Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 26 )

– наукові статті: “Визначення чи означення (який має бути український відповідник термінові – дефініція)” [4], “Про деякі вимоги до термінів, встановлені ДСТУ 3966–2000” [3];

– Російсько-український словник наукової та технічної мови [10];

– навчально-методична література: “Стандарти у поліграфії (стандартизація у видавничій, поліграфічній та пакувальній справі)” [15], “Норми української науково-технічної мови. Тлумачний словник термінів з видавничої, поліграфічної та пакувальної справи”.

Враховуючи важливість володіння фаховою термінологією та використання її як в професійному, так і повсякденному житті будь-якого спеціаліста, термінологи Академії розробили низку гуманітарних стандартів, в тому числі і з термінології, зокрема: Ст. ДА 20.0 – 2004. Термінологія. Засади і правила розробляння стандартів на познаки і виознаки понять; Ст. ДА 40.001 – 2004. Наукова лабораторія гуманітарної стандартизації та термінології. Загальні положення; Ст. ДА 40.001 – 2004(6). Науково-дослідна лабораторія гуманітарної стандартизації та термінології. Загальні положення; Ст. ДА 40.002 – 2005(6). Настанови з якості науково-дослідної лабораторії гуманітарної стандартизації та термінології. Перераховані стандарти широко використовуються в навчальному процесі для підготовки висококваліфікованих спеціалістів сфери інформаційних технологій і стандартизації в сучасному інформаційно-культуровому просторі України.

Науковими здобутками термінологів ДАКККіМ зацікавилася Національна академія наук України. Зокрема надійшла пропозиція від НДІ проблем матеріалознавства НАН України стосовно участі в розробленні Державного стандарту України “Терміни та визначення в порошковій металургії” та створення філіалу кафедри МІТіС ДАКККіМ в цьому НДІ. Від Інституту культурології Академії мистецтв України також надійшла пропозиція взяти участь в дослідженні фундаментальної теми “Самоорганізація та динаміка розвитку культури” і розробити словниково-термінологічну базу даних сфери культури і мистецтва. Обидві пропозиції прийнято.

Термінологи започаткували викладання на кафедрі МІТіС таких інноваційних дисциплін: “Стандартизація та сертифікація”, “Термінознавство”, “Термінологічна культура фахівця”, “Словникові бази та переклади”, “Матеріалознавство в інформаційній сфері”, “Комп’ютерно-технологічне опрацьовування та редагування тексту”.

Щороку на базі ДАКККіМ під егідою термінологів студенти досліджують різні аспекти термінологічно-культурової проблематики сучасного суспільства. Ці дослідження знаходять своє віддзеркалення в бакалаврських і магістерських роботах, в тезах наукових доповідей на вузівських та міжвузівських студентських науково-практичних конференціях, практичному застосуванні здобутих знань в професійному і особистому житті.

Висновки.

1. Нині гостро постала потреба у формуванні національної фахової термінології, в тому числі сфери культури і мистецтва, у складанні термінологічних стандартів, які б відповідали європейським та міжнародним стандартам, що надасть змогу вивести національні культурологічні надбання України на міжнародний рівень і призведе до поточного відтворення українською мовою запозичених термінів, їхнього правильного використання.

2. Стандартування та уніфікація термінології неможливі без знань про термінологію, одну з головних наук сучасного світосприйняття, вміння ословлювати свої думки в термінах культури.

3. Для розв’язання сучасних термінологічних завдань термінологи Академії здійснюють підготовку фахівців нової генерації: висококваліфікованих, мовнокомпетентних у своїй професійній діяльності, конкурентоспроможних, грамотних, з належним інтелектуальним потенціалом, з глибокими знаннями стандартів української фахової термінології, необхідних для задоволення потреб українського суспільства.

4. Сьогодні вкрай потрібно розпочати підготовку фахівців з термінознавства, зокрема ввести спеціалізацію “менеджмент термінологічної сфери” та професійну кваліфікацію “менеджер – термінолог національних та міжнародних терміносистем”.

5. Не тільки в розвинутих країнах, а й в державах третього світу та колишніх культурово-територіальних автономіях, що здобули незалежність, сьогодні створені або інтенсивно створюються Національні органи національних терміносистем, чого, на жаль, ми не маємо в Україні.

6. Міністерство освіти і науки України давно пора ввести тестування випускників шкіл та державних службовців на знання термінологічних основ державної мови.

7. Україні варто встановити та постійно розширювати зв’язки з Національними органами з термінології тих країн, які мають значний досвід з національно-термінотворення та коренізації власних мов.

Література

1. ДСТУ 3966 – 2000. Термінологія. Засади і правила розробляння стандартів на терміни та визначення понять.

2. Моргунюк В. Застандартовані правила ділового та наукового стилю // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. (Серія “Проблеми української термінології”). – 2004. – № 000. – С. 75–81.

3. Моргунюк В. Про деякі вимоги до термінів, встановлені ДСТУ 3966 – 2000 // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. (Серія “Проблеми української термінології”). – 2002. – № 000. – С. 224–227.

4. Пшенична Л., Визначення чи означення (який має бути український відповідник термінові дефініція) Проблеми української термінології: матеріали 6-ї міжнар. наук. конф. // Львівська політехніка. – 2000. – № 000. – С. 45–46.

5. Пшенична Л., Моргунюк В. Термінологічна робота в Україні. Здобутки і перспективи: матеріали міжнар. наук. конф. з нагоди 10-річчя УкрНДІССІ. – Харків, 2002. – №3. – С. 50–58.

6. Пшенична інологічний аналіз: позначування чи виозначування // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. (Серія “Проблеми української термінології”). – 2004. – № 000. – С. 48–53.

7. Пшенична інологічний аналіз: способи шукати нові знання у наукових працях // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. (Серія “Проблеми української термінології”.—2006. – № 000. – С. 32–37.

8. Пшенична Л., Моргунюк В. Пропозиція до проєкту найновішої редакції українського правопису // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. (Серія: “Проблеми української термінології”). – 2000. – № 000. – С. 47–50.

9. Пшеничная  термин в словаре и тексте // Научно-техническая информация. (Серия 2). – 1991. – №12. – С. 2–13.

10. Російсько-український словник наукової та технічної мови / Укл. О. Войналович, В. Моргунюк. – К.: Вирій, Сталкер, 1997. – 256 с.

11. Норми української науково-технічної мови. Тлумачний словник термінів з видавничої, поліграфічної та пакувальної справи / Таланчук П. М., Ярема С. Я., Коровайченко Ю. М., Ярема С. М., Моргунюк В. С. – К., Львів: Ун-тет “Україна”, 2006. – 664 с.

12. Шевченко В. І. Звіт з виконання науково-дослідного проекту “Створення в академії системи комплексної стандартизації”. – К.: ДАКККіМ, 2007. – 72 с.

13. Шевченко В. І., Шевченко  української стандартизації як науки // Вісник Інженерної академії України. – 2000. – №2.

14. Шевченко В. І., Шевченко і проблеми української стандартизації в перехідний період економіки України // Вісник Інженерної академії України. – 2002. – №1.

15. Ярема С., Моргунюк В., Пашуля П., Мамут Б. Стандарти у поліграфії (Стандартизація у видавничій, поліграфічній та пакувальній справі). – К.: Ун-т “Україна”, 2006. – 312 с.

Бадалов Олег,

викладач Чернігівського факультету

Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІАНІСТІВ-ПЕДАГОГІВ ЧЕРНІГІВЩИНИ

ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ РЕГІОНУ

В умовах реформування та розбудови системи вищої освіти України важливого значення набуває вивчення та осмислення досягнень діячів національної музичної школи. Це дає змогу окреслити прогресивні ідеї, проаналізувати досягнення теорії і практики минулого з метою їх практичного впровадження у сучасний музично-освітній процес. Вивчення особливостей розвитку музичної культури Чернігівщини, зокрема фортепіанної культури як її складової, має відбуватися в контексті з’ясування аспектів творчої діяльності визначних педагогів-піаністів регіону Є. Богословського, І. Климової, В. Розен, Г. Дем’янчука.

У розвитку фортепіанної культури Чернігівщини можна виділити два етапи. Перший охоплює період у межах кінця ХІХ – початку ХХ століття. Наприкінці ХІХ століття в регіоні традиціями салонного музикування, виступами видатних піаністів-гастролерів тощо було сформоване культурно-інформаційне поле, спрямоване на адекватне сприйняття фортепіанного мистецтва. Велика роль в цьому належала професору Московської консерваторії Є. В. Богословському (1874–1940), чия музично-просвітницька діяльність на Чернігівщині почалася 1898 року. Він систематично виступав у Чернігові разом з Л. Ніколаєвим, Л. Собіновим, О. Гольденвейзером, О. Гедіке, М. Дейшею-Сіоницькою. З 1919 року Є. В. Богословський постійно мешкає у місті, веде велику концертну та викладацьку роботу. Його можна вважати фундатором фортепіанних традицій Чернігівщини, засновником професійного музичного руху регіону. Цей рух зумовив потребу у професіоналізації музичної освіти, що втілилося у відкритті Музичного училища (1904).

Початком другого етапу розвитку фортепіанної культури Чернігівщини можна вважати 1943 рік, коли в регіоні починають відкриватися музичні школи. Їхня діяльність сприяла розвитку культурного руху, викликала зацікавленість мистецтвом серед найширших верств суспільства, і зумовила потребу у забезпеченні регіону професійними музикантами, що призвело до поновлення діяльності Чернігівського музичного училища 1961 року. З цього часу нового змісту набуває музично-педагогічна діяльність місцевих педагогів, що спрямовується на професійне орієнтування. Значну роботу в цій сфері проводила І. П. Климова (1927–2006). Її музично-педагогічна діяльність на Чернігівщині охоплює півстоліття: з 1950 по 2001 рік. І. П. Климова здобула освіту на фортепіанному факультеті Музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних. З 1961 року вона – завідувач фортепіанного відділу Чернігівського музичного училища. Чи не найголовніша риса педагогічної роботи І. П. Климової – активна концертно-просвітницька діяльність на теренах області, що сприяла поширенню фортепіанної культури у регіоні. Разом зі своїми учнями вона брала активну участь як соліст та концертмейстер у багатьох концертах, тим самим компенсуючи недостатньо потужну на той час діяльність Чернігівської філармонії.

Окрім Чернігівського музичного училища значний внесок у розвиток фортепіанного руху регіону зробив Ніжинський педагогічний інститут (НДПІ), де 1956 року на історично-філологічному факультеті було відкрито кафедру музики і співів, а 1964 року – музично-педагогічний факультет. Фундатор фортепіанного класу Ніжинської вищої школи – випускниця Музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних (1934), чия музично-педагогічна діяльність тривала у НДПІ з 1959 по 2004 рік. За час своєї музично-педагогічної діяльності виконала понад тридцять сольних програм, понад п’ятсот концертів як концертмейстер, стала лауреатом міжнародного конкурсу (1981). Викладацька робота здобула високу оцінку народних артистів СРСР А. Хачатуряна та Д. Кабалевського.

Представником сучасного фортепіанного руху Чернігівщини є лауреат міжнародних конкурсів, заслужений артист України ’янчук (1963). Він закінчив Московську консерваторію та аспірантуру, з 1994 року викладає у Чернігівському музичному училищі і веде потужну концертну діяльність: гастролює в Югославії, Італії, Бельгії, Білорусі, Узбекистані, Росії, Північній Кореї, Японії, випустив три компакт-диски. Діяльність ’янчука – новий етап розвитку фортепіанного руху Чернігівського регіону. Це, перш за все, – інтенсифікація творчої діяльності та підвищення художнього рівня виконавства.

Музично-педагогічна та громадська діяльність у другій половині ХХ століття визначних діячок культурно-просвітницького руху Чернігівщини І. Климової та В. Розен сприяли відродженню і розвитку традицій фортепіанного руху Чернігівщини, започаткованих на зламі ХІХ–ХХ століть професором Є. В. Богословським. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття розвиток музичного професіоналізму проходить на ґрунті налагодженої системи творчих взаємовпливів музичних шкіл України та Росії, чому яскраве підтвердження – творча діяльність ’янчука.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що розвиток фортепіанного руху Чернігівщини відбувався у контексті російсько-українських культурних зв’язків. У поступі фортепіанної культури, а з нею і професійної музичної освіти можна виокремити два етапи. Перший – на зламі ХІХ–ХХ століть, що спричинив заснування Музичного училища, другий – кінець 50-х років ХХ століття, що привів до відновлення його діяльності 1961 року. Музично-педагогічна діяльність провідних піаністів-педагогів Чернігівщини є одним із важливих чинників розвитку музичної культури та професіоналізму в регіоні.

Бондарєва Людмила Миколаївна,

мистецтвознавець-контролер

Головного управління культури та мистецтв

Київської міської державної адміністрації

НАУКОВО-ТВОРЧИЙ ДОРОБОК НАРОДНОЇ АРТИСТКИ УКРАЇНИ

НАТАЛІЇ СВИРИДЕНКО У ДОСЛІДЖЕННЯХ

КЛАВІШНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

Життя та науково-творча діяльність Народної артистки України Наталії Свириденко тісно пов’язані з музичними інструментами. З дитинства, коли рояль посідав чільне місце у родинній оселі, до сьогоднішніх днів поряд з Наталею Сергіївною живуть своїми загадковими складними долями роялі, піаніно, а ще тендітні клавесини, вірджинали, спінети.

Типові для обдарованої дитини радянських часів сходинки – музична школа, музична школа десятирічка ім. Столярського, Державний інститут мистецтв ім. Г. Музическу – також пов’язані з навчанням гри на фортепіано. Після закінчення інституту, працювала в ньому спочатку концертмейстером, потім – викладачем кафедри фортепіано. Далі – осмислення виконавських концепцій з фаху клавесин на кафедрі історії та теорії музики відбувалося під час стажування в ДМПУ ім. Гнесіних.

70 – 80-ті роки ХХ століття – період, коли бурхливо зростало захоплення старовинною музикою, період відродження клавесину та інших старовиних інструментів, тому в ці роки наполегливо опановує майстерність гри на клавесині. Вона бере участь у І Всесоюзному семінарі-нараді клавесиністів у м. Рига під керівництвом професора Празької консерваторії Зузанни Ружечкової, навчається в Асистентурі та проходить стажування у Латвійській Державній консерваторії з фаху клавесин у класі професора Крастиньша. Оволодіваючи майстерністю гри на клавесині, зацікавилася проблемами виготовлення клавесинів, адже якість сучасних клавесинів не завжди відповідала виконавським вимогам. У кінці 80-х років була учасником семінару-стажування з клавесинобудування у німецькому місті Росток, у центрі Altenmusik під керівництвом професора М. Шмідта.

По проходженні майстер-класів з клавесину у професора Аусбурського університету п. Люсі Хальман-Русель та професора Мічиганського університету Едварда Парментьє, читала майстер-класи у Тулузькій консерваторії та у Музичній академії республіки Білорусь, курс музичної естетики у НУ “Києво-Могилянська академія”.

90-ті роки у житті Наталії Свириденко насичені активною концертною діяльністю як солістки Національного Будинку органної та камерної музики. У творчому пошуку створена та представлена на суд слухачам велика кількість програм клавесинної та ансамблевої музики як старовинної, так і сучасної.

Одночасно Наталія Сергіївна працює над перекладенням із старовинного нотопису на сучасний “Шести сонат для клавесина” Георга Бенди, котрі входять до нотного зібрання Розумовських, що зберігається у нотному відділі бібліотеки НАНУ ім. Вернадського. Також відредаговані тексти Трьох сонат для клавесина, присвячених княгині Ліхтенталь, 12 італійських арієт на тексти Пьєтро Матасіазіо Леопольда Кожелуха з того ж самого зібрання. Ці всі нотні тексти підготовлені до видання.

Визначним явищем української камерної музики, стало створення нею Тріо ім. Д. Бортнянського Тріо, яке не раз успішно презентувало барокову музику українських композиторів на міжнародних фестивалях старовинної музики, відроджувало неповторні, але призабуті твори українських композиторів.

Наталія Свириденко разом колективом митців-однодумців вперше в Україні здійснила постановку опери Д. Бортнянського “Сокіл”, перекладену українською мовою, яка стала подією у мистецькому середовищі, тепло приймалася глядачами. Перша постановка відбулася у НУ “Києво-Могилянська академія”. Із захопленням сприйняли її у Харкові та Одесі.

Впродовж останніх років Н. С. Свириденко не тільки пропагує зі сцени клавесинне мистецтво, а й здійснює запис компакт-дисків найвдаліших програм, беручи безпосередню участь в оформленні дизайну та створюючи до них професійні коментарі. Це компакт-диски “Українське бароко”, “Музика від Розумовських”, “Клавесинна музика К. Ф. Е. Баха”, “Три століття бароко”, “Тріо ім. Д. Бортнянського”.

З 1992 року вона розпочала роботу як начальник лабораторії “Тон” при Київському державному художньо-виробничому комбінаті, де під пильною увагою та інколи і за участю цієї невгамовної жінки створюються щипкові, клавішно-щипкові інструменти, здійснюється реставрація старовинних фортепіано.

З 2000 року починає працювати у Київській Дитячій академії мистецтв, читає авторський курс історії світового мистецтва, клас клавесина та ансамблю старовинної музики. Силами студентів Академії проводить цикл лекцій-концертів “Сторінки світової культури”.

Важливим та цікавим для самої Наталії Сергіївни стало викладання в Академії керівних кадрів культури та мистецтв, експертизи клавішних інструментів на кафедрі музикології. Володіючи достатніми практичними навичками в царині будови та історії клавішних інструментів, вона впритул зіштовхнулася з проблемою відсутності в Україні літератури з історії виникнення та будови клавішних інструментів. За допомогою іноземних джерел та наявних в Україні інструментів вона проводить дослідження та пише наукові статті, читає лекції за даною тематикою.  Свириденко працює над серією статей “Видатні інстументи України”, вдало поєднує наукові пошуки з виклададацькою діяльністю та з організацією реставраційних робіт рідкісних інструментів, надаючи їм наукової та історичної оцінки. На кожен з них вона надала науково обгрунтований експертний висновок.

Але це не весь перелік справ, до яких долучається Народна артистка України Наталія Сергіївна Свириденко. Вона переймається справою збереження історичних клавішних інструментів, подає ідеї щодо створення нового залу камерної музики, щиро відгукується на запрошення взяти участь у різноманітних заходах, присвячених видатним діячам України як в Україні, так і за кордоном.

Науково-методичні роботи та публікації Н. С. Свириденко:

Стильові особливості виконання “Маленьких прелюдій ”. – Кишинів, 1980.

Робота над поліфонічними творами у класі фортепіано. – Кишинів, 1981.

Італійська музика від першоджерел і до Д. Скарлатті. – Кишинів, 1983.

Розквіт французької клавесинної музики ХVІІІ ст. у творчості Франсуа Куперена та Жана-Філіпа Рамо. – Кишинів, 1984.

Піанофорте-фортепіано (PIANOFORTE) Бартоломео Крістофорі та його винахід”: зб. наук. праць “Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури”. – К., 2003.

Віденська механіка як етап розвитку фортепіанного будівництва (Піанофорте-фортепіано (PIANOFORTE). Німеччина та Австрія) // Вісник ДАКККіМ. – №1. – 2004.

Клавесинна школа Рюкерсів (Нідерланди): Зб. наук. праць “Професійна підготовка та інноваційні процеси у навчально-виховних закладах”. – Харків, 2004.

Фортепіано (PIANOFORTE) в Англії та Франції (від виникнення до ХХ ст. // Мистецтвознавчі записки. – К., 2004.

Фабрика музичних інструментів “Rud. IBACH sonn”: історія заснування та особливості виробництва” // Вісник ДАКККіМ. – К., 2005.

Піанофорте (PIANOFORTE) в Німеччині (ХVІІІ ст.)” // Альманах “Культура і сучасність”. – К., 2005.

Бондарчук Віктор Олексійович,

аспірант Національної музичної

академії України ім. П. І. Чайковського

ПОМІСТЯ СИМИРЕНКІВ У КОНТЕКСТІ

КУЛЬТУРНО-МУЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ЧЕРКАЩИНИ

У процесі ретроспективного аналізу українського відродження ХІХ століття кристалізується домінуючий норматив її цілісної культурно-освітньої та музичної систем, а саме таке явище, як “маєткова культура” або “культура поміщицьких садиб”. Охоплюючи на авансцені музичного розвитку України майже столітній період, вона стала нормативним, стандартизованим явищем загального музичного розвитку країни й передусім регіонального мистецтва Черкащини. Даний період відзначається значною модифікацією оркестрового, хорового, балетного та театрального виконавства. Поміщицькі садиби виконують роль конденсуючого елемента музично-театрального та освітнього аспекту регіону, трансформуючись в стійке підґрунтя для зародження професійних напрямків регіонального музичного мистецтва.

До поміщицьких садиб Черкащини, де музична культура набула значних масштабів розвитку, слід віднести помістя Федора Степановича Симиренка з м. Млієва. За часів діяльності генеалогічно-породжених помість Симиренків відбуваються радикальні зміни у промисловості: новаторське конструктування, будівництво пароплавів, залізниць, потужних цукроварень, механічних заводів, розвинене садівництво та значні досягнення в системі регіонального музикування, передусім його розвитку, становленню та розповсюдженню [5; 11; 12].

Помістя Симиренків стало важливим місцем акумуляції етнічного нашарування – англійців, поляків, французів, німців. Садиба зазнала масових впливів культурних європейських тенденцій, синтезуючи в собі досягнення науки, мистецтва та літератури [11;12]. До праці на підприємствах Симиренків було запрошено безліч промислових фахівців Європи з родинами, що везли з собою не тільки професійні технічні знання, а й особливості власних традиційних культур, які з часом активно асимілювали до національних українських надбань.

За ініціативою промисловців, у м. Городищі був створений аматорський театральний та хоровий колектив, в якому брали активну участь як робітники мануфактури, так і його господарі. Наприклад, син Федора Симиренка –Володимир, мав високий дискант, добрий музичний слух і неабиякий хист до музики, який професійно закріплював у зазначених колективах. Об’єктивного оцінювання зазнало музикування помістя і з боку славетних майстрів української музичної культури. Тут часто бував Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, який з особливим ставленням описав зустрічі української інтелігенції на квартирі у Хропаля [8]. Слід зазначити, що саме за підтримки Платона Симиренка відбулося й перше видання “Кобзаря” Т. Шевченка [15].

Василь Симиренко разом з дружиною Софією в помісті села Сидорівки, що на Канівщині, створили власний культурно-музичний та освітній осередок. Василь Федорович був не тільки освіченим промисловцем, а й постійним меценатом регіональної мистецької діяльності. Дякуючи його зусиллям, рівень музичного розвитку помістя відповідав усім вимогам провінційного регіонального мистецтва [11;12].

За ініціативи Василя Федоровича в Сидорівці був створений аматорський театральний колектив, що вписав своїм існуванням значну сторінку в історію розвитку професійного театрального мистецтва не тільки Черкащини, а й всієї України. Історія створення даного колективу вказує на діяльність в ньому видатного етнографа П. Чубинського [15]. Саме при одному з таких Городищенських цукрових заводів, що належав , у 1856–1858 роках була відкрита школа, у 1861–1862 – технічне училище (яке з 1874–1878 років стало двокласним), а згодом у 1873 році було створено “Технічне товариство”, секретарем якого і був П. Чубинський [14]. З його ініціативи в Городищі було розпочато випуск місцевих видань “Ежегодник по свеклосахарной промышленности” та “Свеклосахарные заводы Российской империи по официальным статистическим их данным за кампанию 1871-го и 72-го годов”.