Символіка поетичного тексту як об’єкт перекладу (на матеріалі українських та російських перекладів англомовної поезії XIX-XX ст.) (стр. 14 )

Перша класифікація способів і прийомів перекладу з чіткою методологічною установкою належить французьким лінгвістам Ж. П. Віне і Ж. Дарбельне, які беруть за основу термін "procédés techniques de la traduction" [197, с. 499]. Оскільки заявлений термін можна перекласти і як "технічні способи", і як "технічні прийоми" перекладу, переконуємося, що учені не диференціюють цих двох понять. Ж. П. Віне і Ж. Дарбельне класифікують способи і прийоми перекладу на прямі/дослівні (direct or literal) та непрямі (oblique). Прямі способи/прийоми перекладу включають запозичення (borrowing), кальку (calque), дослівний переклад (literal/word-for-word translation); непрямі – заміну (transposition), модуляцію (modulation), еквівалентність (equivalence, яка, однак, більше співвідноситься з терміном "адекватність" та розуміється як передача, головним чином, змісту, що може передбачати використання зовсім іншої фрази), адаптація. Ці основні прийоми/способи перекладу доповнені іншими, серед яких: компенсація (compensation), концентрація (concentration) та дифузія (dissolution), ампліфікація (amplification) та елімінація (economy), інтенсифікація (reinforcement) та конденсація (condensation), експлікація (explication) та імплікація (implication), генералізація (generalization) та конкретизація (particulazation), перестановка (inversion) [224] (тут і далі переклад наш – К. П.). Таким чином, хоча у класифікації Ж. П. Віне і Ж. Дарбельне загалом представлені всі основні способи і прийоми перекладу, вчені не диференціюють їх за певними конкретними критеріями. До того ж, у класифікації запропоновані терміни, що, по суті, передбачають один одного (ампліфікація/експлікація та елімінація/імплікація), що, на наш погляд, є надлишковим. Відомі перекладачі Біблії Ю. Найда, Ч. Табер, Дж. Марго у класифікації способів і прийомів перекладу концентрують увагу на проблемі культурного переносу. Ними запропоновано кілька категорій, які слід використовувати у випадках, якщо у мові перекладу не існує еквіваленту одиниці ВТ. Учені беруть за основу термін "techniques" та виділяють такі їх види: способи/прийоми пристосування (adjustment techniques), обов’язкової диференціації (essential distinction), експлікативного парафразування (explicative paraphrasing), надмірності (redundancy), натуралізації (naturalization). Способи/прийоми пристосування включають: додавання (additions), опущення (subtractions), заміни (alterations), виноски (footnotes) [203]. Способи/прийоми перекладу обов’язкової диференціації, що передбачають адаптацію (наприклад, додавання класифікатора (adding classifier), використання еквіваленту приймаючої культури (culture equivalent), заміни (changes) [194]. Способи/прийоми експлікативного парафразування включають: обгрутноване парафразування (legitimate paraphrasing), що передбачають лексичну заміну (ампліфікація (amplification) та дифузію (dissolution); необґрунтоване парафразування (illegitimate paraphrasing), зокрема експлікація [197; 202]. Способи/прийоми надмірності передбачають додавання або опущення інформації у ПТ [194]. Способи/прийоми натуралізації означають вибір найбільш близького еквіваленту у приймаючій культурі [203]. Пропонуючи, здавалося б, досить ємну класифікацію способів і прийомів перекладу, Ю. Найда, Ч. Табер, Дж. Марго, по суті, дублюють уже наявні у перекладознавстві поняття під новими термінами. У цій класифікації також не виділено певного критерію (лексико-семантичного, стилістичного, граматичного тощо) як домінувального. Класифікація способів і прийомів перекладу, запрпонована англійським перекладознавцем П. Ньюмарком, також орієнтована на особливості відтворення культурно обумовлених понять, якими, до речі, є символи. Автор апелює терміном "процедури перекладу "procedures of translation" і пропонує виділяти такі їх види: 1) перенос (transference), що включає транслітерацію; 2) натуралізація (naturalization); 3) еквівалент у приймаючій культурі (сultural equivalent); 4) функціональний еквівалент (functional equivalent); 5) описовий еквівалент (descriptive equivalent); 6) компонентний аналіз (сomponential analysis); 7) синонімія (synonymy); 8) прямий переклад (through-translation): дослівний переклад <...>: калька або переклад шляхом запозичення (сalque or loan translation); 9) заміни або транспозиції (shifts or transpositions), що включають граматичні заміни, наприклад, перехід від однини до множинного, заміна синтаксичної структури та ін.; 10) модуляція (modulation); 11) загальновизнаний переклад (recognized translation); 12) компенсація (сompensation); 13) парафраза (paraphrase); 14) поєднання (сouplets); 15) виноски (notes) [201, c. 82–114]. У класифікації П. Ньюмарка, таким чином, також не виділено чітких критеріїв до класифікації способів і прийомів перекладу, адже, якщо, приміром, до кальки перекладачі удаються для відтворення лексико-семантичних особливостей ВТ, заміни та транспозиції пов’язані із морфологічними та синтаксичними перетвореннями у ПТ, у той час як про виноски йдеться за умови роботи перекладача на текстовому рівні в цілому. Отже, у сучасному перекладознавстві не існує єдності у виділенні основних способів і прийомів перекладу. Така невизначеність пояснюється тим, що на цьому етапі розвитку цієї ще зовсім молодої дисципліни дослідники покладають в основу класифікацій різні критерії (лексичний, граматичний, стилістичний тощо), не виділяючи окремого із них як визначального.

У процесі здійснення нашого дослідження ми приймаємо за основу теорію закономірних відповідників, розроблену , що можна обґрунтувати наступними причинами. По-перше, у дослідженні проблематики відтворення символу у першу чергу, як правило, враховується лексико-семантичний аспект, адже першочерговою убачається необхідність відтворення саме семантики символу. Хоча у дослідженні й приділяється увага граматичним та деяким стилістичним аспектам відтворення символів, їх дослідженню відводиться другорядна роль, у той час як аналіз доцільності їх застосування здійснюється лише з огляду необхідності встановлення, наскільки адекватним/неадекватним є те чи інше перекладацьке рішення. По-друге, результати нашого дослідження підтверджують, що оскільки словами-символами є такі одиниці, які зазвичай мають відповідники у мові приймаючої культури, найбільш частими засобами їх відтворення у перекладі виявилися словникові (еквівалентні), варіантні та контекстуальні відповідники (заміни – К. П.), виділення яких запропонував саме . По-третє, теорія закономірних відповідників віддзеркалює всі основні засоби відтворення символів у перекладі, серед яких, поряд із відповідниками, важливе місце відводиться трансформаціям.

Як зазначає , у процесі перекладу беруть участь три категорії відповідників: 1) еквіваленти, що встановлюються в силу тотожності означуваного, а також такі, що відклалися у традиції мовних контактів; 2) варіантні та контекстуальні відповідники; 3) усі види перекладацьких трансформацій [120, c. 12]. Еквівалентні відповідники відносяться до сфери мови, варіантні та контекстуальні – до сфери мовлення [там само]. В основу поняття адекватності покладено функціональну, а не формальну рівноцінність мовних засобів ВТ і ПТ, тому у процесі здійснення перекладу перекладач має в першу чергу орієнтуватися на функціональні відповідники. Під поняттям "еквівалент" у теорії розуміється постійний рівнозначний відповідник, що, як правило, не залежить від контексту" [120, c. 13]. Еквівалентні відповідники можуть бути: повними/абсолютними (повністю покривають значення усього слова, а не окремих його частин) та відносними/частковими (відрізняються стилістичним та експресивним забарвленням). Д. І. Єрмолович, який уніс доповнення і коментарі в остаточний варіант теорії закономірних відповідників , називає еквівалентні відповідники "стабільними словниковими відповідниками" [там само]. Саме на термін "словниковий відповідник" ми орієнтуємося, розуміючи їх як такі одиниці цільової мови, що вживаються у більшості випадків відтворення елементів ВТ, незалежно від контексту. Залучення словникового відповідника спостерігаємо на прикладі української перекладної версії вірша Е. Дікінсон "The Soul selects her own Society" у виконанні В. Кикотя, в якому слово-символ door, що маркує кордон між "своїм" та "чужим" світами, відтворено номінацією двері: The Soul selects her own Society – / Then – shuts the Door [300, с. 859] – Душа сама обира Товариство – / І – двері на Ключ [275, c. 95]. Номінативні одиниці door та двері є традиційними символами, що маркують кордон між світамі по горизонталі в англомовній та східнослов’янській лінгвокультурах, тому залучення словникового відповідника двері сприяє адекватності перекладу. Варіантні відповідники є такими співвідношенням, що "встановлюються між словами у тому випадку, коли у мові перекладу існує кілька слів для передачі одного й того значення вихідного слова" [120, c. 18]. Прикладом застосування у перекладі варіантного відповідника можна вважати вживання лексичної одиниці мла замість англійського іменника fog у ПТ І. Драча поеми Т. С. Еліота "The Waste Land" (Under the brown fog of a winter dawn, / A crowd flowed over London Bridge <…> [304] – Під бурою млою зимового ранку. / Пливе натовп Лондонським мостом, <…>/ Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато [278, с. 72].), адже англо-українським словником зафіксовано кілька українських відповідників до англійського іменника fog, у числі яких зустрічаємо й іменник (і)мла: 1) густий туман; 2) дим або пил у повітрі; імла; 3) фот. Туман, вуаль [266]. Проміжне місце між варіантними відповідниками та трансформаціями у теорії закономірних відповідників відводиться контекстуальним відповідникам, які ми у нашому дослідженні визначаємо як контекстуальні заміни. Застосування такого роду відповідників або замін обумовлено тим фактом, що нерідко розкриття контекстуального значення слова залежить від широкого контексту, від контексту сусіднього речення або навіть від змісту цілого абзацу [120, c. 23], а дані двомовних словників не завжди забезпечують найбільш короткий шлях до встановлення контекстуального значення слова [120, c. 26]. Символікою смерті у поетичному тексті Р. Фроста "Now close the windows" наділене складне слово wind-stirred, адже вітер (wind) традиційно маркує контакт з іншосвітом у вертикальному вимірі. Лексичні одиниці метёт та грядет зима у російському ПТ В. Топорова виступають зразками контекстуальних відповідників/замін до зазначеного складного слова ВТ, забезпечуючи досягнення адекватності у процесі відтворення його символіки за рахунок збереження сем руйнації (метёт) та власне смерті (через асоціацію з зимою):<…> So close the windows and not hear the wind-stirred [305, c. 68] – <...> Закрой окно, не слушай, как метёт, / Чтоб лучше видеть, как грядёт зима [297].