Символіка поетичного тексту як об’єкт перекладу (на матеріалі українських та російських перекладів англомовної поезії XIX-XX ст.) (стр. 16 )

До поезії Нового часу належить, перш за все, лірична поезія [245, c. 293]. Лірика – це рід літератури (разом з епосом і драмою), в якому первинним виступає суб’єкт висловлювання та його відношення до зображуваного [245, с. 183]. Ліричний погляд на світ виражається переважно у віршованих формах, однак, він може виражатися й у прозі, особливо там, де це постулюється самим автором, тому правомірно говорити про можливість ліричного самовираження у творах, що традиційно вважаються "чисто" епічними або драматичними, "хоча лірика завжди залишається тут залежним членом" [цит. за 245, с. 184]. Лірика була теоретично осмислена в Європі лише у кінці XVIII – на початку XIX ст., що пов’язано з розвитком романтизму, який на перший план висуває суб’єктивне сприйняття і переживання світу, основою якого було не наслідування класичним зразкам (обов’язкова вимога попередніх поетик), а "свавілля поета", "який не повинен підкорятися жодному закону" [цит. за 245, с. 184]. Г. Гегель висуває думку про поєднання у ліриці суб’єкта й об’єктав одній особі: якщо в епосі"…поетові слугує змістом відмінний від нього…герой", то центральним "персонажем" ліричного твору виступає сам його творець і, перш за все, – його внутрішній світ [цит. за 245, с. 183]. Багато ліричних героїв представлені як такі, що розмірковують у стані самотності [262, с. 147]. Ліричне переживання здатне охоплювати загальнолюдський смисл. Оскільки у ліриці першочерговим є вираження точки зору ліричного суб’єкта, зображення зовнішнього світу (картин природи, певного предмета/подій) також слугує цілям самовираження [245, с.183]. Англомовні поети XIX-XX ст. у цьому відношенні не є виключенням. Наприклад, у віршах Р. Фроста ("Come in", "Stopping by woods on a snowy evening", "Spring Pools" тощо), Е. Дікінсон ("There came a wind like a bugle", "The sky is low, the clouds are mean" та ін.), ("Daylight and Moonlight", "Woods in winter" та ін.), Т. С. Еліота ("Landscapes") спостерігаємо численні описи природи та пейзажні замальовки, які не є самоціллю, а скоріше слугують тлом, міцним засобом вираження внутрішнього стану самого поета або певного філософського смислу, а декодування символічно навантажених явищ та об’єктів природи є ключем до пізнання імпліцитно вираженого авторового задуму. Результати дефінітивного методу аналізу понять "поезія" та "лірика" уможливлюють висновок про те, що у поезії на перший план виступає формальна організація художнього тексту. Лірика ж, перш за все, передбачає змістове його наповнення та є засобом самовираження автора, тоді як віршова форма не є обов’язковою для ліричних текстів. Поетичні тексти вищезазначених англомовних поетів ми відносимо саме до ліричних, адже на перший план у них виступають суб’єктивне сприйняття і переживання світу. До того ж, особливості інтонаційного оформлення творів цих поетів характеризуються значними відхиленнями від традиційних канонів віршування, що також зорієнтоване на вираження індивідуального світосприйняття поета через особливості його ідіостилю.

У літературознавстві лірику класифікують за декількома критеріями. Першим критерієм є жанр. Р. Даєні виділяє такі жанри поезії, називаючи їх "forms of lyric": епіграма, елегія, ода, ранкова серенада, сонет, сестина (секстина), вілланела [180, с. 684–685]. У "Поетичному словнику" виділені такі ліричні жанри: ода, балада, елегія, послання, еклога, пісня, невеликий вірш та ін. [238]. У англомовному словнику літературних термінів виділені підкласи лірики за жанровою ознакою. Основними серед цих підкласів постають: ранкова серенада, драматичний монолог, елегія, епіталама, гімн, ода, сонет [262, с. 147]. Авторами вказаного джерела також виділяється драматична (dramatic lyrics) та особистісна лірика (personal lyrics). У драматичній ліриці ліричний герой звертається до іншої особи в конкретній ситуації [там само], в особистісній ліриці посилання на відомі обставини з авторського життя дають можливість зрозуміти, що вірш, який ми читаємо, виступає способом авторського самовираження [там само] Російські науковці Т. Давидова і В. Пронін також зводять види лірики до її жанрів, серед яких дослідники виділяють вірш, поему і пісню [44, с. 59]. На нашу думку, спиратися на жанровий критерій у процесі класифікації лірики з метою вилучення у ній символів є не досить зручним, адже специфіка функціонування символів не залежить від рамок певного жанру.

Іншим критерієм класифікації лірики постає тема. Згідно з магістральною темою поетичного тексту виділяють інтимну, громадянську, філософську та пейзажну лірику [245, c. 184]. Український дослідник І. Качуровський, аналізуючи українську поезію, теж пропонує розширену тематичну класифікацію лірики, виділяючи такі її види: пейзажна, мариністична, тобто "поезія моря", екзотична (екзотика не в звичайному поетичному вираженні, а в тематиці), туристична, екологічна, рустикальна (опис сільськогосподарської праці), хутірна, цвинтарна (існувала ще за античних часів у вигляді надмогильних написів, епіграм (у сучасному значенні – епітафій), урбаністична, тюремна (розкривається тема свободи/несвободи), ностальгічна (виражається туга за Вітчизною), спорідненою до якої виступає лірика спогадів (головна тема – туга за минулим), медитативно-філософська, еротична та любовна, ситуативна (в основі – дія чи подія, яка не має чіткого сюжету), транспозитивна (йдеться про твір іншого виду мистецтва), вірші про поетів і поезію, відгуки давніх жанрів (вірші, які відтворюють певні властивості давніх ліричних жанрів, що вийшли з ужитку, або їх первинні форми, що з часом трансформувалися в нові моделі), революційна, лірика голоду, лірика фатуму, воєнна, історична лірика [58, с. 228–295]. Тематична класифікація лірики має заздалегідь умовний характер, адже вона відображає не естетичну субстанцію ліричного твору, а лише виконує функцію робочого прийому, слугуючи відправною точкою аналізу [245, c. 184]. Ми погоджуємось із цією думкою, адже у межах одного твору спостерігається співіснування декількох тем. Яскравою ілюстрацією цього твердження є лірика Р. Фроста, у якій, як може здатися на перший погляд, домінувальною виступає тема природи, однак, за умов більш прискіпливого тематико-композиційного аналізу стає зрозумілим, що природа слугує лише тлом для глибоких філософських роздумів і переживань самого поета. В якості ще одного прикладу можна навести вірш "The Day is Done", в якому спостерігаємо співіснування декількох тем: вірш присвячено темі поета і поезії, однак, поряд з цим відчутно проступають філософські міркування ліричного героя, який знаходиться на схилі дня (життя). Загалом, англомовну лірику поетів XIX-XX ст. не можна обмежити певною темою, навіть у межах одного вірша, тому тематичний критерій класифікації у рамках нашого дослідження не є релевантним. Лірику також класифікують на медитативну та сугестивну [245]. Медитативна лірика – жанрово-тематичний різновид лірики, споріднений філософській ліриці, але не тотожний їй. Вірші, які відносяться до медитативної лірики, будуються як безпосередні, індивідуалізовані умовиводи, спрямовані на осягнення сокровенних закономірностей буття. Вчення про медитації і її прийоми розробляло поряд зі східними релігіями християнство, а приклади віршованих медитацій можна простежити уже у візантійській (Григорій Богослов) та середньовічній літературах, однак до XVIII ст. медитативна лірика побутувала на периферії "світської" поезії, торкаючись лише релігійних переживань і залишаючись ілюстративним додатком до містичної дисципліни медитації. У другій половині XVIII ст. відбувається розквіт медитативної лірики. Елегія починає витісняти оду, яка ставила риторику вище почуттів [91]. До медитативної лірики звертаються поети і у ХХ ст. (з англійської та американської літератур – Т. С. Еліот ("Попеляста середа", "Чотири квартети"), Р. Фрост та ін. [там само]. Сугестивна лірика (від лат. suggestio – навіювання, натяк, вказівка) –особливий вид лірики, заснований не стільки на логічних предметно-понятійних зв’язках, але на асоціативному поєднанні додаткових смислових і інтонаційних відтінків. Завдяки цьому сугестивна лірика здатна передати смутні, невловимі душевні стани, які важко висловити у вірші строго реалістичними засобами. Будь-який сугестивний ліричний вірш містить у собі елементи медитації, але, на відміну від медитативної лірики, має властивість зачаровувати, заворожувати читача "чарівною неясністю" (вислів М. Рильського) [цит. за 238]. Для сугестивної лірики характерні нечіткі, мерехтливі образи, непрямі натяки, хиткі інтонаційно-мовні конструкції, підтримувані віршованим ритмом. За своєю внутрішньою формою цей тип лірики стоїть на межі найтонших імпресіоністичних і навіть алогічних побудов, що впливають на емоційну сферу читача, на його підсвідомість. Поняття "підтекст", у формуванні якого, як з’ясувалося вище, символу відводиться важлива роль, служить приблизними аналогом для визначення сутності сугестивної лірики [238]. Медитативна лірика також займає чільне місце у типології лірики, запропонованій Г. Поспєловим, який виділяє медитативну, медитативно-образотворчу і образотворчу лірику. Науковець зазначає, що медитативність є головною властивістю лірики, оскільки вона присутня більшою чи меншою мірою в будь-якій поезії, а для багатьох ліричних творів є їх зовнішньою формою [114,c. 68]. Медитативно-образотворчою лірикою Г. Поспєлов називає ті поезії, які тяжіють до виходу за межі медитативності у предметний світ. Якщо ж предметом пізнання є природа, пейзажі, тоді це образотворча лірика, яка втілює у своїх рисах емоції автора.

У рамках медитативної лірики Г. Поспєлов виділяє також персонажну і оповідну лірику. Для першої об’єктом ліричної медитації постає особистість, яка втілює в собі "характерність соціального буття" [114, с. 151], адже для того, щоб лірика стала оповідною, вона повинна мати персонажів, дію [114, с. 206 ].