Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 16 )

Безик Ганна Іванівна, аспірантка кафедри ІТМ ЛНАМ, старший викладач ЗХІ, Коледжу мистецтв ім. А. Ерделі, м. Ужгород (наук. керів. ).

Композиційні варіації та характерні риси вбрання долинян Закарпаття міжвоєнного періоду ХХ століття.

Ключові слова: долиняни Закарпаття, одяг, вбрання, локальні особливості, народний стрій долинян.

Особливості проживання долинян Закарпаття у різноманітних географічно-господарчих поясах, долинах річок, передгір’я, середньогір’я та високогір’я, їх підпорядкованість конкретним і окружним центрам, етноісторичні особливості формування населення, вплив сусідів та інших чинників наклали відбиток на їх культуру, одяг, мову та традиції. Тому традиційну культуру долинян можна вважати неоднорідною [3, 183-196; 1, 12-13].

Характерні риси, локальні особливості традиційного народного вбрання позначені регіональною специфікою матеріалів одягу, конструктивних, технологічних та декоративних прийомів його створення, способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас, колорит, техніка та мотиви орнаментики. Оздоблення одягу в долинян зосереджувалось на сорочках, які слугували як натільним, так і верхнім одягом.

На основі характеристики традиційної оздоби одягу, локальних особливостей, принципів районування виділяємо чотири етнографічні райони долинян: маромороський, боржавський, ужанський та перечинсько-березнянський. Народний стрій волинян, поділившись на етнографічні райони, зберіг давні локальні особливості, а також способи носіння одягу та об'єднання всіх елементів в повний, завершений комплекс вбрання.

Традиційний стрій долинян Мароморощини належить до одних з найдавніших у Закарпатті [5, 145]. В оздобленні одягу відобразились як господарський і культурно-побутовий розвиток місцевого населення, так і етноісторичні процеси що мали місце на цій території у ХІХ – першій половині ХХ ст. Все це позначилось на локальних особливостях оздоби, на способах компонування, техніках вишивання, орнаментальних композиціях та мотивах [2, 103].

Збережені пам'ятки строю чотирьох етнографічних районів долинян переконливо засвідчують, що розвиток вишивальних технік нерозривно пов'язаний з пошиттям одягу. Зшивання окремих частин шкіри, тканин для виготовлення певних компонентів одягу супроводжувалось процесом активного вплітання, втручання вишивальної нитки в структуру тканини, на місцях з'єднання окремих пілок розміщувались стібки, шви різного спрямування, кольору й розмірів, що мали не лише практичну функцію, а й естетичну [4, 36]. Дослідження виявило, що традиційно-побутовий костюм долинян Закарпаття, ввібравши в себе досвід багатьох народностей, знаходиться в постійному зв’язку з культурою інших народів, що населяли Закарпаття.

1. Байрак музей народної архітектури та побуту: Путівник / , . – Ужгород: Карпати, 1988. – 130 с.

2. І. Художньо-функціональні особливості одягової вишивки маромороських долинян ХІХ – першої пол. ХХ ст. / Р. І.Пилип // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: ХДАДМ, 2008.-№15. - С.94-114.

3. Тиводар : Народознавчі роздуми / . – Ужгород: Карпати, 1995. – 280 с.

4. Тиводар ічні процеси на Закарпатті ХІХ – поч. ХХІ ст. / // Зб. наук. праць з проблеми давньої і середньовічної історії та етнології. – Ужгород: Ліра, 2008.- Вип. 2. – С. 9-94.

5. Шмелёва женской народной одежды украинского населения Закарпатской области / ёва // Совецкая этнография. – 1948. – №2. – С. 130-146.

іївна, студентка VI курсу факультету ТІМ ЗФН НАОМА (наук. керів. О. А. Лагутенко)

Творча династія Животкових як значне явище українського мистецтва: художник Олександр Животков

Ключові слова: О. Животков, живопис, колір, символ, дорога, колаж

Творчість Олександра Животкова, представника київської династії Животкових, є невід’ємною складовою українського мистецтва кінця ХХ – початку ХХІ ст. На тлі сімейної традиції О. Животков поетапно формував свою творчу майстерність. Династія Животкових – це чотири покоління митців – яскравих представників свого часу.

Початок творчої діяльності О. Животкова припадає на 1980–1990-ті рр. На пленерному з’їзді «Седнів ІІ» (1989) він, за підтримки Т. Сільваші, потрапляє до кола художників живописно-пластичного спрямування. У 1992 р. утворюється група «Живописний заповідник» (О. Бабак, М. Гейко, Н. Кривенко, А. Криволап, П. Керестей, С. Симерин). А вже у 1995 році група припинила своє існування.

Наприкінці 1990-х рр. у творчості О. Животкова відчувається пошук головної сюжетної лінії, фігуративність межує з абстракцією («Розп’яття», 1992). Товща фактури поступається площинності в серії «Дощ» (1998) Трагічна загибель Сергія Животкова у 2000 році вплинула на світогляд і манеру О. Животкова. У серії «Варіанти з білим. Пам’яті Сергія Животкова» (1999–2000) особливого значення набуває білий колір.

 Животкова («Дороги. Пам’яті Сергія Животкова», 2004) завжди безлюдні, проте зіткані ниткою людських доль. Дорога – основний лейтмотив у творчості митця. У серії «Місто» (2004), «Протасів Яр» (2005); «Дороги. Протасів Яр» (2004) лінія розділу темних і світлих площин – символ розгубленості перед невідомим. У серії «Варіант з чорним» (2002) світло майже зникає, переважає темний, чорний колір. Біле небо на тлі чорної землі – образ дуальності світу.

З 2006 року в його роботах з’являється жіночий силует («Робота з жінкою», 2007), «Робота з предметом. Сидяча жінка» (2006–2007).

З 2009 р. колекціонером творчості О. Животкова є С. Беньямінова (засновниця Stedley Art Foundation).

У 2009 р. художник вирушає до Непалу, Тибету. В серії «К вопросу о непальських танках» (2009) він тяжіє до колажу – наклеювання окремих елементів на папір або тканину. З 2011 р. застосовує дерево як основу під живопис.

16 квітня 2011 р. в «Білому просторі» розпочато проект «Сім Робіт» О. Животкова. 21 вересня 2013 р. проходить його виставка «Напрям – Північний схід» із циклу «Дороги»: на дерев’яній поверхні митець створює образ дороги, що лине вдалечінь, глибокі борозни підсилюють оптичний ефект віддаленості обрію. 23 березня 2014 р. художник презентує серію «2014», присвячену подіям Майдану 2014 р.; 23 січня 2015 р. проходить виставка «Дороги» (2014–2015) за участю скульптури А. Джакометті «Людина, що йде». Фундація «Стедлі» сприяє інтеграції української культури у світовий контекст. 9 жовтня 2014 р. в Лондоні, в Saatchi Gallery, пройшла виставка «Передчуття: українське мистецтво сьогодні» за участю робіт О. Животкова.

Вибрані твори О. Животкова дозволяють простежити, як змінюється техніка майстра. Світлоносність – новий візуальний ефект техніки митця, починаючи з 2000-х рр. Роботам властива мова символів – зв'язок зі священною історією. Зміст форми та кольору відчутні в роботах 2002–2003 рр. У 2009–2011 рр. техніка О. Животкова тяжіє до колажу. З 2013 р. художник експериментує з деревом: розрізи дерев’яної поверхні у 2013–2014 рр. перетворюються на глибокий рельєф.

Вуєва Тетяна Михайлівна, студентка 5 курсу факультету ТІМ ЗФН НАОМА (наук. керів. О. О. Балашова).

Неофіційне мистецтво Одеси 60-70 років ХХ століття.

Ключові слова: неофіційне мистецтво, Одеса, нонконформізм, квартирні виставки, одеська школа живопису, соціалістичний реалізм..

Сучасне українське суспільство повертається до закритих у тоталітарні часи тем, в тому числі і до такої «незручної» для тих років теми, як неофіційне мистецтво. Але саме завдяки мистецькому нонконформізму традиції свободи, інакомислення, індивідуалізму збереглися в українській культурі та стали підґрунтям для подальшого розвитку українського мистецтва. На українській художній сцені одеське мистецтво продовжує залишатись популярним, самобутнім, цікавим та актуальним.

Творчість одеських художників-нонконформістів, які уособлювали неофіційне мистецтво Одеси, є однією з найбільш яскравих глав в історії вітчизняної культури, оскільки дане явище, що існувало в культурному просторі України в 1960-1970-ті рр., не змирилось з нав'язаною доктриною соціалістичного реалізму, а прагнуло, зберігаючи коріння національної культури, відгукнутись на заклик часу та  подолати замкнутість українського суспільства від світових культурно-мистецьких процесів.

Неспроможні побороти нав'язану СРСР ідеологічну доктрину як єдиного можливого методу мистецької творчості, художники почали малювати для себе, задовольняючи свої естетичні зацікавлення та відмовляючись від ycix мистецьких обов'язків та йдучи супроти держави. Обійшовшись без наказів, нав'язаних їм урядом, вони почали практикувати мистецтво заради мистецтва i таким чином були змушені відмовитись від офіційного визнання y власній країні, але змогли адаптуватись до цієї ситуації та створити абсолютно приватні середовища, які були закриті від влади стінами будинків.

Український мистецький нонконформізм був представлений регіональними школами у Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Івано-Франківську, Ужгороді, але головними художніми центрами залишалися Київ, Львів та Одеса.

Особливості одеського нонконформізму:

- звернення до народної української культури, ікон, фольклору;

- розуміння себе як частини світового мистецького процесу;

- естетизація мистецтва;

- неприйняття офіційної ідеології;

- романтичність, пошук правди у мистецтві;

- звернення до національних архетипів;

- атмосфера приморського краю, південний колорит: сонячне світло й тепло, живі і насичені фарби;

- відмова від натуралізму, перехід до умовного зображення форми.

Хронологічні рамки:

1. 1950-60-ті рр. – передумови виникнення одеського нонконформізму (авангардизм Соколова, суровий стиль, модернізм Єгорова);

2. 1960-70-ті рр. – розквіт нонконформізму;

3.1980-90-ті рр. – трансформація у постмодерністичні форми.

Однією з рис одеського неофіційного мистецтва було переважання морально-естетичних цінностей над політичними, вони створили нову формотворчу систему естетичних цінностей.