Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 2 )

Останні роки життя Елеонора Олексіївна Виноградова працювала художнім керівником та головним дириґентом дитячого хору “Кантус” Київської музичної школи № 5. Цей колектив вона створила ще у 1997 році, й від того часу його спів завжди захоплював слухачів своєю художньою довершеністю. В Іспанії вимоглива преса назвала хор “Кантус” кращим дитячим хором у світі. Колектив став володарем двох найвищих нагород на ІІІ Міжнародному фестивалі “Артемівські зорі” та на Міжнародному фестивалі в м. Рівне. Репертуарний діапазон колективу охоплював українську (М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, В. Зубицький, Б. Фільц, В. Стеценко та ін.) та світову хорову музику (Г. Ґендель, , Г. Форе, Ф. Пуленк та ін.)

Виконавський стиль Елеонори Виноградової позначений яскравою індивідуальністю. Особливо вражало глибоке знання Елеонорою Олексіївною природи дитячих голосів. Темброва палітра її хорів, інтонаційна довершеність співу, вміння працювати над музикою різних стилів – усе це яскраво вирізняло її постать у музичному просторі ХХ століття.

Своїм творчим життям Елеонора Виноградова вписала нову сторінку в історію становлення українського хорового співу. З її ім’ям в музичному просторі України сформувався окремий напрямок хорового виконавства – це дитячий професійний хоровий спів, класичні традиції якого Елеонора Олексіївна плекала усе своє життя.

На всіх етапах сходження мистецькою дорогою, вона послідовно і цілеспрямовано відстоювала відданість своєму покликанню. Життя Елеонори Виноградової у музиці – це шлях утвердження Любові, Краси й величі Духу.

Література

1. Спогади. Фоноархів автора.

Афанасьєв Юрій Львович,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри мистецтвознавства та експертної діяльності

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

ФЕНОМЕН БОЛЕСЛАВА ЯВОРСЬКОГО

У ВІТЧИЗНЯНІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ

Ім’я Болеслава Леопольдовича Яворського загалом відомо у музичних колах, передусім серед музикознавців. Його пов’язують насамперед з так званою “теорією ладового ритму”, яка у 30-х роках минулого століття була предметом палких дискусій і, попри неоднозначне ставлення до неї, суттєво вплинула на все вітчизняне музикознавство. Чимало понять і термінів, що були запозичені з теорії Яворського, увійшли до музикознавчої науки, стали хрестоматійними. Але увійшли, слід зазначити, не прямо, а через посередництво єва, , інших авторів. Сама постать Яворського, його енциклопедичні знання музики усіх часів, сміливі і точні судження про композиторів і виконавців минулого та сучасності, глибина культурно-історичних узагальнень та переконливість думки справляли колосальне враження на таких великих його сучасників, як , єв, М. Ф. Гнєсін, , Р. М. Глієр, та інші. Його учнями були видатні українські композитори і музичні діячі , , М. ІВериківський, , знані музикознавці , , також вийшли із школи Яворського. І все ж таки теоретична концепція цього видатного музиканта, мислителя, як свідчать і висловлювання сучасників, і весь хід освоєння та опрацювання його музично-теоретичного спадку, залишилася недостатньо зрозумілою як сучасниками, так і наступними поколіннями, для яких постать Болеслава Яворського все більше відходить у царину легенд, до яких треба ставитися шанобливо, не дуже переймаючись їхньою суттю, змістом і значенням.

Дослідники життя та творчості Яворського пов’язують відносну маловідомість та знаність його теорії з тим, що протягом життя з різних причин він так і не виклав свої музично-теоретичні погляди системно, послідовно, цілісно і, що особливо важливо, ясно і зрозуміло для читача. Його роботи, здебільшого не опубліковані, які переважно носять підготовчий, тезисний характер, відрізняються афористичністю стилю, надзвичайною стислістю та концентрацією думки без належного розгортання її у зручну для сприйняття лінгвістичну форму. Неймовірна інтенсивність та екстенсивність його діяльності не давала можливості зосередитись лише на теоретичній розробці і літературному удосконаленні своєї теорії, яка, крім того, ще і постійно видозмінювалась у його власному уявленні і не квапилась набути завершеної форми. Адже Яворський брав найактивнішу участь у всіх аспектах музичного процесу. Він не був суто теоретиком, як це нерідко уявляють. Він був музикантом у самому широкому сенсі цього слова: музикантом-виконавцем, музикантом-композитором, музикантом-теоретиком, музикантом-педагогом, музикантом-організатором. І у всіх цих якостях він працював самовіддано, чесно і плідно.

Його діяльності в галузі організації та формування змісту і форм музичного виховання, професійної музичної освіти ми значною мірою зобов’язані тим, що і досі маємо найефективнішу систему музичної освіти. Його музично-педагогічний доробок, наприклад не менш цікавий і цінний, ніж теоретичний, але так, як і останній, для багатьох навіть фахівців у цій галузі залишається terra inkognita. І справа не тільки в тім, що музично-педагогічний спадок Яворського, як і музично-теоретичний, не упорядкований, не систематизований, не викладений текстуально і, тим більш, не опублікований самим автором, що існує він, переважно, у вигляді численних фрагментів незавершених робіт, нотаток, офіційних документів та опублікованих спогадів його учнів та свідків музично-педагогічної діяльності майстра. Справа у тім, що заростає травою безпам’ятства культурна нива, яку з такою любов’ю і наснагою обробляв і засівав елітними зернами видатний діяч вітчизняної культури Болеслав Яворський, а нинішнім його колегам не до снаги віднайти у пізніших різнотрав’ях колоски його засіву та скуштувати від плодів його, а то і дати їм нове життя на полях новітньої національної культури.

Особливо прикрим є те, що певне забуття та втрата справжнього дослідницького інтересу до творчої спадщини Яворського спостерігається в Україні. Адже Болеслава Яворського у повній мірі можна назвати сином українського народу, притому гідним сином, який чимало зробив для розвитку музичної культури України.

Болеслав Леопольдович Яворський народився у 1877 році у Харкові. Його батько – Леопольд Вікентійович Яворський, родом з Привіслинського краю (Польща), перед польським повстанням 1863 року був висланий у прикаспійські степи, але зумів зробити військову кар’єру і дослужитись до генерала інтендантської служби. Мати – Наталя Йосипівна, у дівоцтві – Жолинська, добре знала українську мову і з дитинства виховувала у своїх дітях любов до простого народу і, зокрема, до народних пісень.

Перші уроки музики він також отримав від матері, а згодом під керівництвом більш професійних викладачів досяг таких успіхів, що по приїзді у Київ згодом зміг поступити до Київського музичного училища у якості… штатного акомпаніатора. Через рік (1894) він стає і студентом цього ж училища по класу фортепіано .

З 1898 по 1916 рік Болеслав Яворський – у Москві. Вчиться у Московській консерваторії за двома спеціальностями: теоретичній та фортепіано. Активно займається композиторською, теоретичною, концертно-виконавською та організаційною діяльністю. З 1906 року він серед засновників-організаторів та найактивніших викладачів першої в Росії Народної консерваторії при Московському товаристві народних університетів.

Але, здобувши у Москві знання, досвід і навіть визнання, він все-таки у 1916 році повертається до Києва, де його талант і енергія розгортаються з надзвичайною силою, одночасно реалізуючись і в стінах Київської консерваторії, і у Вищому музично-драматичному інституті ім. , і, нарешті, в організованій самим Болеславом Леопольдовичем Народній консерваторії.

Київський період 1916 – 1921 років. став яскравою сторінкою в житті та творчості Б. Яворського. Тут його талант набув свого неабиякого розквіту, тут він здобув такий авторитет і навіть славу, що невипадковим є виклик його тодішнім Наркомом освіти до Москви для роботи у Наркомпросі з організації музичної освіти у масштабах всієї Радянської держави.

Названий період був недовгим, але дуже плідним, особливо з точки зору практичного втілення багатьох педагогічних та організаційно-освітніх ідей Болеслава Леопольдовича. Він створив у Києві беспрецедентно демократичну систему розповсюдження музичної культури, виховав цілу плеяду закоханих у справу послідовників і ще багато років поспіль слідкував за їхньою діяльністю, направляв, допомагав їм. Один із учнів Яворського, видатний діяч української музичної культури Григорій Верьовка у своїх спогадах зазначав, що Болеслав Яворський став ініціатором та автором ряду важливих перетворень, які відносяться до системи й принципів музичної освіти, що залишили помітний слід у розвитку музичної культури в Україні. Григорій Верьовка вважав, що обов’язок наших істориків музики та музикознавців – детально висвітлити діяльність в Україні та все цінне з його вчення. Цей обов’язок досі не виконано українськими дослідниками. Публікації про життя і творчість Б. Яворського, що вийшли в українських виданнях, нараховуються одиницями. Монографій, наприклад, немає зовсім.

Між тим, не менш парадоксальним є відображення постаті Б. Яворського в російських літературних джерелах. Щоравда, тут парадокс набуває дещо іншого характеру.

Хоча ім’я Болеслава Яворського відоме лише вузькому колу фахівців, його ніяк не можна назвати забутим чи замовчуваним. Час від часу з’являються публікації, в яких віддається належне таланту і самовідданій праці цього невтомного будівничого вітчизняної музичної культури. У 1964 році видавництво “Советский композитор” випускає в світ книгу “Б. Яворский. Воспоминания, статьи, письма. Т.1.”. Книга мала широкий резонанс в музичних колах. Її наклад і обсяг відразу виявились недостатніми і у 1972 році це саме видавництво випускає друге видання книги, виправлене і чимало доповнене. І у першому, і у другому випадку видання здійснювалось із помітною помпою. Достатньо сказати, що загальну редакцію книги здійснював сам Дмитро Шостакович.

У книзі опубліковані статті та спогади таких грандів радянської культури, як , єв, , , І. А. Сац, , . Усі вони віддають данину надзвичайної поваги і ентузіастичного захоплення особистістю Болеслава Леопольдовича як людини, що внесла неоціненний вклад у розвиток музичного мистецтва, його теорії та педагогіки.

Практично усі автори стверджували, що науковий та педагогічний спадок Б. Яворського потребує серйозного вивчення, узагальнення та подальшої розробки, потребує широкого застосування в науковій та педагогічній роботі. Разом з тим, більшість статей книги носить мемуарний характер. Про це свідчать типові заголовки цих статей: “Пам’яті великого діяча” (), “Повчальна зустріч” (’єв), “Чудова, надзвичайна людина” (), “Штрихи до портрету ” (), “Незабутні роки” (), “Ім’я, яке я згадую з вдячністю” ().

Отже, книга ця сама по собі не стала початком аналітичної роботи по вивченню творчого спадку Б. Яворського. Але її пафос у цілому був направлений на досягнення саме такої мети. На це прямо вказує автор Передмови до 2-го видання І. Сац, зазначаючи, що вивчення науково-педагогічного спадку Б. Яворського лише повинно розпочатися і мета названого видання – сприяти його початку” .

На жаль, очікуваного вибуху дослідницької активності у цьому напрямку не відбулось. Після видання названої книги ми спостерігаємо ще три невеличкі хвильки публікацій, які спонукалися, здебільшого, ювілейними датами – 100-річчям, 110- та 120-річчями з дня народження Б. Яворського. Звісно, найчастіше вони носили панегірично-меморіальний характер і мало торкалися змісту й суті творчої спадщини великого майстра.

Отже, ми маємо перед собою парадоксальний феномен – з одного боку, незаперечне визнання значимості і навіть величі постаті і творчого доробку Б. Яворського, а з іншого, – стійка недооцінка цього доробку в теорії та практиці реального музичного життя. У всякому разі задекларований у зазначених вище меморіальних публікаціях масштаб значимості творчості Б. Яворського є неспівмірним з масштабом її реального висвітлення. Цей парадокс виглядає ще більш інтригуючим, з огляду на нерідкі свідчення, що теоретичні і практичні наробки Б. Яворського активно циркулюють у наукових розробках і реалізуються на практиці окремо від імені їх автора. Відтак вивчення наукового та педагогічного доробку Б. Яворського набуває ще й етичного сенсу. І хоча науковій істині байдуже щодо імен її відкривачів, але не байдуже повинно бути людям. Уточнення авторства тих чи інших наукових, теоретичних чи методичних знахідок є не тільки етичне, але і власне наукове завдання усякого ретроспективно-наукового пошуку.

Завершуючи розмову про парадокси історичної ролі творчого доробку Б. Яворського, слід лише зазначити, що уважне знайомство з історичними обставинами дають підстави стверджувати: за вказаними парадоксами не проглядаються якісь зловмисні ворожі дії чи то з боку владних структур (з владою у Яворського були майже безхмарні стосунки) чи з боку якихось заздрісних колег.

Б. Яворський нікому не переступав дорогу. Він не робив кар’єру. Він робив, те, що ніхто не робив до нього, та і після нього, фактично, теж. Він був унікальний. А відтак причиною відносного забуття його творчого доробку, особливо в галузі педагогіки, була не чиясь неприязнь, а скоріше, реміснича обмеженість музичного загалу, яка взагалі не дуже полюбляє теорії та методики і традиційно дотримується дідівських методів передавання технічного й артистичного досвіду від вчителя до учня.

В цілому, історія творчого доробку Б. Яворського є ще однією ілюстрацією наших лінощей та безгосподарності по відношенню до багатств, якими ми номінально володіємо, але не даємо собі ради оволодіти фактично.

Рижкова Світлана Анатоліївна,

доктор філософських наук,

професор, завідувач кафедри соціології

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

УКРАЇНСЬКІ ПОСТАТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

З середини XIV і до середини XV століття бурхливі політичні події литовсько-польської доби української історії підсилювали розбіжності підстав духовної культури православ’я і католицизму. З цих часів успадковані від Візантії, Київської Русі, Галицько-Волинського князівства традиційні форми духовної культури, мистецтва, освіти зазнали впливу західноєвропейських течій доби Відродження.

Ознайомлення із трактатами гуманістів, природознавців, філософів, істориків Західної Європи спричинило розмежування наприкінці XIV ст. традиційних і західноєвропейських форм культури. Громадські об’єднання православних (братства), незважаючи на те, що на теренах впливу православ’я домінувала духовна освіта, намагалися утворити суто світські вищі навчальні заклади, статут яких відповідав би статутам західноєвропейських університетів, зокрема утвореного у 1364 році Краківського університету. Перша братська школа, в якій викладалися всі дисципліни тривіум та деякі дисципліни квадривіум, була відкрита у Львові (1468). Хоча школа періодично припиняла своє існування вона знову затверджувала статут у 1661, 1758, 1774 роках, з 1786 року вона перетворилася у Львівський університет.

Розбудові національної системи освіти багато уваги приділяв Костянтин Острозький (), який утворив і фінансував братські школи у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Острозі (), та Петро Могила (1596 /7-1647), який у 1632 році поєднав у Києво-Могилянську академію створену у 1615 році школу Києво-Богоявленського братства та створену у 1631 році школу Києво-Печерської лаври. Розбудова освіти сприяла тому, що з середини XV століття відбувалося поєднання традиційної і західноєвропейської форм культури, яке послугувало особливості і своєрідності українській культури упродовж XVIII – XX століть.

Найвидатнішими постатями української культури, науки і освіти цієї доби є Юрій Котермак (1450–1494) з Дрогобича, Павло Русин (1470/? – 1517/?) з Кросна біля Перемишля, Станіслав Оріховський (1513 – 1566) з Перемишля.

Юрій Котермак (Дрогобич) здобував освіту у Дрогобичі і Львові. У Краківському університеті він здобув ступінь бакалавра (1470) та ступінь магістра (1472), у Болонському університеті – ступінь доктора вільних мистецтв. Упродовж 1478 – 1482 років Юрій Дрогобич викладав астрономію, а у роках його було обрано ректором. У 1482 році він отримав ступінь доктора медицини. У Болонському університеті видає праці з астрономії, які містять поточні астрологічні прогнози, опис сонячного затемнення 1478 року, місячного затемнення 1479 року тощо, географічні описи Західної та Східної Європи, Малої Азії, коментарі до творів Аристотеля, Птоломея, ібн-Рушда, ібн-Сіни, Сенеки і Петрарки. Протягом 1483–1487 років Юрій Дрогобич перебував у різних містах Італії. З 1487 року він викладає астрономію у Краківському університеті, де тоді навчався Микола Копернік. У 1492 році Юрію Дрогобичу надається титул королівського лікаря.

Павло Русин навчався в Краківській Академії та Грейфсвальдському університеті (Померанія). Ступінь магістра він отримав у 1506 році у Краківській академії, в якій потім майже десять років викладав поетики. У лекціях Павло Русин, якого іменували гордістю сарматських неосвічених країв, тлумачив Лукана, Овідія, Сенеку, Горація, Вергілія. Власні поезії Русина, які за сприянням угорського магната Габріеля Переньї було видано у Відні (1509), свідчать про вплив західноєвропейських течій епохи Відродження, яким властиві намагання поєднати античні традиції з догматами католицизму, мотиви зверхності мистецтва над плином часу, співвідношення натхнення (таланту) і освіти (вправлення), виключного становища поета у світі. Павло Русин помер у 1517 році під час епідемії чуми. Зібрана ним бібліотека була передана у Краківську академію.

На відміну від Юрія Дрогобича та Павла Русина, які мали очевидну західноєвропейську орієнтацію, Станіслав Оріховський дотримувався збурунених з часів Київської Русі духовних традицій православ’я. У 1526 році його віддають до Краківського університету. Пізніше він переїздить до Відня, а у 1529 році – до Вітттенбергу, де примикає до кола Лютера, який навіть оселив його у власному домі, і Меланхатона. У трактаті “Зразковий підданий” (1548) він згадує про своє знайомство із Лукасом Кранахом-молодшим та Альбрехтом Дюркером, яких вважає найвидатнішими живописцями. Його батько, невдоволений тим, що син перейшов до протестантизму, наполягав на тім, щоб син продовжив освіту у Болонському та Падуанському університетах.

Вплив ідей протестантизму спричинив загострене ставлення Оріховського до релігійних питань та міжконфесійного протистояння. Вплив ідей гуманізму послугував рідкісному для територій впливу православ’я втіленню ідеалу епохи Ренесансу. Властиве Оріховському поєднання блискучої ерудиції та дару письменництва послугувало тому, що після повернення на батьківщину (приблизно 1543 року) його твори друкувалися не тільки у Речі Посполитій, а і в інших країнах Європи. Трактати Оріховського свідчать про те, що тривале перебування в інтернаціональному загальноєвропейському культурному середовищі загострило відчуття національної самоідентифікації, спрямоване на обстоювання поступального культурного розвитку своєї вітчизни, яку він відрізняв від культурно-історичного середовища Польщі. Одним з перших вчених доби Відродження Оріховський розвивав ідею етнічної і мовної єдності слов’янських народів. Однак найбільший вплив на сучасників мали його полемічні твори, зокрема памфлет “Розрив з Римом”, які містили різку критику догматики і суспільно-політичної практики католицизму. Проведене Оріховським спростування відмінностей між православ’ям і католицизмом слугувало поширенню ідеї протестантизму на теренах Білорусі й України.

Чаяло Петро Петрович,

доктор медичних наук,

професор кафедри суспільних наук

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

ВЧЕННЯ АКАДЕМІКА ВЕРНАДСЬКОГО ПРО НООСФЕРУ:

РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ УТОПІЯ?

Новітня цивілізація переживає відповідальний період свого існування, коли руйнуються первинні стереотипи, коли приходить розуміння того, що задоволення нескінченних запитів сучасної людини часто суперечить із першоосновою головних її потреб – збереження природного середовища помешкання.

Одне з найпріоритетніших і найактуальніших завдань – формування ноосферного, екологічного світогляду державних, політичних і громадських кіл.

Ноосфера (від грецьк. nооз. – розум) – сфера взаємодії суспільства і природи, у межах якої розумна діяльність є головним, визначальним чинником розвитку (дане поняття визначається й іншими термінами – антропосфера, соціосфера, біотехносфера). Це вища нова стадія еволюції біосфери, становлення і розвиток якої пов’язаний з розвитком людського суспільства, яке впливає незворотно на природні процеси.

Вчення про ноосферу споріднено з ім’ям В. І. Вернадського, видатного вченого-геохіміка, першого президента української академії наук (1919 – 1922). Згідно з Вернадським “в біосфері існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетарна дія якої звичайно не береться до уваги в уявленнях щодо космосу... Ця сила є розум людини, спрямована і зорганізована воля його як істоти суспільної” [1].

Загальними умовами, які, за визначенням В. І. Вернадського, необхідні для побудови ноосфери і які, спираючись на футуристичні прогнози еволюції людської спільноти, навряд чи буде в змозі коли-небудь розв’язати світове співтовариство, є:

людство повинне стати єдиним у економічному та інформаційному відношенні;

людство повинно прийти до повної рівності рас і народів;

ноосфера не може бути створена, поки йдуть війни на планеті.

Аналізуючи процес створення ноосфери на рівні природничо-наукових знань і законів, зовсім не розглядалася роль соціальних процесів. У той же час сучасні дослідники стверджують, що головною причиною розвитку глобальної екологічної катастрофи є перенаселення планети, яке породжує перевиснаження ресурсів, перевиробництво і перезабруднення довкілля. Демографічна проблема сьогодні залишається майже неконтрольованою поза розумним управлінням і на найближчі десятиріччя її розв’язання практично неможливе. Сучасний світ не може також розв’язувати гострі соціально-політичні конфлікти, попереджувати і нейтралізувати соціально-економічні кризові ситуації регіонального і глобального масштабу.

Перша робота В. І. Вернадського “Кілька слів про ноосферу”, присвячена темі ноосфери, вийшла у 1944 році, коли ще не існували глобальні екологічні виклики і думка вчених щодо можливих шляхів еволюції біосфери не спиралася на характерні для сьогодення антропогенні загрози довкіллю. У цьому ми маємо деякі переваги перед В. І. Вернадським щодо аналізу теми “майбутнє біосфери і ноосфера”, розуміючи, що досвід останніх десятиріч виводить поняття “ноосфера” із площини найближчих а, можливо, і досить віддалених перспектив розвитку людства на рівень філософських загальносвітоглядних уявлень.

При цьому слід зауважити, що в загальному осмисленні кожна система для збереження і довготривалого гармонійного розвитку потребує:

а) ефективної розумної (ноосферної) організації у просторі і часі;

б) забезпечення збалансованості та рівноваги її складових елементів;

в) цілеспрямованості розвитку;

г) наявності рушійних сил.

На жаль, формування ноосфери припускає докорінну зміну біосфери, точніше, відбудову на її основі нової інфраструктури, а не збалансованого співіснування біосфери і техносфери. Подібна концепція ноосфери можлива лише за умов цілковитого контролю людини над біосферою.

Остання теза вступає у протиріччя із законом Ешбі, який наголошує, що контроль над будь-якою системою вимагає більш складної системи. В той же час сучасні технічні можливості не дають підстави навіть наблизитися до контролю функціонування і взаємозв’язків між організмами всіх видів та екосистем. Припускають, що кількісні показники інфраструктурних можливостей біоти екосфери на 20 порядків перевищують можливості людини і ці розбіжності в подальшому залишаться, розрив в принципі не може бути скороченим. Існують розрахунки, що в сучасній біосфері живе близько 1026 живих організмів, якими, якщо стати на позиції адептів вчення про ноосферу, необхідно буде керувати, створюючи новий рівень цивілізації [2]. Таке завдання взагалі фантастичне.