Правовий статус дочірніх підприємств (стр. 26 )

Цей досвід доцільно використовувати і у нас. З цією метою пропонується доповнити пропоновану главу ГК України наступною нормою:

«З моменту приєднання контролююче підприємство несе відповідальність як солідарний боржник за зобов'язаннями приєднаного товариства, що виникли до цього моменту, перед його кредиторами. Таку ж відповідальність воно несе за всіма зобов'язаннями приєднаного товариства, що виникли після приєднання».

Слід підкреслити, що відповідальність контролюючого підприємства по боргах приєднаного настає у всіх випадках, а не лише по операціях, здійснених у виконання його вказівок, як це має місце у випадку з дочірнім підприємством базового виду.

В літературі робляться спроби обмежити відповідальність дочірнього підприємства (у нашому дослідженні – його базового виду) лише певними випадками. Наприклад, вдається до конкретизації випадків виникнення відповідальності у холдингової компанії стосовно боргів дочірнього підприємства, обмежившись лише: змішуванням майна дочірнього товариства і контролюючого суб'єкта у формі неналежного бухгалтерського обліку, що не дозволяє визначити належність майна; забезпеченням дочірнього підприємства власним капіталом, не відповідним характеру і обсягом господарської діяльності, що проводиться; виділенням з дочірнього товариства частини виробництва, необхідної для його життєздатності; систематичним вилученням значних фінансових коштів з фондів дочірнього товариства [198, с. 199]. Схожі обмеження також пропонувалися [124, с. 189].

Наприклад, головне підприємство змусило дочірнє підприємство укласти невигідний договір, який останнє було не в змозі виконати. У цьому питанні ми згодні з позицією О. М. Вінник про невичерпність підстав відповідальності [20, с. 255].

Окремим видом відповідальності контролюючого підприємства є субсидіарна відповідальність у разі банкрутства дочірнього підприємства. Субсидіарна відповідальність передбачена ст.126 ГК України, і єдине питання, яке дискутується в літературі, окрім зазначеного вище цивілістичного висновку про самостійну відповідальність юридичних осіб, є питання про вину контролюючого підприємства як підставу відповідальності (це питання стосується всіх видів відповідальності і буде ґрунтовно розглянуто нижче).

Слід зазначити, що сенс розмежування солідарної і субсидіарної відповідності полягає в тому, що в разі неспроможності боржника кредитор не матиме права самостійно визначати, до кого з солідарних боржників звертатися з вимогою, оскільки це приведе до порушення черговості задоволення вимог останніх кредиторів дочірнього товариства. Тому для випадків неспроможності дочірнього товариства встановлюється субсидіарна відповідальність. У той же час у разі неспроможності дочірнього товариства пріоритети змінюються - в даному випадку метою буде не захист окремих кредиторів, зобов'язання яких виникли у зв'язку із здійсненням основним товариством своєї дії на дочірнє товариство, а захист інтересів всіх кредиторів дочірнього товариства [29, с.74].

Отже, і солідарна, і субсидіарна відповідальність контролюючого підприємства у разі банкрутства дочірнього мають за мету захист інтересів кредиторів.

Слід зазначити, що такого захисту потребують кредитори як корпоративних підприємств у відносинах з холдинговими компаніями, так і інших дочірніх підприємств у відносинах з іншими контролюючими підприємствами.

Тому пропонується ч. 6 ст. 126 ГК викласти у такій редакції: «Якщо дочірнє підприємство через дії або бездіяльність контролюючого підприємства виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то контролююче підприємство несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями дочірнього підприємства».

Окремим різновидом відповідальності має бути відшкодування збитків, яке слугує захисту інтересів дочірнього підприємства і відповідно його акціонерів (учасників), трудового колективу і кредиторів.

Оскільки холдингова компанія через систему корпоративного управління може привести дочірнє підприємство до негативної економічної ситуації (укладання невигідних угод), то необхідні гарантії, за допомогою яких холдингова компанія відшкодувала б збитки дочірньому підприємству [80, с.126].

Отже, відповідну норму, виключену зі ст. 126 ГК України, доцільно поновити.

Стосовно компенсації збитків, завданих внаслідок укладання невигідних угод чи здійснення невигідних операцій, є незрозумілим механізм такої компенсації. Якщо дочірнє підприємство знаходиться під повним контролем материнського, то воно не зможе вимагати в останнього компенсації збитків.

Як справедливо зазначає О. М. Вінник, «питання відшкодування залежному товариству (підприємству) збитків, завданих з вини контролюючого, хоча в принципі і можливе шляхом подання відповідного позову першим (залежним) до другого (контролюючого), але малоймовірно через зосередження в останнього основних важелів для прийняття/неприйняття подібного, вкрай невигідного для нього (контролюючого підприємства) рішення (відшкодування залежному підприємству збитків, завданих у результаті вирішального впливу контролюючого підприємства)» [20, c. 252].

Тому важливо надати право вимагати відшкодування збитків також учасникам господарських відносин з ним, зокрема, окремим акціонерам (учасникам), трудовому колективу, кредиторам, що слугуватиме захисту їх інтересів, а також інтересів дочірнього підприємства.

Для порівняння, можна навести відповідний зарубіжний досвід, який підтверджує доцільність висловленої пропозиції. Так, згідно з Акціонерним законом ФРН (§ 309) вимога товариства про відшкодування збитків може бути пред'явлена також будь-яким акціонером, який, проте, має право вимагати виконання лише на користь товариства. Вимога про відшкодування збитків може бути, крім того, пред'явлена кредиторами товариства, якщо вони не змогли отримати від товариства задоволення своїх вимог.

О. Р.Кібенко, звертаючись до зарубіжного досвіду, вважає, що захист інтересів дочірнього підприємства доцільно здійснювати, лише коли разом із материнським підприємством у дочірньому беруть участь інші учасники (міноритарні) - саме останніх слід наділяти правом подання позову проти материнського підприємства. Таким шляхом йде, зокрема, й російське законодавство (ч. 3 ст. 105 Цивільного кодексу РФ, ст. 6 Федерального закону «Про акціонерні товариства» від 26 грудня 1995 р. [95], ст. 6 Федерального закону «Про товариства з обмеженою відповідальністю» від 8 лютого 1998 р. [96]) [57, с.418-419].

У такому разі дочірнє підприємство, в якому контролююче підприємство володію 100 відсотками акцій (паїв) залишається беззахисним.

Тому доцільним буде закріплення у законодавстві також права трудового колективу дочірнього підприємства вимагати відшкодування завданих контролюючим підприємством збитків (за аналогією, як це пропонувалося в літературі щодо державних підприємств [30, c.388]). Особливо це актуально як щодо дочірніх підприємств, у якого контролююче підприємство тримає 100 відсотків акцій (паїв), так і щодо унітарних дочірніх підприємств, заснованих на праві господарського відання або оперативного управління.

Окрім того, заслуговує на увагу пропозиція [124, с. 163], який вважає, що у разі укладення суб’єктами вирішального впливу з контрольованими особами таких договорів, які є для контрольованих осіб (залежних та дочірніх осіб) сумнівними, економічно невигідними, будь-який кредитор такого договору наділений правом оспорити дійсність такої угоди (за наявності підстав) та стягнути з учасників відповідної угоди завдані йому збитки, а також заборонити вчинення дій, що шкодять інтересам третіх осіб.

Всі ці нюанси мають значення як для вітчизняних дочірніх підприємств, що входять до складу вітчизняних обєднань, так і також для дочірніх підприємств, контрольованих іноземними суб’єктами господарювання, на що вказують спеціалісти в дослідженнях проблем поточного періоду [33 , с.121].

Окремої уваги потребує питання вини як умови господарсько-правової відповідальності контролюючого підприємства за завдану дочірньому підприємству шкоду.

Слід зазначити, що чинна редакція ч.6 статті 126 ГК України передбачає субсидіарну відповідальність холдингової компанії по зобов’язаннях корпоративного підприємства, які виникли у зв’язку з неплатоспроможністю останнього, якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним і буде визнано банкрутом.

Попередня редакція ч. 6 ст. 126 ГК передбачала: «Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки».

Ч.7 стаття 126 передбачала, що якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарна відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

Таким чином, у вказаній статті законодавець відмовився від такої підстави відповідальності, як вина.

Проте у літературі висловлюється думка про невиправданість такого кроку. Наприклад, І. В.Лукач пропонує викласти абз. 1 ч. 6 ст. 126 ГК в такій редакції: «Якщо з вини холдингової компанії дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то холдингова компанія повинна компенсувати завдані учасникам дочірнього підприємства збитки» [80, с.132].

Дискусійність цього питання потребує більш ґрунтовного аналізу.

Це питання досліджувалося багатьма вченими, і існує багато точок зору з цього приводу. Одні дослідники вважають, що вина є необхідною умовою відповідальності [68, с.154; 81, с.29]. Інші вважають вину обов'язковою умовою настання відповідальності за загальним правилом, проте допускають безвинну відповідальність як виключення [46, с.13]. Треті вважають, що вина не є обов'язковою умовою цивільно-правової відповідальності і відповідальність може наставати унаслідок спричинення збитку [4, с.32]. Деякі автори визначають вину як передумову, але не підставу цивільно-правової відповідальності. Практично всі дослідники сходяться в одному, що юридична відповідальність настає у випадках, якщо дія (бездіяльність) була протиправною, заподіяла збитки (порушила майнові інтереси іншої особи), є причинно-наслідковий зв'язок між діями (бездіяльністю) порушника. Питання ж вини є спірним.