Ювілей Наома: шляхи розвитку українського мистецтвознавства (стр. 25 )

Художній спадок А. Тагора можна охарактеризувати як розвиток у часі. Митець не тільки удосконалює свою майстерність, експериментуючи з сюжетами, техніками, образами, звертаючись до народного живопису. Пошуки нової пластичної мови приводять його до античної класики, до осмислення досягнень італійського Відродження, творчості прерафаелітів. Особливості гармонії в їхньому мистецтві, ідеально піднесеного образу людини А. Тагор намагається переосмислити у власній творчості.

Сьогодні вивчення спадку художника, а також інших майстрів школи Бенгальського Відродження представлено здебільшого дослідженнями 50‑х ‑80-х рр. минулого російських вчених. Дослідження інших зарубіжних авторів практично невідомі. Необхідність відродження вітчизняної школи сходознавства, знищеної в 1930-ті роки, актуалізує нашу тему та стимулює проводити нові дослідження.

Недостатня вивченість спадщини художника, а також суперечливість або повна відсутність оцінок мистецтвознавців у європейському вимірі спонукає зробити спробу проаналізувати його творчість, розпочавши з роботи зрілого періоду «Ума» (поч. 1900-х рр.). А. Тагор зображує молоду чарівну дівчину з ніжним овалом обличчя, подовженими очима, поєднаними дугами брів, втілюючи споконвічне уявлення свого народу про основні риси індійської красуні. В погрудному зображенні з глибоким декольте автор не оминає і такий обов’язковий атрибут індійської традиції, як дорогоцінне намисто. Образ відразу викликає асоціації з персонажами аджантських розписів.

Втім романтична одухотвореність дівчини видає в ній героїню іншого часу. Локони пишного волосся, що звивається, перегукуються з образами італійського Відродження, персонажами картин прерафаелітів – Г. Росетті, Е. Берн-Джонса з їхньою стилізацією і складною символікою, що знайшло продовження в стилі модерн, який поширився і на той час запанував в Європі. Зв’язок з цим мистецьким напрямом вбачається у виразності графічної майстерності твору А. Тагора, у поєднанні гнучкої лінії з живописними принципами.

Разом з тим, зображені символи (півмісяць над головою дівчини, що одним рогом проходить через її волосся, змія, що кільцем згорнулась на плечі) пов’язані як з міфами європейських народів, так і країн Сходу. Зі стародавніх часів Місяць і на Заході, і на Сході породжував у людей відчуття таємничості, причетності до вищих, позамежних витоків Всесвіту, не підвладних розуму. Місяць сіяв у волоссі Діани. Молодий Місяць сприймався як один з найбільш містичних моментів у природі. В індійських календарях знайшла відображення найдавніша форма виміру часу – за двома фазами Місяця: народження молодика і повня.

Не менш цікавий і інший символ – змія, що і в західній культурі, і на Сході сприймається як знак родючості, мудрості, цілющої сили. Втім особливий інтерес до символічного звучання в образотворчості в європейському мистецтві відновився за доби модерну. В цей же період європейці відкривають для себе чарівність мистецтва східних народів. Посилюється діалог культур Заходу і Сходу. Він знайшов відображення в творчості першого представника Бенгальського Відродження в Індії – А. Тагора, про що свідчить проаналізований нами твір «Ума».

Середа Наталія Борисівна, аспірантка кафедри ІТМ ЛНАМ (наук. керів. Я. О. Кравченко), старший викладач кафедри ОДПМ Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

Образ козацтва в українській монументальній пластиці кін. ХХ – поч. ХХІ ст.

Ключові слова: козаччина, скульптура, монументальна пластика

У сучасній художній культурі, мистецтві зокрема, виокремлюють дві ключові тенденції: з одного боку – тяжіння до національно-кореневого, з іншого – до універсального, загальнобуттєвого [1, с. 358]. Мовиться про рівночасну відкритість вітчизняного мистецтва західним і східним традиціям; «окремішність», «закритість», «монологічність», і навіть шаблонність культури соцреалістичної доби змінюється інтенсивною «діалогічністю». Реалізація установки на державотворення, націотворення, головним чином, себетворення продукує духовне відродження, повернення до національних витоків, уславлення героїчного минулого, одним з виявів якого була доба Козаччини. Козацтво як власне український історичний і культурний феномен (явище автентичне, а не штучно набуте) наразі не втрачає своєї актуальності, що свідчить про його нескасовно потужний дух, і національну вартісність.

На початку серпня 1990 р. відбувся масовий історико-просвітницький захід з нагоди відзначення 500-ліття Запорізького козацтва, в організації якого взяли участь Народний Рух України й Товариство української мови імені Т. Шевченка. Напередодні Днів козацької слави було встановлено гранітні стели з меморіальними дошками на території Нової Запорізької Січі (с. Покровське Дніпропетровської обл.), на честь останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського (вже згадане с. Покровське), на честь кошового Івана Сірка (м. Марганець Дніпропетровської обл.), відкрито пам’ятний знак Буцько-Томаківській Запорізькій Січі (там само). Надзвичайною подією стало насипання Могили Пам’яті біля с. Капулівки (Дніпропетровська обл.).

Дещо згодом (1993 р.) було нарешті відкрито монумент «титанові Українського Відродження» Петрові Сагайдачному на батьківщині гетьмана (с. Кульчиці Самбірського району Львівської області) – головним чином за рахунок пожертв мешканців Самбірщини. Ще один монумент П. Сагайдачному було споруджено в Києві на Подолі 2001 р. (головний скульптор – В. Швецов; архітектори – М. Жаріков, Р. Кухаренко). Виховане на радянській ідеології суспільство наново відкрило для себе величні постаті борців за незалежність України – Івана Виговського та Івана Мазепи. Так, 1994 р. у с. Мазепинцях Білоцерківського району Київської області встановлено погруддя гетьманові І. Мазепі (скульптор Є. Горбань), а роком пізніше (1995) в с. Германівці Обухівського району Київської області – погруддя гетьманові І. Виговському (скульптор М. Горловий). 18 серпня 2006 року відкрито пам'ятник гетьману Данилові Апостолу в с. Великі Сорочинці. 24 червня 2011 року в переддень 15-ої річниці Конституції України та в рамках заходів з відзначення 300-ї річниці прийняття Конституції Пилипа Орлика в Києві було відкрито пам’ятник гетьманові Пилипові Орлику (скульптор А. Кущ).

Прикметно, що зведення багатьох пам’ятників і пам’ятних знаків українському козацтву, козацьким сотням, полкам, козакам-засновникам населених пунктів та іншим визначним датам, пов’язаним з подіями козацької доби, ініційоване саме сучасним українським козацтвом.

Таким чином, у критичні періоди історії України спостерігаємо поглиблений інтерес до української культурної спадщини, до героїчної минувшини – як наслідок зростання національної самосвідомості. Особливо виразно ця риса простежується у мистецтві, зокрема в монументальній пластиці. У цьому контексті красномовною є думка, що “нація завжди прагне не лише до самоздійснення – не в останню чергу культурного, а й до культурного самовиразу, який, здійснюючись у мистецтві, закріплює її самосутність” [2, с. 128].

1. Українська художня культура: Навч. посіб. / За ред. І. Ляшенка. – К. : Либідь, 1996. – 416 с.

2. Лисий І. Самодостатність мистецтва (Про цілісність української мистецької культури) / І. Лисий // Дзвін. – 1998. – № 4. – С. 125–131.

іївна, аспірантка ІПСМ НАМУ (наук. керів. О. В. Босенко)

Висвітлення творчої діяльності Петра Холодного на сторінках періодичних видань Києва та Львова першої третини ХХ ст.

Ключові слова: періодичні видання Києва та Львова першої третини ХХ ст., творчість Петра Холодного

Публікації у київській та львівській періодиці першої третини ХХ ст. сьогодні є важливими джерелами для дослідження творчої діяльності Петра Холодного, ім’я якого у радянські часи замовчувалося й було викреслене з історії українського мистецтва (лише з 1990-х рр. з’явилися нові дослідження його творчості).

У першій третині ХХ ст. шпальти київських, а згодом й львівських газет та журналів рясніли згадками про різнобічну діяльність П. Холодного, їхніми авторами були відомі діячі та знавці у галузі мистецтва Д. Антонович, О. Пчілка, К. Широцький, П. Ковжун, М. Вороний, М. Голубець, І. Свєнціцький, М. Драган, Р. Лісовський, Й. Сліпий, А. Шептицький та ін. Замітки у хроніках, фахові огляди мистецького життя, рецензії на виставки, критичні оцінки творчості Холодного вищезгаданих діячів – це та джерельна база, на яку спираються сучасні дослідники.

Перші згадки про П. Холодного зустрічаємо в періодичній пресі починаючи з 1910-х рр. Здебільшого тут йдеться про діяльність Петра Холодного щодо активізації українського мистецького руху у Києві та його участь у виставках. Зокрема, найбільше відгуків, критичних публікацій, оглядів та заміток у хроніці пов’язано з влаштуванням у Києві «Першої української артистичної виставки» 1911 р. (одним з організаторів якої був Петро Холодний). Журнал «Рідний край», літературно-науковий щомісячник «Дзвін» (співзасновник і редактор Д. Антонович), «Українська хата», літературно-мистецький часопис «Сяйво», газета «Рада» (вела інформаційну підтримку виставки), «Киевская мысль», «Літературно-науковий вісник» друкують огляди виставки, що містять й короткі відгуки на твори Петра Холодного. З цих матеріалів видно, що Холодного, який ще шукав власний шлях у мистецтві, сприймали як реаліста.

Окрім суто інформаційних заміток подія спричинила у пресі й жваві дебати, роздуми щодо питання самобутності українського мистецтва та шляхи відродження національного малярства, яке було на часі й для П. Холодного. Саме в такому контексті розглядається загальна експозиція й твори Холодного у публікаціях різних оглядачів.

Подальшу інформацію в періодичних виданнях знаходимо у львівських газетах та журналах: «Діло», Літературно-науковий вісник, «Мета», «Тризуб», «Громадський вісник», «Нова зоря», «Ілюстрована Україна», «Українське мистецтво», «Стара Україна». На шпальтах цих видань знаходимо інформацію про діяльність та перебіг виставок першої професійної організації художників – Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ), головою якого був П. Холодний, та спостереження за працею Холодного у царині сакрального мистецтва (найбільше щодо вітражів для Успенської церкви у Львові).