Державне право зарубіжних країн (стр. 26 )

243

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

світі. Він складається з двох палат: верхньої (Законодавча ра­да), до якої входять єпископ, прокурор (генерал-атторней), судді острова і 7 членів, котрі обираються іншою палатою; нижньої (Палата ключів, тобто ключових осіб острову. - С. Б.), яка обирається населенням на 5 років і складається з 24 депу­татів. Свої парламенти, виконавчі та судові органи мають та­кож крихітні острови Протоки. Ще більшу автономію мають т. зв. залежні території - колишні колонії, які, однак, не стали суверенними державами (Фолклендські острови та ще близь­ка десяти островів, Гібралтар). Вони мають свої парламенти, органи управління, деякі з них - навіть свою валюту.

Такою ж широкою політичною автономією володіють Корсика у Франції, Аландські острови у Фінляндії, Фаррескі острови та Гренландія в Данії. Остання країна дала яскравий приклад цивілізованого підходу до вирішення питань авто­номного устрою, надання широкої політичної самостійності її територіальним частинам. Зокрема, при вступі Данії до Євро­пейського союзу, гренландці, відмовившись на референдумі від участі в ньому, створили прецедент, коли Данія стала чле­ном Європейського союзу, а її автономна частина - ні. Заслу­говує на увагу також досвід побудови "автономізованої" унітарної держави в Іспанії, Італії, ЮАР тощо.

Не можна не відзначити наявності такого ж досвіду і в дея­ких постсоціалістичних країнах СНД, де певною конституційно закріпленою автономією володіють в нашій державі - Автоном­на Республіка Крим, в Азербайджані - Республіка Нахічевань, в Узбекистані - Республіка Каракалпакстан. Порівняльний аналіз конституційно-правового статусу цих автономій з ана­логічними конституційними характеристиками вищезгаданих розвинутих держав показує, що у перших - Азербайджані, Уз­бекистані та Україні - є суттєві можливості для удосконалення форм свого державно-територіального устрою.

Найбільш придатний для запозичення, вважаємо, досвід конституционалізації автономії областей в Італії. Автономний

244

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

статус областей цієї країни закріплений у розділі V Консти­туції Італії "Області, провінції і комуни", який нараховує 20 статей (ст. ст.114-133). Для порівняння аналогічні структурні елементи конституцій Азербайджану містить 8 статей, Узбе­кистану та України по 6 статей. Але положення Конституції Італії щодо автономії областей переважають не тільки в кількісному, а і в змістовному плані. З 20 статей звернемо ува­гу на три, котрі забезпечують політичну та фінансову са­мостійність областей Італії, а також регулюють взаємовідно­сини обласної влади з владою її адміністративно-територіаль­них частин.

Стаття 117 Конституції Італії, закріплюючи перелік 18 пи­тань, з яких область "видає законодавчі норми за умови, що во­ни не суперечать національним інтересам інших областей", вказує на широкі політичні можливості влади областей. Для порівняння Конституція України (ст.137) таких питань нара­ховує 9, Азербайджану (ст.1, а Узбекистану такої кон­кретизації не містить. Примітним є той факт, що в Україні лише "здійснює нормативне регулюван­ня" з цих питань (ст.137), а Нахічеванський парламент - Алі Меджліс - приймає, як в Італії, закони.

Важливим юридично і вирішальним для тих чи інших те­риторій на практиці є питання щодо їх фінансової са­мостійності. Згідно статті 119 Конституції Італії "області кори­стуються фінансовою автономією у формах і межах, встановле­них законами Республіки, які приводять її у відповідність з фінансами держави, провінцій і комун. У розпорядження обла­стей надходять місцеві податки і відрахування від державних податків, які визначаються залежно від потреб у витратах, не­обхідних для виконання їх звичайних функцій". Водночас відзначимо, що у жодній з названих вище країн СНД питання фінансової автономії не знайшли свого конституційного закріплення і тому, навіть юридичне визнання, наприклад, Нахічевані "автономною державою (курсив наш. - СБ.) в

245

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

складі Азербайджанської Республіки" (ст. 134), чи права Рес­публіки Каракалпакстан виходити "зі складу Республіки Узбе­кистан на підставі загального референдуму народу Каракал-пакстану" (ст.74), ставить під сумнів питання про реальну політичну незалежність влади цих республік від центру.

Ще більше підкреслює такий їх стан стаття 128 Консти­туції Італії, котра вказує на автономізацію всієї вертикалі вла­ди в державі. "Провінції і комуни, - проголошує вона, - є ав­тономними утвореннями (курсив наш. - СБ.) в межах прин­ципів, встановлених загальними законами Республіки, котрі визначають їх функції" Наявність такої багаторівневої систе­ми автономних утворень дала підстави деяким зарубіжним дослідникам визначити державно-територіальний устрій Італії як федерацію. Досвід Італії, Іспанії, інших унітарних держав ще раз підтверджує загальну тенденцію "феде­ралізації" унітарної держави, яка обумовлена відповідним рівнем розвитку громадянського суспільства.

2. Адміністративна автономія не має права видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи приймають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак у порівнянні зі звичайними адміністративними одиницями, котрі теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими пра­вами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти (положення) про автономію (такі акти підлягають затвердженню вищих представницьких або ор­ганів Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників), можуть змінювати або скасовувати акти ви­щестоящих органів держави, якщо такі акти не відповідають місцевим умовам (але з дозволу вищих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до за­конів держави. У районах адміністративної автономії в судо­чинстві може застосовуватися місцева мова, враховуються звичаї населення, місцевою мовою видаються газети, здійсню-

246

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ються радіопередачі, вона використовується для навчання в школах. Крім того, державний апарат комплектується з осіб, які знають місцеву мову, корінним жителям надається перева­га при формуванні місцевого управлінського апарату.

Адміністративна автономія, на відміну від політичної, існує в меншій кількості країн. У Нікарагуа є два округи на Ат­лантичному узбережжі, населені індійськими англомовними племенами, у Молдові - два округи, де проживають гагаузи. Найбільше автономних утворень у Китаї (більше сотні). У цій країні є три ступені автономії: автономні райони, що є найбільш великими автономними утвореннями (у тому числі найбільший з них Тибет), автономні округи (середня ланка) і автономні повіти (низова ланка).

3. Поряд із двома формами територіальної автономії в де­яких країнах використовується культурно-національна ав­тономія. Серед представників інших етнічних груп вона за­стосовується там, де національності, етнічні групи живуть не компактно, а розрізнено. У цьому випадку національності створюють свої організації і виборні органи, які займаються переважно питаннями мови і культури, іноді надсилають представника цієї етнічної групи до парламенту (з правом до­радчого голосу), мають представника (чи обрану етнічною групою раду) при уряді держави. З ними консультуються при вирішенні питань мови, побуту, культури. Культурно-національна автономія використовується в Австрії по відно­шенню до угорців, словенів, хорватів, чехів та інших національностей, що живуть розрізнено, в Угорщині - віднос­но представників більше 10 різних національних груп, у Скан­динавських країнах (Фінляндії, Швеції, Норвегії) - по відно­шенню, насамперед, до саамів. Останні утворюють свої ви­борні ради, що часто називають саамськими парламентами. Існує і міждержавна рада саамів, яка не стільки займається пи­таннями мови і культури, скільки регулює оленярство (визна­чає райони і періодичність випасів тощо).

247

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

У цілому зростає багатство різних форм автономії, її роз­маїття, збільшується чисельність автономних утворень у світі. Разом з тим існують і конституційні заборони створення авто­номних утворень. Конституція Болгарії 1991 p., наприклад, за­бороняє створювати територіальну автономію в країні виходя­чи з того, що їй достатньо місцевого самоврядування.

З третього питання необхідно, використовуючи нижче рекомендовану літературу та літературу з "Конституційного права України" підготувати цільовий виступ або реферат на тему: "Форма політико-територіального устрою зарубіжних країн та України: порівняльний аналіз".

IV. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

і. Государственное устройство Кана­ды // США. Экономика, политика идеология.-1990.-№ 4.-С.119-121.

2.  Европейские сообщества и государст­
венно-правовые институты их участников // Изв. вузов. Пра­
воведение.-1989.-С.72-78.

3.  Сравнительные исследования пробле­
мы федерализма // Вестник МГУ.-Серия II: Пра-
во.-1993.-№1.-С.42-50.

4.  Современный федерализм (сравнительный анализ).-
М.,1995.

5.  Тадевосян ЗВ. О моделировании в теории федерализма
и проблема асимметричных федераций // Государство и пра-
во.-1997.-№ 8.-С 58-68.

248

ТЕМА 4.4. ПОЛІТИЧНІ ТА ДЕРЖАВНІ РЕЖИМИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

\\0Ь

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Політичні режими. 2. Особливості сучасної демократії 3. Державні режими.

§1. Політичні режими

Політичний режим - це форми і методи здійснення політичної влади в тій чи іншій країні. Політичний режим обу­мовлюється порядком політичних відносин, ступенем політичної свободи. Він впливає на правові форми держави та її відносини із суспільством, окремою людиною.

Проте часто саме політичний режим виступає як причина фіктивності певних правових норм, зміст яких нівелюється практикою здійснення державної влади.

Політичні режими бувають трьох видів: демократичний, недемократичний та ліберальний.

1. Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної свободи людини; реальним існуванням політичних і правових інститутів, що дозволяє йому впливати на державне управління суспільством. Демократичний політичний режим зазвичай знаходить відображення в кон­ституціях і законах, що регулюють різні форми участі в політичному житті через:

♦  інститути представницької і безпосередньої демо­
кратії;

♦  гарантовані громадянські (особисті) та політичні пра­
ва і свободи;

♦  незалежні засоби масової інформації;

♦  партійний плюралізм;

♦  розподіл влади;

249

С.К.Бостан, СМ. Тимченко

♦  широке самоврядування;

♦  гарантії для меншин;

♦  органи публічної влади вдаються до силових методів
лише у виняткових випадках.

2. Недемократичний режим знаходить свій вираз в а) ав­торитарному та б) тоталітарному режимах.

Авторитарний режим характеризується повною або май­же повною відсутністю демократичних політичних відносин:

♦  опозиція або прямо забороняється, або ставиться у
такі умови, котрі не дозволяють їй нормально
функціонувати;

♦  публічна влада широко вдається до засобів придушен­
ня, адміністрування;

♦  самоврядування практично відсутнє;

♦  якщо й існує формальний поділ влади, то реально всі
функції влади зосереджуються в руках однієї особи
або правлячої олігархії.

Різновид авторитарного режиму - це військові диктатури різного роду.

Державне право може маскувати авторитарний режим, а може його достатньо неприкрито оформляти (Марокко, Йор­данія, Індонезія).

Тоталітарний режим є крайньою формою авторитарного. Якщо останній задовольняється контролем за поведінкою гро­мадян, то тоталітарний претендує на контроль над думками, намагається виховувати все населення таким чином, щоб воно було готовим слухняно виконувати будь-які вказівки влади. Для оволодіння суспільством використовується такий політичний інститут, як державна "партія", яка проникає в усі осередки суспільства.

3. Ліберальний режим був характерним для розвинутих країн у XIX ст., а зараз спостерігається в ряді країн, що розви­ваються та наблизилися до розвинутих (Індія, Філіппини, по-стоталітарні європейські країни).

250

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Цей режим відрізняється:

♦ високим ступенем політичної свободи; проте
внаслідок культурної відсталості більшості
суспільства, відсутності механізмів реалізації цих
прав, реально користуватися демократичними
політичними інститутами можуть лише деякі країни;

♦ держава частіше, ніж в умовах демократичного режи­
му, використовує різноманітні форми примусового
впливу.

Це обумовлено тим, що низький життєвий рівень багатьох прошарків суспільства породжує маргінальність і схильність до насильницьких дій для досягнення своїх соціальних цілей. У державному праві це знаходить своє відображення у вигляді значних обмежень демократії, котрі залишають органам і поса­довим особам публічної влади досить широке поле для дій за власним розсудом.

§2. Особливості сучасної демократії

Носієм авторитету і єдиним джерелом влади при демокра­тичному режимі є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

Звідси виходить, що єдиний для суверенного народу засіб зберегти той рівень влади, якої він потребує, та яку сам може здійснювати, полягає в тому, щоб не давати своїм правителям необмежену владу. Це означає, що демократичний характер режиму може зберігатися, якщо принцип "вся влада народові" поступово змінюється так, що перетворюється в гасло "вся

влада нікому".

Демократія може бути життєздатною лише у тому випад­ку, якщо дотримується принцип контролю над владою. Ніхто не повинен володіти всією повнотою влади. В політиці, як і в ринковій економіці, неприпустима монополія в будь-якій формі.

251

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Без сумніву, демократія має політичний характер (визнає народ джерелом і носієм влади, передбачає участь народу в уп­равлінні справами в суспільстві і державі), однак треба зазна­чити, що в основі демократії - політичне рівноправ'я громадян в управлінні справами суспільства й держави і перш за все рівність виборчих прав, що дає можливість вибору між різни­ми політичними альтернативами.

Правова форма демократії з такими елементами є всеза-гальним надбанням більшості громадян держави. Така демо­кратія вигідна більшості верств населення, і вони готові її за­хищати. Однак сучасна демократія (для багатьох зарубіжних країн, в першу чергу посттоталітарних) не відповідає даним вимогам. Саме глибокі протиріччя соціальних інтересів різно­манітних груп, класів, верств, суспільства приводять до того, що демократія замість інструмента оптимальної організації соціальних систем перетворюються на інструмент класового, кланового або мафіозного панування над суспільством. Це і є першопричиною політичної боротьби, яка в умовах демократії в періоди загострень соціальних конфліктів нерідко досягає крайніх форм.

Тут ми підходимо до розуміння однієї з причин глибокої кризи демократії, яка виражається в протиріччі між не­обхідністю для повноцінної демократії широкого переліку де­мократичних прав і свобод, гарантованих конституцією, та можливістю узурпації цих прав і свобод партійною, класовою або клановою олігархією.

Таким чином, демократія здійснює дезорганізацію, роз­гойдування соціальної системи як форми устрою суспільства. Особливо небезпечною для демократії як фактора організації суспільства є її олігархізація.

Олігархія як влада небагатьох, як політичний та еко­номічний режим, коли державно-правові рішення приймають­ся невеликою групою обраних й неконтрольованих виборця­ми політиків, знана ще з давнини. Але в XX столітті вона отри-

252

мала подальший розвиток, у той час як політичне життя стало соціально-класовим, партійним, за участі мільйонів людей.

Без відбору обдарованих, досвідчених, енергійних, про­фесійних кадрів суспільство належним чином управлятися не може. Елітний відбір - умова існування суспільства. Однак елітарність, що так необхідна суспільству, завжди складає меншість, яка і керує суспільством. Взагалі ж в суспільстві, не­залежно від того, який клас утримує владу в своїх руках, завжди формується пануюча меншість, що керує більшістю, суспільством в цілому.

Отже, демократія як панування більшості - це принцип, а реальна влада належить меншості. У цьому полягає причина глибокої кризи демократії нашої держави (а також країн СНД). У кінцевому результаті одна меншість замінює іншу в своєму пануванні над масами.

Головний недолік демократії: керівництво меншості не ка­рається, тому що деспотизм та узурпацію влади можна ви­правдати необхідністю діяти заради загального інтересу, що і здійснюється. Демократія дає можливість пануючій "буржу­азії" замінювати одну "буржуазну" меншість іншою, забезпе­чуючи життя олігархії, яка змінюється. Внаслідок цього га­рантія відповідальності держави за свою діяльність перед лю­диною перетворюється в звичайну формальність, як і першо­чергове тлумачення слова "демократія".

У своєму трактаті "Політика" Аристотель вказав, що демо­кратією слід вважати такий лад, коли вільно народжені та бідні, складаючи більшість, матимуть верховну владу в своїх руках, а олігархією - такий лад, при якому влада знаходиться в руках меншості - осіб багатих благородного походження. Тому необхідно, щоб у "змішаному" державному ладі були представ­лені і демократичний, і олігархічний елементи, а не один з них. Історично сформована в надрах демократії олігархія зади­хається під тиском демократичних принципів і прагне звільнитись від нього, формуючи тоталітарний режим. Тут ви-

253

С.К.Бостан, С.М.Тимченко