи вільного і критичного ставлення до всіх наукових і життєвих питань.

У роздумі “Про корисність красномовства”, що входить до Х книжки праці “Про риторичне мистецтво”, Ф. Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, “хай найперше навчиться бути чесним і корисним для людського життя” [1, 79]. Великого значення надавав Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу становлять розробки стилів жанрів, композицій текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур.

Демократичність, відкритість розв’язання проблем сучасності політики намагаються продемонструвати через застосування диспутів як форми аргументації шляхом діалогу, доведення істинності чи доцільності власних позицій, рішень і дій. Однак, як правило, такі політичні дебати страждають відсутністю елементарної культури спілкування, що перш за все прявляється у низькому рівні логічної культури та нехтуванні елементарними нормами моралі. Теорія диспуту, розроблена Прокоповичем, є актуальною і сьогодні. В ній розкриваються такі питання: 1) що таке диспут, його види, предмет і мета; 2) що слід робити перед початком диспуту тому, хто береться щось доводити?; 3) якими правилами повинен керуватись аргументатор під час самого диспуту?; 4) деякі правила, яких повинен дотримуватись відповідач, готуючись до диспуту; 5) деякі правила, яких повинен дотримуватись відповідач під час самого диспуту; 6) основні правила, або закони, для аргументатора і відповідача; 7) метод диспуту, який ведеться не живим словом, а у письмовій формі.

“Диспут, – пише Прокопович, – як показує сама назва, є нічим іншим, як розв’язанням питання про те, яка з двох суперечливих думок є істинною... Звідси хоч кожну з сторін підтримують численні прихильники, що ворогують між собою, то однак розпочинається бій двох таборів неначе на війні, якщо між двома протилежними поглядами немає середнього, за якими може йти третій” [2, 184]

Розробляючи мистецтво діалектики, не останню роль в ньому відводив Прокопович моральним засадам. “Під час диспуту скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається, повністю зберігається як непорушний закон вчення про диспут, що є надзвичайно корисним” [2, 184]. Дотримання цього принципу в процесі політичних дебатів сучасними політиками сприяло б значно більш ефективному розв’язання злободенних проблем і формуванню довіри до них народу. Багато спадщини Ф. Прокоповича ще потребує своїх дослідників і може бути плідним джерелом для подальшого розвитку риторики як науки і ораторського мистецтва.

Література

1. І., Мацько . – К. : Вища шк., 2003.

2. Філософські твори: в 3-х т. – К., 1979. – Т.1.

івна,

старший науковий співробітник

Українського центру культурних досліджень

Міністерства культури і туризму України,

здобувач Київського національного

університету культури і туризму

НАРОДОЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ СКУРАТІВСЬКОГО

Хто ж ця людина і чому потрібно зберегти у пам’яті народній його здобутки для майбутніх поколінь.

Василь Скуратівський був найактивнішим, наполегливішим етнографом часів відродження на межі третього тисячоліття, а його народознавча діяльність залишається актуальною і сьогодні. Саме з його іменем пов’язано відродження та розвиток народознавчої діяльності, після часів нищення докорінно традиційної обрядовості і духовності, що є актуальним і понині.

Незважаючи на те, що дожовтнева обрядовість ще зберігала в собі цілісність структури традицій, звичаїв і обрядів духовного світу, проте в нових історичних умовах, уже після 30-х років, вона принципово змінювала свою сутність. івський глибинно аналізував суспільне значення народознавчої діяльності і її зв’язок з життям народу на сучасному етапі. Він твердо знав, що соціалістичне обрядотворення не зможе стати традицією і лишило тільки по собі сумну епоху обездуховлення народу.

Розуміючи, що за своєю структурою свята та обряди – не тільки форма дозвілля, а в них закодовані всі найосновніші етнопсихічні, психологічні і етнічні геноформи і починається засвоєння їх з раннього віку. У людини за допомогою обрядодій формуються не тільки стереотипні дійства, але й світоглядні структури. Оскільки народний досвід виробив цілу систему кодових форм, в яких обрядова структура нарощувала духовний потенціал людини, то кожна вікова група мала чітко вивершене дійство, за допомогою якого формувалися світоглядні символи й моральні устої індивіда зокрема, і колективу в цілому. Саме в цьому вбачалася значима роль історичної традиційності нашого народу. Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили й закріплювалися традиції, то обряди в свою чергу формувалися за допомогою свят. І тому, яким би важким не було повсякдення, саме за допомогою свят народ самоочищувався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю.

Святкова структура якнайдовше зберігає етнічне коріння нації, від якого постійно відростають нові й нові пагони самооновлення, а отже, й самозбереження. Це своєрідна структура духовного життя людини, його етнокод. івський велику увагу приділяв збирацькій роботі, яку вважав першочерговою і невід’ємною для відродження звичаїв і обрядів традиційної культури. Він пройшов сотні верст рідною Вітчизною. Від хати до хати, його зошит поповнювався записами пісень, прислів’їв, приказок, причт, звичаїв. Потім – невтомна праця, в яку вкладено велику любов до свого народу, і зокрема, народознавства.

Його первісточка “Берегиня” започаткувала національне відродження духовної культури українського народу, адже завдяки їй у школах і вузах зародився такий предмет як народознавство, котре репрезентує традиційні звичаї та обряди, народні вірування, мораль і філософію, дозвілля, ігри і забави, тобто все те, що віддзеркалювало духовне життя наших пращурів.

Із другої половини 1980-х років і до останнього подиху Василь Скуратівський видавав низку високоцінних монографій, які з’являлися одна за одною і, ясна річ, були результатом багатолітньої дослідницької роботи. Він залишив у спадок серію народознавчих набутків – “Берегиня”, “Посвіт”, “Покуть”, “Святвечір”, “Український рік”, “Дідух”, “Русалії”, “Кухоль меду” тощо. Всі вони тою чи іншою мірою висвітлюють національну духовність.

Упродовж п’ятнадцяти років Василь Скуратівський очолював фольклорно-етнографічну експедицію “Чумацькими шляхами”, вивчаючи в різних регіонах матеріальну та духовну культуру українського народу. Він – автор понад 500 публікацій в періодичних виданнях з народознавчої діяльності, духівник численних міжнародних фольклорно-етнографічних фестивалів (Берегиня, Покуть, Коляда тощо), засновник часопису “Берегиня”, через який відбувався прямий зв’язок з народом, його буттям. Він наполегливо працював над працями для своїх численних шанувальників і не менш численних критиків, є знаним дослідником української старовини, невтомним захисником чистоти традиційної народної моралі. Всі його праці наповнені змістом експедиційних матеріалів останнього часу.

Оскільки духовний світогляд нашого народу формувався і утверджувався протягом багатьох століть, залишаючи в спадок усе найраціональніше, найдоцільніше, тому будь-яка інформація від носіїв надає можливості відроджувати структуру регіонально втрачених традицій народної культури і залишається неоціненним скарбом нашого народу. Вся набута інформація опрацьована Василем Скуратівським і відображена в його монографіях за різною, багатогранною народознавчою тематикою.

Відтворити в даному часі повноту обсягу макросвіту наших пращурів неможливо, тому що і час, і обставини зробили свою невдячну справу. А переважна більшість давніх обрядодій збереглися фрагментарно або змістилися в часі, але ж в давні часи кожна річ, обряд, дія, слово, ритм, жест, пісня мали конкретне призначення, за ними стояли глибинні пласти народного світогляду. Тому всі праці Василя Скуратівського, які містять фактологічний матеріал, є скарбом для відродження звичаїв і обрядів, який допомагає всім, хто хоче глибше вивчати нашу давню історію та культуру, зменшити білі плями народознавчої науки, без чого неможливо виховати свідомих громадян Української держави.

І тому наявні праці Василя Скуратівського можуть бути основою для народознавчої діяльності, і хоча в них не завжди спостерігається науковість, і в цьому є недоліки, але вже саме намагання якнайповніше охопити етнографічне вивчення є прекрасним напрацюванням.

Отже, будемо сподіватися, що науковою спадщиною дослідника-етнографа повніше зацікавляться не лише прихильники народних звичаїв і обрядів, але і етнографи поцінують його вагомий внесок у відродження народознавства, здійснений після довготривалого вихолощення духовності, і виховання молоді в бездуховному світі реального буття.

івна,

старший викладач

Кримського гуманітарного університету

“КУЛЬТУРНА БІОГРАФІЯ” РОДОВИХ САДИБ

МАРКЕВИЧІВ-МАРКОВИЧІВ

У ІСТОРИЧНОМУ ПРОСТОРІ XIX СТОРІЧЧЯ

Вивчення історії тих заміських родових садиб, що, будучи власністю осіб з кола української дворянської інтелігенції, функціонували у історико-культурному просторі XIX століття як “культурні гнізда”, ставши осередками духовного життя та забезпечуючи взаємодію різних соціальних верств, стимулює дослідження питань, пов’язаних з осучасненням концепції впливу дворянського прошарку на життєдіяльність соціуму.

Серед таких маєткових утворень Лівобережної України цікавим об’єктом для аналізу є низка сільських садиб, що належали особам із сімейства Маркевичів-Марковичів.

Садибу у селі Сваркове (Глухівський повіт Чернігівської губернії, зараз – Сумська обл.) розбудував у другій третині XVIII століття Я. А. Маркович (), автор відомого “Щоденника”. Це володіння було надано йому у маєтність гетьманським універсалом у січні 1718 року. Вже за часів цього власника сформувалися культурні традиції садиби: була заснована лікарня, створена відома в окрузі музична капела, крім родинної церкви Дванадцяти апостолів побудована для усієї парафії Миколаївська церква (1747), але зберігалися ознаки “економії” – господарчої садиби. Тут існували кінний завод, пасіка, винокурня, здійснювалися торгівельні операції (найбільшу частку у торгівлі складав тютюн).

Визначальних рис “культурного гнізда” садиба у Сварковому набула за Олександра Михайловича Марковича (), котрий постійно жив тут з 1836-го до 1848-го років. Перебуваючи у Сварковому, О. М. Маркович працював з багатими сімейними архівами, опікувався історико-літературною справою та громадськими питаннями. Значний внесок було зроблено ним у розвиток народної освіти: у квітні 1847 року у селі відкрилося парафіяльне училище, функціонування якого повністю забезпечувалося власником садиби (було побудовано спеціальне приміщення, закуплено меблі та приладдя, книги для бібліотеки, запрошено вчителів, виділено кошти на їх утримання, влаштовано учительську квартиру). Помітним фактом “культурної біографії” садиби у Сварковому стало відвідування її , котрий мав нагоду працювати з цінним родинним архівом, що, зокрема, містив короткий літопис наказного гетьмана П. Полуботка.