Правовий статус дочірніх підприємств (стр. 21 )

З урахуванням цього досвіду доцільно закріпити у ГК України, що органи дочірнього підприємства не можуть виконувати вказівки контролюючого підприємства, які протирічать інтересам дочірнього, за винятком випадків, коли контролююче підприємство гарантує відшкодування збитків.

Становить інтерес німецький досвід врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з адресуванням дочірнім підприємствам обов’язкових вказівок. Зокрема, це стосується важливого питання їх документального обліку.

Інформація про відносини з пов'язаними підприємствами включається у звіт. У звіті перераховуються угоди, які товариство уклало у попередньому фінансовому році з панівним або пов'язаним підприємством або вчинило за його ініціативою або в його інтересах; у звіті також зазначаються інші заходи, які товариство здійснило або від здійснення яких утрималося з ініціативи або в інтересах зазначеного підприємства в попередньому фінансовому році. По операціях зазначається виконання і зустрічне виконання, по заходах - підстави їх здійснення, а також вигоди і шкоди від них для товариства. При компенсації збитків докладно вказується, яким чином фактично проведена компенсація протягом фінансового року або право вимоги яких вигод надано товариству.

Правління зазначає у звіті, чи отримано товариством по кожній угоді зустрічне виконання відповідно з обставинами, відомими на момент здійснення угоди або здійснення (нездійснення) певних заходів, і чи не зазнало товариство збитків у результаті здійснення (нездійснення) зазначених заходів. Якщо товариство зазнало збитків, то правління, крім того, зобов'язане пояснити, чи були вони компенсовані. Дане роз'яснення також включається в звіт про стан справ (§312).

Якщо річний звіт товариства перевіряє аудитор звітності, то одночасно з річним звітом і звітом про стан справ йому представляється також звіт про відносини з пов'язаними підприємствами (§313).

З урахуванням цього досвіду пропонується закріпити у ГК України наступні норми:

«Інформація про угодах, укладених на виконання вказівок контролюючого підприємства, включається у звіт, який складається щорічно. По операціях зазначається виконання і зустрічне виконання, а також вигоди і шкода від них для дочірнього підприємства, а також компенсація шкоди, якщо вона була здійснена. Звіт підлягає перевірці аудитором.»

Заслуговує на увагу зарубіжний досвід участі трудових колективів дочірніх підприємств в управлінні холдингом, зокрема через обрання своїх представників в наглядову раду контролюючого підприємства. Наприклад, згідно зі ст. 49 (3) Закону про компанії № 000, прийнятого 20 червня 1996 р. Міністерством у справах підприємництва і промисловості Данії [32] працівники материнської компанії та її дочірніх підприємств, зареєстрованих у Данії, мають право обирати зі складу працівників і з дотриманням вимог законодавства певну кількість членів ради директорів материнської компанії разом з їх заступниками (групове представництво), якщо зазначені дочірні підприємства є відкритими та закритими компаніями, в яких материнська компанія володіє більшістю права голосу.

Враховуючи досвід участі трудових колективів в управлінні підприємствами радянського періоду [94; 90], досвід врахування прав трудових колективів в законодавстві після переходу на ринкові умови господарювання спочатку у Законі України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 г. (ст.15) [149], а потім в ГК України (ст.65), вищезазначений зарубіжний досвід, а також обґрунтування науковців щодо доцільності використання в Україні синдикалістської концепції управління (зокрема, це доводилося щодо державних підприємств та великих акціонерних товариств [30], але є доцільним також щодо об’єднань підприємств холдингового типу), пропонується закріпити у ГК України наступну норму.

«Трудовий колектив дочірнього підприємства має право обирати зі свого складу одного або більше представників, що включаються до складу наглядової ради контролюючого підприємства з правом вирішального голосу».

З урахуванням всього вищевикладеного у ГК України пропонується закріпити наступні норми щодо порядку управління дочірнім підприємством.

«1. Контролююче підприємство має право давати обов’язкові до виконання вказівки, а дочірнє підприємство зобов’язане їх виконувати, окрім випадку, що стосується автономного підприємства. Автономне дочірнє підприємство має право не виконувати вказівки контролюючого підприємства, окрім випадків, коли між ними укладено договір про підпорядкування.

2. Органи дочірнього підприємства не можуть виконувати вказівки контролюючого підприємства, які протирічать інтересам дочірнього, за винятком випадків, коли контролююче підприємство гарантує відшкодування збитків.

3. Інформація про угоди, укладених на виконання вказівок контролюючого підприємства, включається у звіт, який складається щорічно. По операціях зазначається виконання і зустрічне виконання, а також вигоди і шкода від них для дочірнього підприємства, а також компенсація шкоди, якщо вона була здійснена. Звіт підлягає перевірці аудитором.

4. Трудовий колектив дочірнього підприємства має право обирати зі свого складу одного або більше представників, що включаються до складу наглядової ради контролюючого підприємства з правом вирішального голосу.»

3.2. Правовий режим майна дочірніх підприємств

Питання правового режиму майна дочірнього підприємства є мало розробленим у законодавстві. Перші норми щодо правового режиму майна дочірніх підприємств були закладені в Основах цивільного законодавства СРСР [101], які не діяли на території України, але справили вплив на подальше формування українського права. У ч. 3 п. 2 ст. 11 Основ серед юридичних осіб, на майно яких їх засновники зберігають право власності або будь-яке інше речове право, називались дочірні (залежні) підприємства. Також п. 2 ст.22 Основ визнавав дочірнім підприємство, як «створену юридичну особу іншого підприємства шляхом передачі йому частини свого майна в повне господарське відання. Засновник має затверджувати статут дочірнього підприємства, призначає його керівників та здійснює інші права власника, передбачені законодавчими актами про підприємства». Дана стаття була досить чітко прописана, і, на відміну від Закону України «Про господарські товариства» 1991 р., закріплювала конкретні права засновника та дочірнього підприємства. Власником дочірнього підприємства визнавався засновник, а цілісний майновий комплекс дочірнього підприємства перебував у останнього, як правило, на праві повного господарського відання.

У 1994р. певні норми щодо правового режиму майна дочірніх підприємств передбачив Типовий статут відкритого акціонерного товариства, затверджений спільним наказом Фонду державного майна України і Міністерства економіки України [144], згідно з яким дочірнє підприємство наділяється основними засобами та обіговими коштами, що належать товариству. Іншими словами, дочірнє підприємство володіє цим майном на праві господарського відання. Із цього приводу в літературі висловлювалася думка, що така ситуація позбавляє дочірнє підприємство однієї з ознак юридичної особи – відокремленого майна. З такою думкою не можна погодитися, оскільки п.1 ст.133 ГК визнає право господарського відання основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, і це не позбавляє їх складової статусу юридичної особи, так само, як і, наприклад, державні підприємства.

Дослідники зауважують, що сьогодні ніщо не заважає контролюючому підприємству передати майно й у власність дочірньому, і тоді основною ознакою дочірнього підприємства як самостійної організаційно-правової форми юридичної особи залишається специфічна залежність останнього від контролюючого підприємства.

З цього приводу Ж. Чевичалова вважає, що на сучасному етапі законодавство не містить прямих вказівок стосовно передачі майна дочірньому підприємству у власність, і що така передача суперечить самій правовій природі останнього, оскільки ослабляє його контрольованість. У разі надання дочірньому підприємству майна на праві власності можуть мати місце, наприклад, несанкціоновані правочини (відчуження та ін.), що у випадку створення саме дочірньої структури не є доречним. Ненадання дочірньому підприємству майна у власність є засобом обмеження його правоздатності, подібним за своєю природою до обмеження державних підприємств. Останні є державними за формою власності, однак за ступенем залежності від свого засновника їх можна назвати дочірніми. Державні підприємства отримують майно в оперативне управління (казенні підприємства) та господарське відання, але не у власність, чим і обумовлений особливий порядок перерозподілу основних і обігових коштів між окремими державними підприємствами. З цього зроблено висновок, що майно дочірнього підприємства не може бути передане у власність [113, с.22-24; 80, с.29; 188, с.61, 111].

Натомість, уявляється, що для відповіді на питання про можливий правовий режим майна дочірнього підприємства слід керуватися не тим, що законодавство не містить прямих вказівок стосовно передачі майна дочірньому підприємству у власність, а тим, що законодавство не містить такої заборони відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено». Конституційність такого принципу показана, наприклад, у монографії ї «Господарська правосуб’єктність державних підприємств» [30, с.167-168]. Тому існування дочірніх підприємств на основі права власності на передане їм засновником майно слід визнати правомірним.

Загалом відповідь на питання про правовий режим майна дочірніх підприємств залежить від відповіді на питання, в яких організаційно-правових формах вони можуть створюватися.

У розділі 2 було показано, що базовою може бути будь-яка організаційно-правова форма підприємства, передбачена законодавством.

Таким чином, у дочірньому підприємстві використовується правовий режим майна, передбачений у законодавстві залежно від обраної базової організаційно-правової форми. Так, у господарських товариствах це право власності, у державних унітарних підприємств – право господарського відання або право оперативного управління. Аналогічне похідне речове право може використовуватись у приватних унітарних підприємствах або дочірніх підприємствах колективної власності.

Згідно статті 134 ГК України право власності - основне речове право у сфері господарювання. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.