Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 12 )

У виставах Друганов прописує образний світ з різним ступенем деталізації та структурованості, але спільним для всіх його робіт залишається авторський почерк, що виникає на межі конкретних ситуацій та абстрактних конструкцій.

Характерними ознаками сценографії Друганова завжди залишаються лаконічність образного мислення та жива динамічна композиція, що утримує увагу глядача і скеровує її в необхідному напрямку. Кожна постановка цього художника відзначається новими оригінальними принципами поєднання елементів світла, форми, пластики та кольору в єдине художнє ціле, підкреслюючи актуальне трактування проблематики творів. Переважній більшості його сценографічних робіт притаманна позапобутовість – художник або переносить місце дії в умовний простір, або, знімаючи з реальності зайві нашарування, являє глядачеві метафізичну суть речей.

Олександр Друганов має чітко визначене уявлення про сучасну театральну естетику, його експериментальний підхід до театральних постановок зумовлюється прагненням показати глядачам нові виміри театрального простору. І в цей перехід у метафоричний стан художник завжди запрошує глядача.

Татіївська Іннеса Петрівна, головний спеціаліст відділу з питань переміщення культурних цінностей Міністерства культури України

Державна політика у сфері повернення культурних цінностей Незалежної України: доба запровадження європейських стандартів

Ключові слова: державна політика, повернення культурних цінностей, Угода про асоціацією між Україною і ЄС

З проголошенням Незалежної Української держави перед нею постали нові стратегічні завдання, зокрема, у галузі культури. Масштабність трансформаційних процесів в українському суспільстві і його культурі, величезна кількість культурних цінностей українського народу, які за різних історичних обставин опинилися на територіях інших країн, зумовили створення окремої інституції для формування ефективної та дієвої державної стратегії у сфері повернення культурних цінностей.

Каталізатором процесу національного відродження української державності (а разом з нею – української культури) стали новостворені органи виконавчої влади – Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (1992), а згодом її наступниця – Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України (2000). Саме під час їхньої дії розпочалося формування державної політики у сфері повернення і реституції культурних цінностей.

За 20 років існування згаданих державних інституцій, що здійснювали реалізацію державної політики у сфері повернення культурних цінностей і зарекомендували Україну як стратегічного партнера в означеному напрямку співпраці з країнами ЄС і СНД, було розроблено та впроваджено у дію низку науково-пошукових, організаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на виявлення, вивчення, облік втраченої історико-культурної спадщини нашого народу та розроблення шляхів її повернення до України. На Батьківщину було повернено сотні тисяч одиниць зберігання музейних, бібліотечних, архівних артефактів з Австралії, Америки, Великої Британії, Європи, Канади, Росії.

З огляду на специфіку цілей і завдань, що ставляться сьогодні перед державою у різних галузях, зокрема у царині культури, сучасні реалії у сфері повернення та реституції культурних цінностей потребують нових знань і навичок, ставлять на порядок денний нові стратегічні завдання.

Знаковою подією у суспільному житті України стало підписання 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Вона визначає новий формат відносин між Україною та ЄС і слугує стратегічним орієнтиром системних реформ в Україні, зокрема в культурі (статті 437 і 438 глави двадцять четвертої Угоди).

Загалом, у час запровадження європейських стандартів у контексті проблеми реформування галузі культури йдеться про те, що необхідно не просто усунути її недоліки, а перетворити у систему, здатну, з одного боку, забезпечувати впровадження цивілізованого механізму його реформування, а, з іншого, до саморозвитку і самопізнання, ширшого залучення до співпраці Мінкультури з академічними науковими і науково-дослідними установами; налагодження активних наукових обмінів із зарубіжними науковцями та дослідницькими установами, що працюють у сфері культури, зокрема, опікуються проблематикою повернення культурних цінностей; поліпшення фінансування та матеріально-технічної бази галузі культури.

Тимошенко Наталія Іванівна, здобувач кафедри ТІМ НАОМА (наук. керів. Л. С. Міляєва)

Проблематика термінології народного мистецтва. Сучасний стан

Ключові слова: народна картинка, термінологія, народна образотворчість, народне мистецтво, культура, традиція, фольклор, примітив, наїв, кітч, аматорство

Народна картинка порівняно новий об’єкт дослідження у загальній історії вивчення народної образотворчості. Її відносять до фігуративного мистецтва, що має риси аматорства і художнього фольклору. Навколо цього явища, багатогранного і неоднозначного, стихійного за своєю природою, тривають суперечки щодо позначення його широкого стилістичного розмаїття та систематизації термінології.

Терміни народного мистецтва часто виступають синонімами, що призводить до розмиття їхніх значень. Визначаючи приналежність твору до певного напряму, дефініції слід застосовувати, на нашу думку, враховуючи дотримання художником традицій та його ментальність, сформовану в певному культурному середовищі. Народна течія[1], або фольклорна, у вузькому значенні – передбачає спадково збережену і вдосконалену формотворчість, що підтримується майстрами в культурному просторі села. Самодіяльне мистецтво, цілеспрямовано культивоване в радянський період – це творчість окремо взятої особи, яка наслідує твори професійних художників, відкидаючи попередньо набутий мистецький досвід народу. Цей термін Т. В. Кара-Васильєва пропонує замінити на «аматорство» (лат. amator, від лат. amo – полюбляю, уподобаю, маю нахил), відповідно до широкої світової практики. Аматорство характерне для міських умов. Наїв (з франц. naïf, naïve – природний, вроджений, споконвічний) – прояв індивідуальності з дитячою свідомістю, якої не торкнулась цивілізація. Таке мистецтво також називають інситним (від лат. іnsitus – «вроджений, природжений, споконвічний»), або інтуїтивним – традиція задіяна тут опосередковано. Один з найпроблемніших термінів – примітив (від латин. primitivus – початковий, первинний). Під «примітивом» розуміють, що майстер повністю не відмовляється від канонічних прийомів народної творчості, наївного стилю виконання, однак прагне до наслідування професійних художників. У народній образотворчості ще зустрічається таке явище, як кіч, кітч (польск. kісz, нім. kitsch – халтура, несмак, здешевлення). Йдеться про кон’юнктурні речі, де художні якості, замінюють спекулятивними, утилітарними і прагматичними [1, c. 479-481]. По суті, це вже не витвір мистецтва, а шаблонна продукція, розрахована на масового споживача.

Американський історик мистецтва Дженіфер Кан спробувала узгодити терміни, що використовуються в Україні зі світовою термінологією. Зокрема вона запропонувала не вживати як синонім термін «примітив» до визначення «наївне мистецтво», бо під примітивом слід розуміти твори доісторичних людей. На її думку визначення «наївне мистецтво» слід застосовувати на позначення творів митців-самоуків [3].

1.  Власов энциклопедический словарь изобразительного искусства в 10-ти т. Т. IV. И-К.: Из-во «Азбука-классика», 2007. – С.479-481.

2.   Г. Новый энциклопедический словарь изобразительного искусства в 10-ти т. Т. VII. П.: Из-во «Азбука-классика», 2007. – С. 748–750.

3.  Чи справді наївне мистецтво таке вже наївне? Проект Український наїв ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:///publication/cahn_assey

Тофан Ірина Анатоліївна, студентка IV курсу факультету ТІМ НАОМА (наук. керів. Л. О. Лисенко)

Сучасна скульптура в просторі міста Києва

Ключові слова: сучасна міська скульптура, public sculpture, авангард, пряма фотографія, концептуальна фотографія

Громадські простори поступово стають майданчиком для сучасного мистецтва і сучасної скульптури зокрема. Вони створюють зони соціальної привабливості, вирішують проблему одноманітності міського простору, його відчуженості. Сучасне мистецтво як постійний діалог з глядачем дозволяє пристосуватися до різних соціальних груп і водночас створює відчуття неповторності простору довкола себе. Діалог і гра сучасного мистецтва відволікають від буденності і знижують стрес людини від урбанізованого середовища.    Гончара у Києві та Пейзажна алея стрімко увійшли до туристичних маршрутів саме завдяки наявності арт-об'єктів.

Актуальність теми полягає у дослідженні нового для Києва явища public sculpture. Зарубіжні мистецтвознавці присвятили чимало робіт поняттю publicart та publicsculpture, проте всі вони орієнтовані або на кращі світові зразки, або власні локальні твори мистецтва. З 2000 р. у Києві з’явилося чимало скульптур, на основі яких можна простежити розвиток та особливості місцевої public sculpture. Міський простір, у якому існують скульптури, малодосліджений, а тому необхідно проаналізувати процеси в сучасній міській скульптурі в комплексі з її оточенням.

Особливість скульптури у тому, що вона завжди існує у тому ж тривимірному просторі, що й архітектура. Саме тому, окрім безпосередньо художньої виразності, життєво важливим для скульптури є контекст місцерозташування об’єкта. Взаємодія, гра з середовищем з одного боку, та етичність і виправданість (або ж навпаки конфліктність) з іншого визначають роль і функцію скульптури в просторі.

Опитування показало переконаність респондентів у тому, що міська скульптура може підвищити привабливість міста (80% виявили зацікавленість у сучасному мистецтві, 74% вважають, що у Києві недостатньо скульптур і пам’ятників).