Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 5 )

У другій половині XIX століття садиба перейшла у володіння троюрідного небожа О. М. Марковича Пармена Андрійовича Марковича (), котрий являв собою той тип українського поміщика пореформеної доби, який віддавав перевагу співпраці з земствами.

Помітне місце серед лівобережних “культурних гнізд” XIX столітя посіла садиба у селі Турівка (Прилуцький повіт Полтавської губернії, зараз – Київська обл.), утворена на землях, які належали родинному клану Маркевичів-Марковичів ще з початку XVIII століття Ознак культуротворчого середовища садиба набула після 1832 року, коли її власником став Микола Андрійович Маркевич ().

Оформленню родового помешкання у Турівці як осереддя розумової праці сприяв той факт, що в особі М. А. Маркевича ознаки представника імперської інтелектуальної еліти поєдналися з рисами особистості, яка мала сформовану національну свідомість. Проживаючи у садибі впродовж тривалого часу, А. М. Маркевич використовував її як середовище для розвідок з історії та етнографії України, збирання та впорядкування української пісенної спадщини тощо. Вже на передостанньому році життя (1859) у листі, надісланому з Турівки до “Комісії з опису губерній Київського навчального округу”, М. А. Маркевич підвів підсумки роботі, здійсненої ним в умовах садиби, перелічивши твори (як друковані, так і ті, що залишалися у рукописах), присвячені історії, побуту, традиціям Лівобережжя. Підґрунтям для наукових занять слугували унікальна бібліотека та рідкісна колекція рукописних книг з історії України кінця XVI–XVIII століть, основою якої стало успадковане М. А. Маркевичем фамільне зібрання Я. А. Марковича, що поповнювалося переважно в Україні.

Невід’ємною складовою культурної атмосфери садиби у Турівці було використання її як родового помешкання та місця для сімейних, сусідських, професійних контактів. Садибу Маркевичів відвідували М. І. Глинка, Л. М. Жемчужников, Т. Г. Шевченко, П. О. Куліш, численні представники полтавського та чернігівського панства, у першу чергу зі споріднених сімейств Ґалаґанів, Раковичів, Милорадовичів тощо.

Втративши визначальні риси “культурного гнізда” після смерті М. А. Марке­вича, садиба у Турівці зберегла функцію родинного осередку у житті його нащадків. Власником садиби у другій половині XIX століття був М. М. Маркевич (1840-?), котрий брав участь у роботі повітового земства та розвої шкільної справи на селі у 1870 – 1880-х роках.

До кола родинних помешкань Маркевичів-Марковичів увійшли також садиба у селі Васьківці Прилуцького повіту Полтавської губернії (зараз – Чернігівська обл.), власність Михайла Андрійовича Маркевича (), та садиба у селі Кулажинці Пирятинського повіту Полтавської губернії (зараз – Гребінківський р-н Полтавської обл.), що належала В. І. Марковичу (). Але ці садиби залишалися лише родинно-господарчими осередками, хоча їх доля є типовою для дворянських маєтків середини XIX століття Садиба Михайла Маркевича цікава передусім як успішна економія, її господар особливо опікувався сільським господарством. Садиба у Кулажинцях відома як “родове гніздо” (тут провели дитинство такі помітні постаті, як В. В. Маркович () та ()) та водночас ілюструє твердження про переважне походження української інтелігенції середини XIX століття з кола дворян, що втрачали родові маєтності (численні нащадки І. В. Марковича не успадкували ані земель, ані коштів).

Таким чином, вивчення історії дворянських “культурних гнізд” уможливлює аналіз долі окремої особистості чи кількох поколінь у одній садибі та акцентує особистісний аспект історично-культурологічних досліджень.

Валуца Світлана Олексіївна,

аспірантка Київського національного

університету культури і мистецтв

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ – ВІДДАНИЙ ЛИЦАР

УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

Серед видатних діячів української культури особливе місце посідає Михайло Старицький. В історію української культури він увійшов як поет, прозаїк, драматург, перекладач, організатор професійної театральної справи – актор, режисер, керівник театральних, як аматорських, так і професійних українських труп, один з перших українських меценатів театральної справи, активний діяч української культури.

Про великий внесок М. Старицького і його непрестанну працю на розвиток української культури кінця ХІХ – початку ХХ століть писав ще І. Франко: “...в кожній іншій європейській літературі такі письменники розвились би коли не на великих, то все-таки на видних літературних діячів, здобули би собі широкий вплив, і славу, і забезпечене життя. В Росії, а надто ще на Вкраїні над ними тяжить прокляття зацофаного осередка, непочатого перелога. Їх гаряча душа рветься до суцільної, гармонійної і широкої діяльності, а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини. І ось вони кидаються на всі боки, заповнюють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук” [2].

М. Старицький перший переклав на українську всесвітньовідому трагедію Шекспіра “Гамлет”. І на сцені київського аматорського гуртка у виставі за цією п’єсою виконав роль Полонія. Слід зазначити, що М. Старицький сприяв процесу становлення і утвердження музичного жанру на сцені українського театру. Починаючи свою театральну діяльність з аматорського “Першого музично-драматичного гуртка” у м. Києві (салон сестер Марії та Софії Ліндфорс) в 1872 році М. Старицький разом з видатним українським композитором М. Лисенком для репертуару інсценізували відомий твір М. Гоголя і створили оперу “Різдвяна ніч”. Ця постановка користувалася великим успіхом, про що свідчать афіші і фотографії, які можна і сьогодні побачити в експозиції музею театрального, музичного і кіномистецтва України. Тому його вважають засновником оперної режисури. В історії українського театру М. Старицький відзначився і як режисер-новатор поетико-романтичної лінії. У своїх виставах він створював захоплююче театральне видовище з життя простого народу, в основі якого були масові сцени, велика кількість пісень і танців. Прикладом таких вистав є “Циганка Аза”, в альбомі театральної експозиції музею знаходяться програма цієї драми і фото акторів.

Отримавши у спадок маєток, М. Старицький витрачав гроші на розвиток театру – купував костюми, замовляв на ці кошти декорації, підвищив акторам заробітню платню, найняв професійний оркестр, хор, балет для трупи. М. Старицький поставив театр на міцну матеріальну основу і після цього перед ним, як директором театру “корифеїв”, постала проблема репертуару, бо українська драматургія завдяки адміністративно-цензорським утискам з боку російського царату була на той час малочисельною, відображала тільки життя та побут селян. Саме цей драматург першим переступив наказ царського уряду писати про селянський побут. На основі історичних документів написав героїчну драму “Богдан Хмельницький”, створивши новий жанр в українській драматургії, жанр історичної драми. Певні цензорські утиски і заборони принесли і свою користь. М. Старицький-режисер зумів поєднати на сцені поетику романтичної спадщини з демократичними прагненнями і національними тенденціями свого часу. Театральна діяльність М. Старицького в умовах культурного і просвітницького голоду серед простих українців і видатних діячів російської культури призвела до великої популярності і популяризації драматичних і літературних творів митця, виступів його театральних колективів на широких просторах Російської імперії. А такі історичні драми, як “Оборона Буші” та “Маруся Богуславка” вивели вперше на сцену українського театру жінку-героїню. Отже, започатковуючи поетико-романтичний театр, М. Старицький не міг навіть уявити, який він закладає ґрунт для подальшого розвитку українського національного театру, що особливо утвердилося в ХХ столітті на сценах українських театрів.

Роль і значення українського театру наприкінці ХІХ – початку ХХ століть, коли в пересувних театральних трупах М. Старицького, М. Кропивницького, І.Карпенка-Карого була сформована національна театральна школа, яка визначила подальші шляхи розвитку українського професійного театру, і в наш час викликає інтерес у сучасних театрознавців, культурологів, мистецтвознавців, істориків. Багатогранна творчість має величезне значення у наші дні. Він зберіг у своїх романах, поезіях, драматичних творах забуті українські обряди, звичаї, повір’я, свята. Викликає велику зацікавленість концепція просвітництва не тільки у літературних творах , але й у його виставах. М. Старицький сам навчився досліджувати історію, етнографію, фольклор, умови побуту і костюми українського народу. Він цікавився історичною долею свого народу і більшу частину своєї праці в театрі як режисер віддавав відображенню побуту, звичаїв, українських народних свят у виставах.

У своєму дослідженні Н. Кузякіна про становлення української радянської режисури підкреслювала, що “театр корифеїв був по своєму дуже “театральним” явищем... Цей театр не прагнув до вибудовування “четвертої стіни” і багато в чому зберігав барвисту мальовничість, соковиту фарсовість, проникливий ліризм народного мистецтва” [2].

Важливою характеристикою природи театру М. Старицького є поетико-романтичний напрям з сучасними зображувальними елементами (музичність, мальовничість, художня яскравість народних мотивів) наприкінці ХІХ століття. Всі зазначали, що жорсткі цензорські утиски звужували репертуар українських труп до питань “кохання, горілки й гопака”. М. Старицький практикував розв’язання соціально-історичних проблем крізь призму поетико-романтичного світовідтворення на сценічному майданчику і акцентував на правдивому діалозі, сценічному рухові і акторському образі. Так, він не вдавався до надмірного захоплення психологічною стороною, згадаймо його диспут із І. Карпенком-Карим щодо написання останнім п’єси “Безталанна”, коли він пропонував завершити цей твір мелодраматичним фіналом. Зате прискіплива і дуже дбайлива робота над опрацюванням естетичного і композиційного вирішення яскравої виразності образу вистав приносила театру М. Старицького глядацьку популярність і кошти.

У наш час життя утверджує уподобання глядачів і акторів про невипадковість того, що сьогодні майже немає українських музичних і музично-драматичних театрів, які б не втілювали п’єси або інсценовані твори М. Старицького на своїх сценах. Настав час розглянути досягнення і надбання театральної творчості М. Старицького для української культури. Це ще на початку ХХ століття зазначав видатний український театрознавець, перший директор театрального музею, професор П. Рулін в статті “Завдання історії українського театру”, закликаючи істориків театру звернути увагу на вивчення окремих яскравих індивідуальностей, що на них такий багатий був старий театр.

Отже, індивідуальність М. Старицького, його театральна діяльність окремо не висвітлювалась сучасними науковцями і теоретично не обґрунтовувався вплив поетико-романтичного театру М. Старицького на розвиток професійного українського театру.

Література

1. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку// Франко І.: зібр. творів у 50 т.– К.: Наук. думка, 1984.–Т.41.– С.516.

2. Кузякина украинской советской режиссуры. – Л., 1984. – С.16./.

Васюта Інна В’ячеславівна,

викладач теоретичних дисциплін

Чернігівської міської школи мистецтв

КОРОТКИЙ КУРС ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВ

У КОНТЕКСТІ НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ

ШКОЛИ МИСТЕЦТВ

Початкова спеціалізована мистецька освіта посідає важливе місце у ланцюжку послідовного формування фахівця в галузі художньої діяльності. Мова йде про необхідність подальшого забезпечення високого якісного показника надання освітніх послуг на всіх етапах навчання – у початковій, середній і вищій ланках. В цьому контексті початковій ланці мистецької освіти належить особлива роль, оскільки саме вона виконує важливу місію щодо закладення основ сприйняття, розуміння, власне творення мистецтва як процесу художньої діяльності. На сьогодні початковою мистецькою освітою в Україні охоплено понад 300 тис. учнів, з якими працює понад 34 тис. викладачів [2]. Зокрема в Чернігові початкову мистецьку освіту надають п’ять шкіл естетичного виховання (дві школи мистецтв, дві музичні та художня школи), в яких навчається понад 2 тис. учнів, з якими працюють більше 300 викладачів.

Кожен напрям навчально-виховного процесу мистецького навчального закладу базується на навчальних програмах, підготовка яких значно пожвавилась останнім часом [4]. Це стосується в першу чергу фахових предметів, зокрема в напрямах образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, хореографії тощо. Чого не можна сказати про курс історії мистецтв, який введено як обов’язковий предмет до навчальних програм шкіл мистецтв. Не викликає сумніву необхідність введення цього естетико-мистецтвознавчого предмета, який виконує не лише інтегруючу теоретико-мистецтвознавчу функцію, а й має суто практичне значення, поглиблюючи навички учнів з того чи іншого фаху: музичного, театрального, хореографчного, образотворчого, хорового тощо. Саме в напрямі формування світоглядних засад майбутньої фахової діяльності учня навчальний курс історії мистецтв може відігравати одну з провідних ролей. До речі, “стара” школа мистецької освіти, яка стала базою для вітчизняної педагогіки, добре усвідомлювала ці пріоритети. Наприклад, при відкритті першого Чернігівського музичного училища (1904) історію мистецтв вважали одним з обов’язкових предметів навчальної програми училища, викладання якого було довірено відомим мистецтвознавцям Чернігівщини початку XX століття В. Баршевському та Дебогорію-Мокрієвичу.

До того ж, в українській мистецькій педагогіці саме компетентнісний підхід посідає провідні позиції щодо критеріїв оцінювання навчальних досягнень учня. Тому, виходячи з наведеного, викладання курсу історії мистецтв видається нам у таких програмово-засадничих реаліях. При цьому ми виходимо з того, що компетентнісний підхід як принцип педагогіко-виховної дії щодо учня, як перспективного носія певної суми знань, повинен готувати його (учня) до майбутньої мистецької діяльності, спрямованої на реалізацію провідних фахових установок (музичне виконавство, малювання, мистецтво танцю, театру тощо).

Спираючись на шестирічний термін викладання початкового курсу історії мистецтв, наше бачення полягає в наступному:

– формування комплексу художніх компетенцій, що забезпечують здатність керуватися набутими знаннями та вміннями у самостійній діяльності, в процесі самоосвіти;

– розуміння учнями зв’язків мистецтва з природним соціальним і культурним середовищем життєдіяльності людини, усвідомлення власної причетності до художніх традицій свого народу, а також розуміння особливостей національних культур і мистецтв світу;

– виховання культури міжнаціонального спілкування через вивчення мистецьких традицій народів різних країн;

– формування почуття глибокої поваги до мистецької культури своєї “малої Батьківщини”, рідної Чернігівщини;

– виховання почуття гордості за духовний спадок свого народу.

Програма ґрунтується на принципах цілісності, наступності, системності та варіантності змісту, органічної єдності національних і загальнолюдських цінностей. Початковий курс історії мистецтв вивчається відповідно до Типового навчального плану дитячої школи мистецтв (комплексного типу), а також може вводитися до інших початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів (художніх, музичних та інших шкіл естетичного виховання).

Перший рік навчання (1-й клас шестирічного терміну, 3-й клас восьмирічного терміну). Формуються початкові мистецькі знання учнів і втілюється ідея пропедевтики мистецької освіти. Перший рік навчання виконує свою головну функцію – бути попереднім, увідним курсом у світ мистецтв. З метою зображення національних пріоритетів освіти він базується на українській народній творчості. Опора на українську казку, легенду, міф сприятимуть формуванню правильних уявлень про джерельну базу мистецтва і розуміння учнями зв’язків мистецтва з природним, соціальним і культурним середовищем життєдіяльності людини, культурними традиціями свого народу.

Другий рік навчання виконує іншу пропедевтичну функцію – бути увідним курсом у світ конкретних знань про специфічні особливості різних мистецтв: музики, поезії, театрального мистецтва, образотворчого, хореографічного мистецтва, кіномистецтва, естради, цирку тощо. Таким чином, забезпечується послідовність і наступність змісту художньо-естетичної освіти. Матеріал другого року навчання систематизується відповідно до видової, жанрової та стильової специфіки мистецтва, що є ядром художньої культури.

Третій рік навчання передбачає подальше поглиблення знань історичного розвитку світового мистецтва від часів зародження до середньовіччя. Курс містить наступні етапи становлення і розвитку мистецтва: первісні види мистецтва, мистецтво Передньої Азії, Давнього Єгипту, Давнього Сходу, Давньої Греції, Давнього Риму, Візантії.

Четвертий рік навчання повертає нас у царину історичного розвитку художньої культури українського народу. Навчальний матеріал охоплює головні етапи становлення українського мистецтва: від найдавніших часів до кінця XVI століття, XVI – XVIII століття, XIX – початку XX століття. Виділення української художньої культури як окремої частини курсу продовжує контекст зображення національних пріоритетів освіти. Водночас для органічного поєднання вітчизняних і загальнолюдських цінностей варто робити акцент не на тому, що роз’єднує, а на тому, що об’єднує різні культури, адже через цілісний вплив мистецтва ефективніше втілюється національно-патріотичне і полікультурне виховання.

П’ятий рік навчання присвячений поглибленому вивченню зарубіжної художньої культури. На прикладі Європейського культурного регіону учні знайомляться з провідними мистецькими течіями і стилями Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, Нідерландів, Австрії, Великої Британії, Польщі, Росії, а також з Африканським, латино-американським, північно-американським культурними регіонами та мистецтвом Ісламу.

Шостий рік навчання завершує навчальний цикл початкового курсу історії мистецтв і зосереджує увагу учнів на становленні і розвитку культури древньої Чернігівської землі, визначного регіону східнослов’янської цивілізації. Приклад розвитку мистецтва рідного краю відбиває як загальнолюдські тенденції культури, так і має свої неповторні особливості. За влучним висловом відомого культуролога Володимира Личковаха – чуття “малої Батьківщини” формує любов до Вітчизни. Засвоєння “незамулених” джерел духовності рідного краю стане запорукою подальшого освоєння світу мистецтва [3].

Таким чином, змістове наповнення тем передбачає формування і учнів ціннісно-смислових, загальнокультурних, навчально-пізнавальних та інформаційних компетенцій, що досягається вивченням засад народної творчості, знайомство з шедеврами мистецтва різних епох і народів та комунікативних, творчо-діяльних і самоосвітніх компетенцій, що передбачає оволодіння досвідом самостійної творчої діяльності як невід’ємної частки свого життя.

Література

1. Музичне життя на Чернігівщині у XVIII – XIX ст. – Чернігів: Вид-во “Деснянська правда”, – 1997. – С. 88.

2. Культурна політика в Україні/ Редактор-упорядник О. Гриценко. – Аналітичний огляд. – К., 2007. – С.58.

3. Сіверянська культурологічна регіоніка //Дивосад культури. Вибрані статті з естетики, культурології, філософії імистецтва. – Чернігів, 2001 – С. 127.

4. Про проведення всеукраїнського конкурсу навчальних програм для початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів системи Міністерства культури і мистецтв України. – Наказ Міністерства культури і мистецтв України від , № 000.

,

кандидат мистецтвознавства, доцент Чернігівського

обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

МУЗИЧНИЙ ТЕАТР ЧЕРНІГІВЩИНИ XIX СТОЛІТТЯ –

ВАЖЛИВА ВІХА ТЕАТРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Історія театрального мистецтва Чернігівщини XIX століття є важливою ланкою театральної культури України в цілому і становлення музичного театру зокрема. Ця ділянка театрального мистецтва Чернігівщини є маловивченою, і тому на особливу увагу заслуговує вивчення діяльності Чернігівського музично-драматичного товариства, заснованого у 1884 році [5].

Спираючись на свої статутні завдання, Чернігівське музично-драматичне товариство ставило перед собою мету “сприяти проявленню і вихованню артистичних здібностей і доставляти своїм членам та відвідувачам приємне та корисне проводження часу, для чого: а) надає змогу акторам-любителям пробувати свої сили на сцені; б) музикантам-любителям – грати в концертних або музикально-літературних вечорах, які влаштовує гурток” [4]. Кероване прогресивними діячами культури та освіти Чернігівщини: Л. Глібовим, І. Лагодою, І. Шрагом (був постійним секретарем товариства), І. Рашевським, М. Яснопольським та іншими, товариство сприяло сценічній постановці майже всіх репертуарних п’єс вітчизняних драматургів, а також подальшому розгортанню театрально-концертної діяльності у регіоні. Товариство об’єднало усі кращі музичні сили Чернігова. Театральні вистави відбувалися як російською, так і українською мовами. Зрозуміло, після валуєвського циркуляря 1863 року та царського указу 1876 року про заборону української мови, рідному слову було дуже важко пробитися на сцену, але, зокрема, стараннями дійсних членів товариства Тищинського, Хижнякова, Жигачова та Рашевського у 1887 році було здійснено постановку “Назара Стодолі” [6]. Пізніше також ставилися п’єси Б. Грінченка, В. Самійленка, О. Володського та ін.