Правовий статус дочірніх підприємств (стр. 5 )

На відміну від класичного контролю дочірніми підприємствами за рахунок корпоративних важелів управління в країнах ринкової економіки в радянських об’єднаннях і трестах контроль здійснювався за рахунок затвердження на рівні постанов державних органів загальних принципів контролю одних суб’єктів господарювання над іншими. А потім цей же принцип установлювався і в статутах відповідних об’єднань і підприємств. Аналогію можна простежити, наприклад, у ст. 1, а Сьомої Директиви Європейського Співтовариства «Про консолідовану звітність» (далі – Сьома Директива), яка визначає дочірню компанію, на яку може справляти вирішальний вплив інша компанія за рахунок закріплення в статуті першої положення про таке [170].

Отже, слід погодитися з І. В.Лукач, що незважаючи на планово-адміністративні методи управління в господарських системах, трестах та об’єднаннях, схема побудови цих груп нагадує холдингові групи і залежні підприємства в країнах ринкової економіки [80, с.24-32].

Вперше термін дочірнього підприємства отримав законодавче закріплення на початку 1990-х років.

Ст. 7 Закону СРСР від 4 липня 1990 р. «Про підприємства в СРСР» надавала підприємствам право створювати дочірні підприємства з правом юридичних осіб. Згодом це поняття отримало відображення в Законі України «Про підприємства в Україні» [149], Законі України «Про господарські товариства» [132], Господарському кодексі України [25], Законі України «Про холдингові компанії» [153], Законі України «Про акціонерні товариства» [127] та інших нормативних актах.

Стаття 126 Господарського кодексу врегулювала окремі питання відповідальності холдингової компанії за боргами дочірнього підприємства.

До цього часу сформувалася відповідна законодавча практика в зарубіжних країнах.

Законодавства різних країн тривалий час ігнорували відносини економічної залежності між самостійними в правовому відношенні учасниками економічного обороту. Судова практика аж до першої світової війни виходила з постулату, що існування юридичної особи саме по собі є достатньою підставою, щоб вважати його повністю незалежним від інших суб'єктів, не беручи до уваги наявні між ними відносини економічної субординації [73, c.133].

Надалі відносини фінансової залежності і контролю стали братися до уваги судами при визначенні національності юридичної особи, ці стосунки стали враховуватися у сфері оподаткування, в трудових відносинах і тому подібне Необхідність зважати на реальні взаємини в економіці змусила і цивільне право регулювати відносини юридично (а не лише фактично) нерівних суб'єктів права. Юридичне закріплення понять, що визначають організацію дочірнього типу, законодавствами передових зарубіжних країн сталося приблизно в середині XX століття [44, с.14-30].

Наприклад, у Великій Британії у 1948 р. було проведено реформу законодавства про компанії, яка стосувалася таких питань, як порядок заснування компаній, звітності їх органів управління перед членами та третіми особами, а також права міністерства торгівлі на розслідування справ у компанії. Необхідність законодавчої реформи диктувалася станом справ у практичній діяльності компаній, яку не задовольняло існуюче на той час у цій сфері законодавство. До цього часу англійський законодавець не оперував такою категорією, як дочірнє підприємство, незважаючи на поширення обмеження відповідальності за допомогою акціонерної форми, що використовувалася у системі участі шляхом створення підприємств, підпорядкованих іншому підприємству як основному держателю акцій. Одним із наслідків законодавчої реформи стала поява терміна “дочірнє підприємство”, а також врегулювання його правового становища. Саме у Законі 1948 р. вперше у ст. 154 зустрічається визначення поняття дочірньої компанії, яке до 1989 р. залишалося незмінним. Вступ Англії до Європейського Союзу викликав необхідність у суттєвому перегляді законодавства в цій сфері. Як наслідок були прийняті закони про компанії 1976, 1980, 1981 й 1989 рр., що включили до англійського законодавства відповідні положення Директив ЄС [188, с.40-41].

«Кричуща різниця між юридичними формами та їхньою економічною сутністю, – цитує М. Кулагін буржуазного правознавця М. Despax у своїй роботі 1987 року, – стала іноді обертатися і проти інтересів інших капіталістів, а також самої буржуазної держави. Саме ці причини змусили судову практику й законодавця усе частіше враховувати фактичну залежність однієї компанії від іншої [75, с. 156]. Тому, що стосується правового статусу, у другій половині ХХ ст. в зарубіжному законодавстві були врегульовані питання відповідальності холдингової компанії за боргами дочірнього підприємства.

Спочатку холдингові відносини розглядалися як відносини, засновані на володінні контрольним пакетом акцій. Поступово спектр холдингових відносин був розширений за рахунок включення в них володіння контрольним пакетом паїв, тобто правовий режим холдингових відносин був поширений на інші види господарських товариств.

На пострадянському просторі виник новий різновид холдингових відносин, заснований на праві власності на майно, що закріплюється за дочірнім підприємством на похідному речовому праві.

Таким чином, на сучасний етап устоялися три види холдингових відносин: засновані на контрольному пакеті акцій, паїв і праві власності на майно.

У даний час робиться спроба включити до складу холдингових відносин і інші відносини контролю-підпорядкування, в т. ч. що виникають на основі договору. Наприклад, пропонує в законодавстві для позначення всіх суб’єктів господарювання, що контролюють інші підприємства, називати холдинговими компаніями, а підконтрольні підприємства – дочірніми, при цьому включає у випадки контролю не тільки передбачені у законі, а й непередбачені, але фактично існуючі між суб’єктами господарювання відносини контролю-підпорядкування [80 с.57-58, 79].

Проте така постановка питання видається невиправданою, оскільки відносини контролю-підпорядкування виникають і в концерні, а не тільки в холдинговому об'єднанні. Історичний підхід дозволяє обґрунтувати відміну холдингових відносин, які формуються зверху вниз, від відносин фінансової та організаційної залежності у концерні, що виникають на добровільній основі (тобто знизу вверх). Тому перелік холдингових відносин може бути розширений за рахунок включення в них інших відносин холдингового типу, тобто тих, що виникають мимо волі дочірнього підприємства.

Саме таке визначення холдннгових відносин випливає з аналізу історії даного питання, який дозволяє виявити наступну їх правову природу - відносини контролю-підпорядкування між холдинговою компанією і дочірнім підприємством, які виникають незалежно від волі дочірнього підприємства.

Проведений аналіз історичного досвіду дозволяє зробити ще один важливий висновок.

Законодавство в цій галузі, в тому числі в зарубіжних країнах, досі не сформувалося остаточно і перебуває в стадії становлення [178 с. 65].

На даний момент у правовому статусі дочірнього підприємства отримали певну законодавчу розробку лише питання відповідальності холдингової компанії за боргами дочірнього підприємства.

Проведене дослідження дозволяє відкрити новий напрямок у розробці правового статусу дочірнього підприємства, зокрема, з точки зору захисту прав дочірніх підприємств з урахуванням раніше накопиченого багатого досвіду в період існування СРСР.

Як зазначалося, у радянській правовій науці активно проводилися дослідження правового статусу державних об'єднань підприємств. Так, наприклад, єв вивчав питання правового становища промислових і виробничих об'єднань [171], М. І. Кулагін - групи, тобто об'єднання юридично самостійних суб'єктів, пов'язаних відносинами економічної залежності [74].

Великі виробничо-господарські комплекси одержали широке поширення в нашій країні в умовах планової економіки, і для характеристики подібних комплексів склалося поняття господарської системи - господарський комплекс, до складу якого входять підприємства, організації та орган господарського керівництва - центр системи [171; 77; 78; 82 и др.]. Таке розуміння об'єднання лягло потім в основу поняття сучасного об'єднання підприємств, в т. ч. холдингового.

Господарська правосуб'єктність державних підприємств в радянський період пройшла кілька етапів у своєму розвитку:

20-ті - початок 60-х років минулого століття - врегульовано права державних трестів і нетрестированих державних підприємств, наділених статусом юридичної особи

60-ті роки - середина 80-х років минулого століття - розширено права держпідприємств у вирішенні господарських питань, які раніше відносилися до компетенції вищестоящих господарських органів; господарсько-правова концепція держпідприємства як державного господарського органу сприяла розширенню прав держпідприємства, його господарської самостійності;

кінець 80-х років - розширено права держпідприємства за рахунок визнання його соціалістичним товаровиробником, функціонуючим на засадах повного госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування [30, с.47].

Спочатку у відповідності з Декретом про державні промислові трести від 10 квітня 1923 р. [89; 91] (ст. 1) державними трестами визнавалися державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них статуту, що діяли на засадах комерційного розрахунку з метою добування прибутку. Державним підприємством-трестом визнавалася не окрема виробнича одиниця (завод, фабрика тощо), а об'єднання ряду виробничих одиниць (ст. З Декрету). Трест володів, користувався і розпоряджався наданим йому державним майном, а також виробляв свої операції у відповідності з цивільним законодавством (ст.6 Декрету). Реалізація продукції здійснювалась за договірними цінами (ст.48 Декрету). Державна скарбниця за борги тресту відповідальності не несла, а трест відповідав за зобов'язаннями в межах майна, що перебуває в його розпорядженні (ст. 1 Декрету). На майно тресту, що належить до оборотного капіталу, стягнення накладалися у тому ж порядку, як і на майно приватних осіб.

Положення про трести 1927 р. залишалося основним актом, що визначає правове становище промислових підприємств до 60-х років. До того часу воно застаріло і діяло формально. Воно не могло відповідати завданням госпрозрахунку і оперативно-господарської самостійності підприємств, так як трестироване підприємство не володіло правами юридичної особи у повному розумінні цього поняття. Більшість трестів перетворилися в органи господарського керівництва, а в ряді галузей промисловості були ліквідовані [98].