Державне право зарубіжних країн (стр. 10 )

92

рах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць - за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці - за черкесами і че­ченцями, дев'ять місць - за християнами. Прийнята 19 листо­пада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно!.

Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії - своєрідному доповненні до Конституції 1952 p., —Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у "вільному волевиявленні народу". У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.2

Форма державного правління Марокко юридично знайш­ла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсо­лютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, сим­вол єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призна­чення прем'єр-міністра, формування складу уряду, оголошен­ня в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У

1 Див.: Федоренко ВЛ. Йорданія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-
кол.: та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..,1999.— Т.2:
Д-Й.-С.740.

2 Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв.
ред.—д. ю.н., проф. .—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОРМА-ИН-
ФРА-М,2001.-С.242-243.

93

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законо­давчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 го­лосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декре­том передати на референдум будь-який законопроект або за­конодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консуль­тації з Головою Конституційної ради країни. Це право він ви­користовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Ма­рокко продовжувалося безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління мароккансь­кої держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парла­менту - двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 - за­гальними прямими виборами, 1/3 - колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а та­кож органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.

На зразок запозиченої у Франції концепції "раціоналізо­ваного парламентаризму" законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з ко­ла питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентар-ної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і куль­турного життя держави. їх "конкретизацією" займається уряд, який має "регламентарні повноваження" на видання норма­тивних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призна-

94

-ення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті ■редставників свою програму. У переліку найважливіших по-моважень Прем'єр-міністра - здійснення регламентарної вла­ди (нормативно-правового регулювання з питань, що не вхо-

до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасиг-

.ься міністрами, відповідальними за їх виконання.

Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або лри голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішен­ая про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту мо­же бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Та­кою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників1. Таким чином, Уряд Марок­ко несе відповідальність перед Королем і Палатою представ­ників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш ваго­мою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це за­кономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні ба­гато з цих дер/ в знаходяться на різних стадіях станово-кас­тового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є на­самперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прий­няли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу

Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник.— С.414-416.

95

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею на­селення, що відповідає певному рівню їх соціально-політично­го розвитку1.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних мо­нархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра прово­диться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впровад­жуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і йо­го оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому "продов­женню життя" монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія -це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії. Про­цес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тен­денцію її розвитку на сучасному етапі.

Александров ИЛ. Монархии персидского залива: этап модернизации.— М.: Дело и сервис, 2000.-С.152.

96

§4. Поліархія в зарубіжних країнах

4.1. Поняття поліархії. Класифікація поліархічних держав

Накопичений досвід побудови державних форм в епоху громадянського суспільства свідчить про те, що на зміну мо­нархії прийшов якісно новий тип форми державного правління, якому притаманні власні характерні ознаки.

По-перше, джерелом верховної влади є не один (моно), а багато (полі) суб'єктів державного спілкування (громадяни, виборці), які безпосередньо або опосередковано беруть участь у формуванні всіх складових інституцій форми правління - вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

По-друге, правління у такій державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій відповідних органів влади.

По-третє, у таких державах влада деконцентрована - єди­на за своєю суттю вона розділена на ряд гілок: законодавчу, виконавчу і судову.

По-четверте, вищі державні органи влади обираються на певний термін, тобто реалізується принцип змінюваності.

По-п'яте, державні органи через посадових осіб несуть відповідальність. Вона має насамперед політичний характер і може виражатися в таких діях, як достроковий відзив (депута­та), відхід у відставку (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо. Чіткий розподіл компетенції між державними органами дозволяє установити, на якій ділянці державного механізму відбувся збій у роботі і де потрібно замінити ту чи іншу поса­дову особу.

По-шосте, така форма державного правління є правовою (конституційною), оскільки її структурно-інституціональна система закріплена конституційно-правовими нормами.

Виходячи з наведеного, поліархію можна визначити як спосіб вираження сутності держави громадянського

97

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

суспільства, який знаходить своє відображення в політико-правовій системі вищих законодавчих та виконавчих інституцій, організація та функціонування котрої базується на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань та противаг.

Здійснюючи загальну класифікацію держав з такою фор­мою правління, ми повинні підкреслювати, що поліархія як тип форми державного правління - це система вищих законо­давчих і виконавчих органів держави, котра заснована на принципі поділу влади. Тобто, на відміну від єдиновладної мо­нархії, поліархія обов'язково є багато(полі)владною системою. Видові розходження змісту форм правління поліархічних дер­жав визначені компетенційними взаємозв'язками між вищими законодавчими і виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою типом поділу влади. Тип поділу влад визначається тим чи іншим підходом до тлумачення його змісту, котрий знаходить "втілення в різних формах правління і водночас відображає власне факт їхнього існування'". Теорія і практика побудови поліархічних форм державного правління свідчать про те, що в основі виникнення її окремих видів стоять три підходи до тлумачення його змісту.

Історично першим, що був обумовлений теорією і практи­кою державного будівництва Великобританії, є підхід, котрий спирається на основні концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно цієї концепції, яка заперечує жорсткий поділ влад (і то­му цей тип поділу влади умовно назвемо "м'який"), владні по­вноваження здійснюються різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ни­ми. Чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше мож­ливостей для свавільного і деспотичного правління1. Оскільки у структурно-інституціональній владній системі, побудованій на основі типу "м'якого" поділу влад, над урядовою владою домінує парламент, то форми правління таких держав, зазви­чай, іменують парламентськими.

Тип "м'якого" поділу влад знайшов своє втілення переваж­но у політико-правовій практиці європейських держав. За оке­аном же був обраний інший тип поділу влад - "жорсткий", ко­трий передбачає формальну ізольованість кожної з них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У кла­сичному варіанті цей тип поділу влад знайшов своє юридичне закріплення в Конституції США, де з системоутворюючих еле­ментів форми правління виконавча влада, яка організаційно складається з глави держави (президента) і підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво держа­вою, а законодавча, приймаючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. Оскільки формальна ізольованість державних органів призвела б на практиці до дисбалансу всієї державної влади, "жорсткий" поділ був доповнений так званою системою стримувань і противаг. Виходячи з того, що при по­будові на такому розумінні принципу "поділу та балансу влад" у формі державного правління домінуюче становище займає глава держави - президент, ці держави за формою свого правління традиційно називають президентськими.

Незважаючи на те, що обидві ці форми державного правління фактично побудовані на обумовлених різними підходами до розуміння принципу поділу влад полярних заса­дах, в них є і дещо спільне. Мова йде про встановлений у сис­темі елементів форми правління цих держав своєрідний ду­алізм владних відносин відповідних державних органів, який накладає відбиток на зміст правління у такій державі. Це знай­шло відображення у тому, що державний орган, який виконує

98

Конституційне право зарубіжних країн.—К.,1997.—С.81.

Конституційне право зарубіжних країн.—К., 1997. —С.83.

99

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

функцію головного "реалізатора" правління у державі - уряд, опинився, по суті, "поглиненим" іншими органами цієї систе­ми. У президентських державах таким органом став прези­дент, який сам очолює сформований і відповідальний перед ним уряд, а у парламентарній - це відповідно парламент, який формує відповідальний перед ним уряд.

З суто теоретичної точки зору така внутрішня конструкція парламентарної і президентської поліархій, котра більшою мірою була обумовлена політико-правовою практикою відповідного історичного періоду, ніж певними теоретичними прогнозами, є незбалансованою. Історичний досвід та сучасна політична практика свідчать, що перекіс, породжений доміну­ванням у системі форми правління одного з її елементів, при відповідних обставинах, може привести до надмірної концент­рації верховної влади і самого процесу правління у державі в руках одного державного органу.

Ці недоліки певною мірою були усунуті у створеному те­орією і практикою державного будівництва XX століття ново­му виді форми державного правління - змішаної поліархії, ко­тра на сьогодні є однією з найпоширеніших в Європі.

Таким чином, узагальнюючи наведене, слід зазначити, що поліархії, залежно від базового типу поділу влади та ступеню впливу на уряд парламенту або ж глави держави, поділяються на парламентарні, президентські та змішані. В межах кожного з цих видів можна виділити окремі підвиди (різновиди), але це можливо тільки після аналізу теоретико-юридичної, як прави­ло, закріпленої на конституційному рівні, моделі форми правління конкретних сучасних держав. Тобто певне, закінче­не уявлення про ієрархічну класифікаційну схему, таку, що складається з трьох рівнів (тип, вид, підвид) форми правління, можна скласти після обґрунтованого аналізу конституційних моделей парламентарної, президентської та змішаної форм поліархічного правління та синтезування отриманих резуль­татів.

100

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

4.2. Парламентарна поліархія в зарубіжних

країнах

4.2.1. Поняття парламентарної поліархії

Однією з ключових ознак парламентарної форми держав­ного правління є тип розподілу влади '. Першим показником практичного втілення принципу розподілу влад є наявність владної полісистеми, що складається з трьох інститутів вер­ховної влади: парламенту, уряду та глави держави.

Парламент - постійно діючий орган, форум, на якому відкрито, гласно і публічно обговорюються питання суспільно-політичного і державного життя народу та прийма­ються акти, котрі мають вищу юридичну силу - є носієм зако­нодавчої влади в державі. Його становище в системі вищих державних органів визначається тим, що він є вищим пред­ставницьким органом, оскільки влада, що належить народові, здійснюється ним через своїх представників - парламентаріїв. Обрані шляхом усенародного голосування представники ста­новлять у своїй сукупності орган, який реалізує або повинен реалізовувати суверенну верховну волю. Тому як офіційна доктрина, так і політико-правова практика визнають акти пар­ламенту і, насамперед закони країни, вираженням загальної волі, яка є підґрунтям їх загальнообов'язковості і верховенст­ва стосовно будь-яких інших нормативних актів.

Уряд у країнах з парламентськими формами державного правління є основним носієм виконавчої влади. Це також ок­ремо існуючий колегіальний орган, котрий здійснює функції управління державними справами. У минулому вважалося, що уряд покликаний в основному забезпечити виконання за­конів. Звідси і саме найменування влади, котра уособлюється урядом, як виконавчої. Зовнішньо відмінною рисою парла-

Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон­ституційного суду України.— 2003.—№2.— С.54.

101

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ментарної форми державного правління є наявність посади го­лови уряду.

Третій інститут верховної влади на відміну від попередніх двох колегіальних органів представлений одноособовим гла­вою держави. Його правовий статус, незалежно обраний цей глава або спадкоємний, однаково "слабкий". Цей, колись голо­вний інститут виконавчої влади, у ході історичної еволюції парламентарної форми правління втратив своє значення. Як­що в інших поліархічних державах (президентських, зміша­них) тією чи іншою мірою він пов'язаний з виконавчою вла­дою, у парламентських глава держави фактично (хоча деякі формально-юридичні норми відносно цього збереглися - С. Б.) винесений за межі виконавчої влади. Він є верховним пред­ставником держави, символом національної єдності і наступ­ності держави, однак його юридичні повноваження і ще більш конкретна політична практика не дозволяють йому широкої участі у керівництві і управлінні державними справами.