Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 6 )

Чернігівське музично-драматичне товариство розгортало свою діяльність у таких напрямках:

1) підготовка та постановка драматичних п’єс;

2) проведення концертів, літературно-музичних вечорів власними силами;

3) залученням різноманітних гастролюючих музикантів;

4) постановка оперних спектаклів;

5) організація музичної освіти через відкриття при товаристві музичних класів. Зокрема, музичною освітою товариство розпочало опікуватися у 1887 році. Підкреслимо, якщо організація концертів, літературно-музичних вечорів, драматичних вистав була традиційною формою роботи товариства, то постановки оперних спектаклів, які товариство розпочало у 1895 році, підносили діяльність аматорського об’єднання на новий якісний щабель. Зрозуміло, опера, як синтетичний вид мистецтва, вимагає для свого втілення як мінімум наявності трьох головних формоутворюючих компонентів: симфонічного оркестру, мішаного оперного хору та відповідного ансамблю солістів, без яких оперні постановки просто неможливі. Виходячи з цього, природно виникає запитання: на які творчі сили спиралося в своїй діяльності Чернігівське музично-драматичне товариство? Розглянемо їх у такій послідовності: симфонічний оркестр, хор, солісти-вокалісти.

1. Діяльність симфонічного оркестру Чернігівського музично-драматичного товариства кінця XIX – початку XX століття тісно пов’язана з іменами двох диригентів: єлова та іна. Диригент і композитор О. Л. Горєлов походив з Чернігівщини [2]. Після закінчення в 1893 році Московського університету та Московської консерваторії (по класу гобоя – у Ф. Ліндера, з музично-теоретичних дисциплін – у М. Кашкіна, К. Альбрехта та А. Аренського) приїздить до Чернігова, де розгортає активну диригентську та композиторську діяльність. Великі диригентські можливості Горєлова засвідчують яскраві факти його творчої біографії. Зокрема, саме єлов здійснив унікальний творчий проект, виконавши у вересні 1902 року в Петербурзі шосту патетичну симфонію П. І. Чайковського симфонічним оркестром в кількості 615 музикантів. Лише струнна група оркестру нараховувала 108 перших скрипок, 85 других, 60 альтів, 60 віолончелей та 44 контрабаси. Петербурзький мистецький журнал “Театр і мистецтво” (“Театр и искусство”) повідомляв про цей концертy наступне: “…оркестр cравляв враження цілого водопаду. Наче могуча хвиля котилась по сцені вниз і дзюркочучи розбивалася біля перших рядів… окремих груп інструментів були розподілені вміло і рівно. Успіх симфонії був великий, п. Горєлов одержав два вінка” [7]. Право диригувати таким грандіозним симфонічним оркестром Горєлов отримав внаслідок таємного голосування музикантів оркестру (більшістю в 438 голосів), що є по-суті додатковим свідченням його високого професіоналізму. Диригентській манері Горєлова було властиве максимально повне оволодіння оркестровою партитурою твору та глибоке проникнення в творчий задум композитора, точні і своєчасні покази моментів вступу кожного інструменту, досягнення врівноваженого звукового ансамблю між різними оркестровими групами.

У чернігівський період своєї творчої біографії (1893 – 1899) Горєлов проводив активну концертну та композиторську діяльність. Показовий щодо останнього був концерт, який відбувався 2 лютого 1897 року в концертному залі Дворянських зібрань [7]. Концерт повністю складався з творів автора. Зокрема, було виконано “Українську симфонію”, уривки з єдиної опери композитора “Вій” та оперети “Добрі сусіди”, музичні картини під спільною назвою “Весна” та вальс-фантазію для симфонічного оркестру. Побіжно вкажемо на те, що в чернігівському музично-драматичному товаристві Горєлов керував симфонічним оркестром у кількості 30 чоловік, хором з 36 співаків і здійснив постановку більше 70-ти оперних спектаклів.

Після від’їзду композитора і диригента О. Горєлова з Чернігова симфонічну справу продовжив ін, котрий після невеликої перерви відновив діяльність симфонічного оркестру. Коло творчих інтересів Сорокіна було досить широким. У концертах звучали симфонії Гайдна, Моцарта, Бетховена, симфонічні та вокально-симфонічні твори Чайковського, Бородіна, Гріга, Рубінштейна, Лисенка, інших композиторів. Творчій манері диригента Сорокіна було властиве поєднання творів класичної спадщини з музикою сучасних авторів. Особливо йому вдавалися твори російської симфонічної музики. Зокрема, виконання соль мінорної симфонії Каліннікова в одному з концертів музично-драматичного товариства “пройшло блискуче, незважаючи на надзвичайно складну партитуру, яка дає самостійну та відповідальну роботу кожному інструменту в оркестрі” [1]. ін залишив помітний слід в історії музичного життя Чернігівщини.

2. Діяльність хору Чернігівського музично-драматичного товариства спиралася на міцну традицію розвитку хорової культури регіону. До того ж, поява в кінці XIX століття Борзнянського, Чернігівського церковно-співочих товариств, активна концертна діяльність хорових колективів, зокрема хору під керівництвом , засвідчували поширення хорового співу як одного з видів музичної діяльності. Тому наявна хорова база створювала умови щодо формування оперного хору, який поєднує у собі якості високої вокально-хорової техніки і сценічної культури. Побіжним свідченням поширення саме оперно-хорової спеціалізації певної частини хорових співаків є зауваження щодо авторського концерту диригента Горєлова, в якому брали участь кращі місцеві музичні сили, а також “хор за участю репертуарних оперних хористів” [8].

3. Концертна діяльність, яку постійно проводило Чернігівське музично-драматичне товариство, поступово висунула ряд яскравих солістів-вокалістів. Найпотужніші співаки, Єлизавета Рафалович, Марія Дейша-Сіоницька, розпочавши свій творчий шлях на концертах в Чернігові, пізніше прикрашали своїм співом провідні оперні театри світу: Мілана, Парижа, С.-Петербурга та Москви. До речі, їх зв’язок з Чернігівщиною ніколи не припинявся, зокрема, активну участь у проведенні вокальних вечорів у Чернігові брала Дейша-Сіоницька.

При музично-драматичному товаристві довгий час активно діяв вокальний клас, який очолювала співачка Н. Ларизіна [9], учениця знаменитого італійського співака та педагога Камілла Еверарді. Ларизіна наполегливо працювала над вдосконаленням вокальної майстерності чернігівських співаків. Можливо, саме це дало підстави одному з видатних діячів товариства І. Г. Рашевському стверджувати: “Говорять про те, що Чернігів постачає оперні сцени солістками – Меньшикова, Волинська, Майборода, Сіоницькая та інш., а у майбутньому сезоні буде співати в Італії” [3]. До кращих вокальних сил Чернігова, в обумовлений період, можна також віднести солістів-вокалістів: О. Ваккер (сопрано), М. Бельмас (меццо-сопрано), Н. Мина (тенор), А. Лазаревського (баритон), Л. Сімкіна (баритон), К. Яснопольського (баритон), І. Рибальченка (тенор). Їхня активна творча вокально-концертна діяльність сприяла оперним постановкам силами Чернігівського музично-драматичного товариства.

Література

1. ЕНВО. Симфонічний концерт іна //Чернігівські губернські відомості. – 1906. – 16 березня.

2. Митці України: Енцикл. довідник. – К., 1992 – С. 834.

3. Рашевский несколько слов по поводу концерта 8-го сентября //Черниговские губернские ведомости. – 1899. – 24 мая.

4. Устав Черниговского музыкально-драматического кружка любителей: Ч. 1. Цели кружка. П. 1. – С. 3.

5. Яснопольський в редакцию //Черниговские губернские ведомости. – 1903. – 6 марта.

6. Яснопольський спектакль. // Черниговские губернские ведомости. – 1887. – 8 янв., 15 янв.

7. Яснопольський концерт памяти под Управлением //Черниговские губернские ведомсти. – 1903. – 10 июля.

8. Яснопольский 2-го февраля //Черниговские губернские ведомости. – 1897. – 4 февр.

9. Яснопольский пения // Черниговские губернские ведомости. – 1904. – 12 сент.

Ващенко Діана Василівна,

аспірантка Національної музичної

академії України ім. П. Чайковського

МАГНЕТИЧНА ПОСТАТЬ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА

В ОРЕОЛІ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ УКРАЇНИ

Унікальність, непересічність, екстраординарність, дипломатичність, винятковий інтелект, феноменальні здібності керівника й адміністратора – всі ці риси були притаманні одній людині ХІ століття – князю Ярославу Мудрому.

Його особистість з глибини сивої давнини і донині притягує цікавість як пересічних українських громадян, так і професійних фахівців, які досліджують простір історичної безодні. не залишається поза увагою творців різних видів мистецтва – письменників, драматургів, композиторів. Варто лише пригадати славетні вітчизняні твори ХХ століття, які давно стали хрестоматійними у Золотій скарбниці України: роман “Диво” Павла Загребельного (1968 ), драматичну поему “Ярослав Мудрий” Івана Кочерги (1944), дві однойменні опери Георгія Майбороди та Юлія Мейтуса названі іменем князя (які створювалися майже одночасно, у 1970-х роках) та інші композиції, в яких образ князя Ярослава виконує різноманітні функції. Наприклад, в опері-ораторії “Київські фрески” Івана Карабиця з лібрето Бориса Олійника образ Ярослава Мудрого є вагомим і знаковим: з метою модуляції з жанрово-фольклорного розділу у філософській центр опери авторами вводиться цитата мовою оригіналу з “Заповіту” князя Ярослава Мудрого: “Да аще будєтє в любві мєжю собою – Бог будєт в вас і покорить ви протівния подвєч... Аще лі будєтє ненавідно живуще, то погібнєтє самі і погубітє землю отєц своїх і дєд своїх”.

Враховуючи динаміку сучасного прогресу з шаленим прискоренням внутрішніх та зовнішніх часових темпів людини, починаючи з ХХ століття, кожний наступний етап еволюції свідомості українського народу дає змогу знову переосмислити магнетичну особистість Ярослава Мудрого, яка стала міфологізованою у першому десятилітті вже ХХІ століття (наприклад, телепроект “Великі українці”). Безумовно, допомагають розширювати історичний тезаурус, починаючи з кожного юного покоління українців, монументальні вищезгадані брили у різних жанрах українського мистецтва.

На сьогодні існує безліч інтерпретацій особистості Ярослава Мудрого. Спостереження найвідоміших істориків кінця ХІХ початку ХХ століть (С. Соловйова, М. Грушевського), праці яких давно стали хрестоматійними, для ознайомлення з епохою Ярослава говорять про відсутність фахової фундаментальної монографії щодо особистості Ярослава.

Що ж до загальної зацікавленості постаттю князя сьогочасними дослідниками у різних галузях, варто диференціювати їх розвідки за такими критеріями: глибоке історичне наукове дослідження, науково-популярні роботи, телевізійні версії. Представимо їхнє бачення особистості князя Ярослава.

Журналіст та письменник О. Бузина у популярній сьогодні написаній ним книзі “Таємна історія України-Русі” постать Ярослава Мудрого підносить на епатуючий рівень. Для нього Ярослав – хитрий і безсоромний конунг, який сподобляється своїм найманим варягам. У розділі “Ярослав Мудрый – покровитель киллеров” він показаний безсовісним та жорстоким самодержцем. Саме у О. Бузини мудрість князя є майже мефістофелівською, направленою на розруху і погибель байдуже кого, у тому числі і своїх близьких, заради влади і наживи.  Бузина підпорядковується під категорію письменників, метою робіт яких є скандальні повідомлення і дискредитація міфологізованих поколіннями визначних особистостей і подій.  Бузини – гумористичний і навіть гротесковий. Його ж думки вважаємо не зовсім коректними по відношенню до розкішного періоду всезагального підйому Київської Русі. На думку автора, всі досягнення минулого Київської Русі українські історики мріють приписати своїй землі. Безумовно, зрозуміло, що він веде проросійську політику, в якій зараз є популярною завуальована агресія в бік визначних досягнень, які відбувалися на теренах нинішньої України.

Доказом цього є російський науково-популярний за жанром телевізійний проект “Шукачі”, в якому один з фільмів присвятили Ярославовим братам – Борису і Глібу, з назвою “Вбивство князів Бориса і Гліба”. Концепція коротка – викрити вбивцю – замовника мучеників. Фільм, за словами його авторів, є слідчим експериментом, оскільки вчені поставили під сумнів, що справжнім замовником братів був Святополк Окаянний. Дослідники звинувачують Ярослава Мудрого у цій справі.

Майже всі проблемні питання, поставлені у російському науково-пізнавальному фільмі та у книзі О. Бузини, розкриваються у роботі наукового історичного жанру, яка, вважаємо, зараз найбільш з усіх подібних професійно, помірковано у традиціях саме об’єктивної аналітики висвітлює постать Мудрого князя. Це українська праця фахівця з мідієвістики, доктора історичних наук П. Толочка “Володимир Великий. Ярослав Мудрий”. Історик на базисі усіх нині доступних джерел, керуючись власними методологічними принципами, на сучасному етапі представляє цілісний портрет Ярослава Мудрого, починаючи від генетичного древа і закінчуючи останніми днями його князівського буття і притримується кардинально протилежної думки відносно двох попередніх. Талант князя виявився в усіх галузях, до яких він був дотичний: “Сучасники Ярослава <…> були стримані в своїх емоціях і оцінках. Але вже через кілька поколінь із його іменем літописці пов’язували кращі досягнення на ниві розбудови Київської держави та її столиці, становлення вітчизняного законодавства<…> на великому князівському столі постаті, рівної йому, справді не було <…>” [23, 211,212].

Наступну інтерпретацію постаті Ярослава Мудрого на вітчизняному культурологічному просторі ХХІ століття доводить соціальне опитування громадян України, яке було у форматі масштабного респектабельного телевізійного шоу на каналі “Інтер”, – “Великі українці”.

Давньоруський князь посів абсолютну позицію лідера зі значним відривом від усіх інших, що, в першу чергу, свідчить про не аби яку зацікавленість українців в подібних державних і політичних діячах. Рекордсмен опитування викликав безліч кардинально протилежних відгуків серед представників громадськості. Більшість позитивно поставилась до постаті Ярослава Мудрого, дехто виступав у опозиції до князя, як до лідерського обличчя України. Проект “Великі українці” став кульмінацією загальносоціального масштабу для сприйняття постаті Ярослава Мудрого на даний період часу. Але генеральна кульмінація і кода, стосовно постаті Великого Українця – князя Ярослава Мудрого – на сьогоднішній день стала його канонізація Українською Православною церквою влітку 2008 року.

Висновок може бути красномовним: мудрість Ярослава у багатовекторному ствердженні Київської Русі і об’єднанні її держав – унікальна, і є еталоном для нинішнього розвитку України.

Наведені приклади протилежного теперішнього бачення епохи і особистості Ярослава Мудрого представляють загальну тенденцію сучасної історії, думка якої необхідна для інтерпретації п’єси І. Кочерги.

Саме у його драматичній поемі “Ярослав Мудрий”, з усього загалу української літератури, постать Ярослава висвітлюється різнобічно в усіх амплуа його керування. Художній матеріал драматурга втілили у двох однойменних операх композитори Г. Майборода та Ю. Мейтус.

І. Кочерга, відштовхуючись від слів Іларіона, який першим у своєму “Слові про закон і благодать” характеризує державного діяча як гідного продовжувача розпочатих Володимиром діянь і базується на старозавітних текстах, у драмі надає подібні порівняння. Священик асоціює двох князів аналогічно двом біблійним царям – Давиду і Соломону. Ярослав, як і славетний мудрий Соломон, завершив розпочаті Давидом (Володимиром) справи.

Драматург ставив за мету у п’єсі: “Прагнути не тільки історичної та художньої правди, але й якогось філософського узагальнення, якогось свіжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру” [16, 604]. Мабуть, не навмисне, але досить проникливо опоетизувавши у драмі князя, поет відобразив саме християнський образ – в амплуа справедливого завойовника, дипломата, просвітника. Одним з ключових кредо як його реального життя, так і художньої інтерпретації письменником є наслідування православного етикету і безперервне навчання йому свого народу.

 Майбороди, лібретистом якої був сам композитор, точно передає скорочений варіант константного тексту І. Кочерги. Як і належить, Г. Майборода за законами лібрето створює новий текст, де залишає концепцію поеми І. Кочерги незмінною. Князь Ярослав у лібрето опери Г. Майбороди – багатогранна особистість, але його образ сконцентрований на власних переживаннях, зосереджений на внутрішній боротьбі з самим собою.

Ю. Мейтус з дружиною О. Васильєвою, яка писала лібрето до опери, створюють якісно інший текст, основою якого також залишається прототекст І. Кочерги, але даний варіант лібрето все ж є за мотивами драми письменника. О. Васильєва пише текст першої та останньої картини, в яких Ярослава представлено хоробрим воїном та політиком-стратегом. Акцентується на міжнародних відносинах України-Русі та Франції і на дипломатичних стосунках між Візантією та Київською Руссю. Тут Ярослав виступає як мудрий політик, державотворець сильної Русі.

Доказом сумлінного та пильного підходу до написання лібрето опери був візит подружжя Мейтусів до Франції, де, за словами О. Васильєвої, розказаними автору даної статті, вони відвідали заміську резиденцію Анни Ярославни – королеви Франції, були у церкві, яка була нею заснована, побували на могилах Анни та її сина Філіпа, побачили Реймське Євангеліє, на якому присягали при коронації усі французькі монархи. Тож, перейняте духом Франції подружжя сконцентрувало увагу саме на цій проблематиці, висвітивши Ярослава категоричним політиком і щиросердно люблячим батьком, який, незважаючи на сердечну тугу за доньками (особливо за Анною), робить усе на благо розквіту Київської Русі.

В обох операх, де прототекстом лібрето є спільний художньо-документальний твір, образ Ярослава Мудрого позиціонується в одному історичному контексті, але різними гранями своєї складної натури, звичайно, в опоетизованому варіанті, близькому митцям, як і належить представляти історичну особистість як у жанрі художньої літератури, так і у жанрі оперного лібрето. Спільна мета, яка об’єднує твори усіх трьох митців (І. Кочерги, Г. Майбороди, Ю. Мейтуса) у інтерпретації особистості князя – навіки ствердити “і запровести спокій на Русі” [19, 114], зробивши її міцною і непохитною.

На сучасному етапі, можемо засвідчити попередні сентенції нещодавнім відродженням історичного оперного полотна “Ярослав Мудрий” Г. Майбороди, яке було забуте з кінця 1970-х років. Національна опера України, де весною 2007 року відбулася оновлена прем’єра (режисер – А. Солов’яненко, диригент – М. Дядюра), з кожною наступною виставою доводить зацікавленість персоною Ярослава Мудрого, адже цей спектакль постійно збирає повну залу публіки. Можливо, не всі глядачі свідомо йдуть на прослуховування музичної сторони дійства, але, однозначно, кожний з присутніх заангажований інтерпретацією харизматичного Ярослава.

Друга опера – “Ярослав Мудрий” Ю. Мейтуса, – на жаль, поки що не відроджується в українських музичних театрах. Але, все-таки сподіваємось, що невсипуча тенденція до пізнання різнобокої особистості Ярослава скоро воскресить і цю оперу на театральних підмостках.

Перераховані вище позитивні та негативні інтерпретації стосовно постаті київського князя свідчать, що його магнетична персона, яка не померла і живе вже десять століть у свідомості усіх верств українського народу, ще буде не одне століття як фантом держави, що прийшов із древнього Києва і сивої Русі, нагадувати кожній наступній генерації українців про великі звершення їх пращурів і давати орієнтир у бік вірних культурних, політичних, економічних, міжнародних, дипломатичних тенденцій у стратегічному розвитку сучасної України ХХІ століття. Митці ж, своєї черги, сподіваємось, будуть регенерувати нові ідеї, пов’язані з перманентно магнетичною особистістю Великого .

Віннікова Юлія Леонідівна,

старший викладач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ БЕКЛЕМІШЕВ – ФУНДАТОР

УКРАЇНСЬКОЇ ФОРТЕПІАННОЇ ШКОЛИ

Досягнення сучасної української фортепіанної школи нерозривно пов’язані з постаттю Григорія Миколайовича Беклемішева. Гармонійно поєднавши характерні риси російської, західноєвропейської культур з просвітницькими традиціями класика української музики Г. Беклемішев започаткував нову українську піаністичну школу.

Григорій Беклемішев увійшов до історії української музики насамперед як виконавець, композитор і педагог. Ці сфери його діяльності були нерозривно пов’язані протягом всього його життя.

На формуванні особистості Г. Беклемішева відзначилося його навчання в Московській консерваторії в класі професора В. Сафонова ( pp.) та спілкування з видатними особистостями – співаками А. Неждановою, В. Собіновим, диригентами Ф. Вейнгартнером, С. Кусевицьким, композиторами С. Рахманіновим, А. Скрябіним, Н. Метнером, гастролюючими виконавцями – Й. Гофманом, Ф. Бузоні, Ф. Крейслером та іншими.

Не менш важливий вплив на Григорія Миколайовича мало його перебування протягом років в Берліні, де він навчався у великого піаніста, диригента, композитора й педагога Феруччо Бузоні й успішно гастролював.

Розуміння Беклемішевим завдань виконавця як митця-просвітника визначило головну лінію його виконавської діяльності. Унікальними за широтою були його концертні програми – жанрові, стильові, історичні, національні, новими – форми організації концертного виконавства – в одній особі лектор, виконавець, організатор. Проведення Григорієм Миколайовичем циклу “Музично-історичних демонстрацій” стало яскравою подією музичного життя Києва першої третини ХХ століття.

Демонстрації проходили з 1924 по 1928 роки. Вони були надзвичайно популярні в Києві і завжди приваблювали велику кількість публіки.

Цей цикл концертів мав велике культурно-виховне значення. Видатний майстер познайомив аудиторію з величезною кількістю творів, за чотири роки – більше 1900 номерів, що відносились до різних епох, стилів і напрямків, створивши таким чином в уяві слухачів, як писав в 1927 році журнал “Музыка и революція” № 3, “...определенную историческую перспективу, которая так необходима ... для поднятия уровня музыкального восприятия широкой аудитори”.

ішев створив власний виконавський стиль. Піаніст романтичного напрямку, він поєднав традиційний для російської школи розмовно-речитативний спів на інструменті з рисами західноєвропейського піанізму. Його виконавський стиль відрізнявся масштабністю, віртуозним розмахом, емоційною інтенсивністю, яскравими піаністичними барвами, декламаційністю інтонування й архітектонічним відчуттям форми. Виконавський стиль Беклемішева став новим етапом в розвитку українського музичного виконавства.

Після переїзду в Київ в 1913 році Беклемішев стає одним із провідних професорів Київської консерваторії, а з 1923 року – викладачем Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Живучи та працюючи в Києві протягом двох десятиліть, Григорій Миколайович присвячує своє життя українському музичному мистецтву. Головною сферою його діяльності стає фортепіанна педагогіка, в результаті якої українська піаністична школа одержує міжнародне визнання.