Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 13 )

Фестиваль сучасної скульптури у 2012 р. продемонстрував напрями розвитку сучасної скульптури, її технічне і тематичне розмаїття, можливості скульптури як інструмента формування середовища, відкритого діалогу з глядачем, та її взаємодію з міським простором.

Міська скульптура 2000–2007 рр. загалом дотримується традицій попереднього сторіччя. За винятком монумента Жертвам терору (2005), та Пам’ятника Носу Гоголя у Києві (2007), всі скульптури є антропоморфними. Переважна більшість скульптур – пам’ятники, виконані у бронзі. Місто все ще відчуває необхідність увіковічення своїх видатних діячів, компенсацію того, що не було зроблено в минулі роки. 51 % опитуваних назвали своїми улюбленими скульптурами в Києві саме пам’ятники історичним діячам.

Новий вектор міської скульптури започатковують 2009 р. К. Скретуцький та «Київська ландшафтна ініціатива». Завдяки їхній діяльності з’явилися славнозвісний «Їжачок у тумані» (2009), «Балерина» (2009), «Буратіно» (2009) та інші. Це вже принципово нова група скульптур, що відповідає ряду ознак public sculpture: по-перше – тимчасовість, в даному випадку – недовговічність. Вона пов’язана з другою ознакою – залученням екологічних та/або неординарних матеріалів (навіть одноразових виделок).

Процес розвитку public sculpture у Києві близький до періоду 1970-х рр., коли художники активно освоювали міське середовище Європи та Америки без більш-менш чіткого розуміння, які проекти можуть стати панацеєю для окремого публічного простору, а які його захаращують.

Сучасна скульптура у просторі Києва розвивається хаотично, цьому сприяє й сама специфіка сучасного мистецтва, що завжди є пошуком. Загалом, навіть за наявності проблем, тенденції у міській скульптурі мають позитивний характер. Зрештою, результати невдалих художніх акцій можуть бути демонтовані чи замінені. Містобудівні помилки чи скандальні новобудови шкодять набагато більше, аніж самодіяльна скульптура. Важливим є досвід, який Київ отримує у взаємодії з сучасною скульптурою. Цей тандем зможе допомогти місту подолати існуючу відчуженість та надати сучасній скульптурі урбаністичного виміру для свого розвитку.

Федорович Богдана Юріївна, студентка 5 курсу факультету дизайну ЛНАМ (наук. керів. ).

Іронія як ознака постмодерністичних пошуків в українській візуальній культурі: ідея-форма-образ.

Ключові слова: іронія, постмодерн, візуальна культура, українські митці, інструментарій, концепції, світоглядна категорія.

Іронія традиційно розглядалася як важливий і ефективний риторичний прийом, стилістична фігура або ж естетична категорія. Зміна статусу іронії в епоху постмодерну, якісне розширення сфери її реалізації обумовлює необхідність вивчення даного феномена. Саме тому метою статі є здійснення комплексного дослідження і висвітлення вказаної вище проблематики на прикладі візуальної культури, реалізованої у практиках українських митців.

Специфіка постмодернізму передбачає те, що митець перебуває у досить нестійкому становищі і з певними обмеженнями, суспільними, медійними, власними внутрішніми пріоритетами, базованими на іронії. У свою чергу, іронічне бачення життя стало на сьогоднішній день однією з основних характеристик міжособистісного спілкування. Ще в період пізнього Середньовіччя багато митців використовували візуальну іронію, гротеск чи сатиру для критики соціальних стосунків чи людських недоліків. Наприклад, І. Босх чи П. Брейгель відомі своїми парадоксальними картинами, на яких зображені біблійні сюжети та народні приказки.

Одним з центральних у сучасній дослідницькій літературі стало положення про те, що іронія в постмодерні «вже не стан, а світогляд». Можна виділити за Б. Скоттом такі особливості візуальної іронії як: ідеологічність, на яку вказує конфлікт між двома системами реальності; приховування, або ж принаймні різниця між іроністом з аудиторією та неумисною жертвою іронії; та недоречність, яка виникає через намір або ж потенційну можливість появи іронії. Інший дослідник Д. Мюке стверджує, що іронія має такі особливості, як: «свідоме нерозуміння, контраст реальності та репрезентації, комічний елемент, ефект відірваності та естетичне ставлення до об’єкта».

Як для прикладу можна навести творчість митця В. Цаголова, який стверджує: «Мені подобається поєднання жесті, ідіотизму та іронії». Як чітко зазначає Б. Шумилович використання «іронії» можна побачити у творчості А. Савадова, зокрема в його картині “Голівуд”. Мистецтвознавці стверджують, що для творчості Ройтбурда характерні іронія та самоіронія. Але в його інтерв’ю митець не заперечує, але й не акцентує на даному понятті. Це дозволяє стверджувати, що його поняття не тотожне постмодерністичному трактуванню, бо він розділяє провокацію, іронію, і стьоб.

Варто також вказати, що іронія також характеризується як прояв власної свободи, так як при цьому стані людина здатна сміятися тому, що вона має свободу вибору у своїй оцінюючій діяльності. Але користується людина цією свободою залежно від власного розуміння. Як зазначає Г. Гадамер у цьому контексті вагомим є саме інструментарій візуалізації концепцій. Муеке зауважує, що «мистецтво іронії полягає в мистецтві сказати щось, не сказавши цього».

Отож, дослідження такого поняття як «іронія» саме як ознака постмодерністичних пошуків та формування світогляду особистості дозволить виявити особливості творчості даного періоду. Також вона виступає в якості світоглядної категорії, бо є певним способом сприйняття і розуміння світу. Іронія є однією із концептуальних умов та опорних характеристик постмодерністичної візуальної творчості загалом.

Чепелик Оксана Вікторівна, кандидат наук, провідний спеціаліст Відділу мистецтва новітніх технологій ІПСМ, с. н.с. ІПСМ НАМУ.

Інтегральний досвід мистецтвознавчої теорії та практики в парадигмі взаємодії архітектурних просторів, сучасного мистецтва і новітніх технологій.

Ключові слова:

Завданню зрозуміти, що Україна – модерна нація, слугує сучасне мистецтво та мистецтво новітніх технологій. А те, що воно в нашій державі не залучене до освітніх практик і стратегій є величезною проблемою держави. Тому авторська монографія “Взаємодія архітектурних просторів, сучасного мистецтва і новітніх технологій” розглядає освітній процес як основу взаємодії сучасного мистецтва і новітніх технологій в публічних просторах, де подає аналіз навчальних нововведень та художніх практик нового Баухауза, в рамках яких здійснюється планомірне дослідження парадигматичних суспільних та культурних змін, що вплинули і на освітній процес.

Метою є аналіз художніх практик, що виступають каталізатором соціальних і культурних трансформацій. Подається дослідження утопії, яка знаходиться у фокусі сучасного мистецтва і архітектури, і характеристика змін культурного пейзажу і семантичної мутації середовища, викликаних впливом інформаційно-комунікаційних технологій, які призводять до фундаментального переосмислення, визначення й організації простору. Теоретичне дослідження художніх практик, пов'язаних з поняттям утопії з метою, аби високе утопічне бачення знайшло своє втілення. Розвиток процесів взаємодії досліджується на прикладі структурних подій сучасного мистецтва таких як бієнале, міжнародні фестивалі медіа мистецтв, що виступають як лабораторії новітніх технологій, та практик соціальної скульптури. Подається аналіз різних подій медіа мистецтв, в рамках яких здійснюється планомірне осмислення змін, викликаних новітніми технологіями, що провокують художні реалізації, аби уможливити розвиток медіа мистецтва в Україні. Спираючись на світові тенденції нульових років, розглядаються проекти Міжнародного фестивалю соціальної скульптури з метою узагальнення підходів та виявлення особливостей мистецтва взаємодії із застосуванням новітніх технологій. Аналізується створення імерсивних просторів, розглядаючи організацію трансформуючого мультимедійного середовища у реальному часо-просторі у світовій практиці. Подається дослідження низки творів українського сучасного мистецтва, реалізованих у громадському просторі, спираючись на приклад суспільного замовлення у Франції та з метою виявлення локальних особливостей. Окреслюються проблеми, пов’язані з сучасним містом, аналізуючи практики соціальної скульптури, на прикладі Міжнародної Бієнале ландшафтного урбанізму в Бат-Ямі, в Ізраїлі, розглядаються конкретні проекти й акції руху «Культура проти рейдерства» та подається оцінка культурного процесу в Україні з метою узагальнення підходів у формуванні мистецтва взаємодії. Подається характеристика розвитку нанотехнологій, історичний зріз становлення наномистецтва, аналіз різних підходів у нанотворах та соціо-культурні перспективи, пов'язані з технологічним розвитком. Аналізуються світові практики сучасного мистецтва в контексті глобалізації з метою дослідження моделей інтеркультурної комунікації, які відбивають процеси, породжені глобалізацією, процеси трансляції культури, що роглядають взаємозв'язки між текстом, мовою, ідентичністю, новітніми технологіями та владою, виходячи з реалій сьогоднішнього дня. Розглядається мультимедійний проект «Генезис», пов’язаний з новітніми технологіями, коди, якими він послуговується, у світлі актуальних світових тенденцій останніх років та хроніки його реалізації з метою залучення його до національного дискурсу.

Подаються характеристики сучасного мистецтва в Україні та проблеми художньої критики, актуалізуючи поняття особистої позиції критика з метою дослідження можливостей художнього опору процесу переприсвоєння світу всередині глобальної соціальної сфери, сприяючи отриманню громадськістю критичного знання. Аналіз теорії та практики показав, що проблема створення сучасного продукту, поза відсутністю державної культурної політики, є також проблемою перебудови професійної свідомості, естетичних та філософських поглядів митців, від творчої спрямованості яких залежить формування відкритого громадянського суспільства.

Чуєва Катерина Євгенівна, здобувач кафедри ТІМ НАОМА (наук. керів. Н. Б. Козак), заступник ген. директора Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків