Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 24 )

Миколаївського державного університету

ім.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Я. Ф. ЧЕПІГИ

Розбудова незалежної України благотворно вплинула на розвиток національної освіти, яка акцентує на формуванні особистості, здатної перетворити свою країну на високорозвинену європейську державу. Але досягти певного успіху на цій ниві можливо лише шляхом вивчення й усвідомлення досягнень минулих поколінь у галузі освіти і виховання.

Виразною тенденцією нині є звернення педагогів, науковців до спадщини окремих педагогів-мислителів. Вони розширюють і поглиблюють інтерес до вітчизняної педагогічної думки, до особистостей, які її розвивали і відстоювали.

Серед визначних особистостей, діяльність та творча спадщина яких потребує глибокого вивчення – видатний педагог, психолог, громадський діяч Яків Феофанович Чепіга.

До висвітлення науково-педагогічної спадщини іги зверталися у своїх дослідженнях Л. Березівська, В. Демчук, І. Зайченко, Ж. Ільченко, В. Марочко, Л. Ніколенко, Н. Побірченко, О. Сухомлинська та ін. Вони розкривають сутність і особливості громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого, аналізують перетворення, які відбувалися в соціально-економічному житті суспільства в досліджуваний період. Зокрема, вони зазначають, що концептуальні засади української школи Я. Чепіги були “як на той час досить сміливими, науково обґрунтованими, далекими від декларативності” [1, 21].

Ми цілком погоджуємося із думкою ряду вчених, які вважають, що науково-педагогічні погляди іги становлять “золотий фонд української педагогічної класики і набувають особливої актуальності сьогодні” [2, 134].

Результати досліджень, проведених ученими Л. Березівською, Л. Ніколенко, О. Сухомлинською та ін., свідчать, що внесок видатного педагога в національну освіту є очевидним і незаперечним. Я. Чепіга успішно розробляв методичну концепцію шкільної праці. Стрижневими ідеями його філософсько-соціальних і педагогічних поглядів стали гуманізм, демократизм, відродження і утвердження високих духовних цінностей українського народу, його культури [1, 4, 6].

Разом із тим, до цього часу відсутнє спеціальне наукове дослідження, де б цілісно розглядалися науково-педагогічні погляди Я. Чепіги. Між тим, за останні роки опубліковано раніше невідомі статті вченого, які мають велику наукову  начущість креслюють озицію Я. Чепіги щодо розв’язання на сучасному етапі важливих завдань розбудови української національної школи.

Безперечною заслугою вченого є розробка власного концептуального підходу до розбудови української національної школи. Основні положення цього підходу не лише витримали перевірку часом, а й сприяють подальшому удосконаленню національної системи освіти.

В узагальненому вигляді Я. Чепіга подає наукову інтерпретацію найважливіших проблем у реформуванні національної школи: реалізація ідей вільного виховання; природа дитини є основа освіти; керований саморозвиток дитини на основі педологічних знань про неї; проблема духовного розвитку особистості; розвиток розумових здібностей; індивідуальний підхід до учнів; трудове виховання учнів; національне виховання; самовиховання вчителя тощо.

Відповідно до означених проблем педагог-учений Я. Чепіга визначає такі способи і шляхи їх вирішення: самовиховання педагогів; гуманістичне навчання; продуктивна навчально-пізнавальна діяльність учнів; самореалізація учнів через суспільно-корисну діяльність; створення відповідного навчального середовища тощо.

Я. Чепіга стояв на активній громадській позиції. Громадянськість Яків Феофанович розглядав як психолого-педагогічне утворення. У своїй роботі “Образование и ценности” В. Огнев’юк стверджує, що українські педагоги С. Русова, Я. Чепіга, В. Дурдуківський та інші пов’язували громадянськість перш за все з вихованням патріотизму, що було обумовлено багатьма ідейними, ідеологічними і соціальними факторами того часу [5]. Цей важливий чинник обумовив гаряче привітання вченим процесу українізації, який розгорнувся у 1917 році.

Саме в цей час Я. Чепіга схиляється до ідеї вільного виховання, як всебічного і рівномірного виховання душі і тіла дитини. На сторінках часопису “Вільна українська школа” він подає глибокий історико-педагогічний аналіз прогресивного педагогічного зарубіжного досвіду, зокрема ідей про вільне виховання Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого, С. Фора та ін.

Викликає повагу неухильне дотримання вченим принципу науковості змісту та побудови навчального матеріалу, його зв’язку з навколишнім середовищем та життєвим досвідом дитини, природовідповідності навчання та виховання.

Головною метою майбутньої школи, на думку Я. Чепіги, є складання життєво необхідних умов для всебічного розвитку людської душі у злагоді з психофізичною природою індивідуума на шляху до широкої творчості і самодіяльності духа.

Щодо сутності концепції особистості людини, створеної Я. Чепігою в контексті вільного виховання, ми поділяємо думку дослідниці Л. Ніколенко про те, що вона полягає у “побудові свого “Я” на вже ясно виявленому тілі минулого своїх батьків” [4].

Одним із дієвих засобів саморозкриття, розвитку внутрішніх сил особистості Я. Чепіга вважає участь у в добрих і корисних справах, які вимагають від дітей самоволодіння, витримки, активізації всіх здібностей.

Я. Чепіга відстоює таку систему навчання, яка втілює в собі єдність педагогічної творчості з ініціативою та саморозвитком учнів. Він впевнений, що вчительська вимогливість повинна базуватися на повазі до прагнень та устремлінь дитини.

У своїх наукових пошуках Я. Чепіга приділяє значну увагу особистості вчителя. В першій своїй монографії “Самовиховання вчителя” він розмірковує про призначення вчителя в суспільстві. Його висновок про те, що головною рисою, притаманною педагогові, має бути вдосконалення майстерності, самовдосконалення, є актуальним і сьогодні. Призначення вчителя, – вважає Я. Чепіга, – впливати на учня своїм прикладом, сприяти розвитку таких рис особистості, як працелюбність, цілеспрямованість, творча активність.

Учений зазначає два головні шляхи самовиховання вчителя. Перший – це розвиток вселюдських рис його душі, таких як справедливість, доброта, терпіння і любов до дітей. Другий шлях самовиховання вчителя – національно-педагогічний. Його мета – національне розуміння дитини.

Висловлені Я. Чепігою в 20-х роках ідеї набувають особливої актуальності сьогодні. Нині вчитель початкової школи має працювати на засадах педагогіки співробітництва, співпраці, співтворчості вчителя і учня. Це передбачає повагу до особистості, спонукання до самооцінювання, самопізнання і самовдосконалення в різних видах діяльності.

Систематизація педагогічних поглядів Я. Чепіги дозволила виявити його основні стратегії у розбудові національної школи: вбудова народної школи в контекст українського національного відродження; “педагогізація” освітнього простору: визнання і реалізація положення про те, що не дитина повинна пристосовуватися до засобів освіти, що визначаються вчителем, а навпаки, засоби освіти повинні пристосовуватися до її інтересів, індивідуальних особливостей, потреб та життєвого досвіду; методичний супровід навчально-виховного процесу на принципах оптимізації відповідно до цілей національної освіти. Єдність цих стратегій, що обумовлюють сутнісні положення педагогічної концепції іги, відображають інтегрований її зміст.

Таким чином, в узагальненому вигляді науково-педагогічний доробок іги полягає в такому:

1. Розробка цілісних дидактичних принципів початкової освіти.

2. Розгляд стрижневої проблеми концептуального підходу до освітнього процесу “народ – освіта – особистість”.

3. Розвиток ідеї, що не лише виховання, а й навчання повинні будуватися на національній ідеї, на принципах етнопедагогіки.

4. Розкриття можливостей української національної школи як у вирішенні питань освіти і виховання підростаючого покоління, так і у формуванні національної самосвідомості в цілому.

5. Значний внесок у розв’язання проблеми підготовки майбутнього вчителя як педагога-новатора, як творчої особистості.

6. Загострення питань щодо гуманних стосунків між учителем та учнем на основі знання вчителем дитячої психології, інтересів і потреб дитячого віку.

Науково-педагогічний доробок іги виявив себе не лише показовим у досліджуваний період, а й відрізнявся певною новизною думок, прогресивністю та обґрунтованістю, що вказує на значну його відповідність сучасним положенням національної системи освіти і виховання.

Література

1. Березівська Л. Д. Він був одним із перших: Яків Феофанович Чепіга (Зеленкевич) () // Чепіга (Зеленкевич) і педагогічні твори: навчальний посібник / Упор., науковий редактор івська / Інститут педагогіки АПН України. — Харкiв: ОВС, 2006. — С. 9 – 24.

2. Демчук ія української школи у творчості Якова Чепіги () // Рідна школа. – 1997. – № 3-4. – С.19-21.

3. Ільченко української національної школи у творчості іги / Ж. Д. Ільченко, І. В. Зайченко // Педагогіка і психологія. – 1995. – № 2. – С.134-141.

4. Чепіга Я. Ф.: дис. ... кандидата пед. наук: 13.00.01. – К., 2000. – 200 с.

5. Образование и ценности. // Персонал. – 2003. – № 2. – С.72-79.

6. Сухомлинська про педагога // Шлях освіти. – 1997. – № 2. – С. 55.

СЕКЦІЯ № 2

Діяльність представників сучасної

української еліти щодо формування національного

наукового та культурно-освітнього простору

Айдіна Валерія Станіславівна,

аспірантка Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ТВОРЧІСТЬ НАРОДНОГО АРТИСТА УКРАЇНИ,

РЕЖИСЕРА ЕДУАРДА МАРКОВИЧА МИТНИЦЬКОГО –

ДЗЕРКАЛО ЙОГО СВІТОГЛЯДНИХ ТРАДИЦІЙ

Свій творчій шлях Едуард Маркович Митницький розпочав майже 60 років тому, і режисура є способом його життя, а театр – його сенсом.

Перша вистава за п’єсою А. Корнійчука “Калиновий гай” була здійснена у 1951 році в аматорському колективі Республіканської школи кіномеханіків. Потім – шість вистав у Драматичній студії Київського Державного педагогічного інституту ім. М. Горького, в якому здобув свою першу освіту. Серед цих вистав була і опера на три дії “Наталка-Полтавка” за п’єсою І. Котляревського, яка мала великий успіх у публіки і була визнана критикою того часу шедевром аматорського театрального мистецтва.

Потім були плідні роки режисерської діяльності у народних театрах Бориспільського будинку культури, Дарницького будинку культури залізничників, а також у створеному ним міцному аматорському колективі Народного театру у палаці культури “Більшовик” (м. Київ). Деякі учасники цього колективу потім стали професійними акторами і увійшли до трупи Київського Державного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, який створив і очолив у 1978 році і який він очолює зараз. Репертуар Народного театру при палаці культури “Більшовик” складався здебільшого з сучасних п’єс на злободенні теми, але перлиною репертуару стала п’єса М. Куліша “97” (прем’єра відбулася у 1962 році), яка ніби виринула з минулого і збудила уми і серця публіки та критики того часу не тільки на диво вмілою грою вихованих аматорів, а насамперед влучною режисерською концепцією вистави, яка прозоро викривала проблеми сучасності, про які говорити вголос в той специфічний час було не можна. Це був справжній вибух новаторства у театральному мистецтві, про що свідчать численні публікації у газетах і журналах того часу. “Довгі роки ім’я видатного українського драматурга та його твори несправедливо замовчувались. І тому особливо приємною подією в культурному житті столиці стала постановка вистави “97”, подією тим радіснішою, що п’єсу поставили самодіяльні митці народного драматичного театру робітничої молоді заводу “Більшовик”. І маємо сказати одразу, поставили майстерно, з щирою любов’ю до автора і мистецтва”, – Юлія Солод “На екрані – народний театр” (“Робітнича газета”, 1962).

Починаючи з цієї унікальної для свого часу вистави і досі своєю творчістю стверджує одну із головних своїх режисерських тенденцій: “Режисер не може не бути в епіцентрі життєвих катаклізмів”. Він вважає, що “режисер – це професія бунтівницька”. І в будь-який час, а особливо сьогодні, оточуюча дійсність має такі риси, які справжній митець повинен викривати і примушувати глядача замислюватись над тим, в якому суспільстві ми живемо, як зробити його кращим. А також над тим, що в будь-який час існують загальнолюдські цінності, актуальні завжди, які не повинні пригнічуватись важкими умовами далеко не ідеального середовища.

Мету свого режисерського життя висловлює так: “Життя людства невичерпне, на кожному історичному колі воно видозмінюється. І тому театр повинен все ж таки розщеплювати людину і виявляти такі художні комбінації, щоб навіть самого прагматичного і черствого примусити відчувати. Мовити про внутрішню структуру людини – ось призначення театру”.

Афоніна Олена Станівна,

здобувач, старший викладач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ТВОРЧІСТЬ ВАЛЕНТИНА СИЛЬВЕСТРОВА

В ДЗЕРКАЛІ ПРЕСИ

Валентин Сильвестров – композитор, представник українського музичного авангарду, “романтик авангарду” [5, 2]. Про його творчість 60-х років схвально відгукувався Т. Адорно, за нею уважно стежив А. Шнітке. Композитор є лауреатом Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (США, 1967), Міжнародного конкурсу композиторів “Gaudeamus” (Нідерланди, 1970), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1995), Народним артистом України (1989), нагороджений орденом “За заслуги” (1997). Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу (наприклад, “Бєляєв – Петерс”). Найкращі солісти, оркестри, колективи, серед яких Г. Кремер, О. Любімов, І. Блажков, І. Монігетті, А. Рудін, Є. Громов, Г. Рождєствєнський, Денніс Рассел Дейвіс, Ашкеназі, А. Тамайо, Е. Брюнне, Я. Горбарек, В. Юровський, камерні хори “Київ”, “Кредо”, національна капела “Думка” виконують твори автора.

Творчість композитора привертає увагу не тільки виконавців, а й музикознавців. Риси творчого credo композитора розкриваються в статтях: О. Городецької “Нова мова В. Сильвестрова в контексті сучасності 60-х років ХХ століття”, В. Балей “Орфей розкутий”, Є. Берденникової “Хорал” В. Сильвестрова від слів до жанру”, Ю. Чекана “Парад оркестрів”, “Між двома полюсами?”, П. Поспєлова “Фігури часу: Софія Губайдуліна – Арво Пярт – Валентин Сильвестров”. Постмодерністські тенденції в музиці В. Сильвестрова досліджують А. Ільїна, О. Гармель. Ю. Бедерова зазначає: “Епоха постмодерну цінить у його музиці багатошарову асоціативність, інтелектуальну тонкість спілкування з культурою, побудову витончених структур, у яких цінними є випадковість обмовка, слід. Дивна комбінація індивідуалізму й захопленості минулим, особистості і космізму, теплої щирості і безкомпромісного естетства робить сильвестровський стиль унікальним” [1]. Невипадково, що основними жанрами автора стали – постлюдії, постскриптуми, епітафії. П. Поспєлов відмічає, що композитор “веде тихі бесіди з мешканцями Олімпу – Бахом, Шуманом, Глинкою – як з інтимними друзями, чиї голоси знайомі йому як свій власний”.

Проводить своєрідну паралель між Моцартом і Сильвестровим у своїй статті Є. Кривицька. До ювілею О. Любімова В. Сильвестров написав мініатюру “Вісник-1996”. П’єса викликала зацікавленість не тільки слухачів, а й музикознавців. Поспєлов написав: “Київський небожитель адресував його одночасно Любимову і Моцарту – у короткій п’єсі, філігранно виконаної ювіляром, композитор то стилізує Моцарта, то звертає зі шляху і з увагою оглядає тупики, у які мимоволі попадає”. Характеризуючи мініатюрний “Вісник-1996”, Ю. Бедерова, відмічає дивну стилізацію в моцартовському дусі: “Моцарт – метафора. Міраж домашнього вогнища серед ландшафтів іншої планети. Або навпаки, він здається треухим – з кульками і пружинками на голові – інопланетянином серед рідних берез. Дуже зворушливо й схоже на марення. Музика XXI століття” [1].

Майже чверть століття назад композитор знайшов свою тему. За визначенням самого Сильвестрова – це музика, яка живе без мети й надій, але повна дорогих спогадів про саму себе. Невипадково, записи про життя та творчість В. Сильвестрова у М. Нєстьєвої називаються “Музика – це спів світу про самого себе”.

На замовлення Берлінського фестивалю “Музичне Бієнале” композитор написав “Симфонію для фортепіано та оркестру” під назвою “Мета-музика”. Свій стиль автор назвав “мета-музикою” – “метафоричною музикою” з переважанням у ній медитативних, споглядальних настроїв.

Про постлюдійність як медитативну панораму всіляких відзвуків, недомовок і натяків, спогадів про дійсну музику пишуть О. Гармель у роботах “Постлюдія останнього рукопису” та “Два діалоги з післямовою В. Сильвестрова в аспекті пам’яті культури”, А. Ільїна в дослідженні “Постлюдійність та динамічність монологу у фортепіанній елегії В. Сильвестрова”. На думку О. Козаренка, музична мова В. Сильвестрова у дискурсі постмодернізму “є знаком одужання музичної свідомості наприкінці XX століття, відчайдушною спробою подолання інерції дальшої ентропії музичної тканини через актуалізацію традиційних понять здорової логіки та сприйняття (таких як симетрія, мелодизм, фонічна краса)” [2]. На загострене відчуття діалогу (від макро - до мікрорівня) у творчості В. Сильвестрова звертає увагу Н. Харандюк. С. Павлишин вказує на зв’язок з народними джерелами в поезії і музиці “Тихих пісень”, згадуючи про те, що сам автор називає свій твір “східною музикою на європейському матеріалі” [4, 65].

Досліджуючи матеріали про творчість Сильвестрова, можна зробити висновки про те, що його музика глибше багатьох збирається у безодні людської природи (не відмітаючи її темні й хворобливі сторони), виявляється важливішою, ніж міркування про правочинність його методу й стилю.

1. Бедерова Ю. Юбилей композитора Валентина Сильвестрова – история актуальной музыки в микромасштабе // Русский Телеграф. – 1977. – 15 окт.

2. Козаренко О. Національна музична мова в дискурсі постмодернізму // http://www. musica-ukrainica. /_features. html.

3. Павлишин С. Валентин Сильвестров: Творчі портрети українських композиторів. – К.: Муз. Україна, 1989. – 128 с.

4. Фрумкіс Т. Романтик авангарду // Музика. – 2008. – № 5. – С. 2-5.

Белічко Наталія Юріївна,

кандидат мистецтвознавства, доцент

РОДИНА БОРОДАЇВ – КИЇВСЬКІ ХУДОЖНИКИ-ЕМАЛЬЄРИ

Родина київських художників (Олександр Бородай, Тамара Турдиєва, Юлія Бородай) – знані митці на мистецьких теренах України. Їхні імена в першу чергу пов’язані з процесами відродження техніки живописної емалі на сучасному етапі. У кожного з них свій стиль, своя яскраво виражена індивідуальна манера, що повною мірою відзеркалює сутність внутрішнього світосприйняття, власного ставлення до життя та відображення його у художніх творах. Але є риса, яка поєднує їхню творчість, – національні традиції, національна самобутність, що тією чи іншою ноткою звучить в кожній роботі митців.

Техніка емалі має глибоке історичне коріння. Її витоки сягають сивої глибини століть, виринаючи в пам’яті нащадків віхами найвищого розквіту на шляху свого багатовікового існування. Високі традиції візантійської емалі, які згодом перейняла Київська Русь, побутування мистецьких витворів, що становлять класичні взірці цього виду декоративно-ужиткового мистецтва, є школою для сучасних майстрів, які звертаються до техніки емалі.

Актуальність даної теми визначається реаліями, які існують на сьогоднішній день. В Україні працюють майстри (понад двадцять), котрі відроджують старовинну техніку емалі, проводять відповідні виставки. В той же час мистецтво емальєрів не набуло належного офіційного визнання та відповідної популяризації для широкого загалу. Цей стан наочно прослідковується у незначній кількості публікацій з означеної тематики.

Олександр Бородай є визнаним метром емалі. Саме навколо його майстерні об’єднуються художники, які звертаються до цієї техніки. Про його творчість писали Г. Скляренко [1], в редакційній статті журналу “24 карати” [2], О. Аліпова [3], З. Чегусова [4], які піднімали загальні питання складності відродження даної техніки на сучасному етапі, а також розглядали творчий доробок майстра. Творчості Тамари Турдиєвої присвячена стаття С. Бушака [5], в якій надано лірично-образну характеристику її картинам. Юлія Бородай є наймолодшим членом родини, проте її творчий доробок не поступається досягненням батьків, що свідчить про високий потенціал молодої художниці. Її творчість розглянуто у редакційній статті журналу “Стиль сучасного дому” [6] О. Сом-Сердюковою [7], а також в окремому випуску журналу “Художники України” [8].

Олександр Бородай народився у Дніпропетровську 1946 року. 1972 року закінчив монументально-декоративне відділення Київського державного художнього інституту, де вчителем за фахом була . Початок творчого шляху пов’язаний з рідним Дніпропетровськом – рельєфи для оперного театру та діарами “Битва за Дніпро”, розписи в історичному музеї, в яких художник виявив неабиякий талант монументаліста.

З 1982 року бере участь у міжнародних симпозіумах, присвячених виготовленню гарячої емалі, які щорічно проходять у Кечкеметі (Угорщина). З успіхом пройшли зарубіжні персональні виставки художника у Люксембурзі (1987), Будапешті (1989), Хельсінборзі (1990), Бухаресті (1991), Празі (1992), Едмонтоні, Детройті (1993), Лейпцігу (1995). З 1996 року відбуваються виставки у Києві, Хмельницькому, Дніпропетровську, Львові. “Олександр Бородай довершено володіє досвідом емальєрів – своїх попередників, однак він – новатор, який створив свій неповторний і упізнаний стиль. Він не боїться поєднувати емаль з мармуром, шкірою, деревом і напівкоштовним камінням” [3, 51].

Його емалям часто притаманне філософське звучання, наприклад в серії робіт “Старі фрески” (мідь, емаль, 30х42, 1998). Монохромний стриманий колорит, фрагментарність побудови композиції створюють відчуття тривожної недомовленості і в той же час філософічної заглибленості. Відсутність сюжетності, елемент “стоп-кадру”, що вихопив з життя і назавжди зафіксував найважливішу мить, надають можливість для багатих асоціативних паралелей. Долоні, що дбайливо підтримують ступні ніг, – чим не євангельський сюжет “Уомовіння ніг”? Простягнуті відкриті долоні, на яких лежить невидима ноша-звістка, і покірно складені жіночі долоні нагадують “Благовіщення”. Приречено-безвільно опущені долоні, до яких в інших долонях простягнута маленька чаша, асоціюються з сюжетом “Пілат умиває руки”. Але ця серія настільки неоднозначна, що дає глядачу можливість стати співавтором в своїй інтерпретації художнього твору.