Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 22 )

До ювілею театру Микола Берсон приурочив вихід своєї книги “Тяжіння до духовності: сьогодні, вчора і завжди (Проблема театральної інтерпретації української та зарубіжної літератури)”. В ній практик і теоретик театральної справи представив аналітико-інформаційний і методичний матеріал з питань своєрідності театральної інтерпретації української та зарубіжної літератури взагалі і, зокрема, на сцені Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії.

Театр на піднесенні, а тому багато експериментує, не боячись ризику втрати масового глядача, привченого до староукраїнського репертуару. Дійсно, театр уміє дивувати і повертатися до глядачів найнесподіванішою гранню. На великій сцені з успіхом проходять вистави класиків української, російської та європейської драматургії, ставлять п’єси сучасних авторів. Найбільш успішно відбулися вистави “Чудова потвора” Г. Фігейреду, опера “Катерина” М. Аркаса, балет “Грані” К. Пендерецького на музику , оперета “Моя чарівна Леді” Ф. Лоу, українські класичні драми “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького, “Чарівниця” за п’єсою І. Карпенка-Карого “Безталанна”, а також “Ковчег” В. Босовила.

Прагнення Миколи Берсона вести трупу до вершин професійної майстерності чітко визначили політику театру – простір для творчості ініціативи, фантазії, удосконалення форми та змісту. Театр успішно опановує жанр опери. Належне місце в репертуарі посіли опери “Запорожець за Дунаєм” П. Гулака-Артемовського, “Катерина” М. Аркаса.

Запрошення на постановки талановитих режисерів із провідних театрів України взято за правило театру. Вистави, поставлені заслуженими діячами мистецтв України В. Бегмою, К. Івоваровим, балетмейстером, народним артистом України В. Нероденком, режисером заслуженим артистом України І. Славинським, А. Білоусом – лауреатом Державної премії і премії ім. Довженка, В. Чхаідзе, А. Бедичевим та іншими – прикрашають візитну карту театру.

Колись славетний Лесь Курбас нагадував служителям Мельпомени: “Театр – мистецтво найбільш соціальне, ніж усі інші. За будь-якого режиму дієвим був той театр, що гостріше за всіх відчував дихання часу”. Микола Семенович Берсон пильно прислухається до дихання ЧАСУ й відчуває його, самовіданно служить високому МИСТЕЦТВУ.

Чижов Олександр Ігорович,

здобувач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕРШОГО ХАРКІВСЬКОГО ЄПИСКОПА ХРИСТОФОРА СУЛИМИ ()

На початку ХІХ століття в галузі освіти в Слобідсько-Українській губернії відбуваються зміни, що були зумовлені загальними процесами для всієї Російської імперії.

На підставі розпорядження Синоду від 13 березня 1805 року про відкриття парафіяльних училищ, Слобідсько-Український та Харківський єпископ Христофор Сулима запропонував організувати училища в заштатних містах та багатолюдних селищах, де знаходилися два або три храми. Він склав список із 24 населених пунктів, де передбачалося відкрити навчальні заклади. З одинадцяти повітів Слобідсько-Української губернії планувалось відкрити найбільше шкіл у Харківському повіті (у п’яти населених пунктах), у Сумському та Ізюмському повітах – у чотирьох. Ще у трьох повітах – по два училища, в п’яти повітах – по одному.

Також у 1805 році згідно з пропозицією Синоду єпископ Христофор наказав при духовних правліннях та благочинних відкрити нотні школи. В них повинні були навчатися причетники, що не мали достатньої духовної освіти, діти духовенства, особи які готувалися до вступу у колегіум чи за якихось причин були з нього виключені. Але не заборонялось до таких шкіл брати і дітей селян. Окрім стандартного набору предметів тут вивчали деякі мистецтва, наприклад, іконопис. Вчителями в нотних школах були диякони та причетники. Для заохочення вчителів єпископ Христофор, після трьох років сумлінного виконання ними своїх обов’язків, переводив їх на вищі посади. Приміщення для цих шкіл повинні були знаходити самі правління та благочинні. Значна частина духовенства з матеріальних причин не хотіла відправляти своїх дітей на навчання, і Христофору Сулимі доводилося примусово впливати на них. Що ж до причетників, то для них довелося скоротити програму.

Однією з головних проблем в освітньому процесі тоді була матеріальна.

У 1803 році за ініціативою єпископа Христофора для проживання найбідніших учнів бурси, яка існувала при Харківському колегіумі, було побудовано кам’яний флігель. Тут вони могли мешкати безкоштовно.

У 1806 році єпископ Христофор звернувся до Синоду з проханням збільшити штатну суму на утримання колегіуму. У 1807 році його клопотання було задоволено, сума збільшилася з 2000 карб. до 4000 карб. на рік. За єпископа Христофора у Харківського колегіумі існувала система заохочення учнів до навчання. Для того щоб брак коштів у батьків здібних учнів не заважав їм закінчити навчання у колегіумі, єпископ закріплював за цими учнями вакантні місця у церковних штатах з правом користуватися частиною (третиною або половиною) доходів з них. Якщо успіхи учня у навчанні знижувалися, то його переводили на менш вигідне місце.

При закінченні колегіуму кращих учнів Христофор Сулима розподіляв у більш прибуткові парафії. При цьому єпископ нерідко порушував існуючий на Слобідській Україні звичай, за яким священика обирала громада, чи він наслідував священицьку посаду у спадок. Просвітницька діяльність єпископа Христофора проходила у тісному взаємозв’язку зі світською системою освіти.

З 1802 року згідно з імператорським указом у семінаріях стали вивчати медицину, що було зумовлено браком у країні медичних кадрів. У Харківському колегіумі з 1802 року її викладали тричі на тиждень. Проте через брак викладачів в багатьох семінаріях рівень викладання медицини був дуже низький або вона взагалі не викладалась, і з 1808 року імператорський указ вилучив її з програми семінарій. Єпископ Христофор звернувся до Синоду з проханням дозволити вихованцям колегіуму відвідувати лекції з медицини у Харківському університеті. Синод погодився на це за умови, що обсяг медичного курсу не буде заважати колегіумістам у вивченні духовних предметів. Серед студентів богослов’я та філософії було відібрано п’ятдесят здібних учнів, які почали відвідувати лекції у Харківському університеті, де вивчали ботаніку, фізику та медичну справу.

У 1805 році при відкритті Харківського університету для заповнення першого курсу виявилося недостатньо кандидатів у студенти із світських навчальних закладів. Єпископ Христофор, за дозволом Синоду, перевів 20 студентів колегіуму до Харківського університету.

У 1807 році Харківський університет приступив до створення світських училищ в повітових містах губернії. За клопотанням училищного комітету при Харківському університеті єпископ особисто виділив туди на посади законовчителів найбільш здібних до вчителювання священиків.

Преосвященний Христофор піклувався про вдосконалення навчального процесу.

Для духовних шкіл того часу характерним було викладання більшості предметів латинською мовою. Харківський колегіум не був винятком. Частина учнів, які погано розуміли латину, були не в змозі продовжувати своє навчання. Для них, за ініціативою єпископа, було створено словесні класи, де лекції читали російською. Тут викладали необхідний мінімум для заняття посади причетника: читання старослов’янською та громадянською мовами, письмо, скорочені катахезіс та священну історію, арифметику, церковний устав та церковний спів.

Христофор Сулима за своє життя передав бібліотеці Харківського колегіуму 119 книжок. Також близько 500 книжок перейшло до бібліотеки за його заповітом. За розпорядженням єпископа Христофора бібліотекар Стефан Антоновський у 1811 році склав генеральний опис книжок бібліотеки і розділив їх тематично на шість розрядів. За цим описом кількість книг у бібліотеці становила близько 3000. Переважну частину становили книги духовного змісту. Чимало було книжок іноземними мовами. Христофор обмінювався з іншими бібліотеками рідкісними книгами з метою створення їхніх копій. Збагачувався періодичний фонд бібліотеки.

Отож, перший Харківський єпископ Христофор Сулима зробив чималий внесок в культурно-просвітницький розвиток Слобідсько-Української губернії.

Шевченко Володимир Іванович,

професор, завідувач кафедри Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

івна,

професор кафедри Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

Вінічук Ірина Михайлівна,

доцент кафедри Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ПАРАДИГМИ В. М. ГЛУШКОВА

Поняття “парадигма” досить нове, тому перш ніж перейти до розгляду “парадигм Глушкова”, треба це поняття розглянути в термінах культури. За останні сторіччя наука домоглася разючих успіхів. Історія її розвитку може здатися лінійним поступальним рухом від незнання до знання. Однак це далеко не так. Еволюція людського знання швидше нагадує сходження по спіралі або сходами з величезними щаблями. Це сходження відбувається не плавно, а ривками, шляхом революційних змін у поглядах на фундаментальні закони Всесвіту. Кожному щаблю тотожні два періоди. Один з них – революційний, що відповідає підйому на новий щабель, характеризується радикальними змінами в поглядах, а другий – поступальний, являє собою розвиток науки в рамках загальноприйнятих поглядів. У процесі революційного періоду старі погляди переглядаються, деякі з них відміняються, а замість них формуються нові погляди, які мають наукове вираження у вигляді певних тверджень – парадигм.

Парадигму часто уявляють як просту, елегантну й правдоподібну концептуалізацію даних, на підґрунті якої можливе пояснення більшої частини спостережуваних фактів. Вона відображає деяке переконання, критерій цінності, технічний прийом, який застосовують члени певної наукової спільноти. Деякі парадигми мають філософську категорію. Вони спільні й всеохоплюючі. Інші парадигми корелюються з науковим мисленням у досить специфічних, обмежених сферах досліджень. Тому одні парадигми обов’язкові, наприклад для всіх природничих наук, а інші – лише для окремих їхніх напрямків. Парадигма настільки ж суттєва для науки, як пізнання й експеримент.

Вивчаючи окремі парадигми, часто неможливо враховувати всю розмаїтість конкретного явища та здійснити всі можливі експерименти. Науковцям доводиться застосовувати штучні обмеження, вибір яких визначається прийнятими парадигмами. Таким чином, парадигми несуть у собі не тільки пізнавальний, але й стверджувальний характер і тому суттєво впливають на процес динамічного розвитку науки, прискорюючи або сповільнюючи його. На додаток до того, що вони є твердженнями про природу реальності, вони також визначають відповідні методи й набір стандартних рішень. Коли парадигму вживає більшість наукового співтовариства, вона стає унормованою, інструментом – потужним каталізатором наукового прогресу.

Ідеї будь-якої парадигми генеруються конкретними людьми, покликання яких полягає в тому, щоб не тільки сформулювати парадигму в термінах культури, але й зробити її надбанням громадськості. Для цього науковець повинен мати силу переконання й велику наполегливість, щоб довести свою правоту. Таких людей було мало. Їх називають геніями. Генієм, наприклад, був Ньютон. Він висловив три зовні дуже прості твердження: “існує гравітація”, “дія дорівнює протидії” і “прискорення тіла, що падає, прямо пропорційне його масі та пройденій відстані”. Саме на цих твердженнях було побудовано традиційну фізику.

Так і парадигми багато в чому визначили подальший розвиток кібернетики як науки.

Знайомство з першою ЕОМ “МЭСМ” (1956) і передбачення значних перспектив розвитку обчислювальної математики й обчислювальної техніки нового науково-технічного напряму захопили й змусили з головою зануритися в нову проблематику. Вчений побачив те, чого не бачив ніхто інший – надзвичайний потенціал концептуальної ідеї – математизації структури обчислювальних машин та їхнє повсюдне застосування.

Справа в тому, що обчислювальні машини на той час не мали потреби в математичній базі. Інженер практично мав доступ до будь-якого вузла обчислювальної машини. Мистецтво проектування було повністю у владі інженерів. Вважалося, що найголовніше – зробити машину, а математики якось навчаться на ній робити розрахунки.

Про інтеграцію математики і комп’ютерної інженерії можна було тільки мріяти. А Віктор Михайлович уже в 1957році у публікації “Про деякі завдання обчислювальної техніки та пов’язаних з ними завданнях математики”, виступив як ідеолог нового розуміння кібернетики, визначивши основний напрям її розвитку як математизацію обчислювальної техніки й її складників.

виділив три основні наукові напрями, кожний з яких згодом розвинувся у великі галузі кібернетичної науки, що складаються з численних наукових напрямів.

У першому напрямі передбачалось подальше вдосконалення й розвиток електронних цифрових машин у рамках функціюючої на той час архітектури, тобто операційно-адресних принципів керування. (Тут було складено такі завдання: подальше збільшення оперативності ЕОМ і підвищення їхньої функційної надійності; правильний вибір системи базових, елементарних, машинних операцій; автоматизація програмування й синтез електронних схем.)

У другому напрямі довів необхідність пошуку нових принципів побудови ЕОМ, пропонуючи звернути увагу на розроблення теоретичної бази конструювання ЕОМ і, зокрема, створення “мішкоподібних” структур обчислювальних машин.

І, нарешті, третій напрям був для того часу просто фантастичний та вражав своєю багатоплановістю:

– пошук програмування доказу нових теорем у математиці;

– програмування різних неарифметичних методів обчислювальної математики, наприклад аналітичних методів інтегрування й рішення диференціальних рівнянь;

– керування виробничими процесами;

– програмування самонастроювальних процесорів, що “самонавчаються”;

– розроблення алгоритмів для перетворення програм.

Ідеї високо цінувалися на Заході й сприяли розвитку принципово нової науки – кібернетики (еквівалент західному computer-science). Ця наука дуже швидко вийшла за межі чисто наукового розгляду і змінила багато аспектів життя людини зокрема і всього суспільства в цілому, обумовивши тим самим початок нової ери – ери комп’ютеризації.

Таким чином, в Україні, паралельно зі США, було зроблено перший крок у напрямі виникнення нової науки. Проте у США вона розвивалася в напрямі проектування й виробництва обчислювальних машин. У Європі ця ж наука, позначена як “інформатика”, починала швидше як гуманітарний напрям, а не машинний. побачив у цьому можливість нового застосування математики та запропонував свій варіант, надавши зовсім нового змісту вже відомому слову-номену “кібернетика”.

Розвитку наукових напрямів і розв’язанню задач кібернетики присвятив все своє життя. Ним було висловлено ряд парадигм, які лягли в основу великих наукових напрямків:

– самоорганізація й самовдосконалення – методи створення кібернетичних систем;

– математизація проектування ЕОМ – розрахунки й обчислення – нова парадигма проектування властивостей кібернетичних систем;

– безпаперова інформатика – новий етап взаємодії людини з комп’ютерним середовищем;

– підвищення внутрішнього інтелекту ЕОМ – засіб їхнього вдосконалювання узгодження застосування економічних моделей – метод удосконалювання економічних систем;

– машинний інтелект як додатковий спосіб виживання.

Концептуальні ідеї й поняття, складові сутності парадигм це: дискретний перетворювач; міра самоорганізації; самоорганізована й самонастроювальна системи; гносеологічна природа інформаційного моделювання; ідеї з математичного розпізнавання образів; розвиток поняття “автомат”; абстрактний і структурний автомати; канонічний метод синтезу; алгебра алгоритмів; періодично визначені перетворення на регістрах; мови програмування для надання даних про пристрої; математизація програмування доказів; дедуктивні побудови; алгоритм очевидності; створення нових зразків обчислювальної техніки; мережі ЕОМ; система голосування; Введення безготівкового розрахунку; прогнозування за експертними оцінювання; оптимізація макроекономічних моделей; безсмертя.

, формулюючи свої парадигми й концептуальні ідеї в галузі кібернетики, перетворив кібернетику в науку з розвиненою теоретичною базою та першочерговими практичними завданнями, які забезпечили швидкі темпи її розвитку. Цінність та оригінальність цих парадигм полягає в тому, що вони, зберігаючи точність і стислість математичних теорій, сприяють належним чином формулюванню й практичних задач в зростаючому масштабі.

Все життя і наукова діяльність підтвердили, що парадигма – це наукове твердження, засноване на глибоких знаннях в досліджуваній галузі або споріднених галузях, де невід’ємними складовими є теоретична база, експеримент та інтуїція (геніальність).

Парадигма “потребує” від науковця цілодобової розумової діяльності, яка завершується передбаченням подальшого розвитку науки та суспільства.

ївна,

викладач Уманського державного

педагогічного університету ім. Павла Тичини

ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ П. Г. ЖИТЕЦЬКОГО, ВИКЛАДАЧА КОЛЕГІЇ ПАВЛА ГАЛАГАНА

На сучасному етапі соціально-економічного, суспільно-політичного та культурологічного розвитку України відбувається природне оновлення національної системи освіти, усталені традиції та цінності піддаються змінам і тому виникає потреба шукати нові джерела формування свідомості, морально-духовної культури українців, звертаючись до національних надбань, до традицій української національної системи освіти та виховання.

У цьому контексті велику наукову та пізнавальну цінність має вивчення досвіду діяльності приватного середнього навчального закладу для хлопчиків Колегії Павла Галагана, який відіграв велику роль у піднесенні рівня середньої освіти України кінця ХІХ – початку ХХ століття. З історією Колегії пов’язані імена багатьох славетних науковців, педагогів, визначних українських діячів, які своєю просвітницькою та культурно-освітньою діяльністю зробили вагомий вклад у розвиток науки та шкільництва. У різний час тут працювали видатні педагоги, чиї імена були відомі не лише в Україні, зокрема, І. Анненський, П. Житецький, М. Мурашко, В. Науменко, І. Ничипоренко, М. Пимоненко, В. Сиповський, А. Степович, Є. Трегубов та ін.

Тож цей приватний заклад привертав до себе увагу багатьох дослідників, таких як С. Білокінь, Г. Болотова, В. Ковалинський, Н. Побірченко, В. Плачинда, С. Сірополко, М. Смольницька, А. Лопухівська та ін.

Для здійснення навчально-виховного процесу в Колегію Павла Галагана було запрошено талановитих та авторитетних педагогів того часу. Майже двадцять років, з 1874 по 1893 роки, викладачем російської мови та словесності у Колегії Павла Галагана працював український учений, педагог, філолог, член “Старої Громади” П. Житецький.

Педагогічна діяльність П. Житецького розпочалась після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету (1864). У 1865 році його направляють до Кам’янець-Подільської гімназії на посаду вчителя російської літератури, на якій він працює до 1868 року і повертається знову до Київа. Тут у 1875 році в “Університетських вістях” виходить його магістерська дисертація з теми: “Нариси звукової історії малоруського наріччя”, яка у 1876 році вийшла окремою книжкою. За свою працю П. Житецький отримав премію імені Уварова Російської академії наук. У 1880 році “неблагонадійний” П. Житецький був змушений залишити Київ і від’їздити до Петербурга. Там, у 1881 році, він отримує звання приват-доцента та починає читати лекції з історії мови на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету.