Державне право зарубіжних країн (стр. 15 )

в) відсутні інститути парламентської відповідальності
уряду та контрасигнування актів глави держави.

1.2) стримування та противаги в законодавчо-виконавчих зв'язках забезпечуються:

а) правом президента накласти вето на прийняті парла­ментом закони;

1 Цит за: Конституция США (вступительная статья) // Конституции за­рубежных государств.—М.:БЕК, 1996.—С.7-8.

139

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

б) правом парламенту притягти президента до відповідальності, використовуючи процедуру імпічменту.

2) провідну роль у здійсненні соціально-політичного
керівництва державою відіграє урядова влада на чолі з прези­
дентом (виконавча влада), звідки і походить саме назва прези­
дентської. Це знаходить свій вираз у значному впливі прези­
дента на уряд:

а) президент формує склад уряду;

б) уряд несе політичну відповідальність виключно перед
президентом, який може відправити у відставку весь уряд або
його окремих членів.

3) Правовий статус глави держави, його фактичний вплив
на уряд - основного "реалізатора" правління в державі - ха­
рактеризується як "сильний". Це забезпечується тим, що:

а) президентура утворюється позапарламентським шляхом
і має таке ж джерело формування як і законодавчий орган. Пре­
зидент обирається шляхом загальних виборів громадянами.

б) президент поєднує повноваження глави держави і гла­
ви уряду. Як глава держави він має суттєві повноваження в
сфері зовнішньої і внутрішньої політики, а як глава уряду -
здійснює поточне управління країною у межах прийнятих
парламентом законів.

Таким є "набір" ознак та "підознак", що характеризують президентську форму поліархічного правління. Синтезуючи їх, можна сформулювати дефініцію ще одного виду поліархич-ної форми державного правління - президентської поліархії, яка являє собою засновану на "жорсткому" типові розподілу влад дуалістичну систему вищих органів законодавчої і вико­навчої влади, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє виконавча (урядово-президентська) влада, ко­тру очолює обраний позапарламентським шляхом президент.

У сучасному світі президентська форма державного правління розповсюджена широко. Після США її сприйняли майже всі латиноамериканські держави. їй же пізніше віддали

140

перевагу більшість африканських держав. В Азії цей перелік менше, з держав, котрі останніми конституювали таку форму правління - Узбекистан та Туркменистан (за формальною нормою конституції і Казахстан). А в Європі - найменший: форму державного правління близьку до американської, кон­ституювали лише Азербайджан, Кіпр та Грузія. У цілому пе­релік сьогоднішніх так званих "президентських республік" чималий (біля 65) і аналіз їх юридичних (конституційних) мо­делей дає нам уявлення про загальні, які співпадають з кла­сичним "вашингтонським" прототипом, риси, а також про обу­мовлені різними чинниками певні відхилення від нього. На особливості конституційних моделей сучасних президентсь­ких поліархій і звернемо увагу нижче.

4.3.2. Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав

Із держав з президентською формою правління до "ва­шингтонської" моделі найближчими є Болівія, Нігерія, Еква­дор та деякі інші. Від останньої їх форми правління відрізня­ються перш за все терміном повноважень президентів (і віце-президентів) та можливістю (або неможливістю) їх переоб­рання. Найбільш тривалим є термін повноважень у Президен­та і Віце-президента Болівії - 5 років (без права переобрання) і 4 роки (як в США) Президента Еквадору (без права переоб­рання) та Президента й Віце-президента Нігерії (не більше двох термінів підряд). Крім цього, в Нігерії уряд (адміністрація президента) носить назву Виконавча рада.

Структурно-інституціональні системи верховної влади за­значених вище держав, знаходячись у межах, визначеної "ва­шингтонським" класичним прототипом форми правління, складають певний його "серединний" тип. Порівняно з ним форми правління інших президентських держав мають деякі "відхилення", що знаходять свій прояв у тих чи інших особли­востях.

141

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Перш за все відзначимо особливості, обумовлені інсти-туціональною специфікою виконавчої влади. Положення про належність виконавчої влади президента або про її здійснення президентом у тій чи іншій редакції наявні в конституціях усіх президентських держав. Іноді президент узагальнено назва­ний главою уряду (Аргентина, Колумбія, Нікарагуа). В Грузії', Таджикистані2, Туркменистані3 і Узбекистані4 він визначений як глава виконавчої влади, а в Таджикистані і Узбекистані - ще й як керівник (глава або голова) уряду. В ст.85 Конституції Болівії закріплено, що "виконавча влада здійснюється прези­дентом спільно з державними міністрами". Подібні положення містять основні закони Бразилії, Венесуели, Коста-Ріки, Па­нами, Перу і Уругваю1.

За класичною президентською поліархією в структурі ви­конавчої влади уряду як відносно самостійного органу не існує. Міністри складають кабінет (адміністрацію) президен­та, маючи лише дорадчий голос, і якщо навіть вони усі вислов­ляться проти пропозиції президента, прийняття остаточного рішення залишається за ним. Але кілька десятиліть тому у формі президентської республіки стали відбуватися певні зміни6, які і привели до формування однієї із зазначених

Тут і далі посилання даються на Конституцію Грузії від 24 серпня 1995 р.. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1. —С.742-743.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Таджикистан від 6 листопада 1994 р. // Конституции государств-участников СНГ.— М.:НОРМА, 2001.-С.497-522.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Туркменистану від 18 травня 1992 р. з наступними змінами, Див.: Конституции государств-участ­ников СНГ.-М, 2001.-С.551-578.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Узбекистан від 8 грудня 1991 р. з наступними змінами. Див.: Конституции госу­дарств-участников СНГ.-М., 2001.-С.594-626.

Див.: Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.57.

6 Див.: Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М: Зерцало, 1998.- С.273.

142

структурно-інституціональних особливостей. Суть її полягає у тому, що в структурі виконавчої влади поряд з президенту­рою стали утворюватися окремі державні органи, по суті, уря­ди, головним призначенням яких стало здійснення виконавчої влади на основі повноважень, встановлених конституцією або фактично делегованих президентом. їх назви відрізняються різноманітністю: "уряди" в Грузії та Таджикистані; "Кабінети міністрів" - в Аргентині, Домініканській республіці, Туркме­нистані, Узбекистані; "Ради міністрів" - в Алжирі, Венесуелі, Кіпрі', Уругваї, Перу, Сирії, Судані, Тунісі, "Рада кабінету - в Панамі, "Виконавча рада"— в Нігерії, "Виконавчий юань" - на Тайвані тощо.

З зазначених держав більш чіткими є юридичні конст­рукції виконавчих органів держав Середньої Азії, консти­туційні положення відносно яких формулювалися не без впливу "парламентарної " Європи. Стаття 73 глави 5 Консти­туції Таджикистану закріплює, що уряд, який "складається з Прем'єр-міністра, його першого заступника і заступників, міністрів, голів державних комітетів" забезпечує "керівництво ефективним функціонуванням економіки, соціальної і духов­ної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі (парла­менту.—СБ.), указів, і розпоряджень Президента Таджикиста­ну". Майже аналогічним є завдання, яке покладено Консти­туцією (глава XX, ст.98) на Кабінет Міністрів Узбекистану. Основний закон Туркменистану це питання регламентує більш детально, зокрема ст.78 глави 5 Конституції містить пе­релік восьми конкретних повноважень Кабінету Міністрів.

Ці урядові установи зазвичай очолюються самими прези­дентами, але в деяких з зазначених президентських держав конституціями передбачені окремі керівні посади: в Аргентині - це глава кабінету, в Алжирі, Єгипті, на Тайвані, в Тунісі та

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Кіпру від 16 серпня 1960 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2. —С.233-235.

143

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Таджикистані - прем'єр-міністр, в Грузії - державний міністр, в Сирії - голова Ради міністрів. Але і в цих державах фактич­ним керівником над урядом і особливо над так званими "клю­човими" міністрами є президент. Керівництво іншими міністрами з боку прем'єра теж має відносний характер, вони, як і сам прем'єр, підпорядковані президенту. Найважливіші рішення приймаються на засіданнях уряду тільки під голову­ванням президента і лише рішення оперативного характеру можуть прийматися урядом без його участі. Але і такі засідан­ня прем'єр проводить, як правило, тільки за вказівкою прези­дента. Виходячи з того, що такий глава уряду відіграє коорди­нуючу роль і виконує оперативні завдання, у спеціальній літе­ратурі він отримав назву "адміністративного прем'єра'". На­явність посади "адміністративного прем'єра" та уряду при усіх їх зовнішніх парламентських ознаках не порушують "логіку" системи президентської поліархії, оскільки і уряд, і його глава несуть відповідальність тільки перед президентом.

Ще одна структурно-інституціональна особливість пов'язана з наявністю або відсутністю в системі виконавчої влади посади віце-президента. Стосовно цього слід відзначи­ти, що загальне для більшості латиноамериканських країн правило, коли поряд з президентом обирається та діє один віце-президент, тобто як у США. Але в деяких державах, на­приклад, в Коста-Ріка та Панамі разом з президентами обира­ються два віце-президенти, а в Єгипті президент може призна­чати один, два або більше віце-президентів. Призначення віце-президента як заступника президента, покликано допомогти йому в поточному управлінні державою і, особливо, забезпе­чувати в непередбачених випадках наступність президентсь­кої влади. В той же час можна припустити, що віце-президент, перетягаючи на себе частину повноважень президента, "розпо­рошує" владу останнього. Тому серед президентських

Див.: Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М.: Зерцало, 1998.- С.273.

144

поліархій відсутність посади віце-президента є нерідким яви­щем. В Домініканській республіці, Перу, Чилі, Еквадорі, Ал­жирі, Грузії, Єгипті, Сирії, Сенегалі, Судані, Таджикистані, Тайвані, Тунісі, Туркменистані, Узбекистані, ці посади взагалі не передбачені конституційним законодавством.

Найсуттєвішими для держав, форми правління яких пев­ним чином відрізняються від класичного прототипу, є особли­вості, пов'язані зі змістом повноважень, котрі надаються кон­ституціями президентам. Аналіз цих повноважень та інших конституційних "важелів", які "підсилюють" або навпаки, "по­слаблюють" президентську владу, показує, що форми правління держав, котрі виходять за межі "серединного" типу (США, Болівія, Еквадор, Нігерія) характеризуються на­явністю в їх системах елементів "посиленого прези-денціалізму" або ж "парламентаризму".

4.33. Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"

За сукупністю своїх юридичних характеристик до держав з більш сильними елементами "президенціалізму" ніж в США, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Грузію, Домінікансь­ку республіку, Колумбію, Таджикистан, Туркменистан, Узбе­кистан, Чилі тощо. Якщо форми правління цих держав "роз­ставити" на умовній шкалі за принципом зростання рівня "президенціалізму", то порядок цей буде приблизно такий.

Порівняно з американським Президентом, влада Прези­дента Грузії сильніша за рахунок права останнього на законо­давчу ініціативу; в Домініканській республіці та Колумбії пре­зиденти наділені більш широкими повноваженнями у надзви­чайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, а також у кадровій сфері, де формуван­ня уряду здійснюється президентом на свій розсуд '. Окрім

1 Правовые системы стран мира.—С.196, 330.

145

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

цього всі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, для набуття законної сили мають бути скріплені підписами відповідних членів уряду. Тобто мова йде про вико­ристання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю, оскільки, враховуючи повну залежність кар'єри члена уряду від президентів, цей інститут тут (у президентських поліархіях) означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень і актів та за їх реалізацію на членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто в прези­дентській поліархії наявність інституту контрасигнатури є за­собом не послаблення, а посилення влади президента в сис­темі елементів форми правління.

Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконав­чої влади, має право президента розпускати парламент. Серед держав з такою "порушеною" рівновагою є насамперед Чилі, де Президент може реалізувати це право лише один раз протя­гом строку його повноважень (хоча чітких підстав розпуску парламенту конституцією не встановлено. - С. Б.)\ В інших державах: Алжирі, Єгипті, Перу, Сенегалі, Сирії право прези­дентів на розпуск певною мірою збалансовано наявністю пар­ламентських елементів системи стримувань. "Обґрунтованим рішенням" Президента Сирії може бути і розпущений парла­мент цієї країни, але з конкретного питання таке рішення мо­же прийматися тільки один раз. Це може бути певною відповіддю Президента на винесення більшістю голосів членів парламенту вотуму недовіри Раді міністрів, коли прем'єр-міністр має надати Президенту пропозицію про відставку кабінету, а глава держави приймати відповідне остаточне рішення щодо відставки або розпуску2.

1 Див.: Форма держави в конституційному праві // Вісник
Конституційного суду України.— 2003.—№2,— С.57.

2 Див.: Правовые системы стран мира.—С.579.

146

В Сенегалі, наприклад, Президент може розпустити пар-ямент (Національні збори), якщо він за передбаченими Кон-гтитуцією (1963 р. з наступними змінами) формами парла­ментського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Уря-

Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими такими сильними повноваженнями, як право законодавчої

іативи, право прийняття по визначеному переліку питань та на конкретний термін делегованого законодавства - дек­ретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, як­що протягом одного законодавчого періоду він двічі 2/3 го­лосів парламентарів прийняв резолюцію недовіри відносно

уряду г.

Форми правління кількох держав характеризується більшим ступенем "чистоти" президентських елементів, котрі однак сильніше ніж в США. Серед них перш за все Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею "вашингтонської" моделі влади. Але форма правління "Сполучених штатів Мексики" (!) відрізняється дещо посиленими елементами прези-денціалізму: президент на власний розсуд призначає і усуває з посад державних секретарів (міністрів) та цілий ряд інших фе­деральних посадових осіб, має право вводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій, реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє знахо­дить свій вираз у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, прямо вказаних в Конституції або за упов­новаженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу зако­ну. Владу Президента, як вже зазначалося, посилює також на­явність інституту контрасигнування актів і рішень Президен­та, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації

1 Див.: Правовые системы стран мира,—С.569.

2 Див.: Там само. - С.647-648.

147

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

(уряду), за що вони і несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентарні елементи: підзвітність членів уряду парламенту, коли при відкритті кожної сесії Кон­гресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються, особливих наслідків не має і на зміст президентської влади майже не впливає.

Ще сильніше елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них об­рати: монархію чи республіку, якщо республіку, то прези­дентську або парламентську, громадяни відповіли так: за рес­публіку - 66%; за монархію - 10%; за парламентську рес­публіку —25%, за президентську - 54% '. Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма дер­жавного правління Бразилії була остаточно визначена як пре­зидентська, але як така, що відрізняється від "вашингтонської" моделі більш широким обсягом повноважень президента.

Президенту Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги і так званий стан фе­дерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консульта­тивних органів - Ради Республіки або Ради національної обо­рони. До Ради Республіки входять віце-президент, голови па­лат федерального парламенту, лідери більшості і опозиції в обох палатах, міністр юстиції і шість бразильських громадян, котрі у рівній кількості призначаються Президентом і обира­ються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віце-президент, голови палат парламенту і ряд