Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 15 )

Що є для Православної Церкви канони? Це правила життя, сформульовані на Вселенських та Помісних соборах, прообразом яких є Апостольський Собор в Єрусалимі, описаний в Діяннях святих апостолів.

На Архієрейському соборі в Києві, що відбувся 6-7 вересня 1991 року, тодішній Предстоятель УПЦ митрополит Філарет наголошував: “Ніякі зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри і святих канонів” [2]. Висновок: той, хто порушує канони Церкви, свідомо ставить себе поза межі Православної Церкви. Такі люди або організації, з погляду світського права, можуть існувати. З погляду церковного права, вони не є православними.

УПЦ-КП було створено в результаті Всеукраїнського (Об’єднаного) Православного Собору, що відбувся у Києві 25-26 червня 1992 року. На цьому Соборі УАПЦ включає до своїх лав єпископату колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета (хоча загальновідома кіріархальна Церква 11 червня 1992 року позбавила його сану). Собор вирішує внести поправки до Статуту УАПЦ, внаслідок чого УАПЦ припиняє своє існування, з’являється УПЦ-КП. Постало питання стосовно Філарета про позбавлення його сану. Собор вирішив це “осудити”. Таке рішення Собору дійсне для всієї Православної Церкви, що й справедливо, оскільки сама УАПЦ не є канонічною церквою, а лише розкольницьким від УПЦ угрупованням. Єпископат не має апостольського наступництва. Нинішня УАПЦ, до якої приєднався Філарет, бере свій початок з 19 серпня 1989 року, коли про вихід з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією оголосив львівський протоієрей Володимир Ярема. Актом своєї непокори він порушив присягу (священну хіротонію).

Тепер з’ясуємо питання, чи є канонічною єпархія УАПЦ, чи має відношення до єпархії УПЦ-КП? Ієрархічне священство має богоустановлену інституцію, має ступені: єпископську, пресвітерську і дяківську.

Об’єднаний Собор, який провела УАПЦ 25-26 червня 1992 року, не був чинний, бо УАПЦ не мала загальноприйнятої в Православній Церкві ієрархічної структури, а також не мала єпископату. Тому її не можна назвати церквою, тим більше Православною. Цей факт засвідчив сам Філарет, згодом він переконує митрополита Антонія (Масендича) і архієпископа Володимира (Романюка) таємно перевисвятитися у нього самого. Такий вчинок поклав початок лжеєпархії “Київський Патріархат”, який діє сьогодні в Україні.

З 28 травня 1992 року митрополитом Київським і всієї України є Володимир (Сабодан).

До Держкомрелігії 1992 року надійшла інформація про деякі зміни в статуті УАПЦ, про зміну назви на УПЦ-КП. Інформації про об’єднання двох Церков не було. Наслідком цих подій Філарета було обрано заступником патріарха Київського і всієї Русі-України Мстислава. З жовтня 1995 року, після смерті Мстислава, Філарет стає патріархом.

Нa ювілеї на честь 950-річчя Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври в Києві, яке відзначали 27-28 серпня 2001 року офіційні делегації Помісних православних церков, представники засвідчили єдність Вселенської Православної Церкви, невід’ємною частиною якої є канонічна Православна Церква України. Було різко засуджено діяльність розкольницьких угруповань (Філарета з його УПЦ-КП; автокефальну УАПЦ). Підтримку з боку Вселенської Православної Церкви має Православна Церква України, яку очолює (обраний 1992 року) її законний Предстоятель Блаженнійший митрополит Володимир.

Проаналізувавши все викладене вище, з болем констатуємо: очолювану колишнім митрополитом Філаретом (Денисенко) УПЦ-КП ніхто не підтримує з Помісних церков; УПЦ-КП спричиняє кризу в українському Православ’ї.

А поки Україна чекає, коли пролунають об’єднавчі дзвони Православної Церкви України.

Оленюк Діана Василівна,

аспірантка Київського національного

університету культури і мистецтв

ВНЕСОК МОДЕСТА МЕНЦИНСЬКОГО

В МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

Історичний контекст національно-культурного поступу України другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття свідчить, що для розвитку музичної культури цей період був особливо важливим. Він характеризується істотним піднесенням національної духовності, становленням і зміцненням культурного життя, зокрема музичного.

Ім’я Модеста Менцинського () – всесвітньо відомого українського оперного та концертно-камерного співака (героїчний тенор), найкращого в Європі виконавця головних партій в операх Р. Вагнера – належить, безперечно, до плеяди найяскравіших імен української культури. Поєднуючи у своїй манері співу достоїнства як італійської, так і німецької вокальних шкіл, М. Менцинський вважався феноменом свого часу. У своїх творчих пошуках він асимілював прогресивні тенденції часу відповідно до потреб та інтересів свого народу. Дослідження творчості артиста повсякчас потребує ґрунтовної наукової роботи.

Вивчення та висвітлення творчого шляху видатного співака має доволі міцну традицію у вітчизняній культурологічній науці. Ще у 1969 році (Львів, видавництво “Каменяр”) вийшов друком нарис І. Деркача  “Героїчний тенор Модест Менцинський”. Надалі у видавництві “Рада” вийшла у світ фундаментальна робота “Модест Менцинський: Спогади. Матеріали. Листування” Михайла Головащенко [7], автора відомих творів про Олександра Мишугу (1971) та Соломію Крушельницьку ().

Спогади про М. Менцинського як одного зі співаків європейського масштабу, що зберегли тісний зв’язок з національною культурою, містяться у роботі “Олександр Мишуга: Спогади. Матеріали. Листи” [8]. Цілий розділ відведено мистецтву Модеста Менцинського, його досягненням як оперного співака в збірнику праць С. Людкевича  “Дослідження, статті, рецензії” [5, 361-367].

У статті П. Медведика  “Збратані піснею: Наші незабутні” [6] йдеться про спільні концертні виступи М. Менцинського з іншими вокалістами, його широкі творчі контакти. Творчий портрет співака в числі інших видатних українських митців ХІХ – початку ХХ столітя ґрунтовно опрацьовано у навчальному посібнику К. Кондратюка  [4].

Варто вказати також на багаточисельні статті західноукраїнських авторів, серед яких Л. Кирик, Л. Яросевич  В. Грабовський, які розкривають геній цієї видатної постаті.

Попри дослідження окремих аспектів заявленої проблеми, у попередніх дослідженнях не акцентувалося культурологічне бачення мистецької життєдіяльності співака в контексті розвитку української культури. Крім того, попри вагомі досягнення у висвітленні історичних фактів життя й діяльності М. Менцинського, слід визнати перспективність подальших наукових розвідок у цьому напрямі, особливо з огляду на поточні потреби дослідження вітчизняної культури.

М. Менцинський виступав на найкращих світових оперних сценах, його майстерність отримала широку міжнародну шану. Гастрольний графік артиста був до краю напруженим. Незважаючи на те, що через історичні обставини вимушений був працювати на зарубіжних оперних сценах, протягом усього свого життя він широко популяризував мистецтво свого народу, був палким патріотом і завжди підкреслював свою приналежність до української нації: в розмовах і листах, у пресі і радіопередачах.

Ще навчаючись у дрогобицькій та самбірській гімназіях, М. Менцинський, на прохання свого двоюрідного брата, видатного українського вченого-фольклориста Ф. Колесси, записує у цих містах та по навколишніх селах українські народні пісні і пересилає йому до Львова, а той записує їх до своїх наукових праць.

В його репертуарі нараховувалось десятки українських народних і авторських пісень. Він був одним з кращих виконавців солоспівів та романсів Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка. До програм своїх концертів під час гастролей Європою М. Менцинський завжди включав твори українських композиторів (Д. Січинського, В. Матюка, С. Людкевича, Ф. Колесси, В. Барвінського) та народні пісні. Неодноразово співав їх по радіо у Берліні, Кельні, в Стокгольмі. 20 українських творів співак записав також на грамплатівки.

Він мріяв співати на українській сцені, тяжко переживав, що не може працювати на рідній землі. Використовував кожну нагоду, щоб відвідати Україну. Дуже часто приїздив до Галичини, де виступав з концертами у великих і малих містах, у селах. Уважно стежив за розвитком музичної культури в Галичині та на Наддніпрянській Україні. Надзвичайно піклуючись про справу розвитку української культури, допомагав матеріально різним мистецько-культурним організаціям, студентам, талановитим українцям, які не мали можливості здобути відповідної освіти, давав концерти. У лютому 1916 року М. Менцинський влаштував концерт для полонених українців у австрійському таборі Венцляр.

У 1903 та 1909 роках М. Менцинський виступав у Міському театрі Львова. У 1912, 1924, 1925 і 1928 роках співак також виступав у Галичині – відвідав Львів, Станіслав, Коломию, Стрий та інші міста. У 1912 році М. Менцинський дав концерти у Львові та Чернівцях.

Заповів свій музичний книгозбір бібліотеці Наукового товариства ім. у Львові.

У 1935 році “Союз львівських професійних музик” надав М. Менцинському почесне членство.

М. Менцинський вніс неоціненний вклад в українське та світове оперне мистецтво.

Література

1. Деркач І. Героїчний тенор Модест Менцинський: Нарис. – Львів: Каменяр, 1969. – 84 с.

2. Олександр Мишуга: Спогади. Матеріали. Листи / Упор., підгот. текстів, вступ. ст. та прим. М. Головащенка. – К., 1971. – 779 с.

3. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії / Упор., вступ. ст., пер. та прим. З. Штундер. – К.: Муз. Україна, 1973. – 519 с.

4. Медведик П. Збратані піснею: Наші незабутні // Вільне життя. – 1983. – 18 берез.

5. Кондратюк К. Портрети видатних українських митців ХІХ – початку ХХ ст.: навч. посіб. – Львів: Студії, 1995. – 123 с.

6. Модест Менцинський: Спогади. Матеріали. Листування / Авт.-упоряд. М. Головащенко; Вступ. ст. “ Незгасна зоря вокального олімпу” (с. 5-31) М. Головащенка. – К.: Рада, 1995. – 462 с.

7. Українці для світу: Коротка енцикл. / Укл. Р. Пляцко // Просвіта: Альманах-календар Львів’95. – Львів, 1995. – С. 156-168.

8. Кияновська еволюція галицької музичної культуры XIX – XX ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра мистецтвознавства спец. 17.00.01 / ; Нац. муз. акад. ім. П. І.Чайковського. – К., 2000. – 36 с.

9. І. Л. Поступ. №, 22 квіт. 2000 року.

10. “Нова Буковина”. – 1912, 23 червня.

11. “Нова Буковина”. – 1912, 19 червня.

12. Коваль Я. Геній Модеста Менцинського // Львівська газета. – 2005. – №– 16 травня.

ідівна,

провідний науковий співробітник відділу історії театру

Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ ПОКОТИЛО

(ВИДАТНИЙ АКТОР, РЕЖИСЕР І ПЕДАГОГ)

2007 року Музей театрального, музичного і кіномистецтва України отримав у дар великий архів народного артиста України Михайла Федоровича Покотила. Сталося це завдяки актрисі Луїзі Філімоновій, племінниці актриси Поліни Куманченко, дружини Михайла Федоровича.

Незадовго до цього, у 2006 році, виповнилося 100 років від дня народження актора.

М. Покотило – актор яскравого дару і великої чарівливості, який створює образи глибокої життєвої правди. Найбільше проявлялася його творча інди-відуальність в ролях характерного плану. Герої його сповнені оптимізму і темпераменту, а зовнішній їх образ не відокремити від внутрішньої сутності.

Михайло Федорович, на відміну від багатьох інших творчих особистостей, любив порядок і систему. Тож невипадково серед матеріалів його архіву є рукопис, в якому він виклав хронологію власного життя від дня народження у 1906 році до початку 1940-х років.

Згідно з цією хронологією Михайло Федорович народився в селі Борщна (тоді Полтавської губернії, а нині Чернігівської області).

У 1924 році вступив до Київського театрального технікуму на кінофакультет. 1926 року Покотило вчиться на факультеті української драми Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. За сімейними обставинами він був змушений перейти до Харківського музично-драматичного інституту, де і закінчив повний курс навчання на драматичному факультеті.

Початок творчої діяльності Покотила був дуже раннім і позначений постійним пошуком. У фотоальбомах архіву ми знаходимо чимало фотографій цього періоду, які є яскравими візуальними документами свого часу. Особливо це стосується театру при Харківському будинку Червоної Армії. Фотографії висвітлюють і повсякденне життя колективу, і його творчу діяльність.

Серед рукописів, отриманих з архівом Покотила, є кілька записників актора. Одним із них повністю присвячений записам віршів улюблених поетів. В другому – запис текстів ролей у телевізійних виставах. Ще один записник доводить чітку організацію актора, його пунктуальність.

М. Покотило працюватиме в “Березілі”, який у 1935 набуде нового статусу і отримає назву Харківський державний академічний український театр ім. Т. Шевченка. Митець ще застав акторів старшого покоління, які почали при корифеях і були здатними сприйняти нове у Курбаса. А з іншим великим актором із західнянської трійки – Бучма, Гірняк, Крушельницький – Мар’яном Крушельницьким його пов’язували роки спільної праці як у Харкові, так потім і в Києві, в театрі ім. І. Франка. Він жив поруч із лицарями театру Романом Черкашиним і Юлією Фоміною, з Валентиною Чистяковою. А ще поруч були С. Федорцева, Р. Радчук, Д. Козачковський, Л. Гаккебуш.

Одна із коронних ролей М. Покотила періоду Харківського театру ім. Т. Шевченка – Шельменко–денщик. Грав він Шельменка із захватом, був центром вистави, її рушійною силою. Музей отримав кілька програм цієї та інших вистав Харківського театру за різні роки. Серед них найдорожчими є ті, що датуються роками від 1941 по 1945. Це був час, коли театр жив у надзвичайно складних умовах в евакуації, коли актори виступали перед воїнами на передовій та у госпіталях. М. Покотило виїздив з бригадою театру на фронт для обслуговування діючих військових частин.

29.08.1961 року він з дружиною виїхав до Києва. І одразу приступив до репетицій у виставі “Фараони”. З архівом надійшов текст ролі Тарана із “Фараонів”, де актор знову зазначає “Прем’єра: 18.11., почав (працювати над роллю) 23.11, а почав грати 01.12.1961 р.”

Він зіграв у театрі ім. І. Франка ролі аптекаря Карлоса в яскравій, видовищній виставі “День народження Терези” Г. Мдівані (реж. Д. Алексідзе), діда Остапа в новій редакції вистави “В степах України” Г. Корнійчука (постановник М. Шейко, 1963), Яна Лісецького (“Марина” М. Зарудного, пост. В. Скляренка, 1964), Скрипаля Коки (“Петрівка, 38” Ю. Семенова, реж. П. Пасєка, 1964), Уїнстона Черчиля (“Зупиніться” І. Рачади, реж. В. Скляренко, 1965). М. Покотило зіграв у театрі понад сто ролей, знявся в кіно в ролі завгоспа Сердюка в “Педагогічній поемі” та головбуха колгоспу у фільмі “В один прекрасний день”.

Він був актором надзвичайно органічним, продовжував традиції Щепкіна і Котляревського. Характерність сполучалася у нього із делікатністю фарб, комедійність перетікала у драматизм. Він ніколи не награвав, навіть надягаючи на себе ексцентричну маску. Зіграні ним ролі увійшли в скарбницю найкращих зразків акторської майстерності.

Парахіна Марія Богданівна,

науковий співробітник Київського національного

університету ім. Т. Шевченка

НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛОБОДИ АНДРІЯ МИТРОФАНОВИЧА

Народився він 26.06.1871, м. Свенцяни Віленської губернії, тепер Швенчоніс, Литва, помер 01.01.1931, м. Київ. По закінченні місцевої гімназії у 1890 році став студентом Київського університету. Завершивши навчання в університеті у 1894 році, вже у 1896 році приват-доцент, а у 1904 – професор цього ж університету. Був одним з ініціаторів повторного відкриття (1906) і професор Вищих жіночих курсів у Києві, з 1915 гол. ред. “Университетских известий”; 1921 – 1930 – голова Етнографічної комісії ВУАН, у 1922 його було обрано академіком ВУАН за спеціальністю етнографія. У 1923 році очолює секцію літератури Київської науково-дослідної кафедри мовознавства, стає членом Центрального Бюро Краєзнавства при Російській АН і обирається її членом-кореспондентом. Протягом років був також головним редактором “Етнографічного вісника”, в якому оприлюднювались основні результати роботи Етнографічної комісії. Андрій Лобода багато років був членом (секретарем) Історичного товариства Нестора-Літописця, українського “Історико-літературного товариства”, Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Вчений стояв і біля витоків Українського Наукового товариства у Києві. Видатному етнографу, фольклористу, літературознавцю і педагогу, організатору української науки академіку НАН України і члену-кореспонденту Російської АН належить понад 100 праць. Нагороджений у 1927 році Великою Золотою медаллю Всесоюзного географічного товариства за значний внесок в українське народознавство, розвиток краєзнавчого руху.

А. Лобода – видатний учений, що зробив вагомий внесок у ряд галузей суспільних наук: фольклористики, етнографії, літературознавства, історії театру; талановитий педагог, вихователь цілого покоління молодих науковців.

А. Лобода досліджував не тільки український, а й слов’янський народний епос. Писав статті з вітчизняної історії та етнографії, присвячені, зокрема, діяльності М. Максимовича, В. Антоновича, цілий ряд ґрунтовних літературознавчих праць, нариси з історії вітчизняного театру, освіти. Лобода проводить надзвичайно напружену педагогічну діяльність. З 1900 р. – професор Київського університету. 18 наукових праць студентів університету під його керівництвом відзначені золотими та срібними медалями. Багато його вихованців стали відомими дослідниками в галузі фольклору, етнографії та літературознавства – В. Гіппіус, М. Гудзій, В. Маслов, В. Петров, П. Попов та ін.

Дуже популярними свого часу були посібники з народної творчості, української літератури, підготовлені А. Лободою на основі його лекцій і віддруковані на правах рукопису для потреб студентів.

Розвиваючи свої погляди на етнологію як важливе історичне джерело, А. Лобода підкреслював неприпустимість підробок, що мали місце в минулому, вимагав критичного перегляду опублікованих у дожовтневий час етнографічних матеріалів. Гаряче пропагував ідеї етнології, заохочував збирачів записувати народну творчість якомога повніше й точніше. Він був автором передмов до багатьох фольклорних та етнологічних збірників, написав ряд оглядових статей і рецензій на нові книги, де порушував важливі питання етнології.

Програмне значення для української етнології мала стаття А. Лободи “Сучасний стан і чергові завдання української етнографії”, в якій він прагнув визначити завдання етнографії, порушував питання про співвідношення різних ділянок народознавчої науки, підкреслював необхідність вироблення методики збору етнографічного матеріалу, програми збирання і студіювання етнології в Україні з максимальним урахуванням локальних особливостей.

Однією з найважливіших передумов успішного розвитку етнології в радянський час академік Лобода вважав підсумування всього зробленого дослідниками у дожовтневий період, опанування всієї суми фактів, від якої можна було б відштовхнутися радянським етнологам для подальших досліджень народної творчості з нових методологічних позицій. У зв’язку з цим автор статті підкреслював потребу перевидання найцінніших джерел, що вже стали бібліографічною рідкістю, заохочував широко практикувати систематичні критико-бібліографічні огляди наукової літератури, розвивати масовий етнологічний рух, поширювати програми для збирання народної творчості, укладати бібліографічні покажчики фольклорно-етнологічних видань, скликати періодичні етнографічні з’їзди і взагалі всіляко підносити рівень організації народознавчої науки.

У 1922 році А. Лободу було обрано академіком АН УРСР, у 1924 – членом-кореспондентом АН УРСР, а у 1927 році Всесоюзне Географічне Товариство за науково-організаційну та дослідницьку працю відзначило його найвищою нагородою – золотою медаллю.

Наукова спадщина А. Лободи нараховує близько 100 праць. Майже всі вони жодного разу не перевидавалися і стали бібліографічною рідкістю, до того ж, значна частина їх розкидана по різних періодичних виданнях.

Поліщук Галина Павлівна,

асистент Криворізького державного

педагогічного університету

РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ

У ДІЯЛЬНОСТІ ГРИГОРІЯ ГРИНЬКА

Ще в 1919 році нова влада, добре розуміючи значення освіти в розбудові держави, оголосила цю сферу третім фронтом. Всі навчальні заклади мали бути передані у відомство Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України до 15 лютого 1919 року, коли “Совєти” прийшли до влади вдруге [16, арк. 1]. Було підписане “Положення про Наркомос УРСР” з основними повноваженнями: загальне керівництво роботою освіти і соціального виховання [ 18, арк.53]. Наркомат освіти, створений на базі колишнього Міністерства освіти Директорії, [17, арк. 12, звор.] як багатоструктурне утворення, містить складові елементи керівництва справою народної освіти на місцях [18, арк. 54]. Було підписане окреме “Положення про інструкторський підвідділ організаційно-інструкторського відділу Наркомосу” [18, арк. 61]. Передбачено тактичне завдання організаційно-інструкторського відділу: організація місцевих відділів освіти та стратегічне – загальне керівництво Наркомату освіти. Управління і керівництво Наркоматом освіти покладалося на Колегію під головуванням Народного Комісара Освіти. Цей важливий орган управління освітою, а в наступні роки справжній оперативний центр з розбудови усіх сфер національного життя в країні, і очолював протягом років Григорій Федорович Гринько. Уродженець Сумщини, випускник Московського університету, більшовик-боротьбіст, у процесі вироблення нової системи освіти враховував прагнення більшовиків здобути через освітні заклади вплив на підростаюче покоління з метою його виховання в комуністичному дусі [15, 31]. Під час перебування на посаді наркома ним було розроблено десятки документів, актуальних протягом кількох наступних десятиліть. Гриньком Наркомат освіти за необхідне вважав: негайне практичне вирішення питань про утворення Радянських інститутів Народної освіти для форсованих темпів підготовки працівників освіти, термінове об’єднання молодших класів, цілковиту ліквідацію старших класів загальноосвітнього спрямування та утворення школи другого ступеня професійно-технічної освіти пролетарських і селянських підлітків, зміцнення української початкової школи та її матеріальне забезпечення [8, 10]. Об’єднуючим началом у роботі Наркомату освіти була політика розбудови національної системи освіти і боротьба з русифікацією навчання [8, 11].