Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 20 )

По закінченні інституту працював інженером, але широке коло його уподобань було мистецького спрямування – література, гра на бандурі, театр.

1903 року, у віці 26 років, Г. Хоткевич, член Товариства грамотності і голова комісії видання українських книжок, створює при Харківському народному домі перший в Україні український театральний робітничий гурток, що під його керівництвом виростає у Робітничий театр. Саме це він вважає початком серйозної театральної діяльності.

Репертуар українського гуртка складали переважно п’єси корифеїв (нечисленні, з дозволених), зокрема “Бурлака”, “Чумаки”, “Наймичка”, “Сто тисяч” І. Карпенка-Карого. Хоткевич займався “народним видав-ництвом” – виданням і розповсюдженням дешевих українських книжок.

Складними і переломними виявилися для Хоткевича роки. Вже в ті часи його було зареєстровано у Харківському жандармському управлінні як неблагонадійну особу. Гнат Хоткевич був змушений перейти на нелегальне становище і 1906 року емігрував до Галичини. Деякий час жив у Львові, а згодом за порадою свого товариша етнографа Володимира Гнатюка поїхав на Гуцульщину.

Переїзд і життя Г. Хоткевича на Гуцульщині ознаменовані відомим, визнаним і дослідженим фактом організації та діяльності під його керівництвом Гуцульського театру.

Його привабив до себе поетичний куточок Галичини. Як він писав у спогадах: “Мої гуцули – це люди, розмовляти і працювати з якими справжня насолода. З одного слова вони розуміють усе. А їхнє життя – вірування, забобони, обряди – збагатило мене більше, ніж сотня мудрих книжок”. Зачарування гуцульським краєм та його людьми спонукало до втілення ідеї створити театр.

1910 року у гірському селі Красноїлів (Верховинський р-н, Івано-Франківська обл.) він згуртовує біля себе сповнену сил та енергії гуцульську молодь і організовує Гуцульський театр. Як зазначається у спогадах, Гуцульський театр відкрився виставою “Верховинці” Ю. Коженьовського у переробці та постановці самого Гната Хоткевича. Внаслідок переробки вперше герої драми заговорили гуцульською говіркою, гуцули-актори мали можливість грати знайомих їм з дитинства історичних персонажів, почуватися на сцені природно й органічно.

У Гуцульському театрі акторами були напівграмотні гуцули, які, звичайно, не мали спеціальної освіти. Але це були люди з багатою природною уявою, фантазією, які знали багато обрядів, звичаїв, вміли співати, танцювати, грати на музичних інструментах. Навіть сценічними костюмами служив побутовий свят-ковий одяг – яскравий, оригінальний і театральний.

Репертуар Гуцульського театру складався з чотирьох вистав на гуцульську тематику за п’єсами, написаними самим і дозволеними до постановки цензурою, що засвідчено документом Головного управління в справах друку.

Першою його оригінальною п’єсою була соціально-історична драма “Довбуш”, написана за документальними свідченнями ХVІІІ століття, легендами, народними піснями гуцулів, правдиво відтворювала трагедію українського народу, боротьбу опришків проти польської шляхти.

Містеріальна драма “Гуцульський рік” заснована на найзначніших риту-альних дійствах річного обрядового кола – Святий вечір, Коляда, Великдень. Твір насичений обрядами, піснями.

У своїй наступній драмі “Непросте” Гнат Хоткевич порушує проблему запроданства власної душі заради досягнення заповітної мрії. Драма ґрунтується на гуцульській демонології та фольклорі.

Казкова драма “Практикований жовнір” змальовує пригоди хороброго відставного жовніра, в якому вгадуються риси українського козака. Саме ці п’єси були обличчям Гуцульського театру. З виставами за власними творами Хоткевич об’їздив всю Галичину, Буковину, побував у Польщі.

Гуцульський театр залишив слід в нашій культурі як унікальне поєднання потенцій талановитої молоді та професійного досвіду його керівника Гната Хоткевича, обдарованого Наддніпрянського митця, який зумів поєднати традиції українського театру і фольклорного театру Гуцульщини.

Солов’яненко Анатолій Анатолійович

кандидат мистецтвознавства,

доцент, Народний артист України,

режисер-постановник Національної опери України

РЕЖИСЕРСЬКИЙ ПОЧЕРК

ДМИТРА МИКОЛАЙОВИЧА СМОЛИЧА

Немає сумнівів, що діяльність оперного режисера є найсинтетичнішою серед інших видів театрального мистецтва. Історія українського оперного театру засвідчила, що вирішальним фактором його розвитку була діяльність окремих творчих особистостей, оперних диригентів і режисерів, які впроваджували свої художні принципи.

Одним із таких професіоналів був Дмитро Миколайович Смолич. Цей талановитий режисер творчо використовував оперний набуток вітчизняної музичної режисури. Це виявлялось у розробках розгорнутих масових сцен багатопланових картин оперних вистав, де він застосовував універсальні принципи мистецтва, поєднуючи досвід оперних постановок 20-х – початку 30-х років з експериментальними пошуками. На цьому фоні він намагався виявити правдивий психологізм та самобутність кожного оперного артиста, синтезуючи набутки тогочасної оперної і драматичної сцени.

Великий доробок цього талановитого режисера, який містить постановки опер “Кармен” Ж. Бізе, “Богдан Хмельницький” і “Назар Стодоля” К. Данькевича, “Галька” С. Монюшка, “Молода гвардія” Ю. Мейтуса, “В степах України” О. Сандлера та інші, відтворював чудодійне народження їхньої образної палітри, зміну встановлених уявлень і підходів, а також пошуки власних концептуальних сценічних розробок.

Ці різні за ідеєю і режисерською логікою оперні постановки свідчать про велику образну палітру оперної режисури та сценографії, творчий підхід щодо зображення історичних подій і проникнення у той важливий пласт музичного матеріалу, який необхідний для втілення професійних якостей всіх учасників сценічної дії, а в першу чергу режисерської ідеї.

Враховуючи концептуальні та постановочні принципи К. Станіславського, Д. Смолич ще впродовж осмислення художньої ідеї співпрацював з авторами опер, намагаючись знайти найбільш динамічне рішення музичної драматургії.

Безпосередня участь Д. Смолича у постановці нових українських радянських операх сприяла їх першому виходу у світ. Як приклад можна навести опери: “Іркутська історія” М. Кармінського в Києві, “Відроджений травень” В. Губаренка у Львові, “Назар Стодоля” К. Данькевича в Одесі та “Пробудження” (“Дніпровські пороги”) Л. Колодуба у Дніпропетровську.

Цінність творчості Д. Смолича полягає в тому, що він вдало поєднував практику особистої роботи зі співаком-актором, прийоми ідеального виконавського ансамблю з досвідом режисерського ремесла на тлі розвитку української театральної культури.

Завдяки творчій взаємодії з художницьким колом митець знаходив яскраве і самобутнє композиційне рішення вистави, користуючись специфічною методикою сучасного театру, а саме – методикою сценографічної установки. Смолича принциповими були завершені мізансцени. Вони сприяли виокремленню направленості аспектів вистави, емоційного стану героїв та масових сцен. Режисер бачив мізансцену як образне втілення ідеї та аспект символізму.

У грандіозних полотнах митця помітно виявлялись тенденції творчих шукань української режисури 70-х років. На якій би сцені він не працював, а це київська, львівська, харківська, дніпропетровська та багато інших, він завжди демонстрував яскравий приклад універсального таланту, професійне, зріле бачення митця та художню неповторність власного мистецького почерку.

Великий творчий внесок Д. Смолич зробив у розвиток Львівського оперного театру. Незабутніми є його постановки опер “Наталка Полтавка”, “Золотий обруч”, “Пікова дама”. Особливо слід відзначити сценічне втілення опери “Ернані” Дж. Верді. Дмитро Миколайович вперше в Радянському Союзі реалізував постановку цієї опери на львівській сцені. Виставу було поставлено спільно з відомим дириґентом Ю. Луцівим, молодими художниками Т. Риндзаком, Л. Стащишиним, Б. Кривицьким, які разом створили новаторську модель оперного спектаклю.

Відчутний слід у розвитку українського режисерського мистецтва залишили й постановки Д. Смолича двох опер Б. Лятошинського “Щорс” і “Золотий обруч”. У них глибоко відобразилась модель режисерського мислення, що полягає у єдності минулих режисерських традицій з сучасними здобутками музичного театру. В опері “Золотий обруч” режисер втілив на сцені потужний героїчний характер подій та їх глибокий драматизм.

Митець відчув внутрішній драматизм, багатобарвну, пристрасну оркестрову мову опери та вдало відобразив її у сценічній дії. Особливу увагу майстер приділяв ретельному підбору учасників оперної вистави. Завдяки глибокому знанню специфіки вокального мистецтва Д. Смолич винятково вдало підбирав виконавців, тембральні характеристики яких максимально переконливо відтворювали характери персонажів вистави.

Майстер добре усвідомлював завдання сценічного мистецтва, що уособлювалися у лаконічних, образних рішеннях, концентруванні на головному мотиві твору, але при цьому уникав нівелювання зображальних деталей та подробиць. І тому режисерський почерк Д. Смолича приваблював скульптурною точністю й емоційною наснагою, кожна його вистава набувала узагальнюючого образно-смислового значення.

Оперна сцена для Д. Смолича стала уособленням просторової багатовимірності, наповненої музично-сценічною ідеєю. Водночас чітке поєднання сюжетної лінії головних героїв гармонійно єднається з монументальними масовими композиціями. Багата уява митця торкалася кожного епізоду та образу, створюючи цілісні та неповторні характери.

Терещенко-Кайдан Лідія Володимирівна,

старший викладач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ВПЛИВ ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МАЙСТРА

ЦЕРКОВНОГО СПІВУ ГАВРИЛА ГОЛОВНІ

НА РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVIII СТОЛІТТЯ

До видатних постатей української культури можна сміливо віднести тих українців, які, починаючи із XVII сто, дарували і продовжують дарувати свої інколи геніальні таланти та здібності іншим державам та іншим культурам. Серед таких майже забутих імен яскравою зіркою на творчому небосхилі Російської імперії XVIII століття сяяв співак, педагог, знавець та майстер церковного співу Гаврило Матійович Головня.

Геніальність цієї постаті засвідчується в тому, що через 300 років від дня народження Г. Головні його праця залишається і нині актуальною. Завдяки творчості видатного майстра церковного співу ми сьогодні маємо збереженим український монодійний церковний спів XVI–XVIII століть. Гаврило Головня є упорядником унікального нотолінійного ірмолою 1752 року. Цей ірмолой укладався заради першого в Росії нотного видання уставного церковного співу. Завдяки своєму ірмолою Головня створив прецидент в російському церковно-співацькому мистецтві, що прискорило початок нотного друкування в Росії.

Гаврило Матійович Головня народився в Україні у місті Глухові у 1706 року А у 1738 році його було направлено в складі співаків до Санкт-Петербургу, де працював у Придворному хорі на посаді співака, генерал–баса, а згодом уставщика хору. До північної столиці Російської імперії Головня привіз свої знання українського як монодійного, так і партесного церковного співу. Це видно в упоряднованих ним ірмолоів 1752 [7] та 1762 [8] роки, збірки партесних концертів та навчального посібника з партесною нотною азбукою [2].

В основу упорядкованого Головнею ірмолою було покладено український церковний спів. Наявність саме української традиції церковного співу стала на заваді друкування ірмолою у XVIII столітті, але і сьогодні ця унікальна збірка знаходиться в стані рукопису.

З попередніх досліджень, проведених нами щодо ірмолою Головні, з’ясовано, що в основу рукопису покладено дві унікальні традиції церковного співу. Це типовий український спів XVII – XVIII століть [4] та український церковний спів XVIII століття, що виконувався українськими співаками в Росії [5].

Після заборони друкування ірмолою Головні в Росії були надруковані Синодальні видання 1772 року в основу котрих була покладена російська традиція церковного співу, що надана московськими синодальними півчими. Український спів у виданнях представлений у вигляді допоміжного “Київського наспіву” [3]. Але саме завдяки появі українського ірмолою Головні у російському церковно-співацькому мистецтві прискорився процес нотного друкування в Росії. А репертуар, що міститься в ірмолої Головні, згодом було покладено у вигляді “Придворного наспіву” [5] в основу уставного церковного співу Російської імперії.

Крім упорядкування ірмолою та навчального посібника, що свідчить і про педагогічну діяльність Г. Головні, Головню – співака у 1742 році було відряджено до України з метою набору співаків до придворного хору. З цієї подорожі Головня привіз до Петербургу тоді ще студента Києво-Могилянської академії Григорія Сковороду. Для рекрутування співаків Головня відвідував Чернігівський, Стародубський, Новгород-Сіверський, Лубенський, Почаївський, Ніжинський, Переяслівський, Харківський полки [1]. Відомо, що Головня відправив до Петербурга дев’ять альтистів, серед них відоме прізвище Степана Андрієвського [1].

Отже, для російської церковно-співацької культури Гаврило Головня є дійсно видатним майстром церковного співу. Крім наших висновків, свідченням геніальності митця є відзнака у 1773 році. “За сочинение писем его прошении книг церковного круга нотного пения” Гаврилу Головні було пожалувано титул придворного мундшенха та нагороджено грошовою допомогою на купівлю дому у 1000 рублів [6, 34].

Література

1. Корній Л. Історія української музики: в 3-х т. – Київ-Харків-Нью-Йорк, 1998. – Т. 2. – 387 с.

2. Терещенко-Кайдан Головня – видатний майстер українського церковного співу XVIII ст. // Мистецтвознавчі записки. – К.: ДАКККіМ, 2007. – С. 139 – 143.

3. Терещенко- Ірмолой Головні – унікальна книга українського церковного співу // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К.: Міленіум, 2004. – С.45-52.

4. Терещенко-Кайдан іви ірмолоя Головні // Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. – 2003. – № 9. – С. 134-143.

5. Терещенко-Кайдан наспів як прояв інтонацій київського наспіву // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. – К.: ДАКККіМ, 2004. – С. 125-137.

6. Юрченко Максима Березовского в контексте украинской музыкальной культуры XVIII в.: дис… кандидата искусствоведения: 17.00.01. “Музыкальное искусство”. – К., 1995. – 248 с.

7. Український рукописний ірмолой Гаврила Головні 1752 р. – НБУВ. ДА п. 351.

8. Український рукописний ірмолой Гаврила Головні 1762 р. – Санкт-Б. (ГЛДГ F511).

Тканко Тетяна Владиславівна,

Черкаський національний університет

ім. Б. Хмельницького

ДІЯЛЬНІСТЬ ВЧЕНИХ КИЇВСЬКОГО ПОЛІТЕХНІЧОГО ІНСТИТУТУ У СКЛАДІ ОБЛАСНОГО ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМІТЕТУ

У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У роки Першої світової війни для допомоги державним установам і підприємствам у виготовленні продукції для армії та флоту було створено низку громадських організацій, чільне місце серед яких посідали військово-промислові комітети (далі – ВПК). Вони діяли у всіх регіонах Російської імперії, в тому числі в Україні. Особливо значущою була діяльність Київського обласного ВПК, створеного у червні 1915 року Поряд із представниками промисловості, торгівлі, відомств до його складу увійшла значна частина професорів і викладачів вищих навчальних закладів, зокрема вчені політехнічного інституту імператора Олександра ІІ. Це передусім директор інституту професор І. Жуков, професори Є. Патон, В. Іжевський, М. Воропаєв, Я. Маркович, М. Прилєжаєв, К. Симінський, В. Фармаковський, В. Шапошников, інженер-технолог К. Богомаз та ін. Частина з них очолила основні відділи та підвідділи комітету. Так, Є. Патона було обрано керівником мостової секції, Я. Маркович очолив відділ заводського устаткування, К. Богомаз керував військово-технічною секцією, М. Прилєжаєв головував у фармацевтичному підвідділі хімічного відділу ВПК. Окрім того, керівники відділів працювали у президії комітету.

Упродовж воєнних років вчені Київської політехніки взяли активну участь у роботах обласного ВПК, який всіляко сприяв і заохочував їхню науково-дослідну та виробничу діяльність. Викладачі інституту долучилися до вирішення різних питань, пов’язаних із забезпеченням фронту необхідною продукцією. Зокрема, виробництвом снарядів на місцевих підприємствах опікувався вже згаданий відділ заводського устаткування на чолі з професором Яковом Марковичем. Для збільшення ефективності робіт мобілізовані відділом заводи й майстерні було поділено на три групи. Чернігівську та київську міську групи очолив професор Володимир Фармаковський, київську – інженер-технолог, професор – Сергій Шенберг. Завдяки вдалій організації робіт, поділу праці підприємства Київського ВПК досягли значних успіхів у виготовленні артилерійських припасів. При політехнічному інституті успішно працювала лекальна майстерня на чолі з професором Михайлом Воропаєвим, яка виготовляла калібри тридюймових і шестидюймових гранат для Центрального ВПК у Петрограді та місцевих комітетів. До липня 1916 року спеціалісти відділу виконали військові замовлення на загальну суму 30 тис. крб.

Зусиллями членів Київського ВПК при політехнічному інституті було організовано піротехнічну майстерню на чолі зі знаним металургом, професором Василем Іжевським. У 1915 році у ній було розпочато виробництво магнію, що використовувався при виготовленні освітлювальних ракет. Це дозволило значно підвищити їхню якість при незначному збільшенні вартості. Вказаний тип ракет отримав схвальні відгуки Головного артилерійського управління і був визнаний основним зразком для подальшого ракетного виробництва. Вже у березні 1916 року майстерня отримала замовлення на випуск 300 тис. таких ракет. Голова Київського ВПК М. Терещенко на загальних зборах членів організації у липні 1916 року високо оцінив здобутки вчених інституту.

У роки Першої світової війни надзвичайно плідною була діяльність мостової секції Київського ВПК, головою якої був видатний вчений у галузі мостобудування та електрозварювання, професор Євген Патон. З серпня 1915 до лютого 1916 року інженерами відділу було підготовлено 42 проекти побудови нових і вдосконалення старих типів мостів, кранів, естакад тощо. Більшість із них була схвалена Особливою нарадою з оборони держави. Мости, спроектовані групою Є. Патона, мали відмінні технічні характеристики, низьку собівартість і низку інших переваг. Так, залізний розбірний міст із двогратчастими фермами був на 3 тис. пудів (на 30%) легшим, ніж всесвітньо відомі мости системи Ейфеля. Значну увагу спеціалісти відділу приділяли розробці проектів дерев’яних мостів, будівництво яких було особливо необхідним у складних умовах війни за відсутності потрібних матеріалів. Упродовж  років групою студентів інженерного відділення політехнічного інституту на чолі з Є. Патоном, викладачем П. Рабцевичем й інженером Ф. Міловідовим було підготовлено близько 20 подібних проектів.

Протягом воєнних років при політехнічному інституті імператора Олександра ІІ успішно працювали авіаційно-автомобільні майстерні, що фінансувалися Київським ВПК. Вони складалися з чотирьох відділів – механічного, лекального, авіаційного й автомобільного. До липня 1916 року в авіаційному відділі було виготовлено 95 пропелерів різних систем, відремонтовано та відправлено на фронт розбитий німецький літак, розпочато роботи з виготовлення авіаційних двигунів тощо. У травні 1916 року. Радою Київської політехніки було підготовлено спеціальний проект щодо організації при механічному відділенні інституту авіаційно-автомобільного підвідділу для вивчення основ авіаційної й автомобільної справи. Вже з 30 червня 1916 року при Київському ВПК було відкрито курси для підготовки шоферів.

Вчені політехнічного інституту надали допомогу Київському ВПК і у виробництві лікарських препаратів. Із середини 1915 року при комітеті успішно працював фармацевтичний підвідділ хімічного відділу на чолі з професором Миколою Прилєжаєвим. Працівники секції виготовляли медичні препарати для місцевих шпиталів і лазаретів. Окрім того, на початку 1917 року членами Київського ВПК та комітету Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу було розроблено проект будівництва у Києві хімічно-фармацевтичного заводу. Реалізацією проекту мала опікуватися спеціальна комісія на чолі з вченим-хіміком, професором Володимиром Шапошниковим. Однак будівництву завадили революційні події.

Таким чином, упродовж воєнних років викладачі політехнічного інституту Олександра ІІ зробили значний внесок у справу допомоги фронту. Їхні проекти, розробки, дослідження мали помітний вплив на розвиток військового виробництва, а також могли використовуватися після завершення бойовихдій.

Література

1. Авиационно-автомобильные и лекальные мастерские при Киевском политехническом институте // Известия Киевского областного ВПК. – 1916. – № 3-5. – С. 1-7.

2. Деятельность областных и местных военно-промышленных комитетов на 10-е февраля 1916 г. – Пг.:  Гершунина, 1916. – Ч. 3. – 1916. – 127 с.

3. Из жизни областных и местных ВПК // Известия Центрального ВПК. – 1917. – № 188 (7 января). – С. 5.

4. История Организации уполномоченного Главного Артиллерийского Управления по заготовлению снарядов по французскому образцу генерал-майора С. Н. Ванкова.  гг. На правах рукописи. – М., 1918.

5. Обзор деятельности Киевского областного ВПК со времени возникновения его по 1 марта 1916 г. // Известия Киевского областного ВПК. – 1916. – № 1-2. – С. 7-21.

6. Патон  деревянные мосты упрощенного типа // Известия Киевского Политехнического Института Императора Александра ІІ. Отдел инженерно-механический. – 1917. – Кн. 1-2. – С. 1-36.