Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 35 )

Значна частина публіцистичної спадщини Бориса Кудрика становить аналітичні студії, в яких розкриваються проблеми історичного розвитку музичної культури, роль визначних митців у цьому процесі, їх погляди, аналіз композиторського стилю і творчої спадщини. У цих дослідженнях автор виявляє себе глибоким знавцем широкоохоплюючого історичного і фактологічного матеріалу, а літературний виклад характеризується концепційністю, цілеспрямованістю, логічністю, аргументованістю та яскравістю мови. Серед цієї групи статей виділяються портретні та ювілейно-історичні дослідження, які пропагують творчість західноєвропейських композиторів: К. Глюка, , Ф. Шуберта, Р. Франца та ін., що яскраво демонструють музичну ерудицію автора, широкий спектр розв’язання проблем. Особливу шану і повагу висловлює у своїх дописах Б. Кудрик українським композиторам Сидору Воробкевичу, Михайлові Вербицькому, Івану Лаврівському, Віктору Матюку, Миколі Лисенку.

Певна частина музикознавчих студій Бориса Кудрика пов’язана із проблемами вивчення української народної пісні. Ці публікації великою мірою віддзеркалюють національно-патріотичний дух, притаманний автору дописів, а також виявляють просвітницко-виховну спрямованість цієї проблемно-тематичної групи наукових розвідок, у яких також розглядаються питання характерних особливостей народної пісні, ролі народного елемента в авторській музиці, виявів впливу українського фольклору в музиці зарубіжних композиторів.

Левову частку публіцистичної спадщини Б. Кудрика становлять рецензії, що є одним з основних жанрів музичної критики і мають багатоаспектну функцію: аксіологічну, пізнавальну та просвітницько-виховну. Рецензії митця охоплюють широкий спектр виконавського мистецтва: вокальне, фортепіанне, хорове, ансамблеве та симфонічне, відзначаються обізнаністю, науковістю, обґрунтованістю, широтою у висвітленні проблематики, логічною послідовністю викладу і висловленню думок, критичною яскравістю та емоційністю оцінки. Рецензуючи виступи артистів, Б. Кудрик звертає увагу не тільки на виконавський аспект, але детально характеризує концертну програму, висловлює думки щодо логічності її побудови, відзначає вартістність виконаних творів. Однак найціннішим є його оцінка та міркування з приводу виконавської майстерності митців.

Отже, публіцистична спадщина Б. Кудрика характеризується широким спектром жанрів та широкоохоплюючою тематикою. Статті музикознавця виконували необхідну пізнавально-просвітницьку функцію, оскільки торкалися вагомих подій громадського і мистецького значення, а також достатньо широкого кола проблематики регіонального культуротворення, впливаючи на рівень суспільної свідомості та високої духовності в українському середовищі. Борис Кудрик належав до непересічних діячів музичної культури Західної України 20–40-х років ХХ століття Його постать особливо вирізняється серед інших культурно-громадських діячів, а публіцистичні виступи музикознавця, музичного критика, рецензента на сторінках численної тогочасної преси відіграли позитивну роль у національному музичному процесі та сприяли розвитку і піднесенню музичної культури України.

Література

1. Толошняк  Кудрик: Бібліографія наукових праць, статей і рецензій // Kalophonia: наук. зб. з історії церковної монодії та гимнографії. – Число 2. – Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2004. – С. 347-355.

2. Толошняк і студії Бориса Кудрика в галузі церковної музики // Музика Галичини. – Т. VІ. Наукові збірки ЛДМА ім. М. Лисенка. – Вип. 5. – Львів, 2001. – С. 165-169.

3. Толошняк -теоретична спадщина Бориса Кудрика // Матеріали до українського мистецтвознавства: зб. наук. пр. – Вип. І. – К., 2002. – С. 93-95.

4. Публіцистична спадщина Бориса Кудрика: наукова проблематика та жанровий спектр (до 100-річчя від дня народження митця) // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. – Вип. ХІІ–ХІІІ. – Івано-Франківськ, 2008. – С. 87-92.

Ущапівська Олена Миколаївна,

кандидат мистецтвознавства,

докторант Київського національного

університету культури і мистецтв,

викладач Донецького факультету

менеджменту і бізнесу Київського національного

університету культури і мистецтв

ТВОРЧА ПОСТАТЬ ЄВГЕНА ПЕТРИЧЕНКА

ЯК ОБРАЗ МИТЦЯ СУЧАСНОЇ ДОНЕЧЧИНИ

На тлі загальної історії розвитку української професійної музичної творчості молода донецька школа виділяється жанровою різноманітністю та суспільною активністю. Професіоналізація музичної культури Донецької області в різноманітних її галузях підтверджена діяльністю філармонії, оперного театру, декількох музичних училищ, Державної музичної академії ім. С. С. Прокоф’єва. Регіональна організація Національної Спілки композиторів України (НСКУ) з’явилася лише у 1969 році і з отриманням Україною незалежності вступила у нову стадію свого розвитку, відмічену сміливими експериментами у галузі музичної творчості, пошуками нових типів художньої комунікації, організації концертно-фестивального життя тощо. На сьогодні Донецька організація НСКУ об’єднує 12 композиторів і п’ять музикознавців, які представляють кілька поколінь митців. До композиторів старшого покоління (А. Водовозов, О. Рудянський, О. Некрасов, С. Мамонов, В. Стеценко, О. Скрипник) на початку 2000-х років приєдналися представники молодої генерації, серед яких виділяється особистість Євгена Петриченка (1976 р. н.). Дипломант Міжнародного конкурсу ім. С. Прокоф’єва на батьківщині композитора “Україна – 2000”, лауреат Всеукраїнської премії ім. Л. М. Ревуцького (2005), член Національної Всеукраїнської музичної спілки (2005), стипендіат програми “Gaude Polonia” міністра культури Республіки Польща (2006) композитор Є. Петриченко є випускником Донецької державної консерваторії ім. С. С. Прокоф’єва (клас проф. С. О. Мамонова), а сьогодні – її викладачем (кафедра композиції і сучасних музичних технологій), завідувачем музичною частиною Донецького обласного театру ляльок, педагогом Донецького музичного училища “Середня спеціальна музична школа для обдарованих дітей” та здобувачем Національної музичної академії України ім. П. І.Чайковського.

Є. Петриченко належить до генерації українських митців, світогляд яких формувався паралельно зі становленням української державності, а початок самостійної творчості – з настанням ери ХХІ століття. Це було перше покоління композиторів, яке мало змогу відкрито вивчати новітню світову та вітчизняну музику, зосередитися на пошуках індивідуального у загальному естетико-стильовому розмаїтті сучасного мистецтва, безпосередньо контактувати з авторами інших країн і стажуватися за кордоном (на кафедрі композиції музичної академії ім. К. Шимановського в м. Катовіцах (Польща), клас проф. Є. Кнапіка). Відкриті можливості спричинили широту світогляду українського композитора та різноманітність його творчої діяльності, в якій можна виділити чотири взаємопов’язаних галузі: композиторська, педагогічна, наукова та музично-просвітницька.

Композиторська творчість Є. Петриченка представлена різноманітними музичними жанрами – симфонічними, камерно-інструментальними, камерно-вокальними, пісенними, хоровим, театральними (Варіації для струнного квартету, флейти і фортепіано (1997); Струнний квартет (1998); Симфонічна поема “Зірка” за Г. Уельсом (2000); Симфонія № 1 для великого симфонічного оркестру (2001); вокальний цикл “Монологи” на вірші Й. Бродського (2002); музика до вистав “Ореландія – країна кольорових снів”, “Любов дона Перлемпліна”, “Буль-буль – приборкувач вогню” (2002); Симфонія № 2 для камерного оркестру (2004); Концертний триптих для органу “Аd astra” (2004), Концерт для фортепіано з оркестром “In memoriam...” (2006), “Requiem-quartett” для флейти, скрипки, віолончелі, фортепіано та магнітофонного запису з автентичною музикою (2007) та ін.). Твори донецького композитора були презентовані на Міжнародних музичних фестивалях “Київ Музик Фест” (2004–2006), “Золотоверхий Київ” (2005); на 14 Міжнародному фестивалі сучасного мистецтва “Два дні й дві ночі нової музики” (м. Одеса, 2008). Коштами гранту Донецької обласної ради було проведено авторський концерт та здійснено запис компакт-диску з творами Є. Петриченка.

Результатом педагогічної діяльності молодого викладача музичної академії та музичного училища стала перемога його учениці Поліни Маслової на VІІ Міжнародному конкурсі молодих композиторів (м. Симферополь, 2007. ІІІ премія у номінації “Інструментальна музика”).

Необхідність постійно самоудосконалюватися, вивчати новітню музику, використовувати сучасні композиторські техніки спонукала композитора і до наукової творчості. Коло наукових інтересів Є. Петриченка охоплює проблеми тембру у процесах формотворення сучасної музики.

Доповнює композиторську, педагогічну і наукову творчість донецького митця його активна музично-просвітницька діяльність, спрямована на популяризацію сучасної української музики. У співавторстві з композитором і мистецтвознавцем О. Козаренком (м. Львів) з метою інтеграції академічної музики Донеччини у загальноукраїнський простір, Є. Петриченко реалізував проект “Донецьк – Лівів. Мистецькі діалоги” (2007). Також композитор є учасником інших (Всеукраїнська музична акція “Мистецтво молодих – 2005”, “Донецьке джерело в органній музиці України” 2005) та автором власного проекту “in D...” (2006).

Усі галузі творчої діяльності Є. Петриченка створюють соціоестетичний портрет митця нової формації, який демонструє необхідність поєднання науки і мистецтва, усвідомлення важливості виховання сучасної аудиторії, прагнення до живого спілкування зі слухачами та колегами, постійну готовність до особистісного і професійного самовдосконалення.

Література

1. Германец В. Концерт и диск на средства гранта // Вечерний Донецк. – 2006. – 3 окт.

2. Муха А. Композитори України та української діаспори: довідник. – К.: Музична Україна, 2004. – 352 с.

3. Шегда Н. Найголовніше – катарсис! // Репортер. – 2008. – №5 (31 січня).

Федорків Оксана Петрівна,

аспірантка Прикарпатського національного

університету ім. В. Стефаника

ВАСИЛЬ БАРВІНСЬКИЙ – ПРОМОТОР

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ГАЛИЧИНИ

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Василь Барвінський – визначна постать української музичної культури, видатний композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець і публіцист, активний громадський діяч, провідник національної ідеї в музичному мистецтві.

Багатогранна діяльність В. Барвінського, окрім композиторської, охоплює різні сфери, в яких він репрезентував себе активним вболівальником і, водночас, активним діячем у розбудові української фахової музичної культури. Неоціненно вагомою була його робота на посаді директора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (ВМІ), яку він обирає з 1915 року після мобілізації на фронт С. Людкевича і протягом тридцяти років цей навчальний заклад відігравав велику роль у справі розвитку українського музичного життя і становлення професійної музичної освіти не тільки у Львові, але й у всьому західноукраїнському регіоні. Завдяки розгорнутій сітці філій ВМІ стає центром виховання українських національних музичних кадрів. В. Барвінський був не тільки безпосереднім керівником навчального закладу, він вів клас фортепіано, викладав теоретичні дисципліни, а також прагнув бути в курсі усіх проблем та подробиць життя і творчості викладачів, елєвів та учнів підлеглих шкіл. Митець разом з С. Людкевичем, який був інспектором інституту, відвідував піврічні й річні іспити, звітні концерти шкіл, спільні “пописи” кращих учнів філій, проводив педагогічні семінари-зустрічі з викладачами, виступав із концертними програмами.

В. Барвінський надзвичайно серйозно ставився до навчально-виховного процесу у ВМІ та його філіях, залучаючи до педагогічної роботи найкращі виконавські сили. Як піаніст-педагог він піклувався про створення вартісного українського педагогічного репертуару, особливо репертуару для дітей. Із пропозицією “музика-дітям” митець виступив на четвертому засіданні Ради СУПроМУ, що відбулося 20 червня 1934 року, на якому закликав галицьких композиторів подбати про належний рівень майже не практикованої композиторської ділянки.

У своїй педагогічній діяльності В. Барвінський – досвідчений педагог і психолог – проявив себе як плідний вихователь талановитої молоді, став визначальною фігурою у формуванні та розвитку львівської піаністичної школи ХХ століття, а розвиток фортепіанної педагогіки, як зазначає Л. Садова, він уявляв “як комплекс адміністративних, організаційних, творчих та фахових заходів” [3, 117 ].

Василь Барвінський був активним членом, а з 1936 року – головою Союзу українських професійних музик у Львові, який упродовж всього часу свого існування (1934–1939) був ідейним центром усіх музично-мистецьких звершень у Галичині. Створення СУПроМу ознаменувало завершення періоду “учнівства” і засвідчило початок якісно нового, професійного етапу в українській музиці Галичини. В. Барвінський сприяв організації концертного життя як у самому Львові, так і в провінційних містечках. Композитор-піаніст активно концертував із сольними концертами, а також митець-акомпаніатор виступав із провідними виконавцями Б. Бережницьким, Перфецьким, відомими співаками – М. Менцінським, М. Голинським, А. Крушельницькою. Він був поборником фахового ставлення до концертної справи, намагався, як засвідчують його виступи на шпальтах періодичної преси, наблизити форми українського концертного життя в Галичині до західноєвропейських.

В. Барвінський інспірував створення українських музичних радіопередач на Львівському радіо. Розв’язати це питання було надзвичайно складно. Митець “реферує справу радієвих авдицій” на засіданнях Ради СУПроМУ у 1934 році, організовує переговори з дирекцією Львівського радіо, нарешті, звертається у 1935 році із пропозицією створення музичних передач до головної дирекції радіо у Варшаві, і лише через два роки справу було більш-менш вирішено. Радіоавдиції за участю провідних митців і творчо обдарованої молоді починають проводитися регулярно. Звітна інформація про музичні радіоконцерти містилася на сторінка тогочасних часописів.

Значний вплив на формування музично-суспільного життя Галичини 20 – 30-х років мала музично-критична та публіцистична діяльність Василя Барвінського. Коло музикознавчих зацікавлень митця було досить різноманітним і визначалося проблемами тогочасного музичного життя. Він був активним, сміливим, цікавим і завжди актуальним публіцистом, надавав пресі особливу роль у пропаганді рідного музичного мистецтва. Публіцистична спадщина В. Барвінського численна, містить кількасот статей, рецензій, оглядів, що друкувалися на шпальтах українських та польських часописах таких як “Новий час”, “Діло”, “Українська Музика”, “Краківські вісті”, “Lwowskie Wiadomośći Muzyczne i Literackie”. Він був поборником фаховості в рецензіях і статтях, що розкривали різноманітні аспекти розвитку національної музичної культури, становлення української музичної освіти, формування виконавської майстерності виконавців-інструменталістів, вокалістів, диригентів, і не терпів аматорських підходів до розв'язання тих чи інших мистецьких проблем, виступав за активну співпрацю львівських музикантів із пресою для постійного і кваліфікованого інформування громадськості про стан справ у галузі музичного мистецтва.

Отже, багатогранна подвижницька праця Василя Барвінського у різних сферах культурно-мистецького та суспільно-громадського життя краю засвідчила яскравість та унікальність творчої постаті митця як аніматора музичного життя краю, промотора культурно-освітнього простору в Галичині першої половини ХХ століття.

Література

1. Василь Барвінський. З музично-письменницької спадщини: Дослідження, публіцистика, листи / Упор. В. Грабовський. – Дрогобич: Коло, 2004.

2. Василь Барвінський у дослідженнях та матеріалах / Ред., упор. В. Грабовський. – Дрогобич, 2008.

3. Василь Барвінський в контексті європейської музичної культури: статті та матеріали. – Тернопіль, 2003.

4. Союз українських професійних музик у Львові: матеріали і документи. – Львів: Сполом, 1997.

5. Василь Барвінський. – К.: Музична Україна, 1990.

Фєсік Олена Ігорівна,

науковий співробітник

Науково-дослідного інституту українознавства

МОН України

ГРИГОРІЙ ВАЩЕНКО – ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-ДЕРЖАВНИК, ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ

Григорій Ващенко – один з найбільших українських педагогів, з ім’ям якого пов’язаний високий злет української національної педагогічної думки в 20 – 60 роках ХХ століття, педагог-державник, який все своє життя послідовно і наполегливо відстоював ідею українського національного виховання та вірив в самостійну Україну ще в ті часи, коли обриси незалежної України не проглядалися.

Ващенко (1878–1967) на Полтавщині, здобув духовну освіту (Духовна Академія у Москві). До революції вчителював у різних середніх навчальних закладах України і Росії, більшою мірою – на Полтавщині. Революція в Росії і створення Центральної Ради в Україні надихнули педагога-патріота на активну роботу з підготовки педагогічних кадрів для українського шкільництва – він працює лектором на курсах перепідготовки вчителів у Полтаві. У 1917 році викладає у Полтавському вчительському інституті; з 1918 – доцент Українського Полтавського університету, а з 1927 – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів “Загальні методи навчання” (1928), що став головним твором педагога. У 1933 році Г. Ващенка звинуватили у буржуазному націоналізмі, книгу було вилучено з усіх бібліотек, а його самого звільнили з інституту.

У роки німецької окупації перебував у Полтаві, а після війни разом з родиною емігрував до Німеччини у Мюнхен (американська окупаційна зона). Там став професором і завідувачем кафедри педагогіки в загальновідомому Українському Вільному Університеті, а згодом – ректором Української Богословської Академії у цьому ж місті.

Видатний український педагог і психолог із світовим ім’ям залишив у спадок своїм нащадкам десятки педагогічних праць. Ось лише окремі з них: “Загальні методи навчання”, “Завдання виховання української молоді”, “Виховний ідеал”, “Виховання любові до батьківщини”, “Виховання мужності і героїзму”, “Релігія і майбутнє людства”, “Релігійне виховання молоді”, “Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи”, “Психологія в СРСР”, “Соціалізм і індивідуалізм у світлі християнства”, “Основи естетичного виховання”, “Проект системи освіти в самостійній України” та багато інших.

Г. Ващенко – людина різнобічних талантів, непересічна, відома не тільки своїми працями в сфері педагогіки та психології, але і людина, яка залишила вагомий слід в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання “Німий” (1900), поема “Сіндорта”(1902), збірка поезій “Пісня в кайданах” (1907), п’єса “Сліпий” (1909), збірка художніх творів “До ґрунту” (1911) тощо. Він став послідовним продовжувачем української національної педагогічної традиції, сформулював виховний ідеал держави з чітко визначеною назвою – український виховний ідеал. Стисло концепцію своєї педагогічної системи вчений виклав у словах: “Служіння Богові та Україні”: “Служіння Богові – отже, плекання у людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що вбереже її від ницього, брудного, аморального, дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні – то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід’ємною, органічною часткою оцього вище духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця”.

Велику увагу педагог приділяв вихованню національної гідності: “Людина, поважаючи себе як особистість, поважає себе як члена нації, члена того народу, серед якого вона народилась, якому забов’язана своєю мовою, основами свого світогляду, від якого вона засвоїла традиції. Національна гідність, перш за все, виявляється в любові до своєї Батьківщини і в служінні їй… Нарешті, національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь”.

Інтелектуальне виховання Г. Ващенко вважав першим завданням у вихованні, другим завданням – виховання морально-релігійне, третім – естетичне виховання, в якому повинне “перше місце займати виховання смаку й розуміння свого рідного мистецтва”. У своїй виховній концепції він відводить чільне місце трудовому та фізичному вихованню. І всі ці напрямки мають поєднуватися між собою, всі мають бути спрямовані на досягнення людської досконалості, на формування духовно багатого громадянина Української держави.

Досить суттєве місце в своїх працях вчений відводить роздумам на тему – яким має бути педагог, яка роль вчителя в процесі творення майбутньої дорослої людини, а в решті решт – майбутнього свого народу. “Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, але ще ближче вона стоїть до праці мистецької, але мистецтво особливого роду. Внаслідок цього і відповідальність педагога за свою працю незрівнянно більша, ніж відповідальність, приміром, скульптора чи маляра… А коли педагог покалічить душу дитини, то це вже буде не тільки втрата, а й справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді і зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу”.