Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 29 )

Досягти успіху у вихованні справжнього громадянина-патріота допоможе ґрунтовне вивчення, творче осмислення та впровадження кращих надбань української педагогіки минулого та сучасних досягнень наукової думки.

Початок ХХ століття – це період, коли спостерігався один із найбільших сплесків самоусвідомлення нації, публіцистики, мистецтва й педагогічної думки. Упродовж 1906–1913 років пожвавлюється видавнича діяльність, усталюється український правопис, з’являються україномовні видання, в яких пропагуються ідеї національної школи. За роки існування Української держави (1917–1920) було сформовано національну шкільну політику, вималювалися перші контури національної системи освіти й виховання. Українські педагоги працювали над науково-методичним забезпеченням навчально-виховного процесу у школі: складали національні підручники, впроваджували у педагогічний процес українознавчі дисципліни, народознавство. Одним з них був учитель, педагог, учений-географ, методист Степан Львович Рудницький (1877–1937).

Провідного значення у системі шкільної освіти С. Рудницький надавав національному аспекту: адже разом зі знаннями про історію, природу, культуру в дітей розвивається любов до рідної землі; не може людина вважатися інтелігентною, якщо вона не знає рідного краю. Своє ставлення до цих та інших проблем освіти Степан Львович висловив у працях “Кілька гадок про географічні екскурсії в середній школі” (1905), “Початкова географія для народних шкіл” (1918), “Оборона краю і навчання географії” (1927), “Україна – наш рідний край” (1927).

Над вивченням творчої спадщини С. Л. Рудницького працювали О. С. Рубльов та О. І. Шаблій, які у своїх працях показали його як вченого-географа, фундатора географічної науки України. Педагогічна діяльність ученого представлена лише в дисертаційному дослідженні А. Розсохи “Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Л. Рудницького” (1996). Але праці вченого мають великий патріотичний потенціал, який, на жаль, досі не використано. Тому для нашого дослідження з формування патріотичних почуттів у школярів ми обрали працю С. Рудницького “Початкова географія для народних шкіл”. Завдання дослідження: ознайомити дітей з “Початковою географією для народних шкіл”, виявити їх обізнаність щодо української історії, мови, мистецтва до та після ознайомлення з працею. Розроблений нами експеримент був спрямований на формування у школярів патріотичних й громадянських якостей.

Як показало результати опитування, усі діти без винятку знають кольори державного прапору, а також їм подобається природа навколо. Серед свят, які найчастіше святкують у родині чи сім’ї, – Світле Христове Воскресіння (83%), Новий рік (78%), святкування дня народження (65%), Різдво Христове (61%), Івана Купала (48%). Під час свят співають українські народні у 57% родинах опитуваних дітей. Знають українські народні пісні 14 дітей (61%), не знають – 8 (35%), забули – 1 (4%).

Відповідь на запитання “Чи знаєш ти, що українці не завжди мали можливість вільно розмовляти і писати своєю рідною мовою” до заняття знало 93% дітей, після заняття – 100%.

Проведене дослідження дозволяє дійти наступних висновків. Після ознайомлення дітей з “Початковою географією для народних шкіл” Степана Рудницького в середньому рівень знань дітей збільшився: про національних героїв України – на 23%, про великих українських поетів та письменників – на 20%, про гетьманів України – на 27% (до заняття взагалі не знали жодного гетьмана 22% дітей). Також зрозуміли, що таке держава та які існують державні форми управління – відповідно на 36% та 58% дітей більше.

Отже, національне відродження України гостро ставить проблему розвитку патріотичних та громадських якостей кожної особистості, а праця С.  Рудницького “Початкова географія для народних шкіл”, яка має великий потенціал щодо формування патріотизму в учнів, сприяє роботі у цьому напряму.

Література

1. Степан  Рудницький. Початкова географія для народних шкіл. Київ – Львов – Відень: Т-во “Вернигора”, 1918.

2. Українська педагогіка в персоналіях: у 2 кн. – Кн. 2: навч. посіб. / За ред. ї. – К.: Либідь, 2005. – 552 с.

Касян Людмила Григорівна,

завідувач відділу “Філософії освіти та

освітніх технологій” Науково-дослідного

інституту українознавства МОН України

ПОСТАТЬ БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

В МОВНО-ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ХХ СТОЛІТТЯ

Борис Антоненко-Давидович – видатний письменник XX століття, за величчю таланту, який виявився у різних сферах культурного життя української нації, незвичайно широким діапазоном творчих інтересів і зацікавлень, стоїть поряд із титанами епохи Відродження: романіст і повістяр, публіцист і нарисовець, літературознавець і критик, мовознавець і перекладач, редактор і громадський діяч. Автор повістей “Тук-тук” (1926), “Смерть” (1928), “Справжній чоловік” (1929), “Семен Іванович Пальоха” (1959), “Слово матері” (1960), збірок репортажів “Землею українською” (1929), “Збруч” (1959), “В сім’ї вольній новій” (1960), оповідань для дітей “Золотий кораблик” (1960), “Крижані мережки” (1962), літературно-критичних нарисів та літературних силуетів “Про що і як” (1962), “В літературі і коло літератури” (1964), “Здалека і близька” (1969), роману “За ширмою” (1958).

За словами Г. Костюка, Б. Антоненко-Давидович – “письменник глибокого вгляду в суспільний процес і людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, глибокий психолог і гострий аналітик людських вчинків, усією своєю творчою духовністю письменник глибоко національний і саме тому – загальнолюдський”. Він належав до тих людей, для яких національна ідея, за власним зізнанням, “була понад усе, навіть понад власне життя”, і який віддав усі сили безкомпромісній боротьбі з тоталітарною системою, за щастя свого народу, його право на самостійність і незалежність.

Б. Антоненко-Давидович завжди гостро відчував свою безпосередню причетність до культурного континууму, вболівав за долю своєї батьківщини. Його праці, були спрямовані на формування свідомого патріотизму й активної позиції в питаннях національно-мовного буття, стали “своєрідним каталізатором національно-культурного відродження”.

У спогадах про митця Анна-Галя Горбач зазначає: “Властиво він був тим, хто підбадьорював літературну молодь шукати нових шляхів у літературі, це ж він ініціатор культурного відродження”. За словами Б. Тимошенка, Борис Дмитрович мав вроджену магію зачаровувати словом, вчинком, кожним своїм порухом. Він заповнював людей радістю і енергією дії. Один із шістдесятників, лідер руху опору В. Чорновіл згадував: “Ми всі пройшли через вітальню Бориса Дмитровича, для нас він був і залишається духовним батьком”.

Літературно-критичні праці письменника 60–70-х років сприяли усвідомленню естетичної суті літератури як мистецтва, відходу від реалістичного сприйняття літератури лише як суспільного явища, мали безперечний вплив на розвиток сучасного літературного процесу та наукової думки. Наріжним каменем літературно-критичних праць письменника був акцент на художніх якостях літературних творів, їхній естетичній вартості. Б. Антоненко-Давидович досліджував такі проблеми як функціонування художнього образу, осмислював роль і значення критики у літературному процесі. Вивчаючи творчість класиків української літератури Т. Шевченка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, С. Васильченка та своїх сучасників В. Сосюри, В. Еллана-Блакитного, Є. Плужника, Б. Тенети намагався звільнити їх творчість від стереотипів, нав’язаних соціологізаторською критикою. Доклав великі зусилля для введення в літературний обіг замовчуваних імен репресованих письменників Є. Плужника та Б. Тенети.

Активно і послідовно на різних рівнях виступав Б. Антоненко-Давидович проти звуження сфери вжитку української мови, особливо в галузі освіти. Неприпустимою вважав письменник позицію Міністерства освіти УРСР щодо необов’язкового (за вибором учнів та батьків) вивчення української мови. Виховання любові й шани дітей до рідної мови, на його думку, є органічною частиною патріотичного й інтернаціонального виховання. Б. Антоненко-Давидович неодноразово підкреслював, що захисту потребує не лише навколишнє середовище, але й середовище духовне. Від рівня духовності людини залежить її майбутнє, доля наступних поколінь. Духовність і рідна мова для письменника – явища взаємозалежні, невід’ємні одне від одного, тому питання щодо ролі мови в житті народу і суспільства, розширення функцій, популяризація української мови завжди були для нього першочерговими.

У численних виступах у пресі Б. Антоненко-Давидович висвітлював питання стану української мови у різних регіонах України, висував вимоги щодо надання українській мові статусу державної.

Важливим аспектом проблеми розвитку і збереження української мови у творчій та громадській діяльності Б. Антоненка-Давидовича є питання культури мови художніх творів, мовний рівень газетних публікацій, передач українського радіо, зв’язок мовної майстерності письменника з багатством народної мови. Він зазначав: “Я вважаю літературну роботу й працю над мовою за почесне служіння своєму народові, де завжди треба прагнути бездоганності”. Цього переконання митець неухильно дотримувався протягом усього свого подвижницького життя. Його мовознавчі розвідки, статті, рецензії, замітки відзначаються високою мовною культурою і вправністю. Вони становлять помітний внесок у розвиток наукового та публіцистичного стилів української мови, залишаються актуальними і в наш час.

Кірсанова Олена Вікторівна,

викладач образотворчого мистецтва з методикою навчання

Педагогічного коледжу Львівського національного

університету ім. І. Франка

ТВОРЧЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ М. Г. СТЕЛЬМАХОВИЧА У ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ

СУЧАСНОЇ ШКОЛИ

Серед пріоритетів державної політики в розвитку освіти XXI століття Національна доктрина визначає формування національних цінностей: “Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури”.

Ідеї української народної педагогіки розкрив у своїх працях академік М. Г. Стельмахович. Він визначив і обґрунтував цілі, завдання, принципи, форми і методи народної педагогіки, її виховні ідеали та невичерпні можливості. “Немає мудріших ніж народ учителів. У нього кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це людина”, – писав М. Т. Рильський.

Вивчення та аналіз наукової спадщини М. Г. Стельмаховича виявляє широке поле діяльності для сучасного педагога, стає джерелом творчості і натхнення при розкритті питань національного виховання дітей та підлітків.

Над питанням щодо національного виховання працювали в різні часи такі знані педагоги як В. О. Сухомлинський, К. Д. Ушинський, Г. Х. Ващенко та ін. Видатному вченому М. Г. Стельмаховичу належить близько 300 праць. Всі вони глибоко наукові, аналітичні, тісно пов’язані з практикою національного виховання дітей і дорослого населення. Його творчість вивчали такі науковці як , , Т. Логвиненко, Ю. Руденко, Д. Федоренко тощо. Проте його доробок заслуговує на більш ґрунтовні наукові дослідження.

Творча педагогічна спадщина академіка М. Г. Стельмаховича багатогранна. Він належав до тієї когорти видатних учених, які з перших днів проголошення незалежності України утверджували чіткі орієнтири відродження і розвитку національної системи освіти і виховання, наукової і народної педагогіки.

Важливим джерелом натхнення і творчості М. Г. Стельмаховича є українська народна педагогіка. Неможливе виховання високої духовності, глибокої моральності та розвинутого інтелекту у підростаючого покоління, якщо воно з раннього віку і впродовж усіх років навчання не буде ґрунтовно засвоювати фундаментальні доленосні цінності, сконцентровані у скарбах народної педагогіки. Мирослав Гнатович наголошує: “Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини”.

Дуже важливим є науковий фактор, що праці Стельмаховича спрямовані на зміцнення сім'ї, родини, на підвищення статусу їх у громадському, державному, загальнонаціональному житті. У своїй праці “Українська народна педагогіка”, що не має аналогів в українській педагогічній літературі, М. Г. Стельмахович писав: “Сім’я – це життєдайний осередок, що приводить на світ Божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожний батько і мати мають реальну можливість повторити та продовжити себе в своїх потомках. Кожна людина є смертною. Але сім’я, рід, родина, народ безсмертні”.

На жаль українська сім’я перебуває сьогодні в кризовому стані. Молоді люди, зневажаючи багатовікові традиції, укладають так звані “громадянські шлюби”, в той же час зростає кількість розлучень (майже кожна третя пара розлучається), поширюється моральна розпуста, розтління молодих душ і сердець. Як наслідок збільшення кількості сиріт і напівсиріт, поширення дитячої безпритульності і злочинності, послаблення материнських і батьківських почуттів, відповідальності, обов’язків. “Зневірена, зневажена сім’я – загублене покоління, втрачене майбутнє”, – писав [3].

Мирослав Гнатович турбувався про те, щоб українська сім’я була міцною, щоб менше було розлучень, дитячих трагедій. На його думку слід пропагувати народні погляди на сім’ю, на кохання.

Ось чому дуже важливо всебічно готувати юнаків та дівчат до створення сім’ї і виконання виховних функцій, до високої місії батька і матері.

Успіх виховного впливу української сім’ї на формування свідомого українця вирішальною мірою визначається рівнем загальної та педагогічної культури батьків. Сумніву не підлягає, що українська сім’я, школа й українська національна система родинно-шкільного виховання цілком спроможні мати адекватний їм український національний педагогічний всеобуч батьків.

Організаторам та керівникам культурно-освітньої роботам серед юнаків та батьків слід керуватися кращими здобутками педагогів, мовознавців, етнографів. Зокрема, вивчаючи праці М. Г. Стельмаховича і враховуючи вік та попередню підготовку учнів, можна розробляти і впроваджувати такі форми роботи:

– вечори запитань і відповідей;

– “Андріївські вечорниці”, “Різдвяний вертеп”, “Великодні гаївки” – сюжетно-обрядові свята;

– збирання матеріалу та оформлення генеологічного (або родового) дерева;

– педагогічні лекторії та питання;

– дискусії;

– семінари;

– організація виставок робіт з творів народного мистецтва;

– перегляд кінофільмів, спектаклів на теми національного, родинного виховання тощо.

“Таким чином, – писав М. Г. Стельмахович, – підготовка молоді до шлюбного життя виступає, з одного боку, як частина загального формування особистості, а з іншого, містить також спеціальні виховні дії щодо озброєння підростаючих поколінь знаннями й уміннями з народної педагогіки”.

Стельмаховича став помітним набутком у розвитку української педагогічної думки. Його ідеї, положення, висновки взяті на озброєння викладачами вузів, науковцями для навчання і виховання учнів, студентів. Він створив потужну науково-педагогічну школу, визначив основні напрямки розвитку народної педагогіки, родинного виховання. Ряд аспектів потребують подальших наукових досліджень, зокрема впровадження ідей “Української народної педагогіки” М. Стельмаховича в навчально-виховний процес сучасної школи.

Література

1. Завгородня їнська педагогіка у персоналіях. – К., 2005. – С. 525-531.

2. Луцик Д., Логвиненко Г. Літопис педагогічної думки в Україні. – Дрогобич, 1999. – С. 140-150.

3. Стельмахович їнська народна педагогіка. – К; 1997. – 230 с.

Коляда Наталія Миколаївна,

кандидат педагогічних наук, доцент,

доцент кафедри соціальної педагогіки

та історії педагогіки Уманського державного

педагогічного університету ім. П. Тичини

І. СОКОЛЯНСЬКИЙ (1889–1960) – ТЕОРЕТИК

ДИТЯЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ (20-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ)

Вітчизняний дитячий рух має історичний досвід існування, він не є абсолютно новим явищем українського соціуму, його сучасний розвиток опирається на знання історичних уроків минулого. У цьому контексті набуває актуальності вивчення та об’єктивна оцінка теоретико-методичних надбань творчої спадщини Івана Панасовича Соколянського – відомого теоретика дитячого руху 20-х років ХХ століття.

І. Соколянський – один із тих, хто “... формував ідеологію раннього періоду радянської педагогічної науки” [5, 297]. Свідченням цього є його творчий доробок та науково-педагогічна діяльність, одним із важливих напрямів якої є обґрунтування дитячого руху: в теоретичному плані – через концепцію науки про поведінку, а в ідейному та ідеологічному – як розвиток ідей про необхідність формування класової зумовленості цієї ж поведінки [5, 299].

Теоретико-методичні міркування І. Соколянського з приводу організації дитячого руху висвітлено на сторінках журналів “Радянська освіта” (“Школа та дитрух на Україні” (1925), “Дитрух – школа – учитель” (1925), “Ув’язка соцвиху з дитячим рухом” (1925), “Про методику праці в комдитгрупах й установах соцвиху” (1925), “Дитячий рух – соціальне виховання” (1925), “Деякі питання радянської педагогіки” (1928)); “Дитячий рух” (“До питання про методику праці в комдитгрупах і установах соціального виховання” (1925), “Основні принципи системи роботи піонерської організації” (1929); “Шлях освіти” (Соціальні й біологічні моменти в дитячому русі” (1924)) та ін.

Основна ідея І. Соколянського як теоретика стосувалася так званої “ув’язки” соціального виховання (“соцвиху”) та дитячого руху (“дитруху”): “...не дитячий рух організовується на засадах соцвиху, а, навпаки, соціальне виховання будується на засадах дитруху. Дитячий рух є основне, на чому ми тільки й можемо розв’язати проблему соціального виховання. Дитячий рух є те джерело, з якого тільки й може постати нова, наукова (марксівська) педагогіка... Командні висоти в дитрухові, а не в соцвихові” [3, 23–24]. На його думку, з метою уникнення так званої “загрози захвату” дитячого руху педагогом, а не комсомолом, школі необхідно повністю “...ув’язати свою працю з працею робітників дитячого руху” [4, 18].

Особливої уваги у справі організації “увязки” соціального виховання з дитячим рухом І. Соколянський надавав питанням методики, оскільки у робітників дитячого руху є чимало так званих “неясностей” та “хиб”, які можна виправити “поглибленням” їх методичної підготовки [4, 18].

Педагог був переконаний, що не можна розглядати поодиноко, ізольовано один від одного такі “органічно зв’язані між собою” проблеми, як соціальне виховання, наукова педагогіка, наукова методика педагогічної праці та комуністичний дитячий рух. Тільки спільним зусиллями педагогів-“соцвиховників” та комсомольців (як безпосередніх керівників комуністичного дитячого руху) можна виробити методику праці в комуністичних дитячих групах – основу методики соціального виховання [3, 25].

І. Соколянський виділив три основні взаємопов’язані чинники (так звані “моменти”) комуністичного дитячого руху як організованого педагогічного процесу: керівник, матеріал (оточення), дитинство. Відповідно – визначив основні вимоги щодо кожного з них. Для забезпечення рівноваги в організації педагогічного процесу І. Соколянський закликав педагогів до обов’язкової участі в дитячому рухові, але “... не до керування, а до участі, прямої безпосередньої участі” [2, 21].

Своєрідним підсумком до теоретико-методичного доробку І. Соколянського як теоретика дитячого руху є його визначення даної категорії: “Дитячий-же рух взагалі є дитяча активність, що виявляє собою реакції дитинства на всякі події, що виникають на суспільному тлі [оточенні. – Н. К.]... Словом, оточення цілком відбивається на дитячій масі і наповнює зміст її поведінки, утворює в масі ті форми й угруповання, що неминуче виникають внаслідок певних процесів серед суспільства взагалі. Так, ми знаємо різні дитячі угруповання: національні, релігійні, партійні (укапістські), які й свідчать про те, що дитячий рух це не щось штучно витворене, але неминуче явище в складних суспільних процесах” [2, 15–16].

Педагогічна та наукова діяльність І. Соколянського не лише не отримала об’єктивної оцінки сучасників, але й постійно піддавалася критиці. Свідченням цьому є два арешти – у1933 та 1937 роках.

Однак напрацювання педагога як дефектолога широко застосовувались у спеціальній педагогіці, постійно вдосконалювалися та набули світового значення. У 1947 році Соколянський здобув науковий ступінь кандидата педагогічних наук, у 1957 році його реабілітували, а 20 років по смерті (1980 рік) йому було присуджено Державну премію СРСР з науки і техніки [1, 111–123; 5, 300–301].

Іван Панасович Соколянський – педагог, педолог, професор-дефектолог, організатор освіти і науки в Україні та Росії..., людина різнобічних знань і високоосвічений фахівець – залишив помітний слід в історії вітчизняної педагогіки. Тому його творчий доробок, зокрема, як відомого теоретика дитячого руху 20-х років ХХ століття, потребує всебічного вивчення та об'єктивного висвітлення.

Література

1. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1920–1941) /В. І. Марочко, Г. Хілліг. – К.: Наук. світ, 2003. – 302 с.

2. Соколянський І. Дитрух – школа – учитель // Радянська освіта. – 1925. – №5. – С. 15–21.

3. Соколянський І. Про методику праці в комдитгрупах й установах соцвиху // Радянська освіта. – 1925. – №12. – С. 23–35.

4. Соколянський І. Ув’язка соцвиху з дитячим рухом // Радянська освіта. – 1925. – №2. – С. 13–19.

5. Українська педагогіка в персоналіях: навч. посіб. [у 2 кн.]: Кн. 2. ХХ століття / За ред. ї. – К.: Либідь, 2005. – 551 с.

Конончук Тетяна Іванівна,

завідувач кафедри української філології та культурології,

кандидат філологічних наук, професор,

член Національної спілки письменників України

БОГДАН ПЕВНИЙ ЯК МИСТЕЦТВОЗНАВЕЦЬ І ПРОПАГАНДИСТ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В СВІТІ

Богдан Певний (1931–2002) – одне з яскравих мистецьких імен на небосхилі української культури, що розквітло в еміграції. Живописець, графік, дослідник мистецтва і його активний пропагандист в часописах, газетах, на радіо. Особа митця виявляє характерні особливості мистецького досвіду, що притаманний епосі, яку він представляє, з її експериментами, пошуком, залученням багатого стильового досвіду, що його напрацьовано упродовж століть. Для українського читача відкриттям стала книга Б. Певного “Майстри нашого мистецтва” [1], з якої він постає як цікавий і глибокий мистецтвознавець, з логічними, виваженими оцінками, аргументованим аналізом, переконливими висновками. В його статтях представлені такі неповторні творчі особистості, як Михайло Бойчук, Олександр Архипенко, Яків Гніздовський, Михайло Черешньовський, Давид Бурлюк, Святослав Гординський, Юхим Михайлов, Алла Горська, Галина Мазепа, Михайло Мороз, Мирон Левицький, Петро Андрусів, Аркадія Оленська-Петришин та ін., що самобутньо виявили себе у живописі, графіці, скульптурі. Книга містить роздуми про культурну спадщину українців, “про доконечну потребу її збереження, про мистецьке життя українців поза межами батьківщини” [1, 6]. Праці, що склали книгу, друкувалися в різних еміграційних газетах, журналах, вони засвідчують високий мистецтвознавчий рівень і відповідальність автора за слово. І. Дзюба справедливо наголошує, що Б. Певний “робить це з такою послідовністю, системністю й так кваліфіковано, що вони (праці. – Т. К.) не загубилися, не забулися, не втратили своєї пізнавальної та оцінювальної ваги. А зібрані тепер водно, дають широку панораму мистецького життя української діяспори і не тільки: картину найвизначніших явищ українського мистецтва взагалі, притому в контексті світових процесів…” [2, 13]. Кожна стаття – це портрет того чи іншого митця, аналіз його творчого доробку, обов’язково біографічний фактаж, що дозволяє скласти цілісне уявлення про зображувану постать. Наприклад, 1990 року було написано статтю про художника Якова Гніздовського після однієї з персональних виставок, що відбулася вже після його смерті. Насамперед подається оцінка творчості: “Сліди Якова Гніздовського, мистця, який після війни чи не єдиний з українців у Південній Америці зумів здобути міжнародне признання, цупкішають із кожною черговою виставкою його творів” [1, 73]. А далі розкривається творчий шлях до міжнародного визнання. Б. Певний ретельно простежує витоки майстерності, еволюцію творчості, тематичний спектр доробку, види мистецтва, в яких працював митець, а це малярство, графіка, дереворити, наводить паралелі з іншими митцями, як-от, наприклад, стосовно книжкової графіки Я. Гніздовського та Георгія Нарбута. У статтях виразно постає особа автора. Для нього важливе значення мають найменші деталі, що розкривають митця не лише як творчу особистість, а й як людину. Через такі деталі стає зрозуміло, що сам дослідник спонукав до щирих стосунків, через які глибше розкривалися митці, і це збагатило дослідницьку палітру. Б. Певний цікавий спостереженнями, що мають загальне значення, виявляють типове у сприйнятті прекрасного, як-от: “Мистецтво має багато облич і те, що бачимо і переживаємо, великою мірою залежне від нас самих і від нашої готовності сприймати” [1, 74].