Символіка поетичного тексту як об’єкт перекладу (на матеріалі українських та російських перекладів англомовної поезії XIX-XX ст.) (стр. 3 )

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, окреслено мету, завдання і методику дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи; сформульовано основні положення, що виносяться на захист. У першому розділі "Теоретичні засади дослідження символіки поетичного тексту як об’єкту перекладу" здійснено критичний огляд теоретичного осмислення поняття "символ" у міждисциплінарному аспекті, що є релевантним для з’ясування онтологічних ознак символу з огляду ТПП та його ролі у процесі перекладу художнього (поетичного) тексту й у здійсненні перекладознавчих досліджень, спрямованих на визначення ступеня адекватності ПТ до ВТ. У другому розділі "Методологічне підґрунтя дослідження особливостей відтворення символіки поетичного тексту як об’єкту перекладу" з’ясовується методологія підходу до обраної проблеми, окреслюється комплексний характер методики дослідження, наводяться методи, релевантні поставленим у роботі завданням, застосування яких передбачає ієрархію декількох етапів у рамках доперекладознавчого та перекладознавчого етапів. У третьому розділі "Символіка контакту й іншосвіту та її відтворення в українських, російських перекладах англомовної поезії XIX-XX ст." увагу приділено дослідженню символів контакту по горизонталі та вертикалі, а також символам іншосвіту та виявленню основних перекладацьких способів і прийомів, проблем, труднощів, магістральних тенденцій відтворення символів цих груп в українських, російських перекладах англомовної поезії XIX-XX ст. У четвертому розділі "Символіка кордону і центру та її відтворення в українських, російських перекладах англомовної поезії XIX-XX ст." досліджуються символи центру, кордону по горизонталі та вертикалі та з’ясовуються основні перекладацькі способи і прийоми, проблеми, труднощі та магістральні тенденцій відтворення символів цих груп в українських, російських перекладах англомовної поезії XIX-XX ст. У висновках сформульовані результати дослідження, зазначені основні висновки дисертації та окреслені перспективи подальших досліджень.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СИМВОЛІКИ ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ ЯК ОБ’ЄКТУ ПЕРЕКЛАДУ

1.1. Дослідження символу у рамках дисциплін гуманітарного циклу

1.1.1. Символ у семіотиці з огляду перекладознавства. Проблема символу пов’язана з історією розвитку слова як семіотичного знаку. Аристотель називав іменник "символом", тобто конвенційним знаком [112, с. 91]. Вивчення символу у семіотичному аспекті, тобто через співвідношення із поняттям "знак" (ототожнення або протиставлення) спостерігається у розвідках таких видатних учених, як , , ілі та О. М. П’ятигорський, Ч. Пірс, П. Рікер, Ф. де Соссюр та сучасних науковців – , А. І. Кобзєва, , Е. М. Спірової, іної, причому сучасні дослідники, як правило, схильні протиставляти символ і знак [4; 14; 232; 84; 86; 112; 121; 132; 42; 63; 77; 134; 160]. Ті чи інші об’єкти оточуючого світу, як природні, так і артефакти, набувають знакової функції, яка актуалізує певні додаткові значення [42, с. 51]. Імена, які називають подібні об’єкти, утворюють пов’язані одна з одною вторинні семіотичні системи, які називаються кодами національної культури – соматичний, зооморфний, природно-ландшафтний [74, с. 233]. Одиниці, які входять до складу цих кодів, наділяються певними культурними значеннями, частина з яких присутня у "світлій зоні" свідомості представників тієї чи іншої культури; інші присутні імпліцитно, не усвідомлюються, але експлікуються шляхом лінгвокультурологічного аналізу [там само]. Отже, імена, які належать тому чи іншому коду культури, набувають, окрім загальномовного, ще й особливого значення як знаки вторинної семіотичної системи. До того ж, це значення не є ситуативно обумовленим, але закріпленим за відповідною одиницею мови, адже значення – це спосіб закріплення досвіду вживання певного знаку в суспільній практиці [73, с. 85]. Отже, сутність стає знаком, коли форма наповнюється змістом, обумовленим досвідом інтерпретатора [там само]. Термін "код" покладено в основу семіотичного аспекту значення символу , яка в дослідженні когнітивно-семіотичного аспекту символу в американській поезії XX ст. стверджує, що специфікою поетичних текстів є неоднозначне застосування коду [42, с. 57]. Посилаючись на У. Еко, дослідниця виділяє денотативні та конотативні коди. Перші легко виділяються, підкоряються суворим правилам, є більш стійкими та сильними, інші – мінливими, слабкими, що часто залежать від особистості мовця, його соціальної приналежності [46, с. 51]. Cловесна мова відноситься до сильних кодів у той час, як поетична – до слабких, в яких факультативні варіанти домінують над смислорозрізнювальними та постійно змінюються [46, с. 86]. Отже, поетичний текст, згідно з У. Еко та Т. Ю Горчак, реалізується переважно за рахунок конотативних кодів, а створення та інтерпретація текстів визначаються як "кодування" та "декодування", де останнє тлумачиться не лише як впізнання та розуміння того, про що текст, але й оцінка значення стосовно релевантних кодів [46, с. 102]. Однак, наукова школа стилістики декодування була започаткована не У. Еко, а І. В. Арнольд. Стилістика декодування базується на даних теорії інформації, де система "автор-книга-читач" співвідноситься із системою передачі інформації, що складається з п’яти важливих компонентів – джерела, передавача, каналу звязку, приймача, адресату [12, с. 29]. З інформації, що автору (передавачеві) дає його життєвий досвід, він у процесі створення художнього твору робить певний відбір, піддає цю інформацію компресії і "кодуванню". Під поняттям "код" І. В. Арнольд розуміє "систему знаків і правил їх поєднання для передачі повідомлення через певний канал" [12, c. 30]. Художній твір несе в собі безліч можливих смислів і прочитань, що пояснюється тим, що коди приймача завжди відрізняються від кодів передававача, адже читач не може бути культурно, інтелектуально та емоційно тотожний автору тексту. У звязку з цим процес декодування в системі "автор-читач" полягає у численних перекодуваннях, що пояснюється ще й тим, що в художньому творі багато рівнів, які співвідносяться у такий спосіб, що кожний наступний є змістом попереднього [12, c. 32]. Отже, стилістику декодування цікавить, перш за все, емоційний та ідейний вплив літератури на читача. Це вбачається можливим за умови відновлення останнім повідомлення, що досягається через знання ним кодів і кодових комбінацій мови та інших семіотичних систем. Спираючись на визнчення поняття "код" як систему репрезентацій та функціонування знаків, вважаємо за доцільне з’ясувати, як розуміється власне термін "знак". На сьогоднішній день відомі два підходи до визначення знаку – "широкий" та "вузький" [46, с. 12]. Перший сягає корінням у класичну традицію, яка розглядає як знак будь-який об’єкт або явище, здатне встановлювати певний зв’язок з чимось відсутнім, недоступним безпосередньому сприйняттю [73, с. 38]. Ця ідея розроблялася у розвідках Ч. С. Пірса, потім Ч. Морріса і Р. Карнапа та знайшла відображення у сучасному філософському визначенні знаку як матеріальної сутності (явища), яка виступає представником іншої матеріальної сутності через відношення, що встановлюються між ними на основі досвіду людини [75, с. 29]. За такого підходу знаки виявляються скрізь: "в мові, математиці, художній літературі, в окремому літературному творі, в архітектурі, в плануванні квартири, в організації сім’ї, в процесах підсвідомого, в спілкуванні тварин, в житті рослин" [136, с. 5].

Вузьке тлумаченням знаку задане сентенціональною парадигмою, яка бере свій початок від Аристотеля та Блаженого Августина [73, с. 274]. Згідно з цим тлумаченням знак – це лише штучна матеріальна сутність, яка свідомо створюється для цілей комунікації [там само]. Вважається, що типовим, найбільш яскравим представником такого знаку є мовний знак, що характеризується конвенціональністю та інтенціональністю, що передбачає соціальну природу останнього. Отже, вузьке розуміння знаку зводиться до визнання його суто лінгвістичного характеру. За такого підходу знак репрезентує людську мову, що слугує універсальною семіотичною матрицею, на якій можна вторинно побудувати практично необмежену кількість найрізноманітніших знакових або інформаційних систем [100, с. 87]. Релевантним у рамках нашого дослідження вбачається тлумачення знаку, закріплене в лінгвістичній традиції, що йде від Ф. де Соссюра та найпізніших робіт Л. Єльмслєва. Поняттям "знак" у лінгво-семіотичному розумінні називається двостороння одиниця, матеріально-ідеальна сутність, в якій довільно поєднуються означуване (мисленнєвий зміст) та означальне (акустико-артикуляційна структура) [73, с. 175]. Відомо, що сутність знаку може бути виражена формулою, що складається із трьох змінних величин: X розуміє та використовує Y як представника Z [75, с. 29], де власне знаком у лінгвістичній традиції називається пара <Y, Z>, тобто двостороння сутність [75; 187]. У цьому випадку Y називається означальним знаку, а Z – його означуваним [44, с. 17]. Відношення між означальним та означуваним мають довільний характер, оскільки елементи мови набувають значення не у результаті певного наявного зв’язку між словами та об’єктами оточуючої дійсності, а лише за умови функціонування у системі відношень [181, c. 54; 213, c. 63]. Значення мовного знаку – це взаємодія чотирьох типів сутностей: категорій дійсного світу; мисленнєвих категорій, властивих логіці та психології пізнання; прагматичних факторів (того, що пов’язано з цілеспрямованим використанням мови в людській діяльності) та відношень між знаками – одиницями мовної системи [63, с. 43]. Відповідно, знак містить чотири типи інформації про: 1) фрагмент світу; 2) форму, що відбивається в свідомості; 3) умови, в яких знак має використовуватись; 4) зв’язок з іншими знаками [там само]. Процес, в якому дещо функціонує як знак, визначається американським ученим Ч. Морісом, чиє ім’я займає вагоме місце в історії розвитку семіотичної науки, як "семіозис" [199]. Учений виділяє три виміри семіозису, що співвідносяться із типами відношень, в які вступають знаки, і які лягли в основу поділу семіотики на три розділи – семантику, синтактику, прагматику. Семантика має справу з відношенням знаків до їх десигнатів і тим самим до об’єктів, які ці знаки позначають (денотують) або можуть позначати (денотувати) [там само]. Прагматику вчений визначає як "дисципліну, що вивчає відношення знаків до їх інтерпретаторів" [там само]. Синтактика розуміється як відношення між знаками незалежно від їх відношень до об’єктів або інтерпретаторів [там само]. Спираючись на ці типи відношень, притаманних знаку, можна диференціювати такі типи його значень, як денотативне, сигніфікативне, конотативне, синтаксичне, прагматичне. Семантика мовного знаку співвідноситься із денотативним, сигніфікативним та конотативним значеннями. Денотативне значення – це інформація про позамовну дійсність, яку містить знак [63, с. 58], натомість сигніфікативне значення – це інформація про спосіб відбиття об’єкта чи ситуації в свідомості мовця [63, с. 59]. Якщо денотативне значення, або денотація, є прямим, буквальним значенням та фіксує ознаки об’єкту оточуючої дійсності, які впізнаватимуть представники різних культур та часів [42, с. 53], у той час як прагматично зорієнтований компонент плану змісту мовних сутностей, що доповнює їх денотативний та граматичний зміст, визначається як конотація [139, с. 107]. Вона співвідноситься з різного роду прагматичними факторами: з асоціативно-фоновим (емпіричним, культурно-історичним, світоглядним тощо) знанням носіїв мови про властивості та прояви реалії чи ситуації, що позначається; з раціонально-оцінним та емотивним відношенням мовця до позначуваного; зі стилістичними особливостями, які характеризують умови мовлення або сферу мовної діяльності, соціальні відносини між учасниками мовлення, його форми тощо [там само]. Звідси стає зрозумілим, що денотативне значення слугує означальним для конотативного [175, c. 2], натомість власне конотація не є первинними значеннями, притаманними знаку, але визначається кодами, доступними для інтерпретатора [175, с. 3]. Інтерпретація культурно обумовлених понять завжди пов’язана з конотацією [196, с. 13], яка, безпосередньо співвідносячись із внутрішньою реальністю користувача/отримувача знаку, все ж відзначається високим рівнем суб’єктивності [184, с. 61]. Синтаксичний шар значення мовного знаку містить інформацію про його відносини з мовним оточенням [184, с. 62]. Прагматичне значення включає інформацію про умови вживання мовного знаку, різноманітні аспекти комунікативної ситуації, в якій він використовується, відношення мовця до денотата мовного виразу, відношення між мовцем та адресатом, обставини та мету спілкування тощо [184, с. 60]. Прагматичне значення визначається відносно користувача мови [195, c. 15], а семантичне – абстраговано від ситуації, адресанта й адресата [191, c. 5–6]. Якщо умовно позначити мовний знак X, відпвовідь на запитання "Що означає X?" співвідноситиметься із його семантикою, тоді як відповідь на запитання "Що мається на увазі, коли вживається Х?" репрезентує його прагматичне значення [191, c. 5–6]. Таке розуміння сутності знаку у межах семіозису слугує підґрунтям семіотичної науки. Основоположниками семіотики вважаються американський вчений Ч. Пірс та швейцарський вчений Ф. де Соссюр. Ч. Пірсом було виділено три типи знаків, які базуються на різних взаємовідношеннях між означальним та означуваним: іконічні знаки, знаки-індекси та знаки-символи. Знак-індекс вказує на предмет, але не характеризує його, він спирається на метонімічний принцип суміжності (дим як свідчення вогню). Іконічні знаки відтворюють певні якості означуваного або його цілісний вигляд і, як правило, є унаочнювальними. Іконічний знак репрезентує свій об’єкт головним чином через подібність [112, с. 77]. Щодо символу, він є конвенційним знаком, тобто таким, який залежить від звички (набутої або вродженої) [112, с. 90], а його дія заснована на встановленій за домовленістю суміжності означального та означуваного [112, c. 92]. Суть зв’язку означального та означуваного полягає в тому, що він є правилом і не залежить від наявності або відсутності їх подібності/фізичної суміжності. При інтерпретації символу знання цього конвенційного правила є обов’язковим, і знак отримує дійсну інтерпретацію лише тому, що це правило є відомим [там само]. Отже, знак-символ, за Ч. Пірсом, не має референтної мотивованості. Орієнтація на концепцію Ч. Пірса у потрактуванні символу займає чільне місце у визначенні цього поняття у сучасній семіотиці, зокрема на Заході: "Symbol – a conventional or nonnatural sign depending for its meaning on an interpretant – contrasted with icon and index" [272, c. 2316]; "а sign without either similarity or contiguity, but only with a conventional link between its signifier and its denotata, and with an intentional class for its designatum, is called a symbol" [212, c. 55]. Отже, акцент у цих визначеннях робиться на ототожнені символу зі знаком, на визнанні конвенційного характеру зв’язку між означуваним та означальним. Розуміння поняття "символ" Ф. де Соссюром різко відрізняється від його змісту у Ч. Пірса. По-перше, символ для Ф. де Соссюра є мотивованим позначенням, бо "характеризується тим, що він завжди не до кінця довільний; він не цілком порожній, у ньому наявний рудимент природного зв’язку між означальним і означуваним" [132, с. 71]. Прикладом цього твердження може слугувати символ справедливості у вигляді терезів, адже, за твердженням ученого, "його не можна замінити якимось іншим предметом, наприклад, колісницею" [там само]. Мотивованість символу, на відміну від знаків, за Ф. де Соссюром, пояснюється наявністю у першого іконічного елементу. По-друге, Ф. де Соссюр взагалі відмовляє символу у праві бути знаком, саме в силу наявності у нього мотивованості. У його теорії знак є принципово довільним [132, с. 71], тобто конвенційним, немотивованим, оскільки немає жодних підстав, для того щоб «віддати перевагу означальному saeur, що означає sister, для поняття "сестра" і означальному Ochs для поняття "бик" [132, с. 75]. Розуміння символу як мотивованого знаку спостерігаємо у потрактуванні ї, яка під символом (англ. symbol, ucn. Sïmbolo) розуміє "знак, зв’язок (зв’язаність) якого з даним референтом є мотивованим" [232]. визнає подібність символу як з іконічним знаком (схожість між планом вираження та планом змісту), так і з конвенційним знаком, але без зазначення його абсолютної тотожності ані з першим, ані з другим [84]. На думку вченого, символ реалізується одночасно як знак (у розумінні знак (значення) – це насамперед інформаційний інваріант) і як певна незнакова сутність: "З одного боку, пронизуючи товщу культур, символ реалізується у своїй інваріантній сутності. У цьому аспекті ми можемо спостерігати його повторюваність. Символ буде виступати як щось неоднорідне по відношенню до оточуючого його текстового простору, як посланець інших культурних епох (= інших культур), як нагадування про стародавні (= «вічні») основи культури. З іншого боку, символ активно корелює з культурним контекстом, трансформується під його впливом і сам його трансформує. Його інваріантна сутність реалізується у варіантах" [там само]. Учений висновує, що символ "виступає ніби конденсатором всіх принципів знаковості і одночасно виходить за межі знаковості. Він є посередником між різними сферами семіозису, а також між семіотичною і позасеміотичною реальністю" [там само]. Анілізуючи цю проблему з огляду семіотики культури, , дотримуючись найбільш звичного розуміння символу, яке пов’язане з ідеєю певного змісту, який, у свою чергу, служить планом вираження для іншого, як правило, культурно більш цінного, змісту [84], ототожнює символ як у плані змісту, так і у плані вираження, з поняттям "текст". Це пояснюється тим, що символ наділений єдиним, замкненим на собі значенням і чітко вираженим кордоном, що дозволяє виділити його з оточуючого семіотичного контексту. Символ накопичує значення, в яких коли-небудь виступав, – він пронизує культуру "по вертикалі". З однієї історичної епохи символ з притаманним йому набором значень переходить в іншу, де здобуває нові значення, не втрачаючи при цьому вже наявних [84]. Символ як соціально обумовлений механізм культурної пам’яті є механізмом упорядкування самої культури: "Константні набори символів, які пронизують діахронію культури, значною мірою беруть на себе функцію механізмів єдності: здійснюючи пам’ять культури про себе, вони не дають їй розпастися на ізольовані хронологічні пласти. Єдність основного набору домінувальних символів і тривалість їх культурного життя значною мірою визначають національні та ареальні кордони культур" [там само]. Отже, суть тлумачення поняття символу полягає у наступному: кожна сфера культури має свою мову, а символи, будучи знаками мов культури, утворюють семантичну мережу, за допомогою якої вони несуть суть об’єкта від глибинних його смислів до сьогоднішніх значень. Стосовно співвідношення понять "символ" і "знак" ілі та О. М. П’ятигорський зазначають, що символи не є знаками в реальному сенсі слова" [86, c. 99]. Символ постає "знакоподібним утворенням", тому що може використовувати лише матеріальні об’єкти, якими користуються власне знаки (наприклад, слова) або матеріально організовані ситуації (комунікації, комунікативно спрямовані зображення: жести, просторові фігури, звукові хвилі), які ми абстрактно співвідносимо з носіями інформації. Учені співвідносять власне знаки із автоматичним режимом ментальної роботи людини, із автоматичним знанням, а символи виділяють як самостійну і позазнакову категорію, яка може бути лише зрозуміла (або псевдозрозуміла), але не пізнана [там само]. іна, визнаючи первинність існування знаку у суспільстві по відношенню до символу, пропонує виділення етапів переходу від знака до символу. На першому етапі людина з розвиненим абстрактно-символічним мисленням виокремлює інформаційний об’єкт з навколишнього середовища і присвоює йому графічне зображення – архетиповий образ, на другому – інша людина сприймає інформаційний контент та "пов’язує" його значення із графічним зображенням. Знак з’єднується з інформаційним об’єктом у свідомості особистості. На третьому етапі члени соціуму передають уже інформаційний контент засобами знака. Його використання для передавання інформації стає частішим, оскільки сприймати, запам’ятовувати і передавати інформацію простіше через візуальні канали комунікації. На цьому етапі соціальна спільнота, яка усвідомлює значення знака, розширюється. Люди з розвиненим символічним мисленням додають уточнювальні значення до змісту певного знака з подальшим збільшенням його інформаційного контенту, а сам знак перетворюється у символ і починає існувати у соціо-комунікаційному просторі [160, с. 2]. Не всі знаки, що виникають, стають символами, так само, як і не всі символи мають знакову форму [там само]. Цю думку підтверджено прикладами з робіт і, де вчений зупиняється на символах у мові. Як стверджує авторка статті, символічне значення багатьох пісенних мотивів, які наводить учений – "пити – любити", "сіль – сум", "ковати – любити", "дим і пил – сум" тощо – не є знаками [160]. Поділяючи думку про те, що не всі знаки є символами (на чому наголошував і сам [117, с. 16]), а також П. Рікер [121, с. 400–402], ми не погоджуємося, однак, із тим, що не всі символи мають знакову природу (зокрема й наведені вище) хоча б через те, що у семантиці символів можна виділити означальне (денотацію) та означуване (конотацію). Розуміння символу одночасно і як мотивованого знаку, і як економного, зручного для утилітарного використання умовного позначення спостерігаємо і в літературі, присвяченій проблемам перекладознавства, зокрема у "Тлумачному перекладознавчому словнику" іна, де зафіксовані такі визначення поняття "символ": "1. У послідовному перекладі: (1) економне і наочне позначення групи об’єднаних за ознаками понять. Символ відповідає своєму призначенню, якщо йому притаманні економність, наочність та універсальність <…>. 2. Умовне позначення, знак, що використовуються в перекладацькому скорописі для позначення групи предметів, явищ. 3. Знак, зв’язок якого з даними референтом є мотивованим. Як правило, символ позначає ознаку, спільну для групи понять. <…> Наочність символів виражається <…> у тому, що обрана для символу ознака здатна викликати асоціації, пов’язані з позначуваними поняттями. 4. Умовне позначення інформації, яке використовується в записах у послідовному переладі; за способом позначення символи поділяються в перекладі на асоціатівні, буквені та похідні" [246, с. 193–194]. Таке розуміння символу у контексті перекладознавчих досліджень, де важливо враховувати функціонування символу у ВТ та відтворення символічних значень засобами цільової мови у ПТ, на наш погляд, не є релевантним, адже з позицій науки про переклад поняття символу є значно складнішим від звичайного знаку. Отже, проблема співвідношення понять "символ" і "знак" є складною і на сучасному етапі розвитку науки продовжує привертати увагу дослідників, тому доцільно зробити огляд спільних та відмінних рис між цими поняттями. Безумовно, символ і знак мають спільні риси, що уможливлює визнання знакової природи символу, тобто наявності у його структурі означуваного та означального. Однак ці поняття мають і суттєві відмінності. По-перше, не можна не погодитися із тим, що процес символізації притаманний лише людині, на що свого часу вказували Е. Касірер, та інші вчені. Без здатності до символізації, вираженої у формі слів, люди не мали б жодних правил, законів, політичної, економічної, церковної, наукової, військовій організаціі, адже, згідно з , саме символи є знаками мов культури. Очевидно, що для тварин жоден із знаків не може бути символом, адже жодна тварина не зможе, приміром, зрозуміти значення хреста для християнина і того, що для одних народів чорний колір є кольором трауру, а для інших таким кольором є білий. Відмінність між цими двома поняттями полягає в тому, що знаки жодним чином не беруть участі в реальності і силі того, на що вони вказують [134, с. 205; 211, c. 99]. Символи, хоча і відмінні від того, що символізують, беруть участь у розумінні і силі останнього, тобто відмінність між символом і знаком – це відмінність між участю в символізованій реальності [134, с. 205]. Приміром, прапор, який є символом, має пряме відношення до сили і влади короля або країни, які він представляє і символізує. Саме з цієї причини з часів Вільгельма Телля ведуться суперечки про те, як слід поводитися в присутності прапора [там само]. На рівні мови ці поняття відрізняються тим, що символу, на відміну від знаку, притаманні конотації, адже символ не передбачає прямої вказівки на денотат. Саме з набуттям знаком конотацій виникає символ [14, с. 206]. Зазначена відмінність між зіставлюваними поняттями пов’язана також із семантикою символу і знаку. Багатозначність постає іманентною ознакою символу, йому притаманна здатність до нескінченного розкриття його смислів, водночас для утилітарного використання багатозначність знакової системи є перешкодою для її функціонування. [62, 1994]. У аспекті визначення відмінностей між символом і знаком не можна не погодитися з Е. Кургановим у тому, що знак передбачає раціональне ставлення до мови, він позначає щось за умовною домовленістю між людьми. Символ налаштований на проникнення в глибинні смисли, які існують самі по собі і не можуть бути довільно встановлені людиною [77, с. 122.]. На те, що знаки конвенціонуються (тобто встановлюються за умовною згодою), вказує також , у той час, як символи, за твердженням ученої, канонізуються [14, с. 342]. Різниця між цими поняттями полягає й у тому, що звичайний знак дає людині можливість проникнути в предметний світ значень, натомість символ дозволяє увійти в непредметний світ смислових відношень. Через символи людській свідомості відкривається святая святих культури: осягаються смисли, які не піддаються розуму, (а) живуть в несвідомих глибинах душі і (б) об’єднують людей в єдине етнокультурне співтовариство. Причому справжній символ не просто висловлює певний сенс, він ще передає весь спектр його магічної сили. Символ є непідконтрольним нашій свідомості, тому безпосередньо зачіпає афективну сферу людського єства [7, с. 190]. У процесі дослідження когнітивно-семіотичного аспекту символу в американській поезії XX ст., апелює до терміну "словесний образ-символ" і стверджує, що у кожному конкретному поетичному тексті словесний образ-символ балансує на межі образності та знаковості, тяжіючи до одного з цих полюсів [42, с. 49]. Визначальним фактором стає домінування ознак конвенціональності та індексальності, притаманних знаковості, або мотивованості та іконічності, властивих феномену образності. Попри той факт, що іконічність і мотивованість є ознаками саме образності, дослідниця все ж визначає поняття "словесний образ-символ" як "іконічний знак, що характеризується мотивованістю у планах вираження та змісту, і є суміжним з певною областю культурної пам’яті" [42, с. 50]. Ми погоджуємося із твердженням про те, що різним символам у неоднаковій мірі притаманні ознаки знаковості або образності, розуміння чого не дозволяє спростовувати існування зв’язку між символом і поняттями "знак" та "образ". Однак, на наш погляд, апеляція до терміну "словесний образ-символ", під яким дослідниця розуміє "імплікативний, макроконтекстуальний, динамічний словесний образ, для якого характерна розщепленість референції та рівноправність вихідного значення і похідного референційного смислу" [42, с. 29], не є релевантним, адже, по суті, цей термін демонструє розуміння символу в його класичному тлумаченні. Приймаючи за основу запропонований І. Р. Гальперіним поділ інформації на фактуальну, підтекстову та концептуальну [37, c. 27–29], пропонує виділяти у семантиці словесного образу-символу (подібно до семантики знаку) кілька рівнів інформації. Перший рівень передає фактуальну інформацію Недосвідчений читач часто обмежується сприйняттям лише цього інформаційного шару, який лежить на поверхні. На другому рівні створюється глибина, додаткова значимість словесних одиниць, що відповідає шару імпліцитної, підтекстової інформації. Третій рівень значення виступає знаковим вираженням абстрактної ідеї у тексті. Це шар концептуальної інформації, на формування якого спрямовані як експліцитний, так і підтекстовий інформаційний потоки [42,с. 55–56]. У поетичному тексті Р. Фроста "Home Burial" [305, c. 47–49] важливого символічного значення набувають двері, представлені іменником door, що беруть безпосередню участь у композиційному розвитку вірша, який побудовано у вигляді діалогу між чоловіком та дружиною. Автор розповідає про смерть дитини, що постає справжнім потрясінням для жінки-матері. Її чоловік переживає це нещастя дещо по-іншому, що дратує дружину і призводить до звинувачення чоловіка у байдужості та жорстокості. У результаті цього дружина хоче піти від чоловіка, але натомість він просить дружину не йти (Amy! Don’t go to someone else this time) [305, c. 47]. У цьому тексті реалізуються всі три рівні семантики слова-символу door. По-перше, актуалізується денотативне значення іменника door – "a movable piece of wood, glass, or metal that swings or slides open and shut so that people can enter or leave a room, building, vehicle, etc." [269] (фактуальна інформація). По-друге, цей іменник вжито у символічному значенні кордону, що відділяє "свій" – безпечний – світ від світу "чужого", небезпечного (підтекстова інформація). І, нарешті, концептуальну інформацію вірша становить ідея відчуження чоловіка і дружини, коли раніше "свій" для жінки простір стає ненависним, «чужим» простором, який жінка воліє покинути: You won't go now /"…."/ Close the door та She was opening the door wider [305, с. 47–49]. У результаті дослідження семіотичного аспекту поняття "символ" та зіставлення його з поняттям "знак", з одного боку, можна стверджувати про їх спорідненість, що демонструється наявністю спільних ознак, притаманних обом поняттям, серед яких – двоплановість семантики, яка передбачає єдність означуваного та означального, здатність до заміщення. З іншого боку, символ і знак репрезентують наявність диференційних ознак, зокрема багатозначність символу/однозначність знаку; національно-культурна обумовленість символу/універсальна заданість знаку; вторинність символу/первинність знаку; сприйняття на несвідомому рівні символу/на свідомому рівні – знаку.