Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 33 )

Ступінь того наскільки привабливим, доцільним та емоційно-комфортним є громадські простори, при їхній різноманітності та можливості користувачів брати участь у його формуванні, характеризує соціальну активність середовища.

Соціально-активні громадські простори не є еквівалентними, пропонуючи різні можливості не є альтернативою одне одному, а завдяки діям суспільства вони є взаємозалежними та працюють у комплексі.

При організації соціальноактивного середовища необхідно здійснювати всебічний збір та аналіз фактичних та статистичних даних, щодо містобудівних та соціально-культурних характеристик місцевості.

Тенденції до створення заможних районів, з обмеженим доступом населення, що не проживає на даній території, призводять до його заангажованості, замикаючи в інформаційному та культурно-психологічному вакуумі, розмежування за соціальними класами, розрив цілісності міста.

Люди та їхнє ставлення є важелем впливу на середовище: місця, позбавлені присутності людини стають непривабливими, призводять до відчуття дискомфорту, небезпеки, їх частіше оминають, вони перетворюються в занедбані простори.

Різноманітність потенціалу міського середовища, що склався шляхом тривалого історичного процесу дає змогу створити унікальні громадські простори.

Будь-який об'єкт у міському просторі може стати ресурсом для розвитку території, залежно від проявів його потенціалу.

Головною умовою перебування людини в міському просторі є зацікавленість в його пропозиціях.

Простір сформований як середовище реалізації творчої діяльності, як унікальна організація міського простору, що провокує емоційне забарвлення, має перспективу успішності, хоча це й не виключає спонтанного чи тимчасового використання.

За наявності достатніх навколишніх ресурсів, мінімальних заходів облаштування громадського простору може бути достатньо для його активації.

Організація громадського простору за відсутності аналізу містобудівних та соціально-культурних особливостей місцевості, призведе лише до тимчасового зацікавлення в просторі, завдяки його новизні.

Оснащення занедбаних територій, позбавлених будь-якої функціональності, під соціально-активні середовища, дають змогу заповнити прогалини в нестачі міських громадських просторів.

Впровадження організованого громадського простору в периферійних районах, позбавлених інфраструктури, але багатих на містобудівні ресурси, стане імпульсом для тамтешнього населення та підвищить рівень життя у місті.

Міський простір як цілісний організм, перебуває в постійному розвитку; організація міського простору як соціально активного середовища потребує обґрунтованого аналізу та оптимальних рішень щодо його організації, з урахуванням його тісної взаємодії з населенням міста.

івна, студентка V курсу факультету ТІМ ЗФН НАОМА (наук. керів. О. А. Пламеницька)

Архітектура конструктивізму в Україні 1920–1936 рр. Шляхи розвитку

Ключові слова: конструктивізм, соціалістичний реалізм

Конструктивізм – це унікальний феномен в історії радянської архітектури, поруч з таким феноменами, як соцмісто, та наступним етапом розвитку радянської архітектури – соціалістичним реалізмом. У післявоєнний період соціалістичний реалізм переріс у сталінський ампір. Причиною такого перевтілення була творча переробка класичних стриманих форм у форми барочного характеру через потребу пропаганди особливої гордості за перемогу у Другій світовій війні.

Зі зміною ідеології у 60-х рр. архітектори звернулись до форм і конструкцій, які були розроблені конструктивістами початку 30-х рр. минулого сторіччя. Віднайдені архітекторами-конструктивістами форми та способи планування житлового простору вплинули на розвиток індустріальної архітектури 1960-х років.

Детальний аналіз періодичних видань від 1930-х рр. і до наших днів засвідчує зміну ставлення до конструктивізму в архітектурі, відповідно до зміни ідеології вищого партійного керівництва. Архітектори не створювали форми архітектури природнім шляхом, як це було у Європі та США, де замовниками виступали приватні особи та підприємства. В умовах Радянської України замовник був лише один – держава – звідси чітке спрямування архітектури, рішення і форми якої, у випадку схвалення партійним керівництвом, розповсюджувалися на усі республіки Радянського Союзу. Причиною того, що на старті свого розквіту конструктивізм припинив існування, була планова економіка та державні замовлення (на відміну від формалізму, який розвився в умовах е ринкової економіки).

Конструктивізм в СРСР отримав шанс на розвиток завдяки ідеології комунізму та вдало підтримував революційні гасла. Йдеться про 1920-ті роки. Революціонери відкидали все «міщанське» і «буржуазне». На першому плані виступав робітничий клас. У 20–30-х роках, період індустріалізації, архітектори надихалися новими формами для промислових будівель і переносили їх у проектування урядових будівель та житлових комплексів. Вже після 30-х років партійне керівництво такі форми архітектури розкритикувало, а для утвердження сили та величі влади звернулися до урочистих форм на основі класичної спадщини. Це мало бути не прямим наслідуванням класичної архітектури, а її переосмисленням, з використанням нових можливостей та нових технологій у будівництві. Завдання побудувати не Стару Італію, а створити нову архітектуру, дивлячись на яку безпомилково можна було б визначити, що вона не італійська, не формалістична, а радянська. Все інше оголошувалося поза законом, і, відповідно до ідеології комуністичної партії, мало бути нівельоване.

У ході дослідження з’ясовано, що в 1917–1991 рр. у Києві було знищено близько 250 пам’яток архітектури.

На сьогоднішній день прикро дивитися, як у революційному запалі гинуть пам’ятки архітектури радянського періоду, чимало з яких без належної консервації і так руйнує час. Необхідно запобігти знищенню архітектури, скульптури, декоративного оздоблення, зробити інвентаризацію та з’ясувати, які твори є художньо цінними, без упередженого ставлення до радянського періоду.

іївна, студентка V курсу факультету ТІМ НАОМА (наук. керів. О. А. Пламеницька)

Невідомий портал роботи Яна Бялого в Язловецькому замку

Ключові слова: Ян Бялий, портал, атрибуція, Язловецький замок

Ім’я Яна Бялого – знаного і шанованого майстра, що творив наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. у Кракові і Львові – нині вкрите забуттям і лише зрідка побіжно згадується в загальних мистецтвознавчих працях. Відомо про нього вкрай мало –народився 1556 р., ймовірно походив з Кракова, був учнем Джованні Падовано і Яна Михайловича з Ужендува. Самостійну працю розпочинає 1576 р. Коли саме Я. Бялий перебирається до Львова достеменно невідомо. Однак саме у Львові, в кафедральному соборі збереглася єдина раніш відома його підписна робота – це алебастровий вівтар присвячений діві Марії у каплиці св. Йосипа (1592). З тою чи іншою вірогідністю Я. Бялому приписується й низка інших пам’яток: вівтар у костьолі с. Заріччя в Польщі, вівтар-мавзолей св. Яцека Одровонжа у домініканському костелі Кракова, вівтар Шольц-Вольфовичів з костелу св. Миколая у Львові. Його згадують як одного з майстрів, що оздоблювали фасад каплиці Боїмів.

Під час натурного обстеження Язловецького замку (2014 р.) виявлено авторський підпис Яна Бялого на порталі брами нижнього замку, що складається з імені майстра – IAN BYALY, його монограми і року виконання роботи – 1602. З огляду на дату створення порталу маємо констатувати його повторне використання, адже нижній замок був зведений Олександром Конецпольським у другій половині XVІІ ст. Ймовірно, що він був перенесений з руїни верхнього замку під час перебудови Станіславом Понятовським нижнього замку на палац у 1747 р. Питання первинної приналежності порталу не може бути цілковито з’ясованим. Відомо, що в 1575–1607 рр. Миколай та Єронім Язловецькі здійснювали чергову модернізацію замку, в межах якого було споруджено два нових житлових будинки та каплиця. Утім, для каплиці портал є занадто світським, а, отже, найвірогідніше, він оздоблював один з житлових корпусів.

Першоосновою у творчості Я. Бялого була класична італійська школа, доповнена винесеною з майстерні Михайловича схильністю надавати перевагу декорові над архітектонічними формами. Особливістю його стилю, що остаточно сформувався саме у Львові, було поєднання німецько-фламандських орнаментальних мотивів з орієнтальними: то прості, то вигадливі різьблені узори немов килимом вкривають практично кожну вільну поверхню. Особливо вражає вишукана поліхромія, котрої скульптор досягав як завдяки майстерному сполученню різних видів каменю (піщаника, різнокольорового мармуру та алебастру), так і обробляючи їхню поверхню у різний спосіб – де залишаючи матову текстуру, а де – поліруючи його до дзеркального полиску. Порівняно з іншими роботами Я. Бялого, атрибутований завдяки віднайденому авторському підпису, портал Язловецького замку більш строгий, що пояснюється, вірогідно, різним функціональним призначенням – оздоблення брами, відкрите всім вітрам, і витвір сакрального мистецтва, призначений для храму, вимагають від майстра безумовно різного підходу. Характерне для Я. Бялого багате декоративне оздоблення (в даному випадку) не заміняє архітектурних форм.

Також під час стилістичного аналізу порталу впадає у вічі ледь не тотожність його колон колонам з фасаду каплиці Боїмів – членування тіла колон у пропорції 2:1 вузьким імпостом (цей прийом спостерігаємо й на інших його роботах), поєднання канелюр і окуттєвого орнаменту та майже ідентичні капітелі, які завершуються характерними волютами. За винятком окуттєвого орнаменту, який у Язловці майже прихований великими розетками, інакшого потрактування левиних голів та висоти п’єдесталів, оздоблення та пропорціонування колон цих пам’яток настільки подібне, що може бути потрактоване як ґрунтовне підтвердження згадок про Я. Бялого, як про одного з майстрів, що оздоблювали каплицю Боїмів. З огляду на сказане, можемо констатувати, що ареал роботи Я. Бялого не обмежувався лише Львовом та його околицями, як прийнято вважати, а львівська різьбярська школа, котра має класичні італійські мистецькі корені, проникала на початку XVІІ ст. й на територію Поділля.