Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 41 )

Великою цінністю є монографія С. Сірополка “Історія освіти в Україні”, написана автором у еміграції (Прага, 1936–1956), котра вперше опублікована у Києві в 2001 році. Це “унікальне дослідження культурно-освітньої діяльності зачисляють до найкращих досягнень історіографічної спадщини українського народу”. Його, як “інтелектуальну зброю в боротьбі за Українську Правду” передали освітянам Друзі Товариства Ващенка (Торонто) [4, 4-5]. У передмові до другого видання С. Сірополко зазначає: “Отож насмілюся долучити до другого видання своєї праці нові розділи про історію освіти до 1920 року у Галичині (від 1772 року), Буковині та Закарпатській Україні, хоча ті розділи, сам добре відчуваю, занадто стислі та не зовсім досконалі. Але що ж робити, коли від 1937 року аж до цього часу ніхто не спромігся заповнити ту прогалину? Сподіваюся, що майбутні історики освіти на українських землях внесуть до нових розділів моєї праці значні доповнення і поправки на основі тих матеріалів, що для мене залишилися недоступні” [4, 23].

Серед професорів Українського педагогічного інституту в Празі були такі яскраві особистості як Леонід Білецький (історія української літератури), Софія Русова (теорія педагогіки), Дмитро Дорошенко (історія України), Василь Барвінський (теорія музики), Дмитро Чижевський (філософія), Іван Горбачевський (хімія), Володимир Січинський (теорія мистецтва). Імена цих вчених до недавна були відомі лише вузькому колу спеціалістів, про багатогранність їх творчості взагалі ніхто не знав. Опинившись у вигнанні, українська інтелігенція не припиняла свого служіння національній справі, збирала і творила нові духовні скарби [1, 18-29].

Таким чином, вивчивши основні фундаментальні історіографічні розвідки українських вчених дореволюційного періоду, праці співробітників Академії Наук у Києві до 30-х років (очолюваної М. Грушевським), творчий доробок галицьких, буковинських та закарпатських істориків та педагогів дорадянського періоду (до 1939 року), а також розвідки в еміграції, констатуємо багато спільного у судженнях щодо розвитку освіти на західноукраїнських землях, звичайно, є й певні розходження.

Література

1. Беднаржова Тетяна. Степан Сірополко – подвижник українського шкільництва. – Львів: Вільна Україна, 1998. – 318 с.

2. Верига Ваниль. Нариси з історії України (кінець ХІІІ – початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. – 448 ст.

3. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Том 2. – К.: Либідь, 2002. – 606 с.

4. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – Львів, 2000. – 1020 с.

івна,

кандидат педагогічних наук,

доцент, докторант Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

УНІВЕРСУМ ДАРІЇ ГОРДИНСЬКОЇ-КАРАНОВИЧ

(ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Провідні діячі музичної культури української діаспори в силу свого таланту, суспільно-історичних умов та вимог часу часто надавали своїй діяльності універсального значення. Вона мала не тільки суб’єктивний, але й об’єктивний художницький імператив, як владне моральне і творче веління, що яскраво спалахує в моменти екстремальних соціокультурних ситуацій, однією з яких була творчість в умовах еміграції.

До таких постатей належить Дарія Гординська-Каранович (18.10.1908, м. Коломия, тепер Івано-Франківської обл. – , м. Ньюарк, США). Проживши довге творче життя, вона явила світові органічну цілісність своєї особистості, своєрідний універсум як відома піаністка, педагог, музикознавець і музично-громадська діячка у США, і у кожній з цих якостей проявила себе всебічно. Дочка літературознавця Ярослава Гординського, сестра відомого поета, художника, мистецтвознавця Святослава Гординського, здобувши освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1917–1929; клас фортепіано В. Барвінського), Дарія продовжувала вдосконалюватися у Віденській музичній академії (1929–1933; клас фортепіано П. Вайнгартена, приватні уроки у Е. Зауера та Е. Штоєрмана). Дебютувала вона як піаністка у Відні з філармонійним квартетом, тут стає дипломанткою 2-го Міжнародного конкурсу музикантів (1933). З 1936 року Д. Гординська виступала з сольними концертами у Відні (1936, 1941), Лінці, Варшаві, Брно, Берліні, Празі, Зальцбурзі, Львові (1938), містечках Галичини. У її репертуарі були твори українських (В. Барвінського, Л. Ревуцького, С. Людкевича, Н. Нижанківського, Б. Лятошинського, В. Косенка, в т. ч. діаспорних – В. Грудіна, М. Фоменка, Т. Микиші, І. Соневицького) та зарубіжних (Л. Бетховена, Й. Брамса, К. Сен-Санса, Ф. Шопена та ін.) композиторів. Це піаністка емоційного складу, яка відзначалася високою піаністичною культурою ліричного наповнення, глибоким і шляхетним тоном та пластичністю. Ряд статей провідного музикознавця з проблем львівської фортепіанної школи Н. Кашкадамової [1], яка власне найбільше зробила для повернення імені Д. Каранович в Україну, присвячені всебічній характеристиці стильових особливостей піаністки, на основі яких визначено стиль виконавиці як неоромантичний або сецесії: “…така неороматична стилістика має широку європейську і, зокрема, австро-німецьку базу, та, мабуть, не чужа була західно-українському піанізму першої половини ХХ століття, добре поєднувалася з м’яким слов’янським темпераментом” [2, 172].

Під час переїзду до США у 1952 році на кораблі “Квін Мері” Д. Гординська виступила з концертом, серед слухачів якого були Вінстон Черчіль та державний секретар США Дін Ачесон. Згодом піаністка концертує у Нью-Йорку (“Тавн-Голл”, 1952, 1963), Ньюарку, Філадельфії, Клівленді, Детройті, Чікаґо, Міннеаполісі, а також у містах Канади (Торонто та ін.), активно пропагувала у США українську музику. Вона, зокрема, 1963 року виступала в багатьох містах Америки з монографічним концертом пам’яті свого вчителя В. Барвінського, відредагувала і видала фортепіанні твори Н. Нижанківського, записала на плівку твори М. Лисенка, В. Барвінського, Н. Нижанківського, Л. Ревуцького (1985). У 1990 році на запрошення Львівської консерваторії ім. М.  Каранович побувала у місті своєї юності.

Багаторічною і плідною була її педагогічна діяльність: з 1952 року – викладач, у 1983–1999 – президент Українського Музичного Інституту Америки, в якому зберігають принципи навчання і традиції львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Як вірна учениця В. Барвінського Д. Каранович розвивала його методичні засади [3], була першим виконавцем одного з найбільших і найважчих фортепіанних творів композитора – “Української сюїти”, рукопис якого врятувала і зберігала в репертуарі протягом всього творчого життя. У методичних статтях вона звертала увагу на індивідуальний підхід до учнів, розвиток їх зацікавленості до музики, особистий приклад педагога як виконавця [4]. Д. Гординська-Каранович проявила себе і як музикознавець. Вона – автор статей та спогадів про В. Барвінського, Р. Савицького, Т. Микишу, З. Лиська, Л. Горницького, святкування сторіччя опери “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського у Нью-Йорку 1963 року [5], передмови до багатотомного збірника Українські Народні Мелодії 3. Лиська та ін. Її хвилювали проблеми музичної історіографії – пише критичну статтю-рецензію на книгу А. Рудницького, в якій принципово відстоює авторитет провідних діячів української музики [6]. Д. Гординська-Каранович пронесла через все своє життя щиру любов і відданість українській музичній культурі і її ім’я, повернувшись в Україну, посідає тут одне з чільних місць.

Література

1. Кашкадамова Н. Дарія Гординська-Каранович як піаністка Львівської школи (до визначення стилю) // Музика Галичини. Musica Galiciana. Том ІІ /Ред.-упор. Ю. Ясіновський. – Львів: Сполом, 1999. – С. 143–148; Кашкадамова Н. Учениця Василя Барвінського – Дарія Гординська-Каранович // Виконавсько-педагогічні принципи Василя Барвінського та його послідовників як складова частина Львівської піаністичної школи: [Матеріали наук.-практ. конф.(Львів, 5 квітня 2006 р.) / Ред.- упор. ]. – Львів, 2006. – С. 20–29.

2. Кашкадамова Н. Артистка з роду Гординських // Кашкадамова Н. Фортеп’янне мистецтво у Львові: [статті. Рецензії. Матеріали]. – Тернопіль: СМП “Астон”, 2001. – С. 165–177.

3. Гординська- про методику фортеп’янного навчання В. Барвінського (Львів, 1990 – зустріч в ЛДК) // Виконавсько-педагогічні принципи Василя Барвінського та його послідовників як складова частина Львівської піаністичної школи: [Матеріали наук.-практ. конф.(Львів, 5 квітня 2006 р.) / Ред.- упор. ]. – Львів, 2006. – С. 102–103.

4. Гординська-Каранович Д. З педагогічних спостережень // Вісті (Сан Пауло, Мінн., США). –1968. – Ч.4 (27). – С. 17–18.

5. Гординська- “Запорожець за Дунаєм” Нюйоркського оперного ансамблю в Ньарку // Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецтва: 1915–1991. Том ІІ. / Редкол.: О. Лисяк, Г. Лужницький (гол. ред.), Л. Полтава та ін. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: Об’єднання мистців української сцени (ОМУС), 1992. – С. 453–454.

6. Гординська- Книжка без почуття міри вартостей//Проблеми музичної історіографії. Статті та рецензії Д. Гординської-Каранович, І. Ковалева, З. Лиська, І. Соневицького з приводу появи книжки А. Рудницького “Українська музика”. – Нью-Йорк, 1965. – С. 5–9.

Коваль Ігор Михайлович,

доцент Прикарпатського національного

університету ім. В. Стефаника

Палагнюк Михайло,

аспірант Прикарпатського національного

університету ім. В. Стефаника

УКРАЇНСЬКИЙ ДОСЛІДНИК ПІДЗЕМНОГО АРХІВУ ЧЕХІЇ

В українській історіографії має місце така істотна проблема як маловідомі, призабуті і зовсім забуті персоналії видатних вітчизняних учених. До них можна віднести ім’я академіка Чехословацької академії наук Івана Івановича Борковського.

Народився І. Борковський 8 вересня 1897 року в робітничо-селянській родині в селі Чортовець Городенківського району Івано-Франківської області [1]. Навчався в Чортовецькій початковій школі, а згодом у Станіславському (м. Івано-Франківськ) ремісничому училищі. З 1918 року був воїном Української Галицької Армії. За дорученням армійського командування особисто брав участь у переговорах з Нестором Махном. Внаслідок поразки українців у Визвольних змаганнях 1917–1920 років І. Борковський з іншими вояками УГА емігрував на територію Чехословацької республіки. У м. Йозефові в таборі для інтернованих солдатів з України продовжив навчання [2]. Після завершення гімназійних студій у Вищій педагогічній школі він навчався у Карловому університеті Праги на філософському факультеті. Дослідники його наукової біографії відзначають, що майбутній вчений вивчав “археологію у всесвітньо відомого славіста Любора Нідерле, в разом з ним слухачами семінару цього професора були Я. Пастернак – найвидатніший дослідник Галича, чеські археологи, згодом академіки Я. Філіп, Я. Бем, серб М. Хрбіч та інші” [3, 86]. На його становлення як професіонала-археолога особливо вплинула дружба і співпраця з ученим Ярославом Пастернаком, який вже на той час мав захищений докторат і уславився своїми відкриттями на празьких Градчанах [4, 24-27].

У 1929 році Іван Борковський успішно захистив дисертаційне дослідження, присвячене ранньонеолітичній археологічній культурі шнурової кераміки (III-II тис. до н. е.). Цій науковій темі археолог присвятив ще такі праці: “Нові матеріали до шнурової культури” (1934), “Проблеми середньовічної шнурової культури” (1934), “Шнурова кераміка на Україні” (1936) [5, 122].

Свій науковий талант дослідник старовини розвинув на посаді асистента археолога Інституту археології Чехословацької академії наук та на кафедрі археології Українського Вільного Університету в Празі. Він був активним співробітником Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Українського історико-філософського товариства. З честю репрезентував чеську і українську археологічну науку на міжнародних форумах: археологічному з’їзді в Берліні, конгресах у Парижі та Лондоні, міжнародному з’їзді славістів у Варшаві (1934), українських наукових з’їздах 1926 та 1932 років у Празі. У 1938 році провідні українські науковці обрали І. Борковського дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Дослідник не поривав наукових контактів із Україною. Так, відомий у Галичині просвітянський часопис “Життя і знання” поміщував на своїх сторінках його публікації, що розкривали важливі епізоди з історії світового мистецтва [6, 187-191].

Наступною науковою проблемою, якій присвятив археологічну творчість І. Борковський, стало вивчення ранньослов’янської кераміки. Сформульований науковцем термін “празька культура”, що окреслює історію слов’янського етносу в VІ–VІІ століттях, назавжди закріпився в археологічній літературі. Його праця “Старослов’янська кераміка в Середній Європі” (1940), на думку сучасного відомого дослідника Володимира Барана, дала повне “визначення хронології цих пам’яток і їхнє місце серед слов’янських старожитностей” [7, 33]. Фашистські власті, які окупувала тоді Чехословаччину, сприйняли появу монографії І. Борковського як виклик нацистській ідеології, адже в дослідженні доводилось прадавнє слов’янське коріння чеського народу. Вченому реально загрожувала смертельна небезпека і тільки втручання найавторитетніших німецьких та австрійських археологів врятувало йому життя. З того часу науковець перебував під постійним наглядом гітлерівського гестапо. Грані його національного патріотизму розкриває й організаційно-наукова діяльність Івана Борковського на посаді ректора Українського Вільного Університету в найтяжчий для існування закладу період – 1938–1945 роки. Цього важливого епізоду в науковій кар’єрі І. Борковському не простили вже радянські спецслужби. Зокрема, їхніми хижими стараннями було репресовано першу дружину дослідника, а його переслідували до кінця життя за націоналізм.

Головним напрямком археологічних досліджень науковця упродовж п’ятдесяти років було вивчення Празького середньовічного граду, яке він узагальнив у докторській дисертації “Празький град у світлі нових досліджень” (1961). Окрім того, археолог ґрунтовно розкопав Лівий Градець Праги. Наукова увага І. Борковського торкалася й актуальних проблем археологічних старожитностей з римської і кєльтської доби, а також особливостей поховальних обрядів ранніх слов’ян.

Помер І. Борковський 17 березня 1976 року. З великими почестями був похований на Ольшанському кладовищі в центрі Праги.

Так само, як у свій час на рубежі ХІХ–ХХ століть чех Вікентій Хвойка кинув жмут світла в темряву далеких віків і вийняв з товщі землі раритети невідомих до нього археологічних українських культур: трипільську (ІV–ІІІ тис. до н. е.), зарубинецьку (II ст. до н. е. – II ст. н. е.), черняхівську (ІІ–V ст. н. е.), так і в новітній час українські вчені В. Щербаківський (1876–1957), Л. Чикаленко (1888–1965), Я. Пастернак (1892–1969), О. Ольжич-Кандиба (1907–1944) сповнили свій обов’язок перед чеською наукою. Серед цієї когорти знаменитостей навіки золотими літерами в аннали світової історії вписано ім’я Івана Борковського.

Література

1. ДАІФО (Державний архів Івано-Франківської області). – Ф. - Р-63І. – Оп. 2. – Спр. 28. – С. 5. Метрична книга по селу Чортовець народження 1875–1899.

2. ЦДАВ України (Центральний державний архів міністерства внутрішніх справ України). – Ф. 3859. – Оп. І. – Од. зб. 346. – С. 26.

3. Петегирич В. Іван Борковський – видатний археолог з Прикарпаття // Постаті української археології. – Львів, 1998. – С. 86-87.

4. Коваль І., Миронюк І. Ярослав Пастернак – дослідник старожитностей України. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – 144 с.

5. Левкун Я. Археолог Іван Борковський: повернення у славі в Україну. – Снятин, 2007. – 232 с.

6. Борковський І. Історія та культура етрусків // Життя і знання. – 1931. – Ч.6. – С. 187-191.

7. Баран В. Давні слов’яни. – К., 1998. – 336 с.

Казарцева Тетяна Сергіївна,

викладач-методист Івано-Франківського

державного музичного училища ім. Д. Січинського

ІРА МАЛАНЮК. ГОЛОС ЇЇ СЕРЦЯ ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ

Іра Маланюк народилась 29 січня 1919 року, у м. Станиславі (нині Івано-Франківськ). Вона почесний професор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка (1998), почесний член Львівського, Івано-Франківського товариств Р. Вагнера (Міжнародна асоціація Вагнерівських товариств).

Майбутня оперна діва навчалася в українській приватній школі ім. М. Шашкевича та два роки в українській жіночій гімназії. Захоплення музикою і вокальні дані привели її до консерваторії при Польському музичному товаристві ім. Монюшка у Станіславі. Далі – навчання у знаменитого Адама Дідура у Львові (1937–1939), потім у А. Бар-Мільденбургм (Відень, 1944).

Солістка оперних театрів Львова (1940–1944), Граца (1945–1947), Цюріха (1947–1952), Мюнхена (1952–1970), Відня (1956–1974). Її міжнародна гастрольна діяльність охопила практично всі найбільші оперні сцени Європи. На Вагнерівському фестивалі 1951 року врятувала оперу “Перстень Нібелунгів” під орудою Герберта фон Караяна, за три години вивчила незнайому партію Фріки, замінивши співачку, яка захворіла. Тріумфальний виступ співачки почули в прямій трансляції єврорадіо. З цього часу розпочинається світова слава Примадонни. Співала під батутою великих диригентів Фуртверглєра, Герберта фон Караяна, Дімітрі Мітропульоса, Бруно Вальтера та ін. Її парнерами по сцені були провідні співаки Маріо дель Монако, Джюзеппе ді Стефано, Марта Мьодль, Марія Чеботарі...

Внесок Іри Маланюк у вокальну педагогіку, в навчання співу високо цінується в Австрії. Вона була запрошена до почесного комітету Товариства приятелів музичних закладів у Відні. 70-річчя великої співачки було відзначене у пресі статтями і спогадами, особливо тепло її вітали у Граці. Ось фрагмент статті з “Wochenpost” від 2 березня 1989 року під назвою “Незабутній Керубіно. Іра Маланюк святкувала своє 70-річчя”: “Велика дама музики недавно обходила 70-річчя свого народження: Іра Маланюк, гість всіх великих оперних сцен, “Каммерзенгерін” мюнхенської і віденської Державних опер, нагороджена численними почесними відзнаками, на протязі кільканадцяти років професор інтерпретації пісень у Грацькій вищій музичній школі” [5, 98]. Нагороджена в Австрії “Почесним хрестом знання і мистецтва” (1965). З 1990 року запровадила на власні кошти стипендіальний фонд для кращих випускників камерного співу Вищої музичної школи в м. Граці. “Серед володарів чудового дару, що підкоряв серця шанувальників оперного мистецтва, є світової слави українські співаки Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцинський, Іра Маланюк”, – писав Микола Колесса.

У 1994–2002 роках побувала у Львові, Івано-Франківську, Коломиї. Жителі с. Глушків (Поділля) радісно вітали біля церкви, де на меморіальній дошці – ім’я її прадіда, який давав гроші на будівництво, а також родинного гробівця (поховані предки по материній лінії Жуковські, Могильницькі). Знаменно, що презентація її мемуарів відбулася в місті її дитинства і юності – в Івано-Франківську (2002). Здобувши європейську славу, Примадонна завжди наголошувала: “Я українка з Галичини” [2, 10].

Про життя на оперній сцені, про події й людей, з якими звела її мистецька кар’єра, розповідає “голосом серця” Іра Маланюк в “Автобіографії співачки”. Ця книга вийшла в світ у рік її 80-річчя в Австрії, була розрахована на німецькомовного читача. Звідси екскурси в історичне минуле України, роз’яснення суті політичних, релігійних та мовних утисків у рідному краю. Щире бажання поділитися спогадами з читачем рідною українською мовою підхопило Львівське Товариство Ріхарда Вагнера. У передмові Іра Маланюк звертається до нас: “…тішуся з кожної можливості поділитися своїми думками з цінителями оперного мистецтва. Понад усе, що відтепер мій “Голос серця” заговорить рідною мовою і для моїх співвітчизників стане доступним життєвий шлях ще однієї української співачки, привідкриється картина оперного світу, який для Іри Маланюк став рідним домом на все життя” [4, 6-7].

“Нова Венера, яка прийшла з України” і стала “однією з найвизначніших артисток”, “найбільших співачок континенту”, “справжня Примадонна”, “яка належить до найкращих у міжнародному сузір’ї” і “найбільших у світі виконавців Вагнерівських опер”. Ось такі свідчення музичних критиків середини XX століття з різних країн світу і стосуються вони автора книги “Голос серця” Іри Маланюк [5, 62-65]. З інтерв’ю української піаністки (учениці В. Барвінського) Дарії Гординської-Каранович: “… висловити нашу радість з нагоди Вашого цьогорічного виступу на Шевченківському святі у Відні. Ви не тільки високо піднесли рівень цієї академії, але й нам усім доказали, що Ви є одною з найкращих інтерпретаторів українських пісень. Культурою і музикальністю нагадуєте нашу Соломію Крушельницьку” [1, 66-67].

До речі, в архіві співачки знаходиться книга формату нотного альбому з таким написом: “Професор вищої школи, “Каммерзенгерін” Іра Маланюк, клас інтерпретації пісень у вищій школі музики і сценічного мистецтва в Граці 1970–1989 рр.”. Це зразок для кожного навчального закладу як слід пошановувати своїх працівників, які йдуть на заслужений відпочинок. Тут широко описана педагогічна діяльність, а програми концертів і дипломних іспитів її класу засвідчують широкий стильовий діапазон виконуваних авторів різних епох, від бароко до сучасності. Навчала не оперного співу, а камерного. Але, власне, виконання пісень, романсів, витонченої, інтимної музики є справою найскладнішою, бо вимагає великого співацького досвіду, культури, ерудиції, знання психології. Іра Маланюк цими всіма якостями володіла у найвищій ступені та мала ще підхід, ключ до інтелекту, душі, педагогічний хист передавати свої знання, вміння учням. Крім поточного навчання проводила семінари інтерпретації камерного репертуару.

Своє життєве кредо велика співачка виразила такими словами: “Мені снилося, що життя – радість. Я пробудилася і зрозуміла – це обов’язок. Я почала працювати і ось – обов’язок став радістю!” [4, 248-249].

З палкими побажаннями звернулась до учасників І Всеукраїнського конкурсу молодих вокалістів Іри Маланюк, який відбувся з великим успіхом 18-21.04.2007 року в м. Івано-Франківську, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник культури України, доцент Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, секретар оргкомітету та журі конкурсу, в даний час докторант ДАКККіМ Ганна Карась: “Хочеться побажати молодим співакам – учасникам конкурсу, щоб ці дві домінанти “обов’язок став радістю” нашої Великої землячки супроводжували їх творче життя”.

Для талановитої молоді важливим є сам приклад творчого і тернистого шляху “українки з Галичини”, яка дійшла до вершин світової слави величезним зусиллям волі у постійній наполегливій праці, “… кожен митець проходить свій творчий шлях, але любов до музики, відданість високим ідеалам єднає та зближує нас, навіть якщо розділяють відстань і час” [3, 8]. Мистецька освіта визначає трансляцію музичних надбань нації у свідомість кожного студента як актуальні завдання, за умови звернення до ролі діячів діаспори в утвердженні українських культурних цінностей для всього світу

Література

1. Гординська-Каранович Дарія. З інтерв’ю у Відні // Наше життя. – 1956 – № 8. Вид. “Союз Українок Америки”. – С. 66-67.

2. Заник Вероніка. Каммерзенгерін повертається // Часопис “Західний кур’єр”. – 24 травня 2000. – C. 10.

3. Колесса Микола. Слово про співачку // Іра Маланюк. Голос серця. Автобіографія співачки. – Вид-во “Collegium musicum” Львівського товариства Р. Вагнера. – 2001. – 306 с.

4. Маланюк Іра. Голос серця. Автобіографія співачки. – Вид-во “Collegium musicum” Львівського товариства Ріхарда Вагнера, 2001. – 306 с.

5. Павлишин Стефанія. Історія однієї кар’єри // Редакція газети “Неділя, видавництво “Вільна Україна”. – Львів, 1994. – 107 с.

івна,

старший викладач Волинського національного

університету ім.  Л.  Українки

КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ХОРЕОГРАФА В. К. АВРАМЕНКА В УМОВАХ ЕМІГРАЦІЇ

Функція українсько діаспори в Канаді відповідала завданням збереження історичної пам'яті спадкоємності єдиної культури, пов’язаної з єдиною ментальною сутністю (за певних розбіжностей) представників української нації. При цьому ментальні особливості трансформувалися згідно зі специфіними умовами культурного розвитку країн мешкання діаспори та регіональних властивостей. У цьому контексті на перший план виходять світоглядні питання традиційної  культури, роль спадкоємності  (традицій) та оновлення (інновацій) в розвитку культури, виявлення соціальних функцій традиційно-побутових компонентів.