Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 14 )

Володимир Скляренко народився 7 червня 1907 року в селі Великі Дмитричі під Києвом. Батько майбутнього режисера – Михайло Калістратович – був відомим у Києві палітурником, у майстерню якого часто здавали на переплетення п’єси з Театру Миколи Садовського. Завдяки контрамаркам, якими розраховувалися з батьком за виконану роботу, Володимир Скляренко у шість років потрапляє до театру. Яскраве дійство, яке хлопець вперше побачив з гальорки Першого українського стаціонарного театру, вразило його і захопило на все життя.

Любов до театру приводить його у віці 14 років на професійну сцену. У 1920 році В. Скляренка було зараховано статистом у міманс Київського оперного театру. А 1923 року він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, де набуває режисерського і акторського фаху. Під час навчання в інституті молодий режисер організовує і очолює “Живу газету “Гарт” при Київських залізничних майстернях.

1926 року, по завершенні навчання у Муздраміні, Володимира Скляренка було зараховано до вищезгаданої режисерської лабораторії театру “Березіль”, разом з яким молодий режисер влітку того ж року переїхав до Харкова.

Розпочався новий етап його творчої біографії – цікава і плідна робота у харківському театрі “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса. Першою роботою на березільській сцені для нього стала вистава “Пролог” (текст С. Бондарчука і Леся Курбаса) – драматична епопея, присвячена революційним подіям 1905 року. До втілення цього грандіозного задуму Курбас долучає двох режисерів-лаборантів – Володимира Скляренка і Леся Дубовика, які у спільній роботі з Майстром вивчають його художній метод “експресивного реалізму”.

Режисерським дебютом Скляренка стала вистава “Алло, на хвилі 477!” (текст і постановка молодих режисерів “Березолю”: В. Скляренка, К. Діхтяренка, Б. Балабана, Л. Дубовика, 1929). А його самостійні вистави наступних років – “Заповіт пана Ралка” В. Цимбала (1930), “Невідомі солдати” Л. Первомайського (1931), “Тетнулд” Ш. Дадіані (1932) і, безперечно, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого (1932) – презентують Скляренка як зрілого талановитого режисера, гідного учня Леся Курбаса.

Останні вистави у “Березолі” Володимир Скляренко ставив уже після звільнення з посади і арешту Курбаса. “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого і “Східний батальйон” братів Тур та І. Лрута (обидві – 1934 р.) завершили березільський період його творчості. Цей режисерський доробок (вистави 1927 – 1934 років) важко переоцінити. На все подальше творче життя він засвоїв головний принцип березільської режисури – поєднання міцної ідейної концепції з яскравою театральною формою. Навчився вибудовувати масштабні масові сцени, що в майбутньому стане своєрідною візитною карткою Скляренка-режисера. Нарешті, сприйняв той високий рівень духовної культури, що панував у “Березолі”.

1935 року В. Скляренко з дружиною, талановитою березільською акторкою Надією Титаренко, перейшли до Харківського ТЮГу. Режисер став художнім керівником колективу, з яким пов’язав наступні 12 років мистецького життя. Харківський ТЮГ за керівництва Скляренка став одним з кращих в Україні, мав різноманітний репертуар, багато гастролював. Велику Вітчизняну війну родина Скляренків пройшла також разом із театром. В евакуації, по шляху пересування трупи (Урал, Середня Азія), ставилися спектаклі та концерти. В. Скляренко докладав героїчних зусиль для збереження обличчя театру. 1944 року, з поверненням ТЮГу в Україну, Володимирові Михайловичу було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.

Після війни новим містом прописки театру став тільки-но звільнений від фашистів Львів. Дуже швидко театр, керований В. Скляренком, набуває слави одного з найпопулярніших мистецьких колективів Львова. Театр ніс високу сценічну культуру, знайомив глядача з кращою світовою, українською та російською драматургією. У перші повоєнні роки В. Скляренко отримав звання народного артиста УРСР, а згодом – пропозицію очолити Львівський театр опери і балету, який у той період перебував у вкрай скрутному становищі. Так у 1947 році відбувся перехід режисера з драматичної на музичну сцену. Вже за кілька років В. Скляренко налагодив повноцінну творчу роботу колективу.

Окрім яскравого режисерського обдарування, Володимир Михайлович мав неабиякі організаторські здібності, дар керівника, який згуртовує, об’єднує навколо себе людей. Ці визначні лідерські якості й зумовили ту велику кількість театральних колективів, що їх очолював (а іноді й організовував) режисер протягом понад шість десятиліть активної творчої праці. Так, на межі 1940 – 1950 років Скляренко створює у Львові театр оперети, трупа якого незабаром була переведена до Одеси, де стала основою знаменитого Одеського театру музичної комедії.

1952 року В. Скляренка призначають головним режисером Харківського театру опери і балету ім. М. Лисенка. Наступні два роки режисер присвятив формуванню професіональної трупи та художнього репертуару театру.

А театральний сезон років Володимир Скляренко розпочав уже в Києві. Він стає новим головним режисером Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка. Перша його постановка у Києві – “Тарас Бульба” М. Лисенка. Митець задумав втілити на сцені всю оперну лисенкіану, невдовзі звернувшись до створення нових музично-літературних редакцій та сценічної інтерпретації “Різдвяної ночі” (1958) та “Енеїди” (1959).

Постановки української класики посідають особливе місце у режисерському доробку В. Скляренка. Вистави “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського (1956), “Катерина” М. Аркаса (1957) критика називала “другим народженням” відомих опер.

В. Скляренкові-режисеру належать талановиті, яскраві першопрочитання сучасних українських опер, як-от: “Милана” (1957), “Арсенал” (1960), “Тарас Шевченко” (1964) композитора Г. Майбороди. Ці постановки, створені у творчій співпраці з диригентом В. Тольбою та сценографом Ф. Ніродом, надовго стали візитною карткою Київського театру опери і балету.

У Київській опері Скляренко ставить і перлини російської музики – “Війна і мир” С. Прокоф’єва (1956), “Руслан і Людмила” М. Глінки (1956), “Аскольдова могила” О. Верстовського (1959), “Пікова дама” П. Чайковського (1956) – та європейської класики – “Лоенгрін” Р. Вагнера (1958), “Дон Паскуале” Г. Доніцетті (1962). Останньою постановкою Володимира Михайловича на сцені Київського театру опери і балету стала опера М. Глінки “Іван Сусанін” (1978).

Значною мірою саме завдяки режисерському таланту Скляренка плеяда молодих співаків 1950 – 1960 років – Д. Гнатюк, Б. Руденко, М. Кондратюк, А. Мокренко, Л. Чконія, Є. Мірошниченко – виявили свої блискучі музичні та акторські здібності, склавши славу вітчизняного оперного мистецтва.

У період 1962 – 1964 роки В. Скляренка було призначено головним режисером Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, де митець поставив низку яскравих вистав за п’єсами сучасних драматургів: “Марина” М. Зарудного (1963), “Правда і кривда” М. Стельмаха (1964).

Пішов з життя Володимир Скляренко 1984 року.

Володимир Михайлович був чудовим театральним педагогом, теоретиком і практиком української режисури, гідним учнем геніального Леся Курбаса. Людиною, яка прийшла до театру в ранній юності та прожила у мистецтві довге і складне, проте яскраве життя, режисером, який приніс принципи і засади драматичного театру на оперну сцену. До нього ніхто так не працював над трактуванням кожного образу – чи то головних героїв, чи то учасників масових сцен, над розробкою цілісного полотна оперної вистави. Роки художнього керівництва В. Скляренком Київською оперою по праву увійшли в історію як період її розквіту.

Михальчук Вадим Володимирович,

здобувач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

К. К. КОСТАНДІ І ВИСТАВКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТОВАРИСТВА ПІВДЕННОРОСІЙСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ

НАПРИКІНЦІ ХІХ–ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ

Характерною рисою розвитку вітчизняного суспільного життя другої половини ХІХ століття є виникнення і широке розповсюдження по всій країні громадських культурно-освітніх організацій. Створюються численні краєзнавчі, етнографічні, географічні, археологічні, археографічні товариства і комісії, новим явищем стали національно налаштовані об’єднання Кирило-Мефодієвське братство, українські громади по багатьох містах України.

Наприкінці століття почали засновуватися і спеціалізовані професіональні художньо-творчі товариства, які ставили перед собою не тільки суто творчі вузькоцехові завдання, а й реалізовували широкі демократичні мистецько-просвітницькі програми. Так, у 1890 році виникло Товариство південноросійських художників в Одесі, в 1893 – Київське товариство художніх виставок, в цьому ж році було складено проект статуту Товариства поволзьких художників; існував гурток місцевих художників в Харкові, що 1905 року об’єднався з Товариством харківських художників, у 1904 році в Академії мистецтв обговорювався статут Чернігівського товариства художніх виставок; існували художні об’єднання у Варшаві, Тифлісі, Саратові.

Первістком стало Товариство красних мистецтв, створене в Одесі 1865 року – одне з найстаріших в Україні. Впродовж майже трьох десятків років свого існування воно влаштовувало художні виставки, заснувало рисувальну школу і картинну галерею, які мали відвідуватись безкоштовно, бо “… ці скарби головним чином повинні існувати для народу, заможний клас і без того має засоби для свого розвитку”. Виставки Товариства красних мистецтв були проведені у 1869 – 1884 роках. Проте помітного сліду в художньому житті Одеси вони не залишили через різнохарактерність та епізодичність. Значно більшу роль в художньому розвитку Одеси, як і всієї України, відіграли виставки І. К. Айвазовського: у 1848 – 1886 роках він влаштував десять виставок, в тому числі на допомогу рисувальній школі. Виставки відбулись у 1880, 1881, 1885 роках. Вучетич писав, що виставкою чудових за простотою і правдою марин в 1881 році була порушена байдужість одеської публіки до живопису. Було проведено також виставки , , Е. С. Вільє де Ліль Адана, , .

Великий вплив на розвиток художнього життя Одеси справили експозиції Товариства пересувних художніх виставок. З початку 1880-х років на виставках передвижників поряд з творами російських митців експонуються твори одеситів – як прелюдія до створення Товариства південноросійських художників. Вирішальну роль в його створенні і подальшій діяльності відіграв і.

Костанді Киріак Костянтинович (1852 – 1921) – син рибалки з Дофінівки. Закінчив Одеську рисувальну школу, після чого за допомогою видатного мариніста І. К. Айвазовського поступив до Петербурзької академії. Серед його викладачів був “загальним учителем російських художників” . Після повернення до Одеси все життя викладав в рисувальній школі. В 1897 році стає дійсним членом Товариства пересувних художніх виставок, з 1907 року – академік Академії мистецтв. і без перебільшення перебував в центрі мистецького життя Одеси. Хоча номінальним головою Товариства був О. Попов, академік, директор Одеської рисувальної школи, Костанді головував на всіх засіданнях правління Товариства, очолював журі виставок. А з 1902 року фактично очолив Товариство і залишався його незмінним головою до 1921 року. Був одним із засновників Одеського літературно-артистичного товариства.

Таким чином, впродовж 1880-х років одеські художники в справі організації художніх виставок набули певного досвіду, а мистецький та матеріальний успіх згаданих виставок разом з прикладом передвижників надихнули їх на думку щодо організації постійної художньої виставки або влаштування таких виставок з правильною періодичністю. Зрозуміло, що для цього потрібна була згуртованість, самостійна творча організація.

За взірець було взято юридичну модель французьких салонів та Товариства пересувних художніх виставок, на яких можна було не тільки демонструвати, а й продавати твори. На початку 1890 року було створено статут і зареєстровано Товариство південноросійських художників. Характерно, що в перших установчих протоколах назва звучала дещо інакше – Товариство періодичних виставок південноросійських художників, отже, зв’язок з передвижниками відчувався безпосередньо. В лютому 1890 року “Художні новини” (“Художественные новости”) – додаток до журналу А М “Вісник вишуканих мистецтв” (“Вестник изящных искусств”) – сповістили, що “поміж одеськими молодими художниками, переважно колишніми вихованцями Академії мистецтв, виникла думка про створення в Одесі постійної виставки картин та інших творів мистецтва. Мета виставки – знайомити публіку з творами місцевих живописців і скульпторів і дати можливість молодим художникам, які ще не здобули імені, збувати свої твори без посередників”. Питання збуту художніх творів та винагороди за працю для митця вирішували колись і члени художньої артілі І. М. Крамського, і передвижники. У провінції ці питання стяли ще гостріше. Переслідуючи високу мету розвитку вітчизняного мистецтва і художнього виховання народу, вони не могли не турбуватися про практичну життєздатність своєї організації, про визначення її ролі й можливі наслідки її діяльності.

Вже 8 квітня 1890 року в біржовому залі відкрилася перша виставка Товариства. Було продано чотирнадцять творів, прибуток склав чотириста рублів. У виставці брали участь твори киян, а згодом і багатьох російських майстрів. Місцеві художники переконалися у реальній можливості існування самостійної художньої організації.

Протягом буквально кількох років виставки Товариства, здобули широку популярність не тільки серед глядачів, а й серед художників. Зміцнилися старі дружні зв’язки і встановилися нові між передвижниками і одеситами. Одесити активно виставлялись на виставках передвижників і навпаки. “Дітьми передвижників у мистецтві” називав своїх південних колег І. Ю. Рєпін. Налагодилися контакти з Київським товариством художніх виставок. Киянин , харків’янин та інші художники стали членами південноросійського товариства.

У перші п’ятнадцять років існування, крім традиційних жовтневих виставок, були організовані весняні виставки етюдів та ескізів (1895, 1896), дві виставки на допомогу потерпілим від неврожаю (1898, 1902), дві великі виставки етюдів в приміщенні Одеського літературно-артистичного товариства (1898, 1902), виставка творів колишніх учнів рисувальної школи з нагоди її 35-річчя (1900), виставка творів іноземних художників на користь поранених на Далекому Сході (1904). Крім виставок в Одесі Товариство влаштувало пересувну виставку для Харкова та Москви (1894 – 1895), брало участь на виставках Київського товариства художніх виставок (1895), на Нижньогородській всеросійській виставці (1896), на виставці Ростовського артистичного товариства (1899) – на користь місцевої школи живопису, на четвертій виставці Миколаївського артистичного товариства (1899), на виставці “36” у Москві (1902), на всесвітній виставці в Парижі (1900, де Костанді і Едуардсу були присуджені медалі), на першій виставці Катеринославського художньо-артистичного товариства (1900), Бессарабського товариства красних мистецтв. Загалом Товариство провело двадцять дев’ять стаціонарних виставок і три пересувних.

Говорячи про виставкову діяльність Товариства не можна не згадати про її вплив на становлення одеської художньої критики. Кожна виставка ставала предметом жвавого обговорення в тодішніх засобах масової інформації. Газети часто друкували огляди та рецензії, їхній рівень зростав, бо за взірець газетярам правили статті відомих мистецтвознавців і самих художників, які не цуралися пера. Серед найпопулярніших рецензентів слід згадати М. Вучетича, І. Антоновича, П. Нілуса, професора О. Павловського, трохи згодом О. Федорова та К. Чуковського.

З 1914 року на заваді плідної діяльності і і всього Товариства стала Перша світова війна. Впродовж короткого часу Товариство опинилося на грані самоліквідації.

Виставкова діяльність Товариства південноросійських художників, очолюваного Костанді, за чверть століття свого існування ввела в обіг українського образотворчого мистецтва десятки імен і тисячі творів художників з різних міст нашої країни і Російської імперії. Їхній творчий спадок охоплює всі творчі напрямки зламу століть від пізнього романтизму, критичного реалізму до початків українського авангарду, який і сьогодні продовжує свою переможну ходу по музеях та виставкових залах світу. У вирі цих складних і бурхливих процесів стояла постать Киріака Костянтиновича Костанді – художника, сина грецького рибалки з Дофінівки.

Своєрідним меморіалом вшануванням пам’яті і, після його смерті в 1921 році, стало заснування одеситами Товариства художників, названого на його честь.

Нестеренко Лідія Олександрівна,

науковий співробітник Науково-дослідного

інституту українознавства

ОСВІТНІ ТА ВИХОВНІ ЗАСАДИ В ШКОЛІ БДЖІЛЬНИЦТВА

П. ПРОКОПОВИЧА (1826 – 1879)

З метою пропаганди та поширення бджільництва за сприяння Московського товариства сільського господарства була відкрита школа для підготовки бджолярів у с. Митчинках. В науковій літературі існують дві дати виникнення цього навчального закладу: 1826 і 1828 роки. Перша дата відповідає дозволу на відкриття, а друга – реальному відкриттю. Засновником та незмінним керівником закладу протягом 24 років став відставний поручик П. І. Прокопович.

Народився Петро Іванович 29 червня 1775 року в козацькій сім’ї. Здобув освіту в Київській академії. В 1794 році юнак вступив до військової школи, яку через два роки закінчив в чині корнета. Прослуживши лише два роки, у 1798 році за станом здоров’я Прокопович пішов у відставку. Поселився у своєму селі. Саме в цей час у нього з’явився інтерес до бджільництва. На гроші, зібрані під час військової служби, Прокопович купив три десятини землі, збудував хату, а згодом і створив власну пасіку. Випробовуючи вулики різних систем, він переконується в потребі вдосконалити житло для бджіл. На початку 1814 року з’явився вулик зовсім іншої конструкції, так званий “втулочний вулик”, яким було започатковане “раціональне пасічництво”. Як показала практика, втрати бджіл під час зимівлі у вуликах нової конструкції були значно меншими. Досвід П. І. Прокоповича з роками поширився як в Російській імперії, так і за її межами.

У 1830 році школа була переведена на хутір Пальчики, де було придбано відрубний кусок землі площею 80 десятин.

Знаходячись у віданні Міністерства державних маєтностей, цей заклад користувався правами навчальних ферм. Курс навчання в школі був трирічний, з платою за навчання та проживання за перші два роки по 43 руб. сріблом, а за третій рік, окрім цього, на ремонт одягу та взуття – по 5 руб. Батьки чи громада мали забезпечувати учнів 8 сорочками, 4 літніми і 1 зимовими штанами, зимовою і літньою куртками, 2 жилетами, паском, зимовою і літньою шапками, 3 парами чобіт, тулупом, армяком. Окрім цього учневі надавали набір столярних інструментів: сокиру, заступ, кухонний і садовий ножі, столярну пилку, рубанок, стамеску, шерхебель, велику і малу викрутку та ін. Вартість цих інструментів коштувала 12 руб. Батьки могли внести замість інструментів кошти. Таким чином, вартість навчання одного учня в 40-х роках ХІХ століття за рік становила до 50 руб., а трирічне навчання із своїм інструментом – 134 руб., а без інструментів – 146 руб. Для порівняння відмітимо, що корова в суміжних повітах Чернігівської та Полтавської губерній на початку 40-х років. ХІХ століття коштувала від 10 до 20 руб. сріблом. Як видно, не кожна сім’я, або навіть і громада могла виділити на навчання таку суму.

Учнівський колектив формувався переважно із селян вільних станів. Не всім верствам населення подобалась ідея навчання селянських дітей. Проте Прокопович говорив: “Мета моєї праці – розповсюдження справжньої науки про бджіл, кращого від дотеперішнього способу пасічникування, відкриття можливостей піднести сю багату галузь господарства в нашій батьківщині на найвищу ступінь досконалості і широчіні, закласти міцні підвалини цієї справи… . Для проведення сього всього в життя – конче потрібно дати освіту людям того стану, який зовсім несправедливо називають “підлим”: “подлими” треба вважати дармоїдів, а не людей, що становлять силу і багатство держав… . Ці самі “подлі” люди не гірш здатні до науки, ніж привілейовані класи, а може, навіть, і краще”.

Навчальний рік починався з першого січня. Навчання в школі П. Прокопович проводив українською мовою. Покарань для учнів П. Прокопович не використовував зовсім. Тому школа за короткий час здобула надзвичайний успіх.

Крім основного предмета – бджільництва, в школі викладалися: читання, письмо, елементи арифметики, квітникарство, садівництво, шовківництво, столярство та ін. В навчальному закладі вивчалась історія пасічництва. Велика увага приділялась вивченню досвіду бджільництва у єгиптян, греків, шведів, датчан, німців, французів. Учні отримували знання про бджіл та ознаки добробуту родин, про шкідників та боротьбу з ними, підгодівлю бджіл, віск, рій, штучні рої, вирізку меду, транспортування вуликів тощо.

Теоретичний матеріал закріплювався практично. Кожен учень отримував не менше 20 бджолосімей. Школярі самі доглядали за садом та пасікою: навчались робити вулики, роївні та інше пасічницьке приладдя. На наступний рік кращі учні самостійно керували пасіками, в яких нараховувалось до 100 бджолосімей. На пасіках проводились земляні, меліоративні роботи, висівалось до 200 десятин нектароносов. Таким чином, окрім засвоєння знань в учнів виховувались працьовитість, охайність та інші чесноти.

По закінченні курсу навчання випускникам видавали спеціальні посвідчення (свідоцтва) про успіхи в навчанні і поведінці та забезпечували насінням квітів та трав-медоносів.

Школа була відомою на всю імперію. У 1835 році було підготовлено 150, а в 1840 році – вже 400 фахівців. Кількість учнів у школі постійно змінювалась і не була стабільною. На 1859 рік в школі навчався 41 учень та працювало 20 чоловік різної прислуги. З 1850-х років школа щорічно випускала від 5 до 15 учнів. Як видно, для потреб Російської імперії така кількість випускників була недостатньою.

Після смерті П. Прокоповича (22 березня 1850 року) вся його велика пасіка разом із школою перейшли до його учня (за іншою версією – до сина) і палкого прихильника таланту вчителя, не менш відомого українського пасічника Степана Великдана. Він значно збільшив довірене йому майно. На хуторі було відкрито склад для продажу україномовних книг. У 1879 році після смерті Великдана школа припинила своє існування.

За півстоліття, що існувала школа, було підготовлено більше 1500 фахівців. Таким чином, плеяда професіональних пасічників, підготовлених в школі П. Прокоповичем та С. Великданом, впроваджувала в життя нові методи бджільництва як по всій імперії, так і за її межами.

Нелюбов Олексій Борисович,

здобувач Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

ЧИ ІСНУЄ ЄДИНЕ ПРАВОСЛАВ’Я

В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ?

11 лютого 1991 року було прийнято Цивільний статут Української Православної Церкви Священним синодом УПЦ та зареєстровано 5 серпня 1991 року Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР. Статут наголошує, що “Українська Православна Церква є самоврядним релігійним об’єднанням (релігійною організацією) громадян з метою спільного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної християнської віри, які перебувають у канонічній єдності...”.

28 червня 1991 року Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР (протокол ) було зареєстровано назву. Минуло майже два десятиліття як Україна стала незалежною державою, але і досі триває розкол і не має єдності в Українській Православній Церкві. Вчинив його Філарет (Денисенко), який роз’єднав українське суспільство. По різні боки стали політичні діячі, народні депутати різних рівнів й партії загалом. Розглянемо дві сторони: сьогодні канонічну Церкву очолює митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан); розкольницькі організації Київського Патріархату – Філарет (Денисенко), вони називають себе неканонічними.

Поставимо собі питання: що таке неканонічність УПЦ-КП? Для цього з’ясуємо, що таке канон для Православної Церкви. Це свого часу пояснив єпископ Никодим (Мілаш) 1911 року у Правилах Православної Церкви: “... в кожному суспільстві має зберігатися чіткий порядок і кожен повинен мати своє місце в цьому суспільстві. ... Устрій церкви базується на божественному праві, ... головне місце належить ієрархії. Між членами точно і чітко визначені відносини, і кожен, хто намагається порушити ці відносини, створює розлад у Церкві. Цю основну ідею ієрархічного устрою християнської Церкви висловлено з чіткою послідовністю в церковному законодавстві всіх століть і до сьогоднішнього дня”. У будь-якій державі, яким не був би її устрій, є основні закони, якими керується керівництво країни та які зобов’язаний виконувати кожний громадянин. Хто їх порушує, несе відповідальність згідно з законами суспільства, в якому живе. Таке становище існує і в Церкві та церковному житті. Порушників чекає відповідальність перед Богом та його видимим інститутом на землі. Порушення церковної дисципліни веде до появи розколів.