Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 12 )

Отже, залежно від кожної епохи український церковний спів набував конкретних особливостей. Залежно від естетичних поглядів певного історичного періоду змінювались фактура, гармонія, мелодика, форма церковних піснеспівів, а іноді естетика епохи навіть змінювала розуміння призначення церковного співу, як, наприклад, в період романтизму богослужбова “цінність” церковного співу в певних межах поступилася музично-професійній.

Корецька Антоніна Іллівна,

кандидат філософських наук,

заступник декана фінансово-економічного

факультету УДУФМТ

І. М. СТЕШЕНКО – ПЕРШИЙ МІНІСТР ОСВІТИ УКРАЇНИ

Заборона в Україні української мови, преси, книгодрукування, вистав українською мовою, друкування українських текстів до музичних нот, переслідування й арешти культурних діячів однак не вбили душі й суті української нації. Більше того, Україна й собі на радість, й світові на визнання подарувала митців і діячів, гідних захоплення й пошанування. Одним із них є перший міністр освіти Іван Матвійович Стешенко. Народився Іван Матвійович 24 червня 1873 року в сім’ї полтавських міщан. Учився спочатку в Полтавській міській школі, потім у 9 років батько віддав його до Полтавської класичної гімназії. Закінчив повний курс навчання Київського університету (історико-філологічний факультет) зі срібною медаллю та дипломом першого ступеню. Його освіченість, громадська свідомість, любов до України були високими.

Особистість Івана Стешенка однаково сильно захоплює його обдарованістю як педагога, організатора, так і дослідника літератури, театрознавця. У його творчому доробку мініатюри, ескізи, оповідання, переклади, рецензії.

В українській педагогіці з іменем Івана Матвійовича Стешенка пов’язані питання створення нової української школи, введення предметів українознавства до навчальних річних планів, розробка міжнаціональної освітньої програми, упорядкування бібліотек україномовними книжками, збереження національних культурних надбань, забезпечення правового і матеріального статусу вчителя, а найбільше – створення системи управління освітою.

Уся діяльність Стешенка була чітко продуманою, організованою системою. Людська душа стала найпершою його турботою й увагою в організації нової школи, ідею якої він почав розробляти ще до заснування Секретарства справ освітніх, з діяльністю Товариства шкільної освіти, фундатором якого він виступив. Послідовність його дій дає і струнку систему управління: Українське шкільне товариство освіти, Рада товариства шкільної Освіти, Інформаційне бюро.

Як досвідчений і талановитий педагог І. М. Стешенко ще у листопаді 1917 року порушив ті проблеми і питання виховання, які актуальні і сьогодні. “Необхідно створити нові підвалини вчення, закласти нові відносини учителів, учнів, державної влади, громадських самоврядувань, педагогічних працівників та батьківських комітетів, треба створити нове шкільне управління”, – писав він.

Стосовно вищої школи І. М. Стешенко висуває проект, за яким у першу чергу ставиться питання про допомогу автономній професурі з боку порозуміння її зі студентством як у адміністративно-господарських проблемах, так і у частині націоналізації мови та предметів викладання. Діяльність комісаріату в справах вищих шкіл одним з важливих завдань має забезпечити порозуміння між трьома групами шкіл – професурою, молодшими учителями та студентством. Стешенко тонко врахував особливість часу, тому різні вимоги ставив до викладачів вищої й середньої школи, зберігаючи до певної міри автономію одних і вирішуючи невідкладну перебудову інших.

Законопроектом відновлюється штатна посада учителя української мови та літератури. І. М. Стешенко проявив і турботу про вчителя. Він дбав про відкликання учителів з війська, що було не так просто, бо саме як культурна сила учителі тримали порядок у війську. Дбав про соціальне і матеріальне забезпечення вчителя. Було укладено порядок призначення учителів. Надавалась перевага рівню освіти й наявності практики.

Вимоги до вчителя завжди ставилися високі, а особливо це було важливо у період, коли народна школа була відірвана від рідного реального ґрунту, не була пов’язана з вищими типами шкіл.

Важливим у біографії І. М. Стешенка є те, що навіть царський уряд, який і забороняв йому викладати, однак не міг не визнати його педагогічного й організаторського обдарування, про що свідчать нагороди та підвищення по службі. Але найповніше педагогічний талант Івана Матвійовича Стешенка, талант керівника й організатора розкрився, коли він очолив Генеральний секретаріат освіти.

,

аспірант Національного університету

“Києво-Могилянська академія”

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПОРТРЕТ ПРОВІНЦІЙНОГО ВЧЕНОГО

І. Г. ТУРЦЕВИЧ (1856–1938)

За висловом відомого американського вченого Джеймса Верча, ментальні дії в процесі людської діяльності здійснюються в культурному, історичному та інституційному контексті [5]. Саме в аналізі згаданих контекстів і вживається термін “соціокультурний”. Ключем до соціокультурного аналізу є поняття опосередкованої дії, постать агента (суб’єкта) такої дії, який користується опосередковуючими засобами. Тобто принциповим моментом є комплексний розгляд суб’єктів дій, самих дій і опосередковуючих засобів (механізмів).

Соціокультурний підхід у біографічних дослідженнях цінний насамперед можливістю формалізованого аналізу історичного досвіду попередніх поколінь і можливістю активного використання цього досвіду заради популяризації історичної науки.

Народився майбутній професор класичної філології Іван Григорович Турцевич у родині колишніх греко-католиків у с. Суховичі Речицького повіту Мінської губернії 1 квітня 1856 року. На той час родина Турцевичів позиціонувала себе як православні. На основі даних епістолярної спадщини вченого можна стверджувати, що в його родині локальна і конфесійна ідентифікації домінували і підміняли собою етнічну, що було характерним для населення Білорусі середини XIX століття. У родинному листуванні, яке велося російською, зустрічаються слова і мовні звороти, притаманні білоруській мові. В спогадах аспіранта Ніжинського інституту народної освіти П. Одарченка відзначається вільне володіння Турцевичем українською мовою і близьке знайомство з українською культурою [3]. В офіційних анкетах І. Г. Турцевич вказував національність “русский (белорус)” [1]. Разом з тим Турцевичі зберігали перекази про сербське походження їхнього роду [1]. Іван Григорович, як людина з хорошою історичною освітою, цікавився історією роду і єдиний в сім’ї використовував (хоч і вкрай рідко) другу, сербську, частину складного прізвища – Дулич-Турцевич [5].

Майже все життя по закінченню Ніжинського історико-філологічного інституту професор провів у провінційних містах, де служив у галузі освіти. Провінційність навчальних закладів на території України кінця XIX–початку ХХ століття жодним чином не визначала низької якості освіти. Паралельно з викладанням в гімназії, а пізніше в НІФІ, Турцевич знаходив час для участі в роботі наукових товариств: Історичного товариства Нестора-літописця, Товариства класичної філології та педагогіки в Києві та Історико-філологічного товариства при інституті кн. Безбородька в Ніжині. Перелік видатних вчених, діячів освіти та культури, які були членами цих товариств, був би занадто довгим, достатньо зазначити, що одночасно в них брали участь В. Б. Антонович, Ю. А. Кулаковський, М. С. Грушевський, М. М. Бережков, Т. Ф. Зелінський, І. Г. Турцевич та багато інших. У поєднанні з можливостями закордонних наукових відряджень та дружніми стосунками з провідними вченими антикознавцями Західної Європи таке наукове оточення давало Турцевичу можливість бути і почуватися представником загальноєвропейського цеху істориків.

Професор І. Г. Турцевич (1856–1938) належав до старшого покоління вчених – античників, покоління “батьків”, чиї наукові здобутки значною мірою визначали шляхи розвитку класичної науки в ХХ століття. Щоб зрозуміти особливості інтелектуального обличчя епохи, яка для європейської гуманітарії без перебільшення була добою розквіту, достатньо короткого перерахунка імен вчених, чиє життя припадало на другу половину ХІХ – перші десятиліття ХХ століття: Едуард Мейєр, Ульріх фон Віламовіц-Мьоллендорф, Поль Гіро, Джеймс Фрезер, Тадеуш Зелінський, Юліан Кулаковський і багато інших.

Життя і наукова діяльність багатолітнього викладача римської словесності в першій Київській чоловічій гімназії, професора Історико-філологічного інституту кн. Безбородька в Ніжині І. Г. Турцевича є особливо цінними для вивчення українського антикознавства періоду злету і значного занепаду в перші десятиліття утвердження більшовицької влади. “Могіканин античного класицизму”, як назвав Турцевича акад. Д. І. Багалій, був по суті одним з останніх представників старої філологічної школи з вивчення античності в Україні.

Наукові інтереси І. Г. Турцевича тематично можна розділити на два періоди: римський (1879–1914) і візантійський 20–30‑ті рроки ХХ століття. Протягом першого періоду професор-класик підготував і опублікував ряд праць, присвячених актуальним питанням історії, археології, літератури давнього Риму та Греції. Другий період характеризується значним занепадом у гуманітарних науках та науковому книговиданні. Тож жодної праці на візантійську тематику професор Турцевич опублікувати не зміг. Наприкінці свого життя він очолював один з трьох українських осередків Комісії для дослідів з історії Близького Cходу та Візантії. Як керівник Ніжинського осередку Турцевич надавав консультації щодо візантійських старожитностей, знайдених на Дніпрі протягом археологічних досліджень Дніпрельстанівської експедиції під загальним керівництвом академіка Д. І. Яворницького [2].

Література

1. Відділ Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині. – Ф. 1105. – Оп. 1. – Спр. 510. – Арк. 89.

2. Науковий архів Інституту археології НАНУ, особовий фонд В. Грінченка. – Ф.10. – Спр. Г. 9.

3. Одарченко П. Під знаком Зерова // Українська література. – К., 1995.

4. Столетие Киевской первой гимназии (1809 – 1811 – 1911 г. г.), том 1. Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников гимназии. – К.: Тип. С. В. Кульженко, 1911.

5. James V. Wertsch. Voices of the Mind. – Cambridge; Mass.: Harvard Univ. Pr., 1991.\

Кузьменко Ірина Григорівна,

магістрантка Державної академії керівних

кадрів культури і мистецтв

ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ БІБЛІОГРАФ –

МИХАЙЛО ГРИГОРОВИЧ ШВАЛБ

Будь-який вчений знає: без бібліографії нема науки.

Бібліографія відкриває допитливому погляду дослідника те, що вже накопичене людством, і те, що народжується сьогодні в світовому інформаційному просторі.

Будь-яка особа, як і будь-яка доля, по-своєму унікальна. Але всі, хто знав Михайла Григоровича Швалба, стверджують, що такий сплав розуму і щирості, масштабності мислення і скромності, мужності і доброти, який був в ньому, зустрічається украй рідко.

До нього йшли по допомогу і бібліотекарі, і вчені, в ньому бачили соратника представники різних наук. Це була людина великої душевної щедрості і трагічної долі.

Михайло Григорович Швалб народився 29 грудня 1926 року в сім’ї робочого в селищі Баранівка Житомирської області. Коли йому було п’ять років, він потрапив під трамвай і втратив обидві ноги. Звичайно, для батька і матері те, що трапилось, стало невиправним нещастям. Батьки працювали, тому хлопчика віддали в дитячий будинок. Коли він підріс, став вчитися в спеціалізованій школі-інтернаті для дітей з обмеженою рухливістю. У 1941–1943 роках разом з батьками і сестрами знаходився в евакуації в м. Чимкенті Казахської РСР, де з відмінністю закінчив середню школу. У 1944 році Михайло самостійно їде до Харкова вступати до університету. Талановитий і наполегливий хлопець поступив на біологічний факультет Харківського університету. За відмінне навчання йому була призначена стипендія імені І. В. Сталіна.

З 1947 року Михайло Швалб почав спеціалізуватися на кафедрі зоології безхребетних під керівництвом професора Е. Е. Уманського. Він міг багато що зробити для науки, але чергова репресивна кампанія, що почалася в країні, цього разу в біології, перешкодила здійсненню цих планів. У 1948 році втрачає місце, незабаром вмирає завідувач кафедри професор Е. Е. Уманський. Михайло Швалб позбавляється місця аспіранта і залишається без роботи. Перед ним, що мав на додачу горезвісну “п’яту графу”, дорога в науку була закрита.

Михайло Григорович пов’язав свою долю з ЦНБ, пройшовши шлях від бібліографа до заступника директора ЦНБ.

У вересні 1949 року його призначають бібліографом з біології в науково-бібліографічний відділ ЦНБ. І дуже скоро ця робота стає його любов’ю. Він займався непомітною, але такою важливою справою – складанням бібліографічних посібників на допомогу науці, учбовому процесу і самоосвіті.

Молодий бібліограф захоплено бере участь в створенні цілої системи покажчиків літератури. Перша його бібліографічна робота відображає діяльність відомого харківського лікаря Л. Л. Гиршмана.

М. Г. Швалб був людиною з масштабним мисленням, генератором багатьох ідей. Але головним для нього і для бібліотеки була його бібліографічна діяльність.

У статті, присвяченій пам’яті М. Г. Швалба, В. Г. Шахбазов так оцінює його людську і професійну значущість: “За масштабами особи, глобальності мислення, глибині знання своєї справи, не говорячи вже про кількість виданих бібліографічних робіт, він не мав собі рівних не тільки в Харкові, але і в Україні” [2].

Михайла Григоровича називали “ходячою бібліотекою”. Він став відомим українським бібліографом, але міг би стати і видатним вченим.

М. Г. Швалб – автор понад 170 бібліографічних, наукових, науково-популярних і публіцистичних робіт, серед яких 150 припадає на частку бібліографії. Крім того, жодне з видань ЦНБ не вийшло без його участі – а їх було видано за роки його роботи більше 400. Він був не просто мужньою людиною, яка ніколи не скаржилася на долю. Не тільки не озлоблявся, але завжди був відкритий і доброзичливий до людей. І ця його душевна щедрість – мабуть, головне, що люди цінували в ньому. Інакше, наскільки б не був великий його внесок в бібліографію, не було б тієї непогасної світлої пам’яті про нього, яку зберігають всі, хто його знав.

У бібліотеці полюбили працьовитого хлопця. Прикипіла до нього душею і співробітниця ЦНБ Ольга Сидорова. Так до життя М. Г. Швалба увійшла ще одна любов. Про свою дружину, синів Володимира та Юрія Михайло Григорович завжди говорив з великою теплотою. На плечі Ольги лягло багато турбот: діти, господарство, робота. Але чим міг, чоловік допомагав дружині: драїв підлогу, лагодив, майстрував... Він був люблячим чоловіком і прекрасним батьком.

З особливою пристрастю він готував бібліографію з природничих наук: покажчики до праць наукових товариств – випробувачів природи і наукової медицини і гігієни, яка існувала при університеті, бібліографію робіт учених біологічного факультету (за 1933–1956 роки, більше 1300 назв). Спільно з біологами університету було складено фундаментальні покажчики “Охорона і раціональне використання природи” (у 3-х томах), “Гетерозис” (покажчик вітчизняної і іноземної літератури в 4-х випусках), “Фауна і флора Харківської області” і багато інших.

Молодого співробітника, який захоплений справою і який стає за декілька років досвідченим фахівцем, вже у 1956 році призначають на посаду головного бібліографа з виконанням обов’язків завідувача науково-бібліографічним відділом.

У 50-ті роки, за активної участі М. Г. Швалба, в університеті починають викладати новий навчальний курс “Основи бібліографії і інформатики” для першокурсників всіх факультетів, проводяться спеціальні заняття з дипломниками і аспірантами.

У 1965 році за ініціативою М. Г. Швалба [3] при науково-бібліографічному відділі ЦНБ було створено Музей праць вчених Харківського університету. Його фонд сьогодні налічує понад чотири тисячі видань.

Про кожну людину нащадки судять по тому, що вона залишила після себе. Бібліограф скоріше віддасть славу комусь, але не собі. Так, М. Г. Швалб своїми працями віддав дань видатним вченим: астроному , фізіологу В. Н. Никітіну, історику Д. І. Багалею, фізику К. Н. Степанову... Завдяки фундаментальним покажчикам, складеним М. Г. Швалбом і В. Н. Граммой, були підняті з небуття імена репресованих екологів, піонерів природоохоронного руху, професорів ХГУ В. В. Станчинського і С. І. Медведєва. (доречно зауважити, в інтернет-ресурсах є більше десятка посилань на роботи М. Г. Швалба, зокрема, на іноземних сайтах).

Михайло Григорович був також ініціатором створення “Біобібліографічного словника вчених Харківського університету”.

Не тільки наука, але і навчальний процес не було обійдено увагою бібліографії. Під керівництвом М. Г. Швалба було підготовлено ряд посібників, що підвищують бібліографічну грамотність студентів. Вони охоплювали багато галузей знань (біологію, фізику, математику, хімію, економіку, історію тощо). Необхідними в роботі студентів і науковців стали підготовлені за участю М. Г. Швалба “Методичні рекомендації з оформлення дипломної і наукової роботи”. Бібліографічна робота в ЦНБ ще з 1960-х років була поставлена так, що до створення покажчиків залучалися співробітники інших відділів ЦНБ, до роботи над бібліографічними пособниками – і вчені університету.

У 1979 році М. Г. Швалб очолив науково-редакційний відділ. З квітня 1985 по січень 1989 року він посідає посаду заступника директора ЦНБ з наукової роботи.

Щоб показати розмах роботи, що проводиться бібліографами, варто навести такий факт: у період з 1975 по 1980 рік ЦНБ Харківського університету випустила в світ стільки бібліографічних пособників, скільки решта всіх вузів України, разом узятих [1, 82].

У 70-х – на початку 90-х років спостерігався найбільший розквіт бібліографії в ЦНБ. За рік виходило від семи до двадцяти видань. Бібліографія складалася і в інших відділах, найактивніше – у відділі рідкісних книг і рукописів. Координував цю роботу М. Г. Швалб.

У будь-яке своє починання М. Г. Швалб вкладав всю свою енергію, майстерність, розум і серце. Мало хто знав, чого йому коштувало щодня приїздити на службу і ніколи не виявляти втоми і свого настрою, яким би воно не було.

Коли загинув 25-річний син Володимир, дипломований біофізик, перед яким відкривалися блискучі перспективи, де було взяти сили, щоб пережити горе? Ольгу та Михайла підтримували молодший син, друзі, колеги, і, звичайно ж, порятунком була улюблена робота, без якої Михайло Григорович не мислив життя.

Він забувався в повсякденній, копіткій і виснажливій праці. Прагнув навчити молодих всіх премудрощів своєї справи: як шукати інформацію, систематизувати матеріал, грамотно оформляти джерела при складанні покажчика тощо.

Він добивався, щоб бібліографічні посібники готувалася ретельно, перевірялися неодноразово декількома бібліографами. Таким чином, не тільки поліпшувалася якість покажчика, але і самі бібліографи підвищували свою кваліфікацію. Його школу пройшли багато співробітників. Він заражав своєю захопленістю, своєю переконаністю в тому, що будь-яку справу треба робити на найвищому рівні, доводити працю до філігранної отточенності.

М. Г. Швалб прагнув координувати бібліографічну діяльність ЦНБ з іншими бібліотеками Харкова.

Зробив внесок Михайло Григорович і у вивчення історії Центральної наукової бібліотеки. У збірці “Бібліотекознавство та бібліографія” (Х., 1974) було надруковано сумісний нарис В. К. Мазманьянц і М. Г. Швалба про незаслужено забутого видатного бібліотекознавця, директора ЦНБ (1895–1930) К. І. Рубинського [1]. Ці дослідження продовжила головний бібліограф ЦНБ Н. М. Березюк, довівши, що директор ЦНБ на початку ХХ століття фактично став засновником українського бібліотекознавства. Завдяки цим дослідженням Вчена рада університету в 1995 році ухвалила рішення про надання премії імені К. І. Рубинського. Внесок М. Г. Швалба у розвиток української бібліографії було гідно оцінено, і в лютому 1995 року він став першим лауреатом цієї премії.

2 червня 1995 року Михайла Григоровича не стало.

Для тих, хто не знав цієї людини, залишаються його праці. Чи увійде його ім’я в історію вітчизняної бібліографії, чи визнають його з часом однією з видатних фігур? Чи ім’я “М. Г. Швалб” буде скромно стояти на обороті титульних листів його численних праць? Важливо, напевно, не це. Важливо, що ці праці є. І все ж хочеться, щоб ім’я цієї дивовижної людини залишилося в пам'яті нащадків.

Література

1. Грамма проблемы методики библиографоведения биологической литературы / В. Н. Грамма, М. Г. Швалб // Проблемы дифференциации и интеграции в отраслевой библиографии: Межвуз. сб. науч. тр. / Моск. ин-т культуры. – М., 1992. – С. 109–118.

2. Шахбазов В. Г. Не было равных: [Памяти библиографа М. Г. Швалба] / В. Г. Шахбазов, В. П. Макридин, С. Б. Глибицкая // Веч. Харьков. – 1995. – 15 июня.