Правовий статус дочірніх підприємств (стр. 17 )

При цьому вона виходить з того, що суттєвими складовими організаційно-правової форми господарювання є сукупність властивостей, що забезпечують функціонування системи усередині, а також її прояв зовні, а саме такі “системотворчі категорії інтересів, функцій і правових засобів, де функції і правові засоби взаємодіють між собою через організаційно-правову форму як механізм, що пов’язує їх і визначає функціонування юридичної особи, як суб’єкта права в цивільному та господарському обороті” [66, с.133]

Отже бачимо різницю між організаційно-правовою формою, яка визначається у законодавстві, і правовим статусом, який визначається у законодавстві і установчих документах.

визначає таку організаційно-правову форму як потенційну, вважає, що вона може бути допрацьована в статуті і називає таку допрацьовану форму правовим інститутом. Зміст організаційно-правової форми вона розкриває як сукупність прав та обов’язків суб’єкта господарювання, називаючи їх формальними [30, с.238-242].

У цьому випадку виникає питання про співвідношення понять організаційно-правової форми і правового статусу. Правовий статус є більш широким поняттям, оскільки включає в себе не тільки права та обов’язки, установлені нормами права (об’єктивні права та обов’язки), а й права та обов’язки, не заборонені законодавством та статутом.

Отже, організаційно-правова форма є складовою частиною правового статусу.

Оскільки першочергове значення для визначення організаційно-правової форми дочірнього підприємства мають положення про неї, закріплені у законодавстві, то в даній роботі також буде йтися, насамперед, про вдосконалення законодавства, яке має залишити необхідний простір для врегулювання правового статусу в статуті та необхідний простір незабороненої поведінки, яка б гарантувала свободу підприємницької діяльності.

Тлумачення дочірнього підприємства як окремої організаційно-правової форми підприємства дозволяє врегулювати конфлікт понять «дочірнє підприємство» та «приватне підприємство», який, на думку окремих авторів, має місце у ГК України.

Так, зазначає, що у зв’язку з прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» з 30 квітня 2011 року втратила чинність стаття 9 Закону України «Про господарські товариства» у частині, що стосується акціонерних товариств. Тобто, з 30 квітня 2011 року товариства з обмеженою (додатковою) відповідальністю, повні та командитні товариства можуть створювати унітарні дочірні підприємства в таких організаційно-правових формах як «дочірнє підприємство» і «приватне підприємство», у той час як усі інші види юридичних осіб – лише як «приватне підприємство». Є вельми сумнівним, щоб описаний стан речей міг бути поясненим потребами обороту чи доцільністю. Наразі існування одночасно організаційно-правових форм дочірнього підприємства і приватного підприємства (у разі його заснування однією юридичною особою) вбачається недоліком законодавства, який потребує усунення [168].

Натомість слід зважувати на те, що організаційно-правова форма приватного і дочірнього підприємства співвідносяться як проста і складна організаційно-правова форма. Організаційно-правова форма дочірнього підприємства здатна сполучати у собі інші організаційно-правові форми. Це означає, що до дочірнього підприємства застосовуються, як норми, передбачені законодавством безпосередньо для дочірніх підприємств, так і норми, встановлені щодо організаційно-правової форми інших видів підприємств, які використані при визначенні статусу дочірнього підприємства.

Таким чином, може бути сформульоване важливе теоретичне і прикладне положення, яке стосується взаємодії різних організаційно-правових форм у рамках організаційно-правової форми дочірнього підприємства, яким доцільно доповнити пропоновану главу ГК України:

«Організаційно-правова форма дочірнього підприємства є складною формою, яка включає в себе в якості однієї із складових іншу організаційно-правову форму (приватного підприємства, одного з видів господарського товариства, одного з видів підприємств колективної власності тощо)».

Отже, за організаційно-правовою формою дочірні підприємства поділяються на акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, приватні підприємства, один із різновидів підприємства колективної власності тощо, тобто на підприємств будь-яких базових організаційно-правових форм, передбачених законодавством.

ЦК України передбачає можливість існування залежних підприємств тільки як акціонерних товариств, товариств з обмеженою та товариств з додатковою відповідальністю (ст.118). Натомість заборона встановлення контролю над будь-якими іншими видами підприємств вбачається недоцільною, такою, що порушує гарантовану Конституцією України (ст.42) свободу підприємницької діяльності. Для порівняння, Французький комерційний кодекс (стаття L 233-1 та ін.) говорить про відносини контролю-підпорядкування між всіма видами товариств [63. с.291].

Досліджуючи економічну сутність холдингових відносин, економісти велику увагу приділяють так званому синергетичного ефекту, який, з їхньої точки зору, притаманний холдингам і є їх відмінною рисою. Так, з точки зору ї, синергетичний ефект (або ефект кооперації) виражається в додаткових виробничих можливостях у порівнянні з дрібними підприємствами. Синергія означає стратегічні переваги, які виникають при поєднанні двох або більше підприємств. При цьому підвищується ефективність і знижуються виробничі витрати. Таким чином, для досягнення цілей, які не можуть бути досягнуті окремими підприємствами, у багатьох сферах господарської діяльності вдаються до кооперації або до інтеграції» [5, c.23]. Холдинг розглядається як «організаційно-економічний механізм узгодження інтересів його учасників, створює їм можливість більш ефективного господарювання» [45, c17].

Завданням законодавця є відслідковування відносин залежності, які фактично складаються між підприємствами, та їх перевірка на предмет дотримання антимонопольного законодавства, а також врегулювання з точки зору захисту інтересів залежних підприємств.

Для заборони процесів кооперації і інтеграції з підприємствами інших організаційно-правових форм, ніж акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю, немає економічних і правових підстав.

Тому пропонується зі статті 118 ЦК України пропонується виключити слова «товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство», передбачивши одночасно у пропонованій главі ГК України, що дочірнє підприємство може використовувати будь-яку базову організаційно-правову форму підприємства, передбачену законодавством.

У зарубіжній літературі, виходячи з функціональних характеристик холдингу, розрізняють два основні види холдингу: фінансовий холдинг і управляючий холдинг. Головна функція фінансового холдингу - здійснення винятково фінансування і управління капіталовкладеннями без впливу на підприємницьку діяльність підприємств. Як відзначає Т. Келлер, «фінансовий холдинг. заснований на пайовій участі з переважанням таких функцій, як фінансування (інвестування) і, за відомих умов, контроль. При цьому, як правило, не передбачається виконання яких-небудь функцій оперативного управління». Частки капітальних вкладень не мають якого-небудь встановленого кількісного обмеження: участь від декількох до 100 відсотків часток в капіталі з правом голосу і без права голосу. Головна ж функція управляючого холдингу, на думку автора, - здійснення єдиного економічного керівництва по відношенню до підприємств - учасників холдингу. У даному випадку функція управління (менеджменту) може здійснюватися, якщо дозволяє об'єм вкладеного капіталу (грошового капіталу або коштовних паперів). При цьому німецький економіст підкреслює, що основоположними функціями холдингу є саме фінансування підприємств-учасників і управління пайовою участю, що знаходиться залежно від цього. На відміну від основоположних функцій холдингу, функція управління передбачає «здійснення волі керівництва холдингу через пред'явлення вимог» до підприємств - учасників холдингу. При цьому масштаби управління залежать від цілей, стратегії, структури холдингу. Холдинг, на думку Т. Келлера, може виступати як управляючий холдинг відносно однієї частини підприємств і одночасно займати позицію фінансового холдингу по відношенню до іншої частини учасників [56, c.32,34,36-37 і далі].

У вітчизняній літературі ці два види холдингів називають чисті (фінансові) і змішані (виробничі), що уявляється більш влучним. Якщо так звані «чисті» холдинги створюються з метою володіння контрольними пакетами дочірніх підприємств, то «змішані» холдинги можуть здійснювати контроль над дочірніми підприємствами в будь-який спосіб, передбачений законодавством. Головною метою створення чистих холдингів є здійснення інвестиційної діяльності, а виробничих холдингів – контроль і управління над господарською діяльністю дочірніх підприємств [80, с.115].

Четверта директива Ради Європейського Союзу оперує поняттям «фінансова холдингова компанія» в розумінні товариства, єдиною метою діяльності якого є придбання корпоративних прав у інших суб’єктів господарювання, управління такими корпоративними правами та перетворення їх у прибуток, не залучаючись прямо або опосередковано до управління такими суб’єктами господарювання, якщо зазначене вище не загрожує порушенню їх прав як акціонерів [190, ч. 3 ст. 5].

В Україні є численні приклади існування виробничих холдингів, наприклад, ВАТ «Авдєєвський коксохімічний завод), яке є «онуком» фінансового холдингу ЗАТ «СКМ», придбало контрольні пакети акцій інших ВАТ («Шахта «Комсомолець Донбасу», «Дружковський машинобудівний завод», «Павлоградвугілля», «Краснодонвугілля») [167, с. 37].

Тому за видом холдингових відносин холдингу може бути виокремлене дочірнє підприємство у системі фінансового холдингу і управлінського холдингу.

Цю класифікацію слід враховувати при розробці особливостей управління дочірнім підприємством. Слід забезпечити диференційований підхід до врегулювання правового статусу таких видів дочірніх підприємств.

Окремі автори поділяють дочірні підприємства на види також за належністю капіталу вітчизняним чи іноземним інвесторам (підконтрольні українським або іноземним організаціям).