Державне право зарубіжних країн (стр. 12 )

Одним з особистих прав сучасного "монарха" є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа - особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на його утримання, а також його найближчих родичів та дво­ру. Знаменним слід визнати зміст такого положення, який знайшов відображення в двох статтях Конституції Японії. Зо­крема у ст. 88 записано: "усе майно імператорської родини є

111

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

власністю держави. Усі витрати імператорської родини по­винні затверджуватися Парламентом як частина бюджету", а в СТ.8 - "ніяке майно не може бути передане імператорській ро­дині чи отримане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прий­няті нею інакше як відповідно до резолюції Парламенту". На основі цих статей Конституції, прийнятої в 1946 році, здійсню­вався процес "підриву" політичної та економічної позиції японської монархії. Згідно з "Законом про господарство імпе­раторського двору" 1947 р. майно імператорської сім'ї було пе­редане державі, імператорська земельна власність та капітали у вигляді акцій компаній націоналізовані. Прибутки імпера­торської сім'ї обмежувалися бюджетними асигнуваннями, котрі затверджувалися парламентом. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем'єр-міністра і займалося вирішенням питань, пов'язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією імператорського церемоніалу, утриманням та охороною імператорської власності. Начальник цього уп­равління призначався Прем'єр-міністром за схваленням Імпе­ратора. Тобто влада колишнього монарха суттєво обмежува­лась не тільки юридично, але й економічно1.

Хоча інші глави, особливо європейських держав, у ма­теріальному становищі не такі "безправні" (щорічна сума коштів за цивільним листом доволі солідна, наприклад, Єли­завета II отримує біля 12 млн. фунтів стерлінгів.— СБ.), все ж юридична норма про надання монархові "зарплатні" у певних межах, зводить нанівець монархічну суть цієї посади. Глава держави, який є дійсно монархом, дозволу на використання тієї чи іншої суми з "державної" скарбниці, зазвичай, ні у кого не просить. Це ще один аргумент на користь нашої позиції, що

1 Див.: , Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник.—К.: Центр навчальної літератури, 2004.— С.598-599.

112

глави цих держав і політично і економічно не є монархами, а лише "найнятими" (справді на тривалий термін) на державну службу особами.

Дещо специфічним у групі парламентарно-поліархічних держав зі спадковим главою держави є правовий статус глав держав колишніх домініонів Великобританії, а нині членів Співдружності. Особливістю форми правління цих держав є те, що номінальним главою держави визначений "монарх" Ве­ликобританії, а формально, призначений ним за поданням "місцевого" уряду представник, який має титул генерал-губер­натора. При цьому взаємовідносини між генерал-губернато­ром, урядом і парламентом, а також організація парламенту та уряду в багатьох деталях змодельовані з британського досвіду. Серед них : Австралія, Канада, Нова Зеландія та низка країн басейну Карибського моря та Океанії (Багами, Барбадос, Но­ва Гвінея-Папуа, Ямайка тощо).

Аналізуючи інші зв'язки у системі елементів форми правління парламентських держав зі спадковим главою дер­жави, доходимо до висновку, що у цілому вони відповідають притаманній для цих форм правління загальній схемі. Але водночас в деяких державах є і певні відхилення від неї, деякі конкретні прояви, що відображають специфіку державно-пра­вового розвитку цих країн.

В першу чергу звернемо увагу на наявність в окремих країнах такої інституції як Державна рада. В Норвегії існуван­ня Державної ради є, по суті, конституційною формою існу­вання самого уряду: до її складу входять окрім самого Короля, Прем'єр-міністра, не менше семи інших членів. Останніх при­значає глава держави, однак у своєму виборі він пов'язаний тим, яка політична партія або коаліція партій має більшість місць у парламенті. Рішення Державної Ради за відсутністю Короля, підписуються Королем і виконуються від імені Дер­жавної Ради. Хоча останнє є певною формою організації вико­навчої влади, здійснення її зосереджено на Прем'єр-міністрові

113

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

та інших членах уряду, оскільки вони контрасигнують усі ак­ти Короля1.

У Люксембурзі Державна рада відіграє суттєву роль у за­конодавчому процесі. До її складу входить 21 особа, призначу­вана довічно главою держави. До її компетенції входить здійснення юридичної експертизи законопроектів, запропоно­ваних від імені Великого Герцога. Водночас Державна рада може активно впливати на остаточні результати законодавчо­го процесу. Згідно зі ст. 59 Конституції, "усі законопроекти ма­ють бути повторно проголосовані, якщо Палата у відкритому засіданні за згодою з Державною радою не вирішить інакше"2. Між двома відповідними голосуваннями має пройти не менше трьох місяців. У даному випадку Державна рада виконує роль своєрідної другої палати парламенту.

До найбільш важливих функцій Державної ради в Нідер­ландах віднесено консультування (попередній розгляд) з пи­тань прийняття конкретних законів та актів глави держави, ратифікацію міжнародних договорів, а також розгляд адміністративних спорів. Головою Державної ради є сам Ко­роль, хоча зазвичай її роботу координує заступник голови, ко­трий призначається з членів Ради. Усіх членів Державної ради призначає безстроково Король. Членами Ради, як правило, є відставні державні діячі, політики тощо3.

Певні особливості має процедура формування уряду в Іспанії, котра передбачає так звану презумпцію довіри. Канди­датура глави уряду пропонується Королем нижній палаті пар­ламенту, і палата, заслухавши його політичну програму, має висловити довіру кандидату на посаду Голови Ради Міністрів.

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Норвегії від 17 травня
1814 р зі наступними змінами. Див.: Конституции государств Европы: В 3
Т.-Т.2.-С.658-672.

2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Великого герцогства
Люксембург від 17 жовтня 1868 р. з наступними змінами // Конституции го­
сударств Европы: В З Т.-Т.2.-С.402-418.

Див.: Державний лад країн світу.—К.,1999.—С.164.

114

Відповідне рішення приймається абсолютною більшістю го­лосів. Після цього Король здійснює формальне призначення глави уряду, а за поданням останнього - інших його членів. Повноваження уряду конституційно не деталізуються, однак слід акцентувати увагу на передбаченому Основним законом інституті делегованого законодавства. Парламент у певних ви­падках може делегувати уряду свої законодавчі повноваження уряду, який "у надзвичайних і термінових випадках" має пра­во видавати декрети-закони, котрі у наступному все ж мають бути затверджені парламентом.

Серед інших особливостей можна відзначити наявність у Князя Ліхтенштейну права законодавчої ініціативи, з одного боку, а з іншого - у народу, коли законопроекти можуть бути внесені до Ландтагу від імені тисячі виборців. Своєрідністю відрізняється в цій державі структура і діяльність уряду. За Конституцією Ліхтенштейну, "управління усіма справами дер­жави, за винятком шкільної справи, має здійснюватися Урядом, що є відповідальним перед Князем і перед Ландтагом" (ст.78). Питаннями шкільної освіти опікується окремий державний ор­ган - Державна шкільна рада, яку очолює глава уряду.

У Конституції Люксембургу передбачено спеціальну про­цедуру притягнення членів уряду до кримінальної відповідальності за вчинені злочини, яка може бути ініційова­на парламентом. За клопотанням останнього тільки глава дер­жави може помилувати засудженого у такий спосіб члена уря­ду. У Нідерландах встановлений принцип несумісності депу­татського мандата і посади члена уряду, а члени уряду в Нор­вегії хоча і мають право брати участь у засіданнях парламенту, зокрема у парламентських дебатах, але голосувати не можуть.

Таким чином, схарактеризований вище підвид форми дер­жавного правління у цілому відповідає загальним ознакам парламентарної форми правління. Стосовно віднесення її до поліархії можуть виникнути деякі сумніви, пов'язані з право­вим статусом глави держави, джерелом його влади. Щодо йо-

115

С.К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

го правового статусу, то ми показали, що він не є монархом у повному розумінні цього слова, а лише спадковим главою дер­жави - одним з вищих державних (найбільш слабких) тієї полісистеми влади, котра утворює форму державного правління. Так що у такому сенсі цей її підвид є поліархічним, точніше триархічним. Окрім нього джерелом провідного орга­ну в цій системі - парламенту (прямо) і сформованого ним уряду (опосередковано) є громадяни-виборці. Оскільки ос­танніх за своєю чисельністю теж багато (полі), то за джерелом влади система органів форми правління без усяких питань вже на 2/3 є поліархічною.

Єдине питання, що постає, пов'язане з джерелом влади інституту глави держави. Зрозуміло, що колишня аргумен­тація, а саме, визнання "божественності" влади у сучасних умовах є незадовільною. Аналіз конституцій "монархічних" держав останніх часів свідчить, що у цьому питанні "мо-нархічність" значно звужена і залежить від вищого представ­ницького органу державної влади. Показовою у цьому плані є прийнята 17 лютого 1994 р. Конституція Бельгії. Стаття 33 закріплює положення (воно характерно для всіх сучасних "мо­нархічних" держав), що "вся влада похідна від народу" і здійснюється вона "так, як це встановлює Конституція"'. Стат­тя 105 Конституції визначає: "Король не має іншої влади окрім тієї, що надана йому Конституцією і спеціальними зако­нами, прийнятими на підставі Конституції". Тобто так звана "монархічна" влада теж похідна від народу і, що у сучасних умовах є закономірним явищем, за своїм джерелом теж є поліархічною. З огляду на наведене вище ніяких сумнівів що­до поліархічного його характеру не викликає інший підвид парламентарної форми державного правління - з обраним главою держави, влада якого походить від народу.

4.2.3. Парламентарні поліархії з обраним главою держави

Зазначений підвид парламентарної форми правління за традиційною класифікацією позначається як парламентарна республіка. Якщо цю назву узяти не у контексті форми дер­жавного правління, то з цим можна погодитись, оскільки абсо­лютна більшість держав, котрі спеціалістами відносяться до них, за своєю соціальною сутністю є "публічною справою на­роду", тобто республіками. За формою правління вони є поліархічними, на що вказує, як зазначалося, джерело верхов­ної влади - народ (громадяни-виборці), котрі безпосередньо або ж опосередковано формують ті вищі органи влади, резуль­татом спільних дій яких є правління у державі. З урахуванням того, що у системі зазначених вище органів центральне місце займає законодавчий орган, узагальнююча назва цього підви­ду поліархії як парламентарної, теж сумнівів не викликає.

Проведений нами аналіз конституційних моделей парла­ментських поліархій з обраним главою держави показує, що вони відрізняються більшою різноманітністю, ніж розгляну­тий нами у попередньому параграфі підвид поліархії. Певною формальною ознакою для внутрішньої класифікації може слу­гувати тип глави держави: одноособовий чи колективний.

Самою великою, котра традиційно державознавцями виз­начається як "парламентарна республіка", є група держав з од­ноособовим главою, як правило, президентом, котрий так чи інакше обирається за участю парламенту. Така парламентарна поліархія конституйована в Албанії, Греції, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Латвії, Молдові1, Німеччині, Туреччині, Угор­щині, Чехії та інших державах.

Тут і далі посилання даються на: Конституцію Бельгії від 17 лютого 1994 р. (консолідований текст). Див.: Конституции государств Европы: В ЗТ.-Т.1.-С.341-380.

116

1 У результаті здійснених у 2000 р. конституційних змін Молдова, перша на терені СНД, зі змішаної поліархії перетворилася на парламентську

поліархію з обраним главою держави.

117

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Аналіз конституційного законодавства зазначених країн свідчить, що форми їх державного правління відповідають за­гальним ознакам парламентарної форми правління, але у той же час вони мають певні особливості.

Розглянемо питання відносно формування інституту пре­зидента. Конституційне законодавство цих країн передбачає у цілому характерні для парламентських республік процедури обрання президента: він обирається або парламентським кор­пусом, або спеціально створеною колегією. Перший шлях кон­ституційно закріплений в Албанії, Греції, Ізраїлі, Молдові, Латвії, Пакистані, Туреччині, Чехії та Угорщині. Обрання пар­ламентами президентів з правом зайняття цієї посади не більше двох термінів характерно для всіх перелічених вище країн, за винятком Туреччини. Відмінність полягає, по-перше, у тому, що за винятком Албанії, Греції, Індії та Угорщини, од­на й та ж особа може бути обраною на посаду президента не більше як на два терміни підряд; по-друге, конституційні терміни їх повноважень різні: у Туреччині - 7 років (без права переобрання), Албанії, Греції, Ізраїлі, Пакистані та Чехії - 5 років, Молдові та Угорщині - 4, у Латвії - найменший у су­часній конституційно-правовій практиці - 3 роки; по-третє, в деяких державах ускладнений порядок обрання. Прикладом останнього є визначений Конституцією 1998 р. порядок об­рання Президента Албанії. Глава цієї держави обирається кваліфікованою більшістю у три п'ятих від складу Зборів (од­нопалатного парламенту). Дозволяється не більше п'яти турів голосувань щодо відповідних кандидатур і якщо у такий спосіб Президент не буде обраний, Збори саморозпускаються і проводяться парламентські вибори. Новоутворений парла­мент обирає Президента вже абсолютною більшістю голосів його членів '.

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Албанія від 21 жовтня 1998 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.— С.171-218.

118

Другий шлях формування президентури конституційно закріплений в Естонії, Індії, Італії, ФРН. Процедуру обрання Президента Естонії можна схарактеризувати як змішану, оскільки СТ.79 Конституції передбачає у разі неможливості об­рання Президента Республіки парламентом (Державними Зборами) використання для цього колегії виборців, до складу якої входять члени парламенту і представники рад місцевих самоврядувань (муніципалітетів)1. Схожою з останньою стадією естонської виборчої процедури є порядок обрання Президента Італії, котрий згідно ст.83 Конституції може отри­мати цей мандат від депутатів обох палат парламенту та деле­гатів від обласних рад на їх спільному засіданні2, а також Пре­зидента Індії, котрий обирається колегією вибірників, до скла­ду якої входять обрані члени обох палат федерального парла­менту і обрані члени законодавчих зборів штатів. У Німеччині президент обирається спеціальною колегією - Федеральними Зборами, які складаються з усіх членів Бундестагу і такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парла­ментських фракцій (ст.54 Основного Закону ФРН) 3. Строк перебування на посаді італійського президента один з найбільш тривалих - 7 років (без особливих обмежень - СБ.), а естонського, індійського і німецького - 5 років і тільки на два терміни.

Обрані у такий спосіб глави держав наділяються консти­туціями певним переліком повноважень, який є звичайним для парламентарної поліархії. Типовими можна вважати кон­ституційні повноваження Президента Угорщини, який репре-

Тут і далі посилання даються на Конституцію Естонії від 28 липня 1992 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т. З.—С.7ОЗ-744.

Тут і далі посилання даються на Конституцію Італійської Республіки від 22 грудня 1947 р. з наступними змінами. Див.: Див.: Конституции госу­дарств Европы: В З Т.-Т.2.-С.104-132.

3 Тут і далі посилання даються на Основний Закон ФРН від 23 травня 1949 р.. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.565-636.

119

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

зентує державу; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; може ініціювати пе­ред парламентом - Державними зборами - питання щодо про­ведення референдуму або повернути прийнятий закон на по­вторний парламентський розгляд, звертатись до Державних зборів та їх комітетів; розпустити парламент у разі тривалої конфліктної ситуації як такої, що виникла між ним й урядом, або у разі їх нездатності здійснити процедуру заміщення поса­ди глави уряду, є головнокомандувачем збройних сил (ст. ст. ЗО, ЗО/А Конституції)1.

Перелічені повноваження типові і для Президентів Ізраїлю, Індії, Італії, Латвії, Німеччини, Пакистану та Естонії, хоча є де­які специфічні риси. Наприклад, Президент ФРН навіть фор­мально не визнаний головнокомандувачем збройних сил. Та­кий підхід пояснюється реакцією авторів Основного Закону ФРН на характер попереднього етапу державно-правового роз­витку країни2. Президент Латвії, згідно ст.72 Конституції, має право, а якщо цього вимагає третина членів Сейму, то і зо­бов'язаний, відкласти опублікування закону на два місяці. "За­триманий" таким чином закон, якщо цього вимагатиме не мен­ше ніж одна десята частина виборців, має бути винесений на ре­ферендум (народне голосування), тобто пройти процедуру, яка у теорії конституційного права називається народне вето3.

За статтею 53 Конституції Індії (1950 р. з наступними змінами) "виконавча влада належить Президенту", однак цей припис є значною мірою фіктивним. Президент здійснює по­вноваження за порадою Ради Міністрів. Зокрема, у такий спосіб

1 Тут і далі посилання даються на Конституцію Угорської Республіки від
18 серпня 1949 р. у редакції 1989 р. Див.: Конституции государств Европы: В
ЗТ.-Т.1.-С.538-564.

2 Див.: Державний лад країн світу.—С.246.