Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 23 )

У 1882 році у П. Житецького з’являється можливість повернутися до Києва, де він продовжує викладати спочатку у Київському кадетському корпусі, а після дозволу генерал-губернатора О. Дрентельна – і у Колегії Павла Галагана. У цьому ж році у жовтні на сторінках журналу “Київська старина” виходить праця П. Житецького та Г. Галагана “Малорусский вертеп Гр. П. Галагана, с предисловием ”. У 1890 році вченого-педагога було нагороджено другою премією імені Уварова Академії наук за наукову працю “Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.”.

У 1893 році раптова хвороба (інсульт, а внаслідок нього – параліч правого боку) змушує залишити викладацьку діяльність. Проте важка хвороба не зламала П. Житецького. Він навчається писати лівою рукою і продовжує займатися науковими дослідженнями. Відомий П. Житецький серед учнівської молоді своїми багатьма науковими працями та підручниками. Серед них: “Теория сочинения с хрестоматией” (1895), “Теория поэзии” (1898) та “Очерки по истории поэзии” (1898) та ін., які витримали близько десяти видань.

У 1898 році за свої фундаментальні праці П. Житецького було обрано членом-кореспондентом Російської академії наук. А 30 травня 1908 року рада Київського університету присвоює П. Житецькому вчений ступінь доктора російської словесності

Павло Житецький займався не лише науковими дослідженнями. Він був активним громадським діячем, займався просвітницькою діяльністю, будучи членом Київської “Громади”, та вивченням українського фольклору у “Південно-Західному Відділі Імператорського Російського Географічного Товариства”.

П. Житецький був талановитим й авторитетним педагогом. Він відіграв не останню роль у формуванні та становленні світоглядних позицій колегіатів. Його поважали, ним захоплювалися вихованці. Дружні відносини зі своїми учнями учитель-наставник продовжував підтримувати і після їхнього закінчення Колегії.

Павло Гнатович мав великий вплив на своїх учнів, на вибір їх життєвого шляху і багатьом із них прищепив любов до філології, сформував та розвинув здібності до наукової роботи.

Отже, просвітницько-педагогічна діяльність залишила по собі помітний слід в творенні історії Колегії Павла Галагана зокрема та для розвитку української педагогічної думки загалом.

Шилова Наталія Вікторівна,

керівник вокальної студії “Елегія”

ВАГОМИЙ ВНЕСОК М. П. СТАРИЦЬКОГО В РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Актуальною залишається проблема української загальнонаціональної ідеї, що має бути співзвучною із завданнями сьогодення віддзеркалювати собою насущні питання буття, обумовлені історичною долею України, менталітетом її народу, його інтелектуальним потенціалом. З огляду на це логічним і актуальним є вивчення української інтелектуальної спадщини видатних діячів духовної історії, що стояли біля витоків українського відродження, теоретичного потенціалу науковців, напрацьованого навколо проблем державного будівництва та національної ідеї. Це дасть змогу адекватно реконструювати  перебіг історичних подій, осягнути сучасне і спрогнозувати майбутнє. Тому важливим є переосмислення з сучасних позицій ролі особи в історії, її діяльності як складової національного прогресу.

Звернення до цієї теми пояснює важливість проблеми всебічного дослідження й об’єктивного сприйняття життя і творчої діяльності одного із видатних представників класичної доби українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ століття – Михайла Петровича Старицького (), життєвий шлях якого становить цілу епоху в інтелектуальному, національно-культурному розвитку України.

– популяризатор та дослідник історії України, поет і прозаїк, перекладач, драматург, організатор театральної справи, активний громадський діяч. Його різнопрофільна мистецька діяльність, багатогранний талант, активна громадянська позиція дозволяють стверджувати про новаторські риси творчості митця та подвижництво в галузі української культури другої половини ХІХ століття, крізь призму яких він поринає до глибин української історії. [1]. В добу національно-культурного відродження М. Старицький виступив талановитим популяризатором та дослідником вітчизняної історії, створивши широку художню панораму історії України, що охоплює період від середини XVII століття до 30-х років ХІХ століття, що було революційним за своїм змістом в той час. Власне це дало підстави стверджувати про оригінальні історичні погляди на український історичний процес, окремі періоди та події вітчизняної історії, місце України у загальноісторичному розвитку [4].

Різнопрофільна та багатогранна діяльність М. Старицького дозволяє говорити про його подвижництво, яке виявилось в театральній галузі, видавничій сфері, активному громадському житті. Український театр другої половини ХІХ століття завдячує йому збагаченням репертуару, меценатській підтримці, піднесенню його на рівень, що відповідав духові і завданням часу. Крім того, театральну сцену М. Старицький використовував як трибуну для проголошення своїх історичних поглядів як засіб широкої просвіти народу. Робота в Київському історичному архіві протягом чотирьох років, знайомство з історичними документами, вникнення в їх суть, набуття досвіду вдумливого дослідника історії пробудили у М. Старицького інтерес до української минувшини, загострили національні почуття [5].

Багаторічна робота Старицького в театрі – зразок самовідданого служіння рідній культурі. Він змінив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми і реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників, подбав про розширення репертуару. Вистави проходили на високому художньому рівні, збагачувався ідейно і жанрово, урізноманітнювався репертуар. [7].

Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший Всеросійський з’їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала і не давала йому говорити. Драматург розповів учасникам з’їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування українського слова царизмом. Старицького гаряче підтримали передові російські діячі культури [2].

В особі М. Старицького ми маємо діяча літературного і культурного процесу, людину прогресивного світогляду і видатного самобутнього таланту. Він завжди вносив нове, своє в художнє осмислення та ідейне спрямування того матеріалу, якого торкався [6].

Велика розмаїта мистецька спадщина Старицького живе й понині, вона активно впливає на наших сучасників, зберігаючи не тільки історико-пізнавальну цінність, а й виховну та естетичну. М. Старицький у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги [3].

Початок XX століття засяяв сузір’ям видатних постатей, що відзначалися ознаками універсалізму та різнобічного підходу до суспільно-громадської активності. М. Старицький і І. Франко, М. Грушевський і В. Винниченко, Г. Хоткевич і І. Огієнко, навіть цей далеко не повний перелік імен носіїв української національної ідеї говорить про барвисте ґроно подвижників, талант яких різнобічно проявився у багатьох напрямах і сферах: література, музичне виконавство, театр, живопис, мистецька критика, політика, педагогічна робота, державницька діяльність, просвітництво тощо. До цієї ж плеяди славетних постатей українства кінця XIX початку XX століття належить і легендарний М. Старицький.

Література

1. Єлісовенко (О. П. Вітчизняний театр XIX століття// Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: зб. наук. праць: у 2-х ч. – Ч. І. – Вип. ІV – V. – К., 2000. – С. 145 – 153.

2. Михайло Старицький: Літературний портрет. – К., 1968.

3. (Життя i творчicть). – К., 1960.

4. як популяризатор та дослідник історії України // Вісник Черкаського університету. (Серія “Історичні науки”). – Черкаси, 2003. – Вип. 50. – С. 20-26.

5. : малодосліджені сторінки життя та творчості. (Матеріали до вивчення творчості в школі). – Черкаси, 2003. – 102 с.

6. Франко I. Михайло Старицький. Твори. – Т. 17. – К., 1955.

7. Хлібцевич Є. Український драматичний театр: у 2-х т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.1 – С.390.

івна,

кандидат мистецтвознавства,

доцент Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ЛЕСЬ КУРБАС: ПОШУКИ ВЛАСНОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ШЛЯХУ

()

Про фундатора модерного українського театру Леся Курбаса написано вже чимало наукових праць, спогадів сучасників, виголошено сотні доповідей на наукових конференціях. Однак досі залишається малодослідженим важливий період творчого становлення митця протягом 1911 – першої половини 1912 років. Наприклад, в “Основних віхах творчого шляху Леся Курбаса” [7], укладених Ю. Бобошком і М. Лабінським, 1911 рік цілком відсутній.

Реконструкція згаданого періоду творчого життя Л. Курбаса, пов’язаного великою мірою з Гуцульським театром, створеним Г. Хоткевичем 1910 року в гуцульському селі Красноїллі, дасть можливість прослідкувати початковий етап його становлення як актора, режисера, адміністратора. Для з’ясування деяких моментів творчої біографії Л. Курбаса звернемось як до науковців, так і до деяких його сучасників: Гната Хоткевича, Олекси Ремеза, Йосипа Гірняка, Йосипа Гулейчука.

Зі спогадів Г. Хоткевича довідуємось про його переговори з Л. Курбасом щодо запрошення останнього на посаду директора Гуцульського театру. Проте письменнику було важко пригадати подробиці участі Л. Курбаса в цьому театрі.

Директор і режисер Гуцульського театру О. Ремез у листі до Ф. Погребенника повідомляє, що “Курбас прийшов до Гуцульського театру на другому році існування театру” [5, 2], тобто у 1911 році. У цьому ж листі стверджується, що Л. Курбас виконував роль попа у виставі “Довбуш”. Гуцульські актори могли блискуче відтворювати характери гуцулів, однак ролі негуцулів давались їм важко. Тому виконання цих ролей, як правило, доручали Л. Курбасу і О. Ремезу.

Зрештою сам Л. Курбас під час допиту його на початку 1934 року помічником начальника 2-го Секретного політичного відділу ДПУ Сидоровим, зокрема, заявив: “1911 року вступив до Гуцульського театру в Галичині. Працював у цьому театрі до квітня 1912 року” [6].

Аналіз спогадів видатного актора Й. Гірняка дає підстави припустити, що Л. Курбас прийшов у Гуцульський театр десь наприкінці квітня 1911 року До того ж, завдяки цим спогадам ми довідуємось про виконання Л. Курбасом заголовної ролі Антона Ревізорчука у виставі “Верховинці”. Друга гастрольна подорож Гуцульського театру розпочалася 30 квітня 1911 року, а показ вистави, про яку згадує Й. Гірняк, відбувся у Тернополі 23 травня цього ж року.

М. Лабінський стверджує, що у першій половині 1912 року Л. Курбас – “адміністратор і режисер Гуцульського театру” [3, 418]. Натомість, Ю. Бобошко вважає, що “так чи інакше з літа 1911 року ми застаємо його (Л. Курбаса — О. Ш.) на посаді одного з режисерів Гуцульського театру” [1, 14]. І. Волицька доводить, що лише наприкінці 1911 року Л. Курбас зміг знову зайнятися театральною діяльністю, ставши “співрежисером і співадміністратором фольклорно-етнографічного Гуцульського театру” [2, 75]. Як бачимо, згадані вище дослідники заперечують можливість перебування Л. Курбаса в Гуцульському театрі весною 1911 року Авторові цих рядків вдалося виявити, що у створеному за участю Л. Курбаса на початку 1911 року Українському народному театрі ім. І. Тобілевича у Станіславові, він поставив “Наталку Полтавку” І. Котляревського (прем’єра – 12 лютого 1911 року) і “Невольника” М. Кропивницького (прем’єра – 6 квітня 1911 року). Отже, до початку квітня 1911 року Л. Курбас ставив вистави у згаданому театрі, встигнувши побувати у березні цього ж року ще й у Відні, де на шевченківському святі прочитав поему Т. Шевченка “Кавказ”, а, найімовірніше, наприкінці квітня він розпочинає свою працю в Гуцульському театрі.

Нетривалою перервою у праці Л. Курбаса в Гуцульському театрі став призов восени 1911 року до австрійської армії, звідки невдовзі за станом здоров’я його було демобілізовано. У цьому ж році він завершив навчання у Віденському університеті.

Немає у дослідників однозначності щодо режисерської діяльності Л. Курбаса в Гуцульському театрі. Ремеза про те, що “режисурою Курбас не займався, а працював на посаді актора” [5, 2], не зовсім відповідає дійсності. Водночас не варто і перебільшувати роль Л. Курбаса у діяльності Гуцульського театру, як це робить, наприклад, Ю. Бобошко, запевняючи, що той, перебуваючи на посаді одного з режисерів цього театру, ставить найхарактерніші свої вистави: “Гуцульський рік”, “Непросте”, “Прахтикований жовнір”, “Довбуш”. Натомість, документально підтверджено, що всі згадані п’єси написав і поставив Г. Хоткевич, окрім “Прахтикованого жовніра”, якому так і не судилось побачити світло рампи. Режисерська праця Л. Курбаса полягала здебільшого у підтриманні цілісності вистав, введенні на ролі окремих акторів, дотриманні творчої дисципліни.

Свідчення учасника Гуцульського театру, а згодом і його керівника Й. Гулейчука, дає підстави додати до таких функцій Л. Курбаса в цьому театрі, як режисер і актор, ще й виконання обов’язків передовика, тобто організатора глядача.

Перебуваючи вдома у Старому Скалаті, Л. Курбас постійно тримав на контролі ситуацію, пов’язану з підготовкою гастролей до Росії. Одразу ж після Великодніх свят 1912 року він планував поїхати в Красноїлля, щоб підібрати нових артистів і провести репетиції вистав. Л. Курбас готувався також до постановки на сцені Гуцульського театру п’єси “Прахтикований жовнір”. З листа Л. Курбаса до Г. Хоткевича [4] випливає, що він сам готовий був очолити Гуцульський театр під час російських гастролей. Однак, не дочекавшись від Г. Хоткевича позитивної відповіді, Л. Курбас змушений був шукати інший варіант застосування свого творчого потенціалу. З середини 1912 року він уже в театрі товариства “Руська бесіда”, де швидко зарекомендував себе як талановитий, різноплановий актор.

Адміністративно-мистецькому проводу Гуцульського театру в особі Г. Хоткевича, а також О. Ремеза, Л. Курбаса, Й. Гулейчука вдалося налагодити чіткий механізм діяльності театру в умовах виснажливих гастрольних подорожей та хронічного безгрошів’я. Вихід з Гуцульського театру навесні 1912 року Л. Курбаса і О. Ремеза призвів до зниження мистецького рівня театру, а невдовзі до припинення його діяльності.

Досвід роботи Л. Курбаса в Гуцульському театрі загартував його як митця, занурив у стихію міфопоетичного світосприйняття гуцулів та їх багатої фольклорної спадщини, сприяв формуванню образного мислення. Вже будучи керівником театру “Березіль”, він планував поставити на його сцені останній варіант драми Г. Хоткевича “Довбуш”, ідейне спрямування якої радянська цензура сприйняла досить вороже.

Вимагають введення до наукового обігу такі віхи творчої біографії Л. Курбаса згаданого періоду:

1. Причетність до створення у 1911 році Українського народного театру ім. І. Тобілевича у Станіславові, на сцені якого він поставив “Наталку Полтавку” І. Котляревського і “Невольника” М. Кропивницького.

2. Праця (виконання обов’язків актора, режисера, організатора глядача) в Гуцульському театрі найімовірніше з кінця квітня 1911року по квітень 1912 року.

3. Виконання заголовної ролі Антона Ревізорчука у виставі “Верховинці” та ролі священика у виставі “Довбуш” на сцені Гуцульського театру.

Отже, протягом 1911 – першої половини 1912 років творче життя Л. Курбаса було досить активним і мало значний вплив на формування його мистецько-естетичних поглядів та реформаторських устремлінь.

Література

1. Режисер Лесь Курбас. – К.: Мистецтво, 1987. – 199 с.

2. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса: (проблема формування творчої особистості). – Львів : Ін-т народознавства НАН України, 1995. – 152 с.

3. Лабинский М. Краткая летопись жизни и творчества Л. Курбаса // Лесь Курбас. Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие. – М.: Искусство, 1988. – С. 418-425.

4. Курбаса до Г. Хоткевича. 9 квітня 1912 р. – Музей театрального, музичного і кіномистецтва України. – Від. рукоп. фондів. – Архів Л. Курбаса. – Спр. 10880.

5. Панасевича-Ремеза до Ф. Погребенника. 8 травня 1959 р. – Музей Гуцульського театру Гната Хоткевича у с. Красноїлові.

6. Справа № 000 //Україна. – 1991. – № 11. – С. 16-17.

7. Основні віхи творчого шляху Леся Курбаса // Лесь Курбас. Березіль: Із творчої спадщини. – К. : Дніпро, 1988.– С. 483 – 497.

Шман Світлана Юріївна,

аспірантка Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

НЕВІДОМІ ТВОРИ ЛЮДМИЛИ МОРОЗОВОЇ:

ПРОБЛЕМИ ЕКСПЕРТИЗИ

За роки незалежності України вітчизняне мистецтво значно збагатилось зразками оригінальних творів, повернення яких стало можливим саме зараз. На Батьківщину повернуто творчу спадщину багатьох митців, серед яких роботи Людмили Морозової – художниці, яка на багато років опинилась далеко від рідної України та є однією з найяскравіших представниць української художньої школи ХХ століття.

Народившись у Києві і будучи у вирі бурхливого мистецького життя Києва першої третини ХХ століття, вона отримує професійну художню освіту у художньо-індустріальній школі у роках, а потім у роках – в стінах Київського художнього інституту.

Вчителі Морозової – відомі на той час українські художники А. Крюгер-Прахова та Ф. Кричевський. Безумовно, ці педагоги вже тоді бачили можливу перспективу художньо обдарованої дівчини і тому всіляко сприяли розвиткові її таланту. Вони залучили її до широкого кола художників, які своєю діяльністю утворювали життєдайний ґрунт для багатьох молодих митців.

У 40-х роках склалась імпресіоністична манера письма Л. Морозової, яку вона пронесе через все життя. Творчий дебют Людмили відбувся у 1935 році у Харкові на виставці “Мистецтво Радянської України”.

У небезпечні роки сталінських репресій вона працює у складі археологічних експедицій в Приазов’ї, а також перебуває в селі Кирилівка – у колі Х. Шевченка (племінника Тараса Шевченка), де створює роботи, присвячені 125-річчю від дня народження поета. Наприкінці літа 1943 року Людмила разом з матір’ю залишає Київ та опиняється у Львові, де бере активну участь у мистецькому житті міста.

У 1944 році Морозова назавжди залишає Батьківщину. Містами її перебування були Берлін, Дрезден, Карлсбад, і, нарешті, з 1951 року – Нью-Йорк.

Перерваний зв’язок з Україною, з її мистецькими традиціями мусив чимось компенсуватися. Творче натхнення неординарна художниця знаходить в американській художній школі, де протягом 22-х років викладає живопис і рисунок, продовжуючи створювати власні роботи. “Перелік групових і персональних виставок Л. Морозової вражаючий, щороку художниця готувала одну-дві виставки здобуваючи більше прихильників своєї творчості у США, Канаді та Європі” [1, 158].

1 березня 1997 року Л. Морозової не стало. Останнім побажанням художниці було поховати її прах на Байковому цвинтарі, але місцем її останнього спочинку став цвинтар у Берківцях біля Києва.

На жаль, відомості про Л. Морозову у вітчизняній мистецтвознавчій літературі відсутні або носять довідковий характер. Небагато також і нових бібліографічних публікацій про життя художниці. Зараз не встановлено, скільки робіт художниці збереглось в державних зібраннях, але роботи Л. Морозової зустрічаються в приватних колекціях. Власники творів звертаються для проведення експертизи придбаних творів. Еталонних зразків в Україні нема, тому фахівці працюють по каталога виставок, в яких Морозова активно брала участь з 1956 року.

Фахівці, працюючи над подібними дослідженнями, погоджуються з рекомендаціями, які пропонуються Б. Бернсоном, Б. Віппером, В. Лазаревим та іншими науковцями. У таких випадках основою та початком експертного дослідження є стилістичний аналіз, який починається з цілісного сприйняття твору. Одночасно вимірюються загальні параметри предметів, матеріали, з яких виготовлені об’єкти, визначається ступінь збереження та багато інших компонентів, які дають уявлення про досліджуваний твір, в тому числі сюжет, композицію та багато іншого. Знайомство з живописним полотном та зіставлення з історією його створення допомагає фахівцям зрозуміти, по-перше, характер ідейно-образних спрямувань автора, а, по-друге, наочно побачити стилістичні пошуки митців. У нашому випадку допоміжним матеріалом може слугувати знайомство з архівом художниці, який зберігається в Українській Вільній Академії Наук у Нью-Йорку.

ділиться своїм практичним досвідом та звертає увагу фахівців на необхідність, в першу чергу, встановити характер стратиграфічної системи, засобів оптичної побудови живопису, котрі, на думку автора, неможливо фальсифікувати. А от технічні засоби та тонально-кольорові комбінації, на яких будують свої основні докази оригінальності експерти, фальсифікувати, при наявності майстерності, не викликає великих труднощів. Тому, на думку автора, при проведенні експертного аналізу необхідно користуватися технологічними дослідженнями [2, 36].

Другий напрямок дослідження важливо пов’язати з аналізом стилю твору, оцінкою його художньої якості, пропорцій, вивчення прийомів, форм, якостей деталей тощо. На цьому етапі експерти можуть зробити припущення про оригінальність або копіювання твору.

Закінчивши вивчати різноманітні версії, отримавши необхідні результати, дослідник переходить до так званого третього етапу – іконографічного дослідження твору. Він передбачає вивчення змісту, сюжету, композиції, провенансу та багатьох інших мистецтвознавчих, музеєзнавчих, культурологічних моментів. Більшість експертів рекомендують користуватись порівняльним аналізом пам’ятки або його частин з іншим матеріалом, пропонуючи такі варіанти: порівняння з іншим оригіналом; порівняння з якісним відтворенням (репродукцією) іншого оригіналу; порівняння з описуваним оригіналом даного митця або школи.

Таким чином, співвідношенням отриманих результатів з першим враженням та шляхом критичного відбору, виключень, уточнень, а іноді й перевірок, експерт-дослідник досягає кінцевого висновку.

Отже, коротко представляючи характеристику життя і творчості Л. Морозової та можливості дослідження її творів, висловлюємо впевненість в тому, що все, зроблене нею, – це фактичне розширення і збагачення мистецького життя України. Вона ставила перед собою першочергове завдання зберегти скарб української художньої школи, його чистоту від нашарувань часу. Людмила Морозова постає в історії української культури ХХ століття як унікальна особистість, котра проявила свої здібності у різних сферах – не лише як талановита художниця, але й як чудовий педагог та активний мистецький діяч.

Література

1. Максимова аспекты технологической экспертизы фламандской живописи XVII века //Экспертиза и атрибуция произведений изобразительного искусства: Материалы III научной конференции (25 – 27 ноября 1997 г.). – М.: Издание Объединение Магнум АРС, 1998. – С. 34 – 39.

2. Максимова имитаторы голландской живописи. К вопросу о технике живописи // Экспертиза и атрибуция произведений изобразительного искусства: Материалы VI научной конференции (27 – 30 ноября 2000 г.). – М.: Издание Объединение Магнум АРС, 2002. – С. 77 – 84.

3. Самотня жінка, яка любила красу /АRT-UKRAINE 3травень-червень. – С.152 – 158.

Щербакова Олена Леонідівна,

викладач Інституту педагогічної освіти