Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 22 )

Одного разу французький письменник і публіцист Альфонс Карр вимовив відому фразу, яка згодом стала доленосною для багатьох діячів мистецтва останніх двох сторіч: «Поети народжуються в провінції, а помирають у Парижі». Звичайно, сприймати слова класика слід не буквально. Карр образно навів приклад того, як воістину талановита людина пробивається через терни до зірок, ведена натхненням, у супроводі таких примхливих муз.

За «законом Карра» склалася доля і одного з наших співвітчизників – 90-річного уродженця Буковини Темістокля Вірсти. Представник сучасного художнього світу, який ще кілька десятиліть тому був вхожий у коло еліти від образотворчого мистецтва, він почав свій життєвий шлях у 1923 р. в невеличкому селищі Іспас. Натхненний чарівною красою карпатської природи, хлопчик з ранніх років почав відчувати прагнення до вираження себе у малюнку.

Т. Вірста – представник буковинської еліти, людина, яка у молодому віці змушена була покинути Батьківщину і тернистим шляхом прямувати до своєї мрії. У Парижі, продовжуючи традицію Першої Еколь де Парі та авангарду, художник відмовляється від старих форм, віддаючи перевагу володінню таємницею фарб та ліній. Так відбувається еволюція його художнього вираження: від фігуративного живопису Т. Вірста переходить до ліричної абстракції, яку французька живописна школа протиставила американському абстрактному експресіонізму. У ній художник представляє власне бачення дійсності через світ форми та безформності, який являє собою матерію позитивну, власне, ліричних і радісних емоцій та відчуттів.

У найвищий етап зрілості художньої діяльності Т. Вірсти відбувається трансформація ліричної абстракції у творчості художника з її виведенням у персональний напрям – алегоричний символізм, в якому алегорія визначає форму, а символіка зміст.

Щодо особистості митця слід застосовувати термін «double culture», наголошуючи на його приналежності до обох культур – української та французької. Він був народжений на Буковині, але сформувався саме в Парижі. Будучи національно визнаним за кордоном, Т. Вірста зробив неоцінений вклад у популяризацію українського мистецтва у Франції. Свого часу він організував у паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО виставку української Паризької школи під назвою «Взаємопроникнення: українські художники у Франції з 1908 по 1960-ті роки» та видав власним коштом каталог до неї, організовував пленери для українських молодих художників у своїй віллі на Південному узбережжі Франції та започаткував виставковий фонд «Фенікс», спрямований на підтримку українських художників у Франції.

Ніколаєва Тетяна Олександрівна, студентка V курсу факультету ТІМ ЗФН НАОМА (наук. керів. В. І. Петрашик), с. н. с. Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Портретний жанр у творчості українського художника і графіка І. К. Дряпаченка

Ключові слова: І. Дряпаченко, художник, графік, портретний живопис, Перша світова війна, «Трофейна комісія», Україна

Із здобуттям Україною незалежності вітчизняне мистецтво почало поповнюватися науковими дослідженнями, які повернули з небуття немало творчих особистостей, відбулося переосмислення їх внеску до історії та культури нашої країни. Серед них необхідно відзначити художника і графіка І. Дряпаченка.

Виходець з селянської родини на Полтавщині − Іван Кирилович Дряпаченко (1881−1936) наприкінці ХІХ − початку ХХ ст. пройшов класичний для обдарованого художника шлях: Київська рисувальна школа, Московське училище живопису, скульптури та архітектури, Петербурзька Академія мистецтв, пенсіонерські відрядження до Італії. Митець плідно працював у різних жанрах і техніках живопису та графіки. В його доробку є пейзажі, натюрморти, твори історичного, міфологічного та жанрового характеру. Чимало графічних робіт виконано ним під час перебування у воєнно-художньому загоні «Трофейної комісії» під час Першої світової війни. До самої смерті він надзвичайно майстерно працював у портретному жанрі.

Портрети, виконані І. Дряпаченком, фрагментарно розглядаються В. Рубан в ракурсі розвитку українського портретного живопису другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Вона робить висновок, що «його творчість…має важливе значення у розкритті тенденцій українського живопису дореволюційного періоду». Однак, у власних публікаціях, які ґрунтуються на документах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, музейних колекціях України, Росії і приватних зібрань, вдалося значно розширити уявлення про творчий спадок художника, вперше комплексно представити його графіку 1916–1917 рр. та живописні й графічні портрети радянського періоду.

Не зважаючи на те, що місцезнаходження переважної більшості робіт І. Дряпаченка невідоме, збережені саме живописні і графічні портрети 1900−1930 рр., що дають можливість простежити творчий шлях митця поетапно. Акцентуючи увагу на їхніх особливостях (йдеться про портретовані особи, техніку виконання, матеріал, навіть розмір робіт), а також на історичних подіях і соціокультурних явищах поч. ХХ ст. в Російській імперії та 1920–1930 рр. в СРСР, можна виділити три етапи творчості художника.

1. «Академічний» – початок 1900−1915 рр. (становлення і розквіт майстерності);

2. «Воєнний» – 1916−1917 рр. (служба у воєнно-художньому загоні «Трофейної комісії» під час Першої світової війни);

3. «Радянський» – 1918−1936 рр. (мистецтво, як праця заради виживання).

Таким чином, проаналізовані вперше особливості живописних і графічних робіт портретного жанру І. Дряпаченка дають можливість виділити основні етапи творчості митця. Це дозволяє переосмислити роль митця у розвитку української малярської традиції першої половини ХХ ст. та продовжити на належному науковому рівні дослідження його творчості.

Носенко Анна Іванівна, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри образотворчого мистецтва ПНПУ ім. К. Д. Ушинського

Поетика світла і кольору в художньому образі Одеси (Живопис другої половини ХХ – початку ХХІ століття)

Ключові слова: Одеса, світло, Одеська живописна школа, пейзаж

Природа Одеси має безпосередній вплив на особливості художньої мови одеських живописців. Атмосферні умови півдня, пов'язані з присутністю моря, обумовлюють підвищену увагу до світлоповітряного середовища. У цьому аспекті можна провести аналогію між Одеською та Венеціанською школами живопису. Саме вологому кліматові та яскравому південному сонцю, які разом створюють в прямому сенсі насичену світлом атмосферу, завдячують живописні школи Венеції і Одеси своєю мальовничістю.

Одеські живописці др. пол. ХХ – поч. ХХІ ст., зберігають традиції роботи на пленері. Митці створюють багатогранний художній образ Південної Пальміри завдяки не тільки розмаїттю мотивів, але й різним за формою втілення творчим методам. У безпосередньому контакті з природою вони черпають сили і натхнення. Їхня творчість відрізняє різний підхід до вираження натурних вражень. Так, Ю. Єгоров, працюючи над великою картинною формою, поєднував живопис на пленері з роботою в майстерні. А. Лоза та О. Слешинський робили з натури замальовки у вигляді композиційних схем, які згодом у майстерні втілювали у живописні твори. Художники отримували імпульс від природи для подальшої творчості. Натура стала для них сходинкою на шляху створення цілісної картини світу.

Інший підхід до природного мотиву можна простежити у художників ліричного камерного пейзажу: майстрів, що пішли з життя – М. Шелюто, В. Синицького, А. Гавдзинського, Д. Фруміної, К. Ломикіна, і сучасних одеських митців – С. Лозовського, П. Нагуляка, Н. Лози та ін. Живопис став основою їх творчості. Пошук гармонії через суб'єктивне переживання світла, кольору і простору визначив імпресіоністичний підхід у вирішенні мальовничих завдань цих художників. Вони сприйняли для себе етюд як самостійну закінчену форму. Не відриваючись від натури, художники привносять глибоке особисте сприйняття природи. Варто зазначити, що у формуванні художньої системи одеських майстрів велике значення мала академічна освіта. Базова підготовка позначилася в логіці просторової побудови, в яскравості кольорово-тонального вирішення.

На відміну від художників ТЮРХ, що зображували парки і дачні передмістя Одеси, живописці другої половини ХХ – початку ХХІ ст. частіше пишуть місто в його нескінченному русі. Ця тема і її вираження зближує творчість художників ліричного камерного пейзажу з французьким імпресіонізмом. У маринах митці віддають перевагу зображенням обжитого узбережжя, пляжів, причалів. Окремою темою для С. Лозовського, П. Нагуляка і Н. Лози стали одеські дворики з їхнім особливим життям. Залиті яскравим сонячним світлом, з розвішаною білизною й колоритними мешканцями дворики Пересипу, Слобідки і Молдаванки поступово перестають існувати під натиском новобудов, але залишаються жити у «зупинених митях» пейзажів одеських митців.

Олійник Наталія Іванівна, старший викладач Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

Національні художньо-образні особливості традиційного оздоблення українського житла

Ключові слова: оздоблення українського житла, настінне малювання, оберег

Виникнення народного мистецтва своїм корінням сягає початкових періодів вдосконалення матеріального виробництва. Людина, в процесі свого розвитку прагне до покращення умов життєдіяльності, намагається оточувати себе не просто речами виключно утилітарного призначення, а наповнювати їх новим змістом, який даруватиме господарям естетичну насолоду. Саме такий процес перетворень відбувався і в розвитку хатнього будівництва.

Спілкуючись з природою, навчаючись у неї, людина копіювала кращі її зразки, творчо переосмислюючи і переробляючи їх. З часом визначаються улюблені мотиви та візерунки орнаментів, які й були перенесені на стіни домівок. Виникло так зване, настінне малювання, причому, мальована орнаментика прикрашала не лише екстер’єр, але й інтер’єр господарських будівель. Настінний орнаментальний розпис і похідні від нього «мальовки» та станковий, так званий авторський розпис є значним художнім явищем народного мистецтва України [1, с. 9].