Правовий статус дочірніх підприємств (стр. 4 )

Юридична автономія супідрядних товариств є основою для визнання легальності економічної «системи участі».

Таким чином, стали створюватися компанії, метою яких було виняткове володіння долями участі й єдине керівництво залежними компаніями, об'єднаними раніше в трест. Тобто, по суті, набули широкого поширення держательські (холдингові) компанії, на які не поширювалося те антимонопольне законодавство, що діяло у той час.

При використанні такої форми організації об'єднання підпорядкування компаній єдиному управлінню здійснюється за допомогою зосередження в руках однієї з компаній, що перетворюється на холдинг-компанію, (або спеціально створеній для цих цілей компанії), контрольних пакетів акцій підприємств, що об’єднуються [86, c.33], які формально зберігають свою самостійність.

Наприклад, в 1901 р. в результаті об'єднання двох найбільших фірм і під контролем банківської групи Моргана була створена так звана «Сталева корпорація Сполучених Штатів» з капіталом в 1,4 млрд. дол. Вона контролювала 11 акціонерних товариств, які у свою чергу контролювали 170 дочірніх компаній, що давали 43% виплавки чавуну і 54% сталі США. Вона контролювала 75% запасів залізної руди і мала ряд підприємств у суміжних галузях, а також свої залізні дороги та інші транспортні засоби [24, с.21].

Келлер констатує [56, с.13-16] , що холдингові компанії, орієнтовані на управління і панування над дочірніми товариствами за допомогою більшості доль участі або повної пайової участі, відображають розвиток саме економічної практики США кінця XIX століття, оскільки в Європі аналогічні компанії в початковій фазі європейських процесів індустріалізації орієнтувались виключно на вкладення капіталу.

За словами Келлера, в Європі тенденція до концентрації була значно слабкіша, ніж в економіці США. По-друге, в Європі іншим було залучення підприємствами фінансових коштів. Якщо підприємства США вже у фазі індустріального будівництва користувалися при створенні і розширенні компаній в першу чергу таким інструментом фінансування, як акція, то фінансування промисловості в Європі здійснювалося, перш за все, через накопичення прибутку, а також шляхом особистої позики або пайової участі. Банківська система більше орієнтувалася на покриття державної потреби в кредиті, ніж на фінансування приватної економіки.

Для Німеччини був характерний найбільш високий в порівнянні з іншими країнами Західної Європи рівень концентрації виробництва. На відміну від США процес концентрації відбувався не на базі трестів, а в основному на базі картелів і синдикатів (це було характерно і для Російської імперії. Великі картелі і синдикати склалися у вугільній (Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат 1893 р.), хімічній («»), електротехнічній промисловості (АЕГ і «Сіменс-Гальске»), суднобудуванні тощо [201, с.172-173].

Після першої світової війни отримали широкий розвиток і набули істотного значення концерни, які організовуються виключно на основі фінансового контролю, оскільки включають найрізноманітніші, різнорідні, частиною виробничо не зв'язані один з одним підприємства, банки, страхові компанії і так далі [86, с.43-44].

Концерни нагадували холдинг концентрацією контрольних пакетів акцій в його руках, але мали принципово відмінну природу – формувалися за ініціативою знизу, тобто на добровільній основі.

В. Гансвайд на основі дослідженої ним літератури [див.: 201, с.172-173] констатує, що вже в 1909 р. спостерігається тенденція до об'єднання і пайової участі в інших підприємствах в разюче великому обсязі і великому розмаїтті.

За словами Гансвайда, при виборі способу інтеграції з самого початку стояло питання про економічну доцільність: чи зважаться компанії на злиття, прийдуть вони лише до договірної угоди або створять спільне дочірнє товариство.

Спільне створення дочірніх підприємств, як один із способів економічної інтеграції, вироблялося компаньйонами спочатку з метою надання їм яких-небудь допоміжних функцій. Допоміжними підприємствами були компанії, що займаються постачальницько-збутовою діяльністю (наприклад, допоміжні збутові бюро членів синдикатів, які згодом перетворювалися в повноцінні підприємства), експортні, кредитні, транспортні компанії та багато інших. Потім стали з'являтися спільні науково-дослідні компанії та ін.

Гансвайд відзначає, що в Германії початку XX століття перешкод зі сторони закону для різних видів корпоративних об'єднань майже не існувало, за виключенням обов'язкових розпоряджень щодо права про об'єднання. Так звана «Постанова про картелі» від 03.11.1923 р. не мала, в усякому разі, жодної стримуючої дії, за оцінкою Імперського уряду в 1925 р. в Германії існувало 3000 картелів.

У Російській імперії того періоду економічно ще не сформувалися ні трести, ні холдинги. Залишалося спірним саме поняття трестів, на які вже були посилання в літературі. Щодо природи трестів позиції вчених розділилися на дві групи:

перша група вважала, що трест – це об’єднання, до якого входять підприємства, які втрачають господарську самостійність і стають частиною нової організації і підкоряються у своїй діяльності вказівкам, що виходять з центрального управління (Рундштейн, Шершеневич, ранні роботи Камінки) [192, с. 456; 51, с. 10];

друга група вчених вважала, що зазначена вище позиція є лише економічним ефектом (який можна спостерігати і в синдикатах), який досягається в тресті за допомогою переходу акцій компанії, що трестується, у руки одного підприємства, що стоїть над ним (Венедиктов, пізні роботи Камінки) [17, с. 9-10; 52, с. 257].

Такі визначення, як «дочірня» організація, у дореволюційних джерелах по цивільному і торговому праву не зустрічаються [54, с.387]. У літературі поняття залежних (союзних і взаємоучасних) товариств аналізувалися здебільшого на прикладах німецьких корпорацій [51, с. 469-489]. Хоча прообрази холдингових компаній вже з’являлися. Так, писав, що «учасниками акціонерного товариства можуть бути як особи фізичні, так і юридичні, наприклад, банк придбає певну визначену кількість залізничних акцій» [192, с. 60]. ще в 1914р. писав, що в статутах компаній з’являлася стаття, «яка дозволяла компанії придбавати акції інших товариств», «а в доповідях правлінь і протоколах загальних зборів все частіше зустрічаються вказівки на вже існуючі факти контролювання акціонерними підприємствами інших компаній» [17, с. 8-9].

Вперше можливість створення дочірніх підприємств була закріплена ст. 4 Положення про акціонерні компанії 1927 року, яка дозволяла відкривати акціонерним товариствам підсобні підприємства, природу яких можна порівняти з унітарними підприємствами, що утворюються на підставі ст. 9 Закону України «Про господарські товариства» [132]. Вони відкривалися за рішенням власника (акціонерного товариства), але з дозволу відповідних державних органів для задоволення власних потреб товариства.

Поряд з цим, прототипом холдингової компанії стала Радянська держава, яка примусово сформувала єдиний фонд державної власності, і здійснила його розміщення серед державних підприємств, згрупованих у об’єднання. На думку І. С. Шиткіної, І. В.Лукач радянські трести мають схожість із холдинговими компаніями [196, с. 124; 80, с.25]. Слід зауважити, що таку схожість мають радянські трести більш пізнього періоду, коли трестованим підприємства почали надавати права юридичної особи. Трести ж початкового періоду подібні саме до трестів, а не до холдингів. У літературі 1920-х років виправдано визнавали, що «капіталістичний трест аналогічний радянському тресту, є юридично єдиним підприємством, а підприємства, що входять до його складу, позбавлені юридичної самостійності – аналогічно окремим заводам радянського тресту» [16, с. 99].

Згідно з ст. 2 Положення про державні трести [98] (далі – Положення) трестом визнавалося державне промислове підприємство, засноване на базі особливого статуту у вигляді формально самостійної господарської одиниці, яке було у віданні однієї, указаної в статуті, державної установи, і діяло на засадах комерційного розрахунку згідно з плановими завданнями, що затверджуються згаданою вище установою. У ст. 6 Положення зазначалося, що до складу тресту входять одне чи більше виробничих підприємств (фабрик, заводів, рудників), перелічених в його статуті (такі підприємства отримали статус юридичної особи після 1930 р.). В юридичній літературі 20-х рр. минулого століття навіть обговорювалося питання перетворення трестів на концерни [47, с. 138], однак ця ідея так і залишилася на папері, адже на той час йшлося про примусовий характер відносин держави із своїми підприємствами, концерни ж передбачають волевиявлення підприємств, що відбиває їх прагнення до концентрації виробництва.

Згодом в деяких випадках на трести можна було «покласти відповідальність за боргами підприємства і навпаки» [14, с. 138]. З цього приводу І. В.Лукач зауважує, що конструкція відповідальності тресту за боргами підприємства в СРСР дещо нагадує відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього, встановлену ст. 126 ГК [80, с.27].

Як специфічну головну особу відносно інших підприємств можна охарактеризувати об’єднання підприємств, яке було єдиним виробничо-господарчим комплексом, що складався з промислових підприємств, науково-дослідних та інших організацій [119. До об’єднань входило два типи учасників: структурні одиниці і підприємства. Структурним одиницям могло надаватися об’єднанням право укладати господарські договори, а підприємства керувалися об’єднанням, яке здійснювало щодо них функції вищого органу [90, ст. 5]. Таким чином, об’єднання нагадували асоційовані підприємства з різним ступенем залежності учасників (з різним правовим статусом). Частина цих відносин, там де підприємства були наділені правами юридичної особи, була схожа на відносини холдингового типу.

Об’єднання і підприємства утворювали господарську систему [177, с. 7], яка фактично була групою залежних підприємств, очолюваною вищим органом. визначала галузеву господарську систему як «складний підрозділ державного механізму, який затверджується державою у складі визначеного комплексу підприємств і організацій та відповідного вищого органу в галузевому масштабі, який діє відповідно до державного плану на засадах господарського розрахунку та виконує свої функції в єдиному правовому режимі в порядку реалізації компетенції господарських органів, які складають цей підрозділ» [156, с. 40].