Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 39 )

викладач підготовчого факультету

Київського національного університету

ім. Т. Шевченка

РОЛЬ МИКИТИ ШАПОВАЛА У НАДАННІ ДОПОМОГИ

УКРАЇНСЬКИМ ЕМІГРАНТАМ

УРЯДОМ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

(ПЕРША ПОЛОВИНА 20-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ)

Після Першої світової війни Чехословацька республіка (далі – ЧСР) стала одним з важливих центрів перебування емігрантів з колишньої Російської імперії. До середини 1920-х років їх кількість у республіці щороку збільшувалася. Зокрема у 1921 році чисельність українців становила близько 20 тис. осіб [4, 31]. ЧСР приваблювала емігрантів здебільшого демократичним характером політичного режиму, спорідненістю слов’янських мов, географічним розташуванням та рядом інших факторів. Проте головним моментом була імміграційна політика держави. Прибуваючи до ЧСР на початку 20-х років ХХ століття, більшість українських іммігрантів перебувала в скрутному матеріальному становищі й мала невизначений соціальний та правовий статуси. Зважаючи на те, що влада ЧСР уможливила довгострокове перебування іммігрантів на території республіки, перед нею постало завдання створити для них необхідні умови для життя. Більшість іммігрантів потрібно було забезпечити роботою, надати можливість продовжити або отримати освіту, але насамперед розв’язувати низку нагальних соціальних проблем. Проте таке розв’язання потребувало розгалуженого апарату відповідних органів, різносторонньої інформації про самих іммігрантів. Ці аспекти добре усвідомлювали визначні українські політики того часу, які перебували на еміграції в ЧСР.

За справу організації допомоги українським іммігрантам взявся Український громадський комітет (далі – УГК), що почав свою роботу в Празі 1 липня 1921 року [1, арк. 33]. Організаторами УГК були представники Української партії соціалістів-революціонерів та безпартійні громадські діячі з Наддніпрянщини та Галичини, які перебували в Празі. Одним з найактивніших серед них був М. Шаповал – міністр пошт і телеграфів уряду УНР, який у Празі очолив УГК. Завдяки його знайомству й добрим відносинам з керівництвом ЧСР вдалося втілити в життя багато ідей культурно-освітньої праці українців на еміграції [2, 276].

Напрями і обсяги роботи УГК визначалися позицією чехословацької влади стосовно його ініціатив, яка часто коригувалася шляхом переговорів представників Комітету, особливо його голови – М. Шаповала, з керівними державними посадовцями ЧСР. Саме під час зустрічей з ними вирішувалися важливі питання щодо допомоги українським емігрантам, її види та масштаб.

До основних напрямів діяльності УГК належала робота по заснуванню в ЧСР українських емігрантських культурно-освітніх установ і закладів, в яких могли б працевлаштуватися або здобути освіту українські емігранти. Основою для відкриття та діяльності таких закладів було, принаймні, дві підстави – офіційний дозвіл чехословацької влади та її фінансова допомога. Український громадський комітет намагався сприяти забезпеченню вказаних умов. З метою отримання фінансової допомоги від влади ЧСР М. Шаповал часто зустрічався та спілкувався з чиновниками ЧСР – міністром закордонних справ Е. Бенешем, його заступниками – В. Гірсою, З. Завазалом та іншими [3, арк. 16]. Крім того, звертався до президента Т. Масарика з меморандумом про тяжке становище українських емігрантів і можливі напрями надання їм допомоги [4, 31].

Одним із головних завдань М. Шаповала була справа відкриття для українців у ЧСР низки організацій – науково-освітніх установ, бібліотек, видавництв тощо [3, арк. 78-78 зв]. Про успішність таких планів говорить сам факт відкриття у ЧСР у першій половині 1920-х років низки таких установ, серед яких – Українська господарська академія в Подєбрадах (почала свою роботу в травні 1922 року) [3, арк. 49 зв.], Педагогічний інститут (липень 1923 року) [3, арк. 81 зв.], Видавничий фонд (квітень 1923 року) [3, арк. 40], Соціологічний інститут (листопад 1924 року) [3 арк. 91]. На діяльність усіх цих установ у першій половині 1920-х років регулярно надходили асигнування уряду ЧСР, які в цілому в першій половині 20-х років ХХ століття склали близько 300 млн. крон [5]. Вказані кошти надходили до емігрантів у рамках “російської акції” – широкомасштабної акції допомоги Чехословацької держави емігрантам з колишньої Російської імперії.

Отже, опинившись на еміграції у ЧСР на початку 20-х років ХХ століття, частина української інтелігенції намагалася не лише вижити, а й продовжити свою творчу працю та допомагати вихідцям з українських земель. Саме до таких належав М. Шаповал. За його активної участі та за підтримки уряду ЧСР у першій половині 20-х років ХХ століття у цій республіці були відкриті освітні заклади та наукові організації, що продовжували свою роботу впродовж усього міжвоєнного періоду, що сприяло отриманню українськими емігрантами вищого освітнього рівня, кваліфікації, а в багатьох випадках і роботи. Крім того, частина науковців змогли продовжити свої дослідження у прикладних і гуманітарних галузях знань.

Література

1. Копії листів до Г. Айолло, М. Балаша, Е. Бенеша, П. Богацького та інших. 7 листопада 1921 р. – 12 листопада 1931 р. – ЦДАВО України. – Ф. 3563 (Особистий фонд голови головного політичного комітету Української партії соціалістів-революціонерів за кордоном, доктора соціології Микити Юхимовича Шаповала). – Оп. 1. – Спр. 238. – 60 арк.

2. Український громадський комітет у Чехо-Словаччині та його роль у розвитку україністики // “Від Наукового товариства імені Шевченка до Українського Вільного університету”. Міжнар. наук. конф. (1991, Пряшів, Свидник). Матеріали…, 12–15 червня / Упор. М. Мушинка. – К.; Львів; Пряшів та ін., 1992. – С. 275–279.

3. Щоденник. 6 листопада 1920 р. – 4 березня 1927 р. – ЦДАВО України. – Ф. 3563. – Оп. 1. – Спр. 119. – 164 арк.

4. Dokumenty k dĕjinám ruské a ukrajinské emigrace v Československé republice (1918–1939) / Sládek Z., Bĕlosevská L. – Praha: EUROSLAVICA, 1998. – 343 s.

5. Národní archiv (Česká Republika). – Fond Nejvyšší účetní kontrolní úřad. – Karton 479 (inv. č. 228).

,

аспірант історичного факультету

Київського національного університету

Ім. Т. Шевченка

ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ ПРО ДЕМОГРАФІЧНУ СИТУАЦІЮ

ТА УРБАНІЗАЦІЮ В УРСР У 50-60-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Після закінчення Другої світової війни (1939–1945) українська наука продовжувала розвиватись як безпосередньо в Україні (тоді – Українська РСР), так і в академічних центрах поза її територіальними межами. Ще після поразки Української національно-демократичної революції 1917–1920 років на території кількох європейських країн (Німеччина, Польща, Чехословаччина) сформувались українські науково-освітні осередки. Фініш нової світової війни дещо змінив геополітичну карту повоєнної Європи на користь “світової соціалістичної системи”, тож географія української емігрантської науки змінилась. Починаючи з 1945 року, подібні заклади почали з’являтися у Франції, Німеччині, Канаді, США, Італії. У зазначених країнах проводились різнопланові наукові дослідження та пошуки в галузях гуманітарних та природничих дисциплін. Серед розробок вчених діаспори своє місце посіло вивчення демографічної ситуації та урбанізації УРСР.

Викладач Краківського університету, професор Українського Вільного університету, автор праць з демографії та антропології України, дослідник Карпат Володимир Кубійович вивчав демографічні процеси, пов’язані з українством у повоєнний час (1900–1985). Ще в довоєнний час він видав фундаментальні праці: “Атлас України та сумежних країв” (1937) та “Географія України та сумежних земель” (1938). Майже 40 років свого життя Кубійович присвятив українській енциклопедії. Завдяки його праці в 1955–1989 роках вийшли тритомна предметна (ЕУ-1) і десятитомна словникова Енциклопедія Українознавства (ЕУ-2). Весь свій спадок В. Кубійович заповів на продовження своїх праць та субсидій для українознавців. Він також створив центр Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Сарселі під Парижем.

Володимир Кубійович на сторінках ЕУ-1 та ЕУ-2 розглядав демографічну тематику. Зокрема у тематичному тритомнику цілий розділ присвячено питанням “людності в Україні”. У ньому розглянуто певні аспекти демографічної ситуації в Україні: джерела та фахова література, чисельність та структура (статево-віковий розріз, сімейний стан населення, зайнятість), розміщення населення (густота, міське населення), міграції (природний рух, переселення), етнічна структура тощо. Статті на зазначені теми супроводжуються аналітичною викладкою, таблицями, схемами і картами [1, 130-156].

У названих енциклопедичних виданнях Володимир Кубійович опосередковано торкається питань, пов’язаних із демографічним станом людності та його міської частини зокрема. У тематичному тритомнику у замітці “Міська людність” подано інформацію про стан міського населення та урбанізацію України за даними Всесоюзного перепису населення 1939 року. Автор констатував урбанізованість українських етнічних земель на рівні 29% та наявність 23 міст з населенням понад 100 тисяч осіб [1, 142].

У четвертому томі десятитомника стаття “Місто” подає інформайцію про історію появи міських поселень на етнічних українських територіях, починаючи з античних грецьких полісів. Еволюцію міського середовища прослідковано на прикладі міст українського середньовіччя: княжої епохи, періоду литовсько-польського володарювання, козацької доби [3, ]. Розглядаючи зростання рівня урбанізації у ХХ столітті, автор звернув увагу на відносно недавній початок даного процесу на території України. За переконанням В. Кубійовича “урбанізація – це справа останніх років. До кінця ХІХ ст. наші міста окрім кількох найбільших були невеликими торгівельними й адміністративними осередками для найближчих околиць. До більшого розвитку українські міста дійшли лише у другій половині ХІХ ст., і то там де розвинулася промисловість (півд.-сх.) і торгівля (морські порти)” [1, 142]. У п’ятому томі подано статистичну інформацію та складено схеми і карти, які демонстрували урбанізованість УРСР станом на 1959 рік [4, 1606]. В шостий том ЕУ-2 вміщено статтю “Переписи населення”, в якій розглянуто Всесоюзні переписи населення 1959 та 1970 років. Про перший вказано на зростання кількості міських жителів, а також фальсифікацію даних про рідну мову та національність українців у переважній більшості республік СРСР (по УРСР вони точні). Про перепис 1970 року сказано, що він лише відбувся, тож його підсумки ще не були оприлюднені [5, 2012].

До наукового доробку В. Кубійовича варто додати книги: “Територія і людність українських земель”(1935) [6], “Національний склад населення УРСР за переписом 1970 р.” (1971) [7], “Українська діаспора в СРСР у світлі переписів населення” (1979) [8]. У зазначених працях автор проаналізував деякі питання етногенезу українців, межі етнічних земель, міське населення УРСР, територіальну поширеність українського народу, його східну діаспору, рух населення, його національний склад України.

Отже, в еміграції ще у міжвоєнний час склалося кілька українських наукових установ, що займалися аналізом демографічних проблем. Вивчення демографічної ситуації та урбанізації радянської України повоєнного часу велося діаспорними науковцями. Зазначену проблематику досліджував В. Кубійович. Вчений української діаспори, розглядаючи опубліковані джерела, аналізував не лише статистичну складову, а й вплив на демографічні процеси політики радянської влади, часто даючи їй несхвальні оцінки. Доробок науковців української еміграції становить важливу та невід’ємну частину досліджень, присвячених дослідженню демографічної ситуації та урбанізації України в 50–60-х роках ХХ століття.

Література

1. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К., 1995. – Т 1. – 400 с.

2. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К., 1995. – Т 3. – С. .

3. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. – Львів, 1994. – Т 4. – С. .

4. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т 5. – С. .

5. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т 6. – С. .

6. Кубійович Володимир. Територія і людність українських земель. – Львів, 1935. – 85 с.

7. Кубійович Володимир. Національний склад населення УРСР за переписом 1970 р. – Мюнхен, 1971. – 19 с.

8. Кубійович Володимир. Українська діаспора в СРСР у світлі переписів населення. – Мюнхен, 1979. – 73 с.

Горбач Юлія Сергіївна,

кандидат історичних наук, науковий співробітник

Інституту української археографії

та джерелознавства ім. НАН України

ПЕТРО ВОЛИНЯК (ЧЕЧЕТ) – КОРЕСПОНДЕНТ

МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (ІВАНА ОГІЄНКА)

Петро Волиняк (Чечет) – один із багатьох українців, які під час та після Другої світової війни внаслідок тих чи інших причин опинилися далеко за межами України і з якими митрополит Іларіон підтримував активне листування на еміграції. Проте, якщо про більшість кореспондентів митрополита Іларіона, а це були, як правило, добре відомі сучасним українцям представники громадсько-політичного, церковного, культурного, наукового життя України того часу, написано чимало, то про письменника, журналіста, громадського діяча, редактора та видавця Петра Кузьмовича Чечета (28.09.1907 – 29.12.1969) не написано майже нічого.

Ми спробуємо детальніше розповісти про Петра Кузьмовича Волиняка (Чечета). Оскільки чимало важливих відомостей про нього, його життя, діяльність, погляди тощо було виявлено у його листах до митрополита Іларіона, то паралельно проаналізуємо ще й ці листи, щоб з’ясувати, що пов’язувало двох українців, закинутих долею далеко від батьківщини. Щодо власне листів Петра Волиняка до митрополита Іларіона, про які йтиме мова, то це – копії листів (усього 13), передані в Україну з Архіву митрополита Іларіона в Канаді, які зберігаються у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (Фонд 1294, оп. 1, спр. 37). Проміжок часу, охоплюваний листами, – 1956–1966 роки.

Коли саме зав’язалося листування між кореспондентами, точно з’ясувати не вдалося, проте можна з упевненістю констатувати, що 1947 року Петро Волиняк був вже добре знайомий з митрополитом Іларіоном, про що свідчить, зокрема, зміст його листа, датованого лютим 1947 року.

Хоча головною темою усіх листів є видавнича та редакторська діяльність Петра Волиняка, у листах зустрічаються і скупі біографічні відомості про самого автора. Так, в одному з листів Петро Волиняк писав: “Родом я з Волині (м. Корець)…” [1, 91] Однак, якщо бути зовсім точними, то справжнім місцем народження Волиняка було не місто Корець Звягельського повіту на Волині (Новгород-Волинський район Рівненської області), а село Гульськ, розташоване поблизу Корця. Сім’я Петра Волиняка була не дуже заможною (до 1917 року володіли чотирма десятинами землі) і не вважалася багатодітною, як на той час, – крім старшого Петра було ще двоє синів.

Початкову шкільну освіту Петро Волиняк здобув у рідному селі Гульську, а семирічну – у місті Новгород-Волинську. До 1927 року вчився у Житомирі у Землевпорядному інституті, після закінчення якого деякий час працював інженером-землевпорядником у Білій Церкві. Наступна сторінка біографії Петра Волиняка пов’язана з перебуванням у Середній Азії, де він навчався у Ташкентському Середньо-азійському державному університеті. Тут Петро Волиняк вивчав східні мови на Сходознавчому факультеті, а коли факультет був ліквідований, повернувся до Києва, де 1930 року вступив до Українського інституту лінгвістичної освіти.

Про своє подальше життя Петро Волиняк писав: “В 1932 р. мусів виїхати з Києва на Кубань, де закінчую другий інститут (заочно), факультет мови і літератури” [1, 92]. Проте після припинення українізації на Кубані у 1921–1932 роках, розчарований Волиняк повертається назад до Гульська. Тут його заарештовують і три роки він проводить у Київській Лук’янівській в’язниці, а потім на Біломорсько-Балтійському каналі. Після повернення із заслання він працює вчителем, землеміром, у Дніпропетровському облземвідділі, потім знову на рік потрапляє до в’язниці – так званої “Катеринівки” у Дніпропетровську.

Під час німецької окупації Петро Волиняк жив і працював у земельних відділах на Дніпропетровщині. Побував у німецькому концтаборі і зрештою подався на захід. У таборі Лексенфельд Петро Волиняк почав видавати невелику, інформаційного характеру газетку “Останні новини”, яка стала відразу актуальною й популярною серед мешканців таборів. Окрім “Останніх новин” раз на тиждень виходили ще й “Нові дні” та місячник “Литаври”. Одночасно із виданням періодичної преси Петру Волиняку вдалося видати ще й кілька своїх творів – “Під Кизгуртом” (1947), “Земля кличе” (1947), “Кубань – земля українська, козача…” (1948), а також твори інших українських авторів – Докії Гуменної, Бориса Олександріва, Володимира Скорупського.

До Канади Петро Волиняк прибув улітку 1948 року і працював спершу за контрактом як сільськогосподарський робітник, а весною 1949 року перейшов на роботу в газету “Гомін України” (Торонто). Тут він виконував обов’язки управителя видавництва та редактора відділу літератури, науки і мистецтва. Робота в газеті давала йому можливість друкувати свої статті та готувати відновлення видавництва “Нові Дні”. Перший номер канадського місячника “Нові дні” з’явився у лютому 1950 року у друкарні греко-католицьких отців Василіян. Всі наступні номери готувалися там само.

З січня 1956 по грудень 1960 року він займався також видавництвом і редагуванням дитячого журналу “Соняшник”. У рамках цього часопису, як і в рамках інших своїх газет і журналів, Петро Волиняк співпрацював з митрополитом Іларіоном, зокрема давав йому на редагування різноманітні матеріали та просив писати й присилати підходящі для дітей і батьків статті й поради. Та обставина, що Петро Волиняк, окрім часописів для дорослих видавав ще й дитячий журнал, не буде видаватися дивною, якщо нагадати, що він був автором не одного шкільного підручника, численних дитячих оповідань та книжечок [2].

Фактично всі листи Петра Волиняка – це своєрідні диспути з митрополитом Іларіоном, пов’язані з тією чи іншою видавничою, церковною чи світською проблемою. Серед них був і випадок з часописом “Віра й культура”, видавцем і головним редактором якого був митрополит Іларіон. У цьому часописі за 1960 рік було опубліковано нотатку про працю М. Решетняка “Антикомуністичний селянський маніфест” із антинаціональними звинуваченнями на адресу відомого українського поета, прозаїка, публіциста і політичного діяча І. Багряного. Окрім того, що у “Вірі й культурі” взагалі було згадано про працю М. Решетняка, співпрацювати з яким відмовлялася більшість авторитетних видань того часу, укладач нотатки проявив ще й очевидну симпатію до автора “Антикомуністичного селянського маніфесту” і недвояко натякнув, що антинаціональні звинувачення І. Багряного можуть мати під собою основу. Ця подія не могла пройти непоміченою повз Петра Волиняка, який відстоював позиції Державного Центру УНР, був прихильником самого І. Багряного та його національних ідей. Волиняк палко виступив на захист письменника. У своєму листі до Іларіона він із обуренням писав про абсолютну безглуздість згаданих звинувачень та про те, що редактора “Віри й культури” за опублікування такої нотатки може виправдати лише те, що він, очевидно, нічого не знав про зміст нотатки. Лист досягнув своєї мети. Вже незабаром редакція “Віри й культури” відкликала нотатку про М. Решетняка та його твір і з’ясувала свою позицію у цій справі.

Коло інтересів Петра Волиняка включало не лише видавничі та громадсько-політичні справи, але й церковні. Часто нарікаючи на церкву та її ставлення до нових емігрантів, полемізуючи з митрополитом Іларіоном з приводу тієї чи іншої теми, він разом з тим серйозно переживав за стан справ в УГПЦ, намагався давати митрополитові поради щодо ефективнішого залучення українців до церковного лона, не переставав пропонувати церкві та її очільникам свої послуги. Так, поділяючи думку багатьох тогочасних громадських і церковних діячів щодо необхідності оформлення Української Греко-Православної Церкви Канади у Патріархат на чолі з Патріархом, Волиняк пропонував митрополиту Іларіону свою підтримку та допомогу на шляху до обрання патріархом УГПЦ: “Я вважаю, що Ви єдиний і дуже добрий кандидат на патріарха… Я в цьому тепер готовий на все, хоч лише в рамках світського журналу, себто я лише скерую громадянство на обговорення цієї проблеми” [3].

Петро Волиняк захворів 25, а помер 29 грудня 1969 року у Торонто від крововиливу у мозок. Похований на кладовищі “Проспект” у Торонто.

Петро Волиняк написав і зробив багато як журналіст, письменник, видавець, учитель, громадський діяч. Його непросте життя і невтомна праця були завжди спрямовані на благо української національної справи, на благо рідної батьківщини. Публікації, репортажі, книги, листи Петра Волиняка є яскравим віддзеркаленням історичної доби, у яку він жив і працював, з усіма її складнощами, блуканнями, пошуками, знаходженнями. Вони мають значну літературну та історичну цінність і заслуговують на те, щоб їх не тільки дбайливо зберігали, але й вивчали та черпали з них думки, життєвий досвід, висновки автора.

Література

1.  Волиняка до митрополита Іларіона від 15 березня 1947 р. // Листування митрополита Іларіона (Огієнка). / Упорядник о. Юрій Мицик. – С. 91.

2. Дві казочки. – Торонто: Нові дні, 1951; Лани: читанка для 4-ї кляси та позашкільного читання. – Торонто: Нові дні, 1952. – 96 с.; Київ: читанка для 3-ї кляси та позашкільного читання. – Торонто: Нові дні, 1954. – 111 с.; Дніпро: літературна читанка та історія української літератури. – Торонто: Нові дні, 1958. – 112 с.; Фізична географія України. – Торонто: Нові дні, 1962. – 96 с.

3. Волиняка до митрополита Іларіона від 7 лютого 1966 р. // ЦДАМЛМ України. – Ф. 1294. – Оп. 1. – Спр. 37. – Арк. 15.

Дем’янець Ігор Йосипович,

аспірант Прикарпатського національного

університету ім. В. Стефаника,

диригент Івано-Франківського

муніципального камерного хору

“Галицькі передзвони”

АНДРІЙ ГНАТИШИН – РЕПРЕЗЕНТАНТ

УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ВІДНІ

Андрій Гнатишин (1906–1995) належить до числа видатних діячів науки та мистецтва, які волею долі опинилися далеко від України і протягом багатьох десятиліть продовжували на чужині плідно працювати на мистецькій ниві. Йому належить особливе місце серед українських музикантів, чия доля протягом багатьох десятиліть була нерозривно пов’язана із австрійською столицею. Він майже сорок років, з 1956 до 1995 року, керував хором церкви святої Варвари у Відні, яка вже понад два сторіччя є одним із світових духовних центрів українства, що акумулює надбання національної культури і репрезентує їх європейському суспільству.