Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 37 )

На Дніпропетровщині розвиток професійного бандурного мистецтва пов’язаний з ім’ям Лідії Степанівни Воріної. Заслужений працівник культури України (1976), відомий в Україні викладач, засновник класу бандури у Дніпропетровському музичному училищі (яке вона закінчила 1951 року по класу В. І. Носачевського), Л. Воріна присвятила життя педагогіці та розвитку ансамблевого жанру бандурного мистецтва.

У 1956 році, закінчивши Київську консерваторію (клас ), Л. Воріна повернулася до рідного міста і почала викладати у Дніпропетровському музичному училищі ім. М. І. Глінки. З появою молодого дипломованого спеціаліста навчання в класі бандури стає на професійний рівень (до цього часу бандуру викладали переважно факультативно, вона вважалася акомпануючим інструментом, навчання проходило на діатонічних так званих “простих” бандурах, існували певні труднощі як з репертуаром, так і з методикою викладання). Незважаючи на технічні перепони, Лідія Воріна намагалась розширити репертуар бандуристів: самостійно робила аранжування народних пісень, перекладення класичних творів для бандури. Велику увагу Лідія Степанівна приділяла такій формі роботи, як ансамблеве виконавство. Щойно розпочався навчальний рік, і Л. Воріна на базі Палацу культури студентів Дніпропетровського державного університету створила ансамбль бандуристів, залучивши до нього учнів музичного училища та студентів університету.

Заснувавши ансамбль бандуристів “Чарівниці”, протягом п’ятдесяти років іна була його незмінним керівником (від дня свого заснування у 1956 році до теперішнього часу ансамбль є і концертною одиницею, і “своєрідною лабораторією виховання і професійного навчання молодих музикантів”) [2, 351]. “Чарівниці” - лауреат численних всеукраїнських і міжнародних конкурсів та фестивалів - блискуче представляє українське національне мистецтво на престижних сценах України та за її межами; постійно бере участь у творчих звітах Дніпропетровської області в Національному палаці культури “Україна”. Географія гастролей ансамблю досить широка: Польща, Угорщина, Чехословаччина, Болгарія, Румунія, Сахалін, Якутія, Туркменія, Грузія, Росія. Високу оцінку професійному рівню і виконавській культурі ансамблю “Чарівниці” свого часу надали письменник О. Гончар, композитори О. Пахмутова, Ю. Чичков та ін. Сьогодні учасники цього професійного колективу - студенти класу бандури Дніпропетровського музичного училища і Дніпропетровської консерваторії ім. М. І. Глінки (з 2003 року).

У листопаді 1972 року Л. Воріна заснувала самодіяльний ансамбль бандуристів у Самійлівському районному Будинку культури (Саратовська область, Росія). Самійлівські “Чарівниці” існують вже понад 35 років. За цей час ансамбль-супутник одержав звання народного, став лауреатом міжнародного фестивалю, на його рахунку численні перемоги на обласних, регіональних, зональних та всеросійських конкурсах.

У 1996 році іна ініціювала проведення у Дніпропетровську фестивалю ансамблів бандуристів. Разом зі своїми ученицями (доцент Дніпропетровської консерваторії ім. М. І. Глінки), а тепер і (викладач Дніпропетровської консерваторії ім. М. І. Глінки) провела вісім Всеукраїнських фестивалів ансамблів бандуристів “Дзвени, бандуро!”, у яких взяли участь понад 100 колективів з 15 областей України.

Сьогодні Л. Воріна передала керівництво ансамблем своїм ученицям С. Овчаровій і М. Березуцькій, які гідно продовжують справу, започатковану вчителем. Невтомна Лідія Степанівна і зараз бере активну участь в організації та проведенні фестивалю “Дзвени, бандуро!”, переймається проблемами ансамблю, хвилюється за своїх вихованців. Вона завжди цікавиться, як склалося подальше творче життя її випускників, підтримує спілкування, радіє успіхам кожного учня. Багато вихованців Л. Воріної після закінчення музичного училища продовжили навчання та здобули вищу освіту у вищих мистецьких навчальних закладах. В усіх музичних школах Дніпропетровська бандуру викладають учні Лідії Степанівни або ж учні її учнів.  Воріної - артисти філармоній, викладачі музичних училищ Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Запоріжжя, Кривого Рогу, Луганська, Одеси, а також ВНЗ України. Є серед них і ті, хто отримав державну відзнаку: керівник Національної заслуженої капели бандуристів України, народний артист України М. Гвоздь; народна артистка України, лауреат міжнародних конкурсів, артистка Черкаської філармонії Л. Глотова-Ларікова; заслужений артист України І. Коваль; заслужений артист України, лауреат міжнародного конкурсу Ю. Демчук; заслужений працівник культури України, лауреат Міжнародного конкурсу С. Овчарова.

У науково-методичному доробку іної – дві дослідницькі роботи: “З історії кобзарського мистецтва. Минуле і сучасне” та “Методичні поради щодо культури ансамблевого співу” [див: 1]. Публікації отримали схвальні відгуки серед педагогів-музикантів, а завідуючий кафедрою народних інструментів НМАУ ім. П. І. Чайковського, доктор мистецтвознавства, академік відзначив, що Л. Воріна має оригінальне бачення і трактування сучасного мистецтва бандуристів – в першу чергу, як “вокального, ансамблевого, тобто вокально-інструментального жанру, в своїй специфіці співочого” [1, 4]. Микола Давидов підкреслив також значення цієї методичної роботи “особливо в зв’язку з тим, що в методичній літературі по бандурі для початкової та середньої ланки навчання методика вокальної, ансамблевої та хорової підготовки майже не розроблена” [Там само].

Важливою справою стало відкриття за ініціативою іної класу бандури у музичній школі при ДДМУ. Завдяки цьому обдаровані діти можуть навчатися мистецтву гри на бандурі безкоштовно, а студенти старших курсів мають змогу проявити свої педагогічні здібності і теоретичні знання з педагогіки на практиці. В роботі сектора педагогічної практики бере участь випускниця Лідії Степанівни - старший викладач Є. М. Балакірєва. Започаткований з метою пропаганди бандури і народного мистецтва щорічний міський дитячий конкурс бандуристів, у якому змагаються учні ДМШ, допомагає спрямовувати професійний розвиток початкової ланки музичної освіти, сприяє обміну досвідом та репертуаром серед викладачів.

Справі популяризації українського національного інструмента і вихованню декількох поколінь бандуристів іна присвятила все своє життя – щоб і надалі звучала наша старовинна і разом з тим сучасна бандура.

Література

1. Воріна Л. Кобзарське мистецтво / Упор. С. Овчарова. - Дніпропетровськ: Вид-во Ю. Сердюк, 2004. - 76 с.

2. Радзецький Ю. Дніпропетровське музичне училище ім. М. І. Глінки // Історія виконавства на народних інструментах (Українська академічна школа): підруч. [для студ. вищ. та серед. муз. навч. закл.]. – К.: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2005. – С. 350-355.

Чернецька Світлана Юріївна,

аспірантка Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтва

ВАСИЛЬ СКУРАТІВСЬКИЙ – ПОПУЛЯРИЗАТОР

АВТЕНТИЧНОЇ, ГЛИБИННОЇ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ

Незважаючи на труднощі періоду побудови незалежної української держави, для сучасного стану суспільства притаманне зростання етнічної свідомості народу, посилення його інтересу до вітчизняної культурної спадщини, адже формування духовності суспільства неможливе без вивчення культурних явищ і традицій минулого. “Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого часу, той сам не вартий пошани”, – писав Максим Рильський.

Одним із багатьох дослідників українських традицій є Василь Тимофійович Скуратівський – видатний український народознавець, письменник, науковець, лауреат премії “Золоте перо”, премії УРСР ім. М. Островського, Державної премії ім. П. Чубинського та кількох міжнародних премій, автор близько 20 праць із культури українського народу.

Народився майбутній дослідник на Поліссі (хутір Забуда, що згодом був переселений до с. Шевченкове, пізніше Великий ліс). За спогадами Василя Скуратівського, “ця подія відбулася восени 1939 року між святом Покрови (14.10) та Змитра (Дмитра) (8.10), коли точно – батьки призабули, а в посвідченні про народження паспортистка записала 25.10.1939 р.” [1].

З дитинства івський любив читати. У 13 років вирішив стати письменником, написав першого вірша й надіслав до районної газети. Однак отримав негативну відповідь – йому порадили більше читати й краще вивчати рідну мову та літературу. З часом твори Василя Тимофійовича Скуратівського (вірші, байки, замальовки, дописи) почали з’являтися на сторінках періодики. Протягом декількох місяців, здобувши у 1959 році середню освіту, працював коректором у Народицькій газеті, згодом перейшов на журналістську роботу в Олевську райгазету “Колгоспник Олевщини”. У 1962 році майбутній дослідник поїхав до Сибіру, де працював на заготівлі живиці, вчився на розмітчика в м. Іркутську. Продовживши журналістську роботу, переїхав до м. Усть-Кут.

Повернувшись на Україну, івський продовжив журналістську роботу в редакціях періодичних видань Полісся (Народичі, Радомишль, Олевськ, Житомир, Київ), працював у Немішаєвському сільгосптехнікумі. У 1964 році письменник закінчив Московську заочну школу журналістики, 1967 року вступає на навчання до Київського державного університету ім.  на факультет журналістики. З 1969 року Василь Скуратівський – редактор журналу “Народна творчість та етнографія”, наступного року в періодиці з’являються перші статті дослідника на народознавчу тематику. Згодом івський починає наукову роботу над монографією про традиційне пасічництво. У липні 1973 року його викликають до КДБ у справі Василя Овсієнка, відтоді український народознавець перебуває під наглядом спецорганів.

Громадське визнання приходить до івського під час публікації першого циклу народознавчих матеріалів “Зелене полум’я сосни”, що побачили світ у газетах “Молодь України” та “Наука і суспільство”. Працюючи 20 років на громадських засадах, учений проводив фольклорно-етнографічну експедицію “Чумацькими шляхами” на території Полтавської, Сумської, Дніпропетровської, Запорізької та інших областей, завдяки чому було зібрано унікальні матеріали про нашу національну культуру.

івський наголошував, що жоден народ не має такої багатющої спадщини, як українці, та підкреслював важливість села як природного середовища, в якому зберігаються традиційна культура й основними носіями вважаються люди похилого віку: “Відтак, якщо відійдуть останні могікани, як й інші цивілізовані країни залишимося безголосими [2]”. На сторінках останньої (21-ої) книги “Я сам про себе розкажу” письменник згадував: “В забутому людьми й Богом хуторі зберігалися майже всі форми традиційної культури. Вони власне і зародили в мені незрадливу любов до звичаїв, традицій та обрядів, яким я не зрадив упродовж свого життя” [3, 2].

івський звертав увагу не лише на збирання і вивчення українських традицій, “основна ідея видатного фольклориста – відродження й популяризація автентичної народної культури – без концертних підробок і стинізацій” [4, 2]. З цього приводу наприкінці 1980-х років він організував огляд-конкурс дитячих ігор і забав “Котилася торба з високого горба”, який нині проходить на Рівненщині, став ініціатором і організатором харківського фестивалю автентичної пісні “Покуть”, міжнародного фестивалю “Берегиня”, що має постійну прописку в м. Луцьку й багатьох фольклорно-етнографічних фестивалів в інших областях України. Фольклорист зазначав: “Рутинна і невдячна робота – організувати подібні фестини; вони живуть і пам’ятаються допоки їх учасники на сцені. Але ж завдяки таким фестивалям пощастило якоюсь мірою оживити затухаючі джерельця народної пісенної культури, виявити невідомих досі носіїв і популяризаторів й у такий спосіб збагатити фольклорну спадщину національним мелосом” [3, 2].

Творча діяльність івського мала вагоме значення для культурного середовища України: з 2006 року. Українським центром культурних досліджень було започатковано щорічні Народознавчі студії імені Василя Скуратівського, під час яких проходять засідання Круглого столу “Василь Скуратівський – видатний український народознавець”, “Народознавча спадщина Василя Скуратівського й питання відродження української народної Культури” (2007 рік), на яких виступаючі порушують різноманітні питання вітчизняного народознавства, відображаючи їхню суть через призму творчої особистості відданого фольклориста.

Література

1. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/ Скуратівський Василь.

2. Круглий стіл “Народознавча спадщина Василя Скуратівського й питання відродження української народної спадщини” [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.culturalstudies.in.ua/muz_nov7.php.

3. Зборовський Анатолій. Шляхами Василя Скуратівського / А. Зборовський // Культура і життя. – 2007. – №8. – С. 2.

4. Литвин Марія. Більше, аніж просто фестиваль / М. Литвин // Культура і життя. – 2007. – №24. – С. 2.

Шутко Юрій Іванович,

Заслужений артист України,

здобувач Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

ПРОФЕСОР ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ АНТОНОВ –

ВИДАТНА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОГО ФЛЕЙТОВОГО МИСТЕЦТВА

Зі своїм вчителем Народним артистом України, професором Володимиром Сергійовичем Антоновим я познайомився у липні 1989 року, коли приїхав до Київської державної консерваторії з метою прослуховування на предмет подальшого навчання і великим бажанням перевестися з Литовської державної консерваторії, в якій був студентом ІІ курсу, на Батьківщину.

Володимир Сергійович надзвичайно привітно мене зустрів у своєму класі, і послухавши буквально декілька тактів сонати К. Ф. Є. Баха, яку я йому зіграв, спустився зі мною до приймальної комісії, де повідомив її голові, що кафедра мене прослухала і вважає за можливе перевести до Київської державної консерваторії.

Таке блискавичне і одноособове вирішення професором Антоновим мого питання, надзвичайно мене здивувало, і тільки згодом, вже навчаючись у Київській консерваторії, я зрозумів передумови такої необмеженої влади у прийнятті будь-якого рішення на кафедрі духових і ударних інструментів її голови. Адже професор Антонов користувався незаперечним авторитетом серед своїх колег не тільки в консерваторії, але й у Київському театрі опери і балету, де посідав місце концертмейстера духових інструментів і був секретарем парторганізації, а також на різноманітних Республіканських конкурсах музикантів-виконавців на дерев’яних духових інструментах, куди його незмінно запрошували очолювати склад журі. Починаючи з 1967 року, впродовж одинадцяти сезонів, Володимира Антонова у якості першого флейтиста оркестру Ленінградської філармонії брав з собою у всі закордонні турне славетний Євгеній Олександрович Мравінський, що вказує на неперевершену майстерність українського флейтиста серед своїх колег у всьому Радянському Союзі.

Володимир Антонов народився 23 серпня 1932 року в сім’ї відомого флейтиста, в майбутньому артиста оркестру Київської опери Сергія Івановича Антонова у Воронежі. Його першим вчителем став звичайно ж батько. А з десятирічного віку вчитися грі на флейті хлопчик почав у видатного українського флейтиста і педагога . Це було під час Великої Вітчизняної війни в Іркутську, куди евакуювалися два чудові колективи – Київський і Харківський оперні театри. Професор Проценко не тільки привив йому любов до флейти, але й фактично врятував від тяжкого захворювання. Справа в тому, що після війни лікарі виявили у хлопчика в легенях затемнення. Прекрасно знаючи фізіологію, Андрій Федорович, незважаючи на наполягання світил медицини негайно кинути флейту і припинити навчання, не лише примусив Володю продовжувати грати, але й значно збільшив навантаження і через рік від хвороби не залишилося і сліду.

4 грудня 1948 року Володимир Антонов у віці шістнадцяти років вперше приходить грати партію флейти-пікколо у Київський оперний театр. Його дебютною виставою стає балет С. Прокоф’єва “Попелюшка”. У 1950 році вступає до Київської державної консерваторії в клас А. Ф. Проценка, яку з успіхом закінчує через п’ять років. А з 1956 року після виходу свого вчителя на пенсію, посідає його місце концертмейстера духової групи в оркестрі Київського театру опери та балету.

У 1957 році флейтист бере участь в Республіканському фестивалі молоді, де посідає перше місце, а згодом на Всесоюзному конкурсі в Москві виборює другу премію. У 1960 році Антонова запрошують на роботу до Київської консерваторії, де у 1979 році він стає доцентом, а в 1991 отримує атестат професора. Самовіддано працюючи на двох посадах, Володимир Сергійович продовжує вдосконалювати свою майстерність, для чого вступає до аспірантури (творчий керівник професор А. Ф. Проценко), яку блискуче закінчує в 1967 році. На цей же час припадають його закордонні гастролі з прославленим колективом – Заслуженим Академічним оркестром Ленінградської філармонії під орудою Євгенія Мравінського.

У 1969 році флейтиста відзначають почесним званням “Заслуженого артиста України”, а в 1997 за видатний внесок в українське музичне мистецтво присвоюють звання “Народного артиста України”.

Після смерті свого вчителя і наставника А. Ф. Проценка Володимир Антонов переймає від нього естафету і з 1984 року впродовж 22 років, аж до своєї смерті в 2006 році, очолює кафедру духових та ударних інструментів Національної музичної академії України. Завдяки його невтомній праці в Незалежній Україні з’явився ряд Міжнародних конкурсів і фестивалів флейтового мистецтва, укріпилися і посилилися зв’язки з відомими зарубіжними професорами і майстрами гри на духових інструментах.

За свою 45-річну педагогічну діяльність професор В. С. Антонов підготував плеяду прекрасних флейтистів, більшість з яких прославляють своєю грою його ім’я в кращих концертних залах світу.

Будучи яскравим представником української національної музичної виконавської школи академічного напрямку, професор Антонов був палким прибічником збереження традиційної класичної гри на духових інструментах і чудового якісного звучання, всупереч, за його словами, чужій для нас західній манері електронно-вібраційної гри, що, на його думку, завдала певної шкоди вітчизняному флейтовому мистецтву. Звук його флейти заворожував слухача яскравим оксамитовим тембром, а сам музикант був виконавцем-віртуозом, солістом високої культури з бездоганним відчуттям фрази та динаміки.

На кафедрі духових та ударних інструментів Національної музичної академії України щорічно відбуваються концерти, присвячені пам’яті видатного педагога, а вихованці “школи” професора Антонова визначають сьогодні пріоритети розвитку флейтового мистецтва в Україні.

Література

1. Андрій Проценко. Життєпис. Спогади / Упоряд. та комент.: І. Д. Гамкало, . – К.: Музична Україна, 1990. – 280 с.

2. Лисенко І. М. Словник музикантів України. – К.: Рада, 2005. – 359 с.

3. Андрієнко Л. Г. Імена України: біографічний щорічник. – К.: Фенікс, 1999. – 504 с.

4. Черных  духовое инструментальное искусство: справочник. – М.: Сов. композитор, 1989. – 320 с.

5. Усов  отечественного исполнительства на духовых инструментах. – М.: Музыка, 1975. – 195 с.

Яковлев Олександр Вікторович,

старший викладач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

КНИЖКОВІ ПАМ’ЯТКИ ЗІ СПАДЩИНИ

ВИДАТНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ 20-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Поняття “рідкісна книга”, “цінна книга”, “книжкова пам’ятка” мають давню історію. Український книгознавець Г. І. Ковальчук зазначає, що і в наш час “вирішення питання рідкісності (цінності) книги на теоретичному рівні залишається суб’єктивним і остаточно не з’ясованим напрямом книгознавства” [1, 109]. У своєму дослідженні ми спираємося на праці П. Бєркова, Г. Геннаді, О. Жаворонкової, Г. Ковальчук, О. Малеїна, О. Маркушевича, І. Поздєєвої, І. Розанова, Д. Ульянівського, Г. Шапкіної-Петренко, К. Яцунок.

Виокремлюється кілька етапів розвитку поняття “рідкісна книга” [1]. Застосування дефініції “рідкісна книга” (старовинна – рукописна чи інкунабула), тобто така, що рідко зустрічається, характерно для першого емпіричного етапу, представленого переважно бібліографічними покажчиками таких книг (ХVІІІ–ХІХ століття).

Наступний етап знаменує перехід від кількісного розуміння рідкісності книжки до якісного її значення, або цінності. Незалежно від кількості збережених примірників з’являється термін “унікальна книга”. Варіантом поглиблення ступеня розуміння цінності є термін “особливо цінна книга” – з автографом видатної особистості, в особливій оправі чи на незвичайному матеріалі.

З 70-х років ХХ століття вводиться нове визначення – пам’ятник (пам’ятка) історії та культури, що поряд з іншими джерелами – археологічними, архітектурними, мистецькими – містить письмові пам’ятки. Цей термін точніше визначає цінність і значущість пам’яток, але є занадто широким та потребує уточнення.

Введення поняття “книжкова пам’ятка” (книжный памятник) Науково-дослідним відділом рідкісної книги – Музеєм книги Російської державної бібліотеки (Москва) дозволило уточнити розуміння рідкісності і цінності книжки як пам’ятки історії та культури. Відповідно до сучасного розуміння, книжкові пам’ятки – це книги (рукописні та всі види друкованих видань) і книжкові колекції, які мають видатні духовні, естетичні та (або) документуючі властивості, що виокремлюються у спільному книжковому фонді України і охороняться спеціальним законодавством” [1, 242]. Базове поняття “книжкова пам’ятка” є неоднаковим для різних історичних періодів. За ступенем історико-культурної цінності книжкові пам’ятки поділяються на: світового рівня, національного, регіонального, місцевого.

Для представленого дослідження концептуальним є положення, висунуте Г. Ковальчук: “До пам’яток національного рівня належать книжки, що мають першечергове значення для пізнання й розвитку вітчизняної історії та культури: рукописні книги по ХVІІІ століття включно; стародруки по 1830 рік; окремі примірники рукописів та видань ХІХ–ХХ століття, а також колекції національного значення; архіви національного друку” [1, 250].

Етапним явищем у розвитку української музикознавчої науки ХХ століття стала публікація у 1922 році у видавництві “Спілка” “Історії української музики” М. О. Грінченка [2], першої узагальнюючої наукової праці з українського історичного музикознавства.

М. О. Грінченко (1888–1942) увійшов в історію української музичної культури яв видатний учений, глибокий дослідник, знавець української професійної музики і фольклору, автор понад 60 наукових розвідок, в тому числі присвячених творчості М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, К. Г. Стеценка, Я. С. Степового та ін.

“Історія української музики” М. Грінченка за змістом, який в ній оприлюднений, та за інформацією про книжкову культуру доби українського національного відродження 20-х років. ХХ століття, є книжковою пам’яткою національного рівня. Публікація цього видання знаменувала новий період усвідомлення українського музикознавства як галузі наукового знання у загальнокультурному націєтворчому процесі, що вимагав “звернення не лише до музичного мистецтва, але й до філософської і естетичної проблематики, пов’язаної з осягненням українства як оригінального і самодостатнього феномена європейської культури” [3, 91 ].

Учений віддзеркалив об’єктивний процес перетворення слова про музику в науку на початку ХХ століття, коли потрібно “не зачаровуватись усім, а зрозуміти все” [2]. Музикознавець зазначав, що “український націоналізм... шукав підпертя собі і в науці (філологія, етнографія, антропологія, історія), і в мистецтві (література, будівництво, кераміка, музика) [3, арк. 473]. На перших етапах формування вітчизняної музикознавчої науки М. Грінченко продемонстрував зв’язок світоглядних і наукових позицій у висвітленні історії української музики.