Символіка поетичного тексту як об’єкт перекладу (на матеріалі українських та російських перекладів англомовної поезії XIX-XX ст.) (стр. 9 )

Висновки до розділу 1

Символ як комплексне поняття виступає об’єктом дослідження низки дисциплін гуманітарного циклу. Вирішення завдань перекладознавчого дослідження, спрямованого на аналіз проблем відтворення символіки як однієї з ключових одиниць художнього, зокрема поетичного, тексту передбачає залучення семіотичного, культурологічного, літературознавчого та лінгвістичного підходів до вивчення символу. З позицій культурології символ слід розуміти як універсальну одиницю пам’яті культури, що засвоюється її носіями на несвідомому рівні, є регулятором людської поведінки, засобом взаємодії людини з оточуючим світом. Важливими ознаками символу у лінгвістичному аспекті є двоплановість семантики (наявність прямого (денотативного) і переносного (конотативного) значень), мотивованість переносного значення культурними конотаціями, а у рамках певного тексту – ще й контекстом, що обумовлено семантичною множинністю власне переносного значення слова-символу. У літературознавстві символ розуміється, у першу чергу, як засіб додання виразності тексту, як образний компонент другого, імпліцитного плану змісту, що здатний маркувати ідіостиль певного автора. Семіотичний аспект символу синтезує різні підходи до його визначення: лінгвістичний, літературознавчий, культурологічний. З позицій семіотичного підходу релевантним убачаємо визнання знакової природи символу – наявності у його семантиці означуваного та означального. Однак, поняття "символ" і "знак" не можна ототожнювати, адже вони мають суттєві диференційні ознаки, найважливішими серед яких постають багатозначність символу/однозначність знаку; національно-культурна обумовленість символу/універсальна заданість знаку; вторинність символу/первинність знаку; сприйняття на несвідомому рівні символу/на свідомому рівні – знаку. З огляду перекладознавства семіотичний аспект дослідження символу набуває архіважливого значення, адже, будучи елементом коду культури, символ у процесі перекладу художнього (поетичного) тексту потребує об’єктивного декодування, що є необхідною умовою досягнення адекватності ПТ відносно ВТ. Аналіз функціонування символу у рамках заявлених дисциплін переконує, що основні ознаки символу (двоплановість семантики, культурна та контекстуальна обумовленість, багатозначність, зображально-виражальна здатність) часто стають причинами усвідомлених або неусвідомлених труднощів, з якими може зіткнутися перекладач за умови необхідності відтворення засобами цільової мови подібних одиниць художнього (поетичного) тексту. Отже, символ з позицій перекладознавства ми розуміємо як одиницю культури, що засвоюється її носіями на несвідомому рівні, відзначається двоплановістю семантики, багатозначністю, контекстуальною обумовленістю, зображально-виражальною здатністю у художньому (поетичному) тексті, що за умов релевантного відтворення у ПТ забезпечує ступінь його адекватності/еквівалентності до ВТ. Відмінності між символом та суміжними поняттями (алегорія, метафора, художній образ; архетип, концепт) у корпусі роботи встановлені завдяки залученню методу опозицій, що уможливлює виділення таких основних диференційних рис. Символ/алегорія, метафора: рівноправність значень/підпорядкування прямого значення переносному; багатозначність/тяжіння до однозначності; узагальнювальний і трансцендентний характер/конкретизувальний характер; колективна/індивідуально-авторська обумовленість; творення та існування на несвідомому рівні/на рівні свідомості; домінування номінативної функції/дидактичної функції (алегорія) та естетичної функції (метафора); факультативність/облігаторність іконічності. Символ/художній образ: первинність/вторинність; колективна /індивідуально-авторська обумовленість; об’єктивність/суб’єктивність сприйняття; абстрактність/конкретність; творення та існування на несвідомому рівні/ на рівні свідомості; факультативність/облігаторність іконічності.. Символ/архетип: культурна обумовленість/універсальність, загальнолюдський характер; вторинність/первинність; "рухливість"/стійкість семантики.

Символ/концепт: двоплановість/одноплановість семантики; конкретність/абстрактність; вторинність/первинність. Символ як одиниця художнього, зокрема поетичного, тексту протиставляється, з одного боку, алегорії, метафорі та художньому образу як індивідуально-авторським поняттям, з іншого боку, – архетипу і концепту як колективно, культурно обумовленим поняттям. Диференціація символу від суміжних понять убачається необхідною умовою для здійснення перекладознавчого дослідження через вилучення у вихідному тексті лексико-семантичних елементів, які формують символічний контекст. Розуміння відмінностей між символом і суміжними поняттями є необхідним у процесі здійснення власне перекладу, адже перекладач має чітко бачити, одиниця якого характеру підлягає відтворенню, що й має стати орієнтиром у прийнятті того чи іншого перекладацького рішення. Основні положення першого розділу дисертації викладені у п’яти публікаціях автора [103; 105; 106; 109; 204].

РОЗДІЛ 2

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СИМВОЛІКИ ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ ЯК ОБ’ЄКТУ ПЕРЕКЛАДУ

2.1. Методи та принципи дослідження символіки поетичного тексту як об’єкту перекладу

Кожна наукова парадигма, що претендує на статус окремої дисиципліни, повинна мати чітко визначені об’єкт і предмет вивчення, а також арсенал методів, що умовжливлюють успішне здійснення досліджень у певній галузі знань. Застосування певного методу в конкретному дослідженні залежить передусім від його мети і завдань. Будь-який метод має своє основне завдання, свою конкретну ділянку дослідження в рамках певної наукової сфери, свої вимоги до застосування [155, с. 96–97].

Релевантним з огляду лінгвістики вважаємо визначення методів як "узагальнених сукупностей теоретичних установок, прийомів, методик дослідження мови, пов’язаних з певною лінгвістичною теорією і з загальною методологією" [243]. Кожен знаковий етап у розвитку мовознавства характеризується зміною поглядів на мову, зміною лінгвістичної теорії та обумовлює появу нових методів дослідження [там само]. Основні методологічні установки аналізу художнього тексту були розроблені такими видатними філологами, як ін, , ін, Д. С. Ліхачов, , О. М. Пєшковський, , інський, В. Б. Шкловський, та ін. [цит. за 26, с. 402]. Дослідження специфіки відтворення символу як одного із базових елементів поетичного тексту, що беруть участь у формуванні підтексту останнього, здійснюється на матеріалі англомовної поезії XIX-XX ст. та її українських і російських перекладів. Методика дослідження має комплексний характер, що передбачає залучення як загальнонаукових, так і філологічних, зокрема власне перекладознавчих, методів аналізу. У ході здійснення дослідження були застосовані такі загальнонаукові методи: індукція, дедукція, аналіз, синтез, спостереження, узагальнення. Аналіз у найзагальнішому значенні зводиться до процесу уявного або фактичного розкладання цілого на складові частини [249]. Логічний аналіз полягає в уявному розчленовуванні досліджуваного об’єкта на складові частини. Аналіз може здійснюватися у різних формах: розчленування цілого на складові частини, що уможливлює виявлення будови досліджуваного об’єкта, його структуру; розчленовування складного явища на більш прості елементи, що дозволяє відокремити істотне від несуттєвого, складне звести до простого. У корпусі роботи за допомогою методу аналізу вивчаються підходи до дослідження символу, точки зору вчених про ті чи інші особливості символу і суміжних понять, тобто цей метод спрямований на вивчення теоретичного матеріалу. Синтез – поняття, протилежне аналізу, що характеризує спосіб поєднання окремих елементів у ціле. Якщо аналіз слугує для дослідження вже відомого знання, синтез здатний надати нове знання, оскільки об’єднання елементів у нову систему може призвести до нової якості, або навіть до появи нових систем [242, с. 507]. Метод синтезу залучається у дисертації з метою відбору онтологічних якостей символу, критеріїв до його вивчення, особливостей його відтворення у процесі перекладу поетичного тексту, що вбачаються релевантними відповідно до цілей і завдань дослідження. Індукція – це метод наукового пізнання, при якому відбувається перехід в процесі пізнання від окремого знання до загального; від знання з меншою мірою спільності до знання з більшою мірою спільності. Іншими словами, це метод дослідження, пізнання, пов’язаний з узагальненням результатів спостережень і експериментів. Індукція не гарантує досягнення істини, а лише «наводить» на неї, тобто допомагає шукати істину [145].

У процесі здійснення дослідження за допомогою індуктивного методу вдалося дійти загальних висновків про те, що об’єкти та явища оточуючої дійсності, що реалізуються у текстах культури через символи, та їх просторові відношення характеризуються подібністю сприйняття в англомовній та східнослов’янській лінгвокультурах. Метод індукції також дозволяє на основі аналізу поетичних текстів окремих англомовних авторів XIX-XX ст. дійти висновків про те, що апеляція до символів простору є розповсюдженим явищем для англомовної поезії XIX-XX ст. загалом. Індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, під якою розуміється перехід в процесі пізнання від загального знання про деякий клас предметів і явищ до знання одиничного. У дедукції загальне знання служить вихідним пунктом судження і виступає як "готове", існуюче. Особливість дедукції як методу пізнання, полягає в тому, що істинність її посилань гарантує істинність висновку [145]. Метод дедукції залучається у роботі з метою визначення "наборів" символів, притаманних кожному конкретному автору, а також дозволяє дійти висновків про ступінь ідіостилістичної адекватності ВТ у перекладі. Залучення загальнонаукового методу спостереження у процесі здійснення філологічного аналізу тексту полягає у виявленні необхідних для дослідника явищ, фактів, ознак. Завдяки спостереженню дослідники вивчають співвідношення у тексті загальновживаних і стилістично забарвлених слів, синонімів і антонімів, наявність/відсутність тропів; особливості індивідуально-авторського вживання слів, характер синтаксичних конструкцій, види граматичних форм, специфіку стилістичних прийомів тощо [26, c. 414]. Об’єктом спостереження постають явища, що привертають увагу [26, c. 415]. Метод спостереження допомагає на основі загального корпусу матеріалу дослідження встановити ядерний і периферійний характер функціонування груп символів простору, а також окремих символів у рамках цих груп в поезії, що аналізується, Узагальнення – це комплекс послідовних дій по зведенню конкретних одиничних фактів в єдине ціле з метою виявлення типових рис і закономірностей, притаманних досліджуваному явищу [18,c. 20]; мисленнєвий перехід: 1) від окремих фактів, подій до ототожнення їх у думках (індуктивне узагальнення); 2) однієї думки до іншої – більш загальної (логічне узагальнення). Процес узагальнення пов’язаний з процесами абстрагування, аналізу, синтезу, порівняння, з різними індуктивними процедурами [260]. Отже, за допомогою методу узагальнення шляхом логічних суджень від певних конкретних тверджень можна наблизитися до більш вагомих у рамках певного дослідження суджень і висновків. У рамках дисертації залучення цього методу дозволяє дійти висновків про те, що за умови подібності сприйняття основних символів простору в англомовній та східнослов’янській лінгвокультурах, можна спостерігати відмінності сприйняття символів, що в результаті можуть призвести до амбівалентної оцінки певного символу та/або до зміщення його аксіологічності у перекладі. Цей метод дозволяє також запропонувати потрактування символу, релевантне з огляду перекладознавства, висновувати про доцільність/недоцільність використання певних способів і прийомів перекладу для відтворення символів у процесі перекладу поетичного тексту, а також виділити найбільш типові труднощі, проблеми та магістральні тенденції відтворення символів у поезії, які пов’язані з суб’єктивною/об’єктивною ідентифікацією символу у ВТ. Отже, залучення загальнонаукових методів аналізу свідчить про те, що вони мають комплексний характер, вживаючись, у тому числі, з філологічними, зокрема перекладознавчими, методами. До філологічних методів аналізу, які уможливили здійснення дослідження, належать: біографічний, дескриптивний, дефінітивний, диференційний (метод опозицій), кількісний, компаративний, компонентний аналіз, лінгвостилістичний аналіз, контекстуальний, контрастивний, тезаурусний методи аналізу, метод "explication du text", зіставний перекладознавчий аналіз, Вагоме місце відведено дефінітивному методу аналізу, в основу якого покладено поняття дефініції. Основна роль дефініції – пізнавальна – полягає у формуванні понять, експлікації їх значення та підсумуванні результатів пізнання. У когнітивній сфері наукової комунікації дефініція виконує низку функцій: функціонально-змістовна, що слугує основою набуття знань; розпізнавальна, що забезпечує розпізнавання предметів і явищ; відмежувальна, що зазначає сферу функціонування наукового терміну та його відмінності від подібних термінів [19, с. 46]. За допомогою дефінітивного методу в корпусі роботи надаються визначення ключових понять дисертації: символ (у рамках дисциплін гуманітарного циклу), алегорія, архетип, знак, концепт, метафора, художній образ, поезія, лірика, медитативна, сугестивна лірика, підтекст та деяким іншим термінам. Одне із завдань дослідження передбачає зіставлення символу із суміжними поняттями: алегорією, архетипом, знаком, концептом, метафорою та художнім образом. Виконанню цього завдання, разом із дефінітивним методом, слугує застосування методу диференційного аналізу, або методу опозицій. Цей метод бере свій початок з теорії опозицій, розробленої російським філологом відносно фонології, що в подальшому став плідно використовуватися багатьма вченими для дослідження інших рівнів мови. Опозиція можлива лише тоді, коли між її членами є не тільки відмінності, але і загальні ознаки. Останні слугують підставою для порівняння або диференціації. Опозицію можна визначити як семантично релевантну відмінність за однією ознакою за умови подібності інших. У процесі порівняння враховуються й аналізуються ті ознаки, які визнані істотними для запропонованої моделі [10]. Символ та суміжні поняття мають як спільні, так і відмінні риси, виділення яких стає можливим саме завдяки залученню методу опозицій. Диференційні ознаки за умов такого зіставлення виявляються такими: індивідуальна/культурна обумовленість, об’єктивність/суб’єктивність сприйняття, однозначність/багатозначність, рівноправність прямого і переносного значень/підпорядкованість прямого значення переносному, абстрактний/конкретизувальний характер, творення та існування на несвідомому/свідомому рівні, облігаторність/факультативність ознаки іконічності, "рухливість"/стійкість семантики. Усвідомлення таких онтологічних ознак символу та його відмежування від суміжних понять полегшує можливість його вилучення у художньому, зокрема поетичному, тексті та сприяє запобіганню його невпізнанню або ототожненню із спорідненими поняттями. Екстралінгвальна характеристика тексту неможлива без залучення біографічного методу як допоміжного прийому у сучасному літературознавстві. Приміром, ключем до розуміння та адекватної інтерпретації переважної більшості поетичних текстів Е. Дікінсон слугує вивчення особистісного портрету та подій з життя поетеси, що вплинули на її творчість (затвірництво, релігійність, а також платонічне кохання до двох чоловіків та розлука в обох випадках).