Символіка поетичного тексту як об’єкт перекладу (на матеріалі українських та російських перекладів англомовної поезії XIX-XX ст.) (стр. 6 )

1.1.4. Символ у літературознавстві з огляду перекладознавства. Символ як міждисциплінарне поняття не залишився поза увагою і літературознавців. Характерно, що до 1790 року слово "символ" зовсім не було наділене тим смислом, який воно набуло в епоху романтизму [144, с. 233]. Саме у працях філософівта поетів епохи романтизму (, І. Кант, Г. Мейер, Ф. В. Й. фон Шелінг, Ф. Шлегель) символ починає розумітися як категорія мистецтва, до якого належить і художня література. Показово, що в цей період визачення символу та його найсуттєвіших рис відбувається через зіставлення цього поняття з алегорією [там само]. Вивченню символу як елеманту художнього твору (художньої системи того чи іншого автора) приділено увагу у працях , І. А. Власевcької, Л. Зельцера, І. М. Слємнєвої та ін. [31; 32; 49; 129]. Апеляція до символіки у художній творчості обумовлена різними міркуваннями. Нерідко поети і письменники керуються так званою ідеологією "шолому і бронювання", свідомо вуалюючи справжній смисл написаного ними (захист від цензури, логіко-психологічна гра з читачем, "естетичний нарцисизм" тощо). Але у переважній більшості художня символізація обумовлена потребою наочного, предметно-образного вираження сутностей, які не піддаються безпосередньому спостереженню та "живому спогляданню" (правда, добро, краса, справедливість та інші універсалії культури) [129, с. 43]. Художній твір передбачає співіснування двох начал – предметно-логічного і виражального [49, c. 6]. Предметно-логічний рівень відноситься до плану зображення і втілює інтелектуальне начало. Якщо цей рівень передбачає зображення предметного світу, що піддається чуттєвому сприйняттю в об’ємі, кольорі, звукові, пластиці тощо, рівень вираження передбачає "розкриття сутності явища, передачу вражень від предмета в умовно-узагальненій формі" [49, c. 20]. План вираження художнього твору представлений, за твердженням , у двох формах: символу та інтонації [там само]. Свого часу на виражальну здатність символу вказував єв [82]. Специфіку символу як форми вираження визначає той факт, що у художньому творі символ здатен виступати провідником емоційно-естетичних і ціннісних категорій [32, с. 64]. Завдяки символам особистість може орієнтуватися у світі й адаптуватися у ньому, у такий спосіб набуваючи здатності до життя та самореалізації. У цьому й полягає цінність символу як основного засобу осягнення людиною багатогранності і цілісності художнього світу [32, с. 66], тому зверненість твору до кожного читача можлива лише за умови узагальнено-символічного характеру художнього світу і його образів [цит. за 32, с. 66] . В англомовному літературознавчому тлумачному словнику представлене таке визначення терміну "symbol": "The term “symbol” is applied only to a word or phrase that signifies an object or event which in its turn signifies something, or has a range of reference, beyond itself" [262, c. 311]. Схоже визначення символу пропонують англомовні літературознавці Р. Уеллек та О. Уоррен: "<…> an object which refers to another object but which demands attention also in its own right, as a presentation" [229, c. 193]. Такі потрактування символу є дуже вузькими і вбачаються нами нерелевантними з точки зору функціонування символу у художньому тексті, оскільки основна увага у цих дефініціях приділяється заміщувальній здатності символу, тобто фактично він ототожнюється зі знаком. Іншим словником також фіксується здатність символу до заміщення, а також виходу за межі зображуваного явища, предметного світу, тобто здатність виражати трансцендентні, абстрактні ідеї "The literary symbol, defined straightforwardly by Kant <…> in terms of the ‘attributes’of an object ‘which serve the rational idea as a substitute for logical presentation, but with the proper function of animating the mind by opening out for it a prospect into a field of kindred representations stretching beyond its ken’ <…>; the symbol evokes unseen worlds" [271, c. 232]. Отже, наведені визначення символу акцентують увагу, перш за все, на його здатності до репрезентації чогось, що виходить за його власні межі. У поетичному словнику символ розуміється як "багатозначний предметний образ, який об’єднує (сполучує) різні плани відтворюваної художником дійсності на основі їх суттєвої спільності, спорідненості" [238, с. 263]. Визнаючи метафоричне начало символу, автор все ж не ототожнює символ із тропами. Інші джерела у визначенні символа підкреслюють, у першу чергу, його подібність до тропів та навіть ототожнюють ці поняття: "символ – один з тропів, суть якого полягає у заміщенні найменування життєвого явища, поняття, предмета у поетичному мовленні умовним позначенням, чимось, що нагадує це явище" [241,с. 139]. Ототожнення символу і тропів, зокрема, алегорії, спостерігаємо у тлумаченні поняття "символ" та , які розуміють алегорію, і відповідно – символ, як "троп, заснований на заміні назв абстрактних понять назвами конкретних речей, які символізують ці поняття" [149, с. 125]. Як засіб художньої виразності, елемент образотворення розуміє символ дослідниця К. В. Єрошкіна: "Залежно від закономірностей літературного процесу, стильових напрямів, іноді суспільних тенденцій, авторського настрою, читацького сприйняття, можна відзначити більшу або меншу вираженість символу у творі художніми засобами, різну ступінь його образотворчої та художньої відособленості. Тоді ми зустрічаємося з проявом категорії символу як засобу художньої виразності" [47]. Розуміння символу як тропу, який сприяє формування образу, притаманне й І. А. Солодиловій: "символ – це троп, що породжує образ, в якому предметне уявлення служить актуалізації або символізації абстрактного поняття, яке несе основний сенс, що відрізняється особливою ємністю і неоднозначністю тлумачень" [130, с. 31]. Розуміючи відмінності між символом і тропами, дослідниця все ж відносить символ до тропів на основі наявності у його структурі двох компонентів. Розділяючи твердження про образотворчу здатність символу та визнаючи його складну двосторонню природу, ми не можемо погодитися із тим, що ці обставини є достатніми умовами для ототожнення понять "символ" і "троп". На наш погляд, ототожнення або протиставлення цих понять належить до спірних питань. Без сумніву, символ має багато спільного із тропами. По-перше, це пов’язано із тим, що і символ, і тропи у художньому тексті функціонують як одиниці імпліцитного плану вираження. По-друге, обом поняттям притаманна двопланова смислова структура, тобто поєднання чуттєвого образу та внутрішнього смислу, що дає можливість говорити про наявність прямого, буквального значення поряд із значенням переносним. По-третє, як зазначалося, основою формування символу можуть бути відношення за аналогією або за суміжністю (тобто власне тропи – метафора та метонімія), що засвідчує тропеїчну природу символу. Однак існують і чіткі відмінності між поняттями "символ" та "троп". Якщо говорити про співіснування прямого і переносного значень у символі, не можна не погодитися із тим, що символ постає як "конгломерат рівноцінних значень" [158, с. 54], натомість ішим тропам притаманне відношення підлеглості буквального значення значеню переносному [158, с. 55; 130, с. 40; 129, с. 145]. До того ж, символу пританна іманентна багатозначність [158, с. 56; 130, с. 40]. На відміну від тропів, які представляють самодостатню, замкнену на собі художню реальність, символ завжди вказує на певну зовнішню абстрактно-поняттєву сутність [129, с. 145], тому можна стверджувати, що роль мікро - або/та макроконтексту для адекватної інтерпретації значення символу у художньому тексті зазвичай є більш вагомою, ніж для правильного розуміння значення тропів. Якщо троп є динамічною знаковою реальністю, яку автор може змінювати на свій власний розсуд, символ відзначється стійкістю [там само]. У цьому зв’язку можна стверджувати про індивідуальну природу тропів та колективну природу символу (за винятком індивідуально-авторської символіки), що зумовлює наявність у символі асоціацій з міфом, фольклором, літературною та культурною традицією. розумів символи у художньому тексті як "морфеми", смислова функція яких цілковито визначається актом семантичної взаємодії, що породжує естетичну єдність [31, с. 371]; як естетично сформовану та художньо локалізовану одиницю мовлення у складі поетичного твору [31, c. 374]. У складі художнього тексту символи наділяються потенційною силою асоціюватися з низкою тих образів або явищ, які закладені у структурі цілого. Характерна особливість символу, як правомірно стверджує вчений, – це обумовленість його значень усією композицією "естетичного об’єкту" [там само]. У літературознавстві символ тісно пов’язаний із сугестивністю поетичного образу, тобто зі «здатністю образу наводити на прихований смисл, підказувати, викликати додаткові асоціації" [28, с. 255]. У рамках художнього твору символ наділений стимульними можливостями, здатними розширити свідомість читача, допомогти йому в осягненні багаторівневості і глибини зображального і виражального художнього світу, а багатозначність символу сприяє активній внутрішній роботі адресата [32, с. 66]. Cимвол здатний розкривати ідею художнього образу, відрізняючись "потужною смисловою насиченістю" [49, c. 17]. Актуалізуючи символи, автор не вказує на речі, а лише натякає на них, чим змушує адресата вгадувати смисл незрозумілого, потаємного [176, c. 89]. У літературному творі символом може стати будь-який елемент художньої системи за наявністю хоча б однієї з ознак: 1) згущення самого художнього узагальнення; 2) свідомої установки автора на виявлення символічного смислу зображуваного; 3) контексту твору, коли незалежно від наміру автора "відкривається" символічний смисл, який автор намагається передати; 4) літературного контексту епохи і культури [245, с. 379]. Використання тієї або іншої символіко-онтологічної моделі для художнього опису духовного світу особистості багато в чому залежить від естетичних уподобань автора та специфіки його творчої манери [129, с. 144]. Тому не можна не погодитися із твердженням І. А. Власевської про те, що символ є засобом вираження стилю автора, а вміння адекватного прочитання у символі всіх його рис спрямоване на осягнення адресатом індивідуально-особистісного змісту, привнесеного свідомісю автора [28, с. 67]. Аналізуючи функціонування символів у художньому (поетичному) тексті та особливості відтворення символічних значень, закладених у ВТ, ми, услід за , , І. О. Шамою [59; 60; 61; 96; 23; 153], схильні розглядати символ у співвідношенням з оцінною категорією "адекватність". Російський перекладознавець справедливо зазначає, що "адекватним може вважатися лише такий переклад, у якому знаходять своє іншомовне вираження інтенції автора та система його символів" [131, с. 205]. Необхідність повноцінного відтворення образних компонентів ВТ, зокрема символу, який виступає одним із сигналів-маркерів поетичного підтексту, що формується внаслідок інтеграції конотацій лексичної одиниці в дистантно та контекстно розміщених надфразових єдностях, вбачається важливою умовою досягнення адекватності у перекладі й українським перекладачем і дослідником перекладу [61, с. 38]. Про здатність символів до формування підтексту говорить також І. М. Шама [153, с. 226]. Ми схильні розділяти твердження та І. М. Шами про здатність символів маркувати підтекст художнього тексту загалом та поетичного тексту, зокрема, розуміючи підтекст як прихований сенс висловлення; внутрішній зміст мовлення, не висловений прямо, але такий, що витікає з ситуації, окремих деталей, реплік, діалогів героїв. У художньому тексті підтекст часто розкриває ставлення автора до діючих осіб, їх взаємовідносин, подій, що відбуваються [233, с. 2005]. Специфіка емоційності та експресивності символу (на відміну від інших художніх засобів) полягає в його "згорнутості". Символ здійснює потужний вплив на носіїв культури, оскільки вони адекватно сприймають його загальнокультурну, надособистісну, історично задану семантику. З цієї причини символ найчастіше не потребує експліцитного розгортання у тексті (його фрагменті): достатньо його короткої згадки або введення одного з його стійких атрибутів [96, с. 14]. Символіка представляє глибинну систему, "каркас" будь-якого художнього тексту. Ця символічна система виявляє "образ світу" у даному художньому тексті набагато надійніше, ніж не лише відкриті авторські роздуми, але й більш очевидні, однак і більш поверхневі рівні організації художнього тексту [96, с. 15]. Таким чином, символ є водночас ємним і економним дієвим засобом переважно імпліцитного вираження авторської інтенції у художньому (поетичному) тексті, тобто лежить в основі формування підтексту. Набуття символічних значень тим чи іншим елементом тексту (за – образом) можливе за двох умов: 1) коли зображуваний автором предмет уже сам по собі є символом – традиційні символи, які органічно закріпилися за певними, в основному природними об’єктами, в суттєвих ознаках яких вбачали певні аналогії з ціннісними проявами людського життя; 2) зображуване може стати символом, якщо предмет, який зображується, сам по собі не є символом або є ослабленим, "призабутим" символом, а набуття символічних ознак відбувається ним безпосередньо в процесі самого зображення – індивідуально-авторські символи, які є наслідком авторської настанови на узагальнення й поглиблення смислової перспективи того чи іншого зображуваного об’єкта [60, с. 45]. У рамках нашого дослідження увага приділяється вивченню проблем відтворення засобами української та російської мов символів простору, представлених у поезії, які є зразком традиційної символіки. Це певною мірою полегшує завдання перекладача через більшу впізнаваність тих чи інших лексичних одиниць як носіїв символічних значень, що обумовлено поліетнічним характером символів простору. Не можна, звичайно, відкидати той факт, що у традиційних символів відсутнє індивідуально авторське начало. Правильніше було б сказати, що це індивідуальне начало накладається на традиційні символи, тобто є засобом модифікації останніх. Основними варіантами такої взаємодії будуть: 1) індивідуальний відбір символів (для ВТ); 2) індивідуальна їх ієрархізація (для ВТ і ПТ); 3) частково-індивідуальна їх оцінка (для ВТ і ПТ), а для перекладача також: 4) цілеспрямоване співвіднесення авторської та перекладацької інтерпретації символіки [96, c. 15]. Отже, літературознавчий аспект дослідження символу засвідчує, що останньому відводиться значеннєва роль у художньому (поетичному) тексті, який бере участь у формуванні підтексту та виступає ємним і дієвим засобом вираження авторової інтенції або лейтмотиву тексту. Результати дефінітивного аналізу потрактувань символу у міждисциплінарному аспекті не засвідчують наявності тлумачення символу, що повною мірою враховувало б його ключові онтологічні ознаки та специфічну роль, яка має відводитися символу у рамках ТПП, тому доцільною вбачаємо необхідність уведення власного потрактування цього поняття. Отже, символ з позицій перекладознавства ми розуміємо як одиницю культури, що засвоюється її носіями на несвідомому рівні, відзначається двоплановістю семантики, багатозначністю, контекстуальною обумовленістю, зображально-виражальною здатністю в художньому (поетичному) тексті, що за умов релевантного відтворення у перекладі забезпечує ступінь адекватності/еквівалентності ПТ до ВТ. У роботі ми апелюємо також до поняття "традиційне значення символу", під яким розуміємо традиційно закріплене у культурі та свідомості її носіїв значення слова-символу на відміну від його індивідуально-авторських потрактувань. "Робочими" поняттями дисертації також виступають "символіка простору", "символіка контакту", "символіка іншосвіту", "символіка кордону", "символіка центру". Оскільки у спеціальній літературі не представлені дефініції цих понять, важливо зазначити, що символіка простору осмислюється у термінах опозицій "свій"/"чужий" світ та реалізується відповідно у символіці контакту, іншоствіту, кордонну, центру, верху/низу, переду/заду, правого/лівого. Пояснення термінам "символіка контакту", "символіка іншосвіту", "символіка кордону", "символіка центру" надаються у відповідних розділах дисертації. Дослідження символічних опозицій верху/низу, переду/заду, правого/лівого у роботі окремо не представлені з огляду на периферійність їх функціонування у поезії порівняно із символами інших груп.