Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 18 )

Для організації дидактичних ігор на національному ґрунті Софія Федорівна рекомендувала використовувати розроблені Овідом Декролі ігри, в основі яких лежить принцип самовиховання через застосування дидактичного матеріалу і сприяють розкриттю всіх здібностей дитини.

Софія Русова розробила методичні рекомендації щодо кращої організації дитячих ігор, серед яких, зокрема, такі:

1. Щоб ігри мали потрібний на дитину вплив, вони повинні організовуватися “вільно, із самостійної ініціативи дітей”.

2. Для гри головне добре здоров’я. Якщо діти будуть здоровими, то вони “гуляють весло та гра буде їм на добро, – впливає гарно на їх фізичний і духовний стан” [4, 48].

3. Краще за все проводити ігри на свіжому повітрі, на дворі, у садочку. Узимку діти мають гратися на вулиці, а не сидіти в кімнатах.

4. Перед тим як пропонувати ігри дітям, С. Русова рекомендувала “захопити настроєм дитину”, пояснити правила гри, колективно “обміркувати порядок гри, дати дітям висловити свої думки й бажання” [4, 49]. Потім всім разом провести гру, і вже після цього діти самостійно виконуватимуть “усі обов’язкові постанови гри”.

5. Потрібні й корисні так звані “вуличні” ігри та забави, “у них виявляється енергія, самоутримування, веселощі й творчості, й товариського поводження” [4, 49]. С. Русова радила записувати такі “вуличні” ігри та забави, а деякі з них “вводити в наші дошкільні організації” – майданчики, дитячі садки, захистки.

6. З дітьми старшої групи потрібно найчастіше проводити групові ігри, оскільки вони “розвивають соціальне почуття у дітей”, а вихователю необхідно піклуватися, щоб гра “не набирала завзятості й не ставала азартною” [4, 38-39].

7. Рухливі ігри (“руханки”) можна інколи проводити без музичного супроводу, але не довго, ігри без музики можуть втомити дітей, спровокувати “занадто бурхливе проявлення емоцій”. Не потрібно довго грати в одну гру та постійно повторювати, оскільки можна її механізувати. Потрібно надати можливість дітям привносити щось нове, “якусь іншу комбінацію, свої творчі ремарки”.

8. Також варте уваги й те, що, на думку Софії Русової, вихователька дитячого садка, як вона її називала – садівниця, повинна бути не контролером, а товаришем, другом для дітей і для неї гра теж має бути цікавою. Вона “мусить звертати увагу на те, щоб гра не монополізувалася деякими учасниками, а щоб у ній брали усі однакову участь” [4, 50]. Головне – дбати і не забувати про те, щоб “гра викликала працю різних інтелектуальних сил дитини” [4, 50].

Таким чином, аналіз провідних положень праць видатного подвижника національно-культурного поступу кінця ХІХ – початку ХХ століття, педагога-практика, психолога, фундатора дошкільного виховання, громадського діяча, літературного критика Софії Федорівни Русової доводить їх суспільно-педагогічну актуальність. Спрямовані на утвердження української національної системи освіти й виховання, педагогічні погляди С. Русової на дитячу гру як основу розвитку особистості й донині залишаються актуальними.

Глибока потреба сьогодення в “об’єктивному дослідженні та оцінці громадсько-освітньої, наукової, педагогічної діяльності С. Русової показує її ролі у розвитку народної освіти і педагогічної думки України” [1, 6], а також те, що педагогічні ідеї С. Русової – це значна складова історії української педагогіки, змістовний науковий, історичний, національний, педагогічний, психологічний аналіз специфіки українського дитячого садка і школи. Зроблений ще на початку минулого століття, він дає орієнтири сучасній педагогічній науці в практиці розбудови системи дошкільного виховання і школи. Науковий аналіз багатого педагогічного спадку вченої має не тільки теоретичне значення, але й велику практичну цінність в умовах розбудови сучасної системи освіти в Україні.

Література

1. Пінчук І. М. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової (): дис… кандидата пед. наук. – К., 1994. – 201 с.

2. Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання. – К.: Друкарня наслідн. Круглянського, 1918. – Вип. 1. – 134 с.

3. Русова сад на національному ґрунті // Світло. – 1910. – № 3. – С. 44-54.

4. Русова ільне виховання. – Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, друкарня Медвєдовського, 1918. – 162 с.

5. Мої спомини. – К.: Україна-Віта, 1996. – 207 с.

6. Софія Русова і Галичина: [зб. статей і матеріалів] // Упор. І. – Івано-Франківськ: Видавничо-поліграфічне тов-во “Вік”. – 1996. – 125 с.

Самойленко Олександр Григорович,

кандидат історичних наук, доцент, проректор

Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ ЛАВРОВСЬКИЙ В СТАНОВЛЕННІ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття перед українськими вченими відкрилась можливість відновити історичну справедливість та встановити наукову істину по відношенню до представників вітчизняної науки, науковий доробок яких тривалий час розглядався під викривленим кутом критики радянської вульгаризовано-марксистської методології або ж взагалі замовчувався. Це стосується не лише представників української національної інтелектуальної еліти, але й науково-педагогічних працівників (росіян, білорусів, поляків тощо), життя і діяльність яких тривалий час були пов’язані з Україною. До них, без сумніву, належить і відомий в дореволюційні часи вчений та діяч у галузі освіти – Микола Олексійович Лавровський. Тож метою нашої розвідки стане спроба визначити місце і роль вченого в процесі формування історичної освіти на Лівобережжі України в другій половині ХІХ століття.

Микола Олексійович Лавровський народився 21 листопада (3 грудня) 1825 року в с. Видропуск Новоторзького повіту Тверської губернії. Після навчання у Новоторзькому духовному училищі і Тверській духовній семінарії вступив до Петербурзького педагогічного інституту, історико-філологічне відділення якого закінчив у 1851 році із золотою медаллю. Молодий науковець досить швидко заявив про себе як про талановитого вченого, захистивши у 1853 році магістерську (“Про візантійський елемент в мові договорів з греками”), а у 1855 році докторську дисертації (“Про давньоруські училища”). Саме після захисту магістерської роботи Микола Олексійович переїхав до України, до Харківського університету, де вже працював його брат Петро. Харківський період став найбільш плідним у творчій біографії вченого. Було написано численні праці з різних історико-філологічних та педагогічних проблем: давньослов’янської мови і писемності, історії російської літератури, народної словесності, політичної і культурної історії Росії, славістики і візантистики, історії освіти тощо. До кращих досліджень науковця належать розвідки: “Про Ломоносова за новими матеріалами”, “Про Петровські пісні”, “Про давньоруські училища”, “Із початкової історії Харківського університету” та ін. Але не лише наукова праця приваблювала молодого професора. Миколу Олексійовича, як випускника педагогічного інституту, цікавив і сам навчально-педагогічний процес, стан освіти в Україні. Як декан історико-філологічного факультету Харківського ун-ту (1862 – 1875) і член опікунської ради Харківського навчального округу, пропонував зміцнювати зв’язки між університетами і середніми навчальними закладами та виступив одним із ініціаторів проведення учительських з’їздів. вніс чимало пропозицій для удосконалення освіти, перетворивши історико-філологічний факультет Харківського університету в одну з найкращих у Російській імперії майстерень з підготовки вчених гуманітарного напрямку.

Тому не видається дивним, що із відкриттям 14 вересня 1875 року історико-філологічного інституту в Ніжині вченого було призначено директором нового закладу. На етапі становлення інститут потребував поповнення навчальною літературою та поновлення професорсько-викладацького складу, що примусило звернутися за допомогою до інших вузів Російської імперії. Таку навчально-методичну, наукову та кадрову підтримку було надано, і до Ніжина перейшли молоді талановиті вчені: , , П. І. Люперсольський, , М. Я. Арістов, , М. І. Соколов та ін., що дало можливість повноцінно забезпечити навчальний процес і активізувати науково-дослідну роботу. В 70-х – на початку 80-х років ХІХ століття. Ніжинський інститут користувався тими самими правами, що й університети, але головним було інше. Навчальний заклад здійснював досить якісну підготовку фахівців-гуманітаріїв за двома напрямами: класичним і російським. За ініціативою Миколи Олексійовича в НІФІ з 1876 року почали виходити “Известия историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине”, що містили наукові студії з історії, мовознавства, літературознавства, педагогіки, культурології тощо. Як і в Харкові, проводив значну організаційно-педагогічну роботу, постійно дбав про поповнення бібліотеки і навчальних кабінетів новими надходженнями. За значні досягнення вченого у 1878 році було обрано членом-кореспондентом Російської академії наук.

Науково-педагогічна діяльність Миколи Олексійовича продовжувалась у Ніжині вісім років і залишила помітний слід як в історії навчального закладу, так і всього регіону в цілому. У подальшому обіймав посади ректора Варшавського університету і попечителя Ризького навчального округу, його було обрано академіком РАН (1890), але після завершення служби він знову повернувся до України і оселився біля Харкова, де й помер 18(30) вересня 1899 року І хоча Микола Олексійович працював саме в Україні не дуже довго, його внесок у становлення історичної освіти і науки на Лівобережній Україні важко переоцінити.

Самойленко Олена Володимирівна,

аспірантка Ніжинського державного

університету ім. М. Гоголя

Є. П.СТЕБЛІН-КАМІНСЬКИЙ –

ДИРЕКТОР-РЕФОРМАТОР І ПРОСВІТНИК

ХІХ століття стало часом бурхливого розвитку освіти в Україні. Виникають перші університети, відкриваються численні гімназії в губернських і повітових містах. Не склало винятку і повітове місто Ніжин, де у 1820 році була відкрита Гімназія вищих наук кн. Безбородька, яка перетворила місто на один із центрів освіти на Лівобережжі. У 1840 році при навчальному закладі була відкрита Класична гімназія, відповідно до Статуту гімназій 1828 року. Особливістю цієї гімназії було: по-перше, що вона існувала у складі вищого навчального закладу; по-друге, що, директор гімназії, інспектор, викладачі, були спільними для двох навчальних закладів. Саме вони здійснювали набір, слідкували за організацією навчального і виховного процесу.

Турботу за навчання, виховання, проживання дітей у Гімназії вищих наук, комплектацією вчителями, забезпечення навчальною літературою брав на себе директор. Протягом існування Ніжинської класичної гімназії було кілька директорів, кожний з яких посів гідне місце в історії гімназії. Одним із таких директорів був Є. П. Стеблін-Камінський.

Єгор Павлович Стеблін-Камінський народився 17 квітня 1815 року у маєтку свого діда, поміщика Левенця, в селищі Мильниці на Полтавщині, де й здобув початкову освіту. Ще з дитинства хлопець захопився читанням і в ньому прокинулась любов до літератури. Величезний вплив на формування особистості юнака мали його домашній вчитель-німець та Іван Котляревський, давній приятель батька, який був частим гостем у будинку Камінських. Саме під впливом останнього у Єгора Павловича сформувалися почуття обов’язку, честі та справедливості, які він доводив всім своїм подальшим життям. Як в юнацькі роки, так і період зрілості Є. П. Стеблін-Камінський намагався бути перш за все людиною, а потім вже керівником, адміністратором і вченим. Досить ґрунтовну освіту майбутній педагог отримав у Харківському університеті на етико-філологічному факультеті, де продовжив вивчення іноземних мов і літератури. Незважаючи на супротив батька, Єгор Павлович у 1836 році пішов працювати молодшим вчителем у Камянець-Подільську гімназію, де викладав російську і німецьку мови у нижчих класах. Порядність, педагогічна майстерність і природжений талант швидко просували його службовою сходинкою: від вчителя у гімназіях Кам’янець-Подільська, Вінниці, до директора училищ Київської губернії й інспектора всіх казенних училищ Київської навчальної округи. 2 грудня 1856 року Є. П. Стеблін-Камінського було призначено директором Юридичного Ліцею кн. Безбородька і Ніжинської класичної гімназії. На цій посаді яскраво виявилась енергійність і зацікавленість педагога до освіти і виховання гімназистів. Як згадував вихованець гімназії П. Коробка, “Єгор Павлович завжди помічав той чи інший бік життя пансіону, вказував на умови гарного співжиття, на вигоду чи невигоду тих чи інших сторін життя, які виявились в пансіонерах, намагаючись при цьому розвивати у вихованців чесність, правдивість, акуратність, любов до ближнього, нахили до самостійної праці і взагалі всі кращі якості”.

Директор не любив донощиків, умів показово виставити поганий вчинок учня перед товаришами і довести його до глибокого розуміння своєї провини, що цьому учневі ставало соромно за самого себе і за скоєний вчинок. Притаманним директору було й те, що він слідкував за успішністю кожного учня, своєчасно помічав найменше відставання, що давало можливість виправити ситуацію, надати відстаючому допомогу з боку товаришів та вчителів. Проте ця допомога була організована таким чином, що гімназист самостійно робив ці кроки до покращення своїх успіхів.

Любов Є. П. Стеблін-Камінського до літератури наштовхнула його на організацію в гімназії літературних вечорів. Специфіка їх проведення полягала у тому, що кращі твори учнів 6-7 класів читались на зібранні гімназистів і аналізувалися, ретельно розбиралися під наглядом директора і вчителів. Проходили такі вечори майже щотижня. На них запрошувались також учні 5-х класів як спостерігачі, але в дискусії брали участь лише старші учні. Один із вихованців спочатку читав свій твір, а потім кілька учнів добровільно його рецензували. Ці відгуки зачитувались на одному з наступних вечорів. Все, що проходило на вечорі, записувалося двома учнями, потім оброблялося і складався звіт, який читали наступного вечора. Кожний літературний вечір починався саме з читання такого звіту. Випускники гімназії свідчать, що вечори відзначалися надзвичайною живістю і сприяли розумовому розвитку юнаків. А жвава участь у них директора, його розум, жива, ясна і проста мова, уміння зацікавити учнів навчатися, наштовхували на шлях до самостійної праці. У своїх бесідах з учнями педагог завжди посилався на прочитані книги, приносив їх до пансіону, і якщо ця книга була пов’язана з попереднім вечором, то він читав уривки з неї, а потім надавав це право вихованцю, якому передбачалась книга. Книги читали з величезним бажанням. Особливо захоплююче і виразно читав різні твори сам директор, демонструючи майстерність читання. Літературні вечори давали можливість директору краще пізнавати учнів, виявляти їх схильність, здібності, ступінь розвитку. Ці спостереження він використовував для того, щоб правильніше визначити подальшу долю випускника, порадити йому професію, факультет в університеті. Є. П. Стеблін-Камінський займався читанням книжок не лише для пансіонерів, а й для всіх учнів 6-7 класів під час практики, сутність якої полягала в тому, що в цих класах виділялись дві післяобідні години кожного тижня для читання кращих творів російських авторів з відповідним коментарем. До речі, директор розповідав старшокласникам про життя в університеті, характер занять тощо, тобто готував їх до вступу в навчальний заклад. Він підтримував зв’язки з батьками учнів, що сприяло глибшому пізнанню учнів і середовища, в якому вони знаходились під час канікул.

Є. П. Стеблін-Камінський завжди був простим у спілкуванні, проте тримав себе так, що його поважали і гімназисти, і ліцеїсти, і педагоги. Він був прикладом для своїх колег, міг їх об’єднати навколо спільної мети. Це була благородна, яскрава особистість, яка зробила помітний внесок у становлення освіти в Україні.

івна,

кандидат історичних наук, доцент, докторант

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА

ЄВГЕНІЯ БОЛХОВІТІНОВА

Ім’я Євфимія Олексійовича Болховітінова (у чернецтві Євгенія) по праву стоїть в одному ряду з видатними вітчизняними істориками першої половини XIX століття. Науковою й дослідницько-пошуковою роботою Є. Болховітінов займався протягом усього свого свідомого життя. Найбільшого розквіту талант вченого досяг в Києві, коли протягом п’ятнадцяти років () він очолював київську митрополичу кафедру.

Результатом пошукової роботи у маловідомих монастирських й єпархіальних архівах було те, що він зібрав велику кількість літописних й актових документів, які послужили основою для написання ґрунтовних наукових праць з історії й архітектури Київської Софії й Києво-Печерської лаври. У 1825 році побачило світ “Описание Киево-Софийского собора”, в якому автор надав зведені дані про київських митрополитів, детально простежив історію розвитку православної церкви в Південній Русі, описав митрополичу бібліотеку й архів, ікони і все внутрішнє убрання Софійського собору, а також його некрополь. Друга частина нарису, що мала назву “Прибавлене”, містила цілий ряд важливих для історії київської митрополії документів: королівських привілеїв, царських грамот, окружних послань київських митрополитів. Своїм змістом ця книга значно ширша від заголовка. Те саме можна сказати й про інше фундаментальне дослідження Є. Болховітінова “Описание Киево-Печерской лавры”, яке за життя автора було видано двічі: у 1826 і 1831 роках. До праці увійшов цінний фактичний матеріал з історії самої лаври, її топографії, історії печер, друкарні, подано хронологію настоятелів монастирів, опис найцінніших історико-культурних пам’яток, зокрема ікон, іконостасу, церковного начиння. Ряд документів, які на сьогодні назавжди втрачені, вміщено в “прибавлении к описанию Киево-Печерской лавры” (церковні жалувані грамоти, духовні заповіти, список імен усіх мощів, розшифровування надмогильних написів тощо). Ці праці Є. Болховітінова були помітним явищем у науковому житті не тільки Києва, а й України. Багато в чому, особливо в джерельній основі, вони не втратили свого значення й сьогодні.

За ініціативи і за безпосередньої фінансової підтримки Є. Болховітінова в Києві розпочалися регулярні й планомірні археологічні розкопки. Їх результатом стало відкриття залишків споруд періоду Київської Русі: Десятинної Ірининської церков, Золотих Воріт. Про ці визначні наукові відкриття Є. Болховітінов написав роботу “О древностях найденных в Києве”, опубліковану 1826 року в “Записках и трудах” Товариства історії і старожитностей російських.

Є. Болховітінов розпочав діяльність по складанню реєстру урочищ Києва за монастирськими записами, що полегшало б вивчення давніх літописів. Після безпосереднього ознайомлення на місті з валами, залишками фортець, курганами й городищами у Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Черкасах він планував охопити археологічними пошуками всю Київську губернію. Як своєрідний заповіт археологам звучить порада дослідника: “Скільки пояснень додалося до наших літописів, якби який-небудь вільний мандрівник на готову карту Київської губернії наклав всі ці урочища і покопався б у руїнах”. Таким чином, вчений ієрарх випереджав свій час: захищав як засіб найбільш повного відтворення реальної картини минулого те, що стає науковою нормою сьогодні – поєднання вивчення письмових джерел з археологічними і геодезичними дослідженнями.

Значну наукову цінність становлять підготовлені Є. Болховітіновим біобібліографічні словники діячів науки, культури й освіти. Протягом чотирьох десятиліть дослідник зібрав матеріали для біографій 720 духовних і світських осіб. Перше видання словника “письменників духовного чину” вийшло 1818 року у Петербурзі, друге, доповнене й виправлене, – 1827 року у Києві. Словник “світських письменників” було надруковано після смерті митрополита 1838 р.

Обидва словники мають на сьогодні значення першоджерел, бо тільки в них можна знайти біографічні відомості про багатьох діячів російської й української культури, особливо давніх часів. У словниках міститься унікальна інформація про українських письменників Іполита Богдановича, Якова Гамиківського, Герасима Даниловича, Володимира Заготницького; філософа Івана Хмельницького, композиторів Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, історика Миколи Бантиш-Каменського тощо.

Є. Болховітінов був вченим різнобічного плану. Про це свідчать його наукові праці в таких виданнях як “Киевские епархиальные ведомости”, “Любители словесности”, “Вестник Европы”, “Друг просвещения”. Митрополит Євгеній залишив значну рукописну спадщину. Це – промови, різноманітні записи, проповіді, духовний заповіт.