Зміст (стр. 17 )

Стаття 259 ЦК У закріплює можливість сторін за взаємною згодою збільшити строк позовної давності. Виходячи із змісту ч.1 ст. 259 ЦК У можна зробити висновок про можливість збільшення сторонами як загального (в 3 роки), так і спеціальних (як скорочених так і збільшених відносно загального) строки позовної давності. Про таке збільшення сроків позовної давності сторони повинні укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма.

На підставі ч.2 ст.259 ЦК У позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Правила обчислення позовної давності

Оскільки позовна давність є видом цивільно-правових строків при її обчисленні використовуються загальні правила (ст. ст.254-256 ЦК У). При цьому правило про обчислення позовної давності є імперативним, а це значить, що порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Початок перебігу позовної давності. Зупинення і переривання перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою:

а) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, перебіг починається від дня припинення насильства (ч.2 ст.261 ЦК У);

б) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину – від дня, коли почалося його виконання (ч.3 ст.261);

в) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи – від дня досягнення нею повноліття (ч.4 ст.261 ЦК У);

г) за зобов’язанням з визначеним строком виконання – зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261ЦК У);

д) за регресними зобов’язаннями – від дня виконання основного зобов’язання (ч.6 ст. 266 ЦК У).

Ст.263 ЦК У дає вичерпний перелік обставин, за наявності яких позовна давність зупиняється. До них належить:

1.  Непереборна сила – надзвичайна і така, що не можна відвернути в даних умовах, подія (стихійне лихо або соціальні явища).

2.  Мораторій – відстрочка виконання зобов’язань, що встановлена законодавством.

3.  Зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини.

4.  Перебування позивача або відповідача у складі збройних сил, переведених на воєнний стан.

Під час дії цих обставин перебіг позовної давності зупиняється. З дня припинення обставин, що стали підставою для зупинення давності, її перебіг продовжується на той період часу, що залишився (тобто строк позовної давності мінус строк, що пройшов до виникнення означених вище обставин).

Переривання перебігу строку позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов’язує перерву, не зараховується в строк позовної давності, і строк позовної давності, після перерви, починає перебіг спочатку на весь строк, передбачений в законі для означених вимог.

Перебіг строку позовної давності переривається:

1.  Здійсненням зобов’язаною особою дій, що підтверджують визнання боргу або іншого обов’язку. Такими діями можуть бути наприклад, часткова виплата боргу, прохання про відстрочку виконання зобов’язань.

2.  Пред’явлення позову, хоча б до одного із кількох боржників (а також, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач) у встановленому порядку.

Наслідки спливу позовної давності. Поновлення позовної давності.

Ст.267 ЦК У передбачає наслідки спливу позовної давності – особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу все одно має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Вимоги на які позовна давність не поширюється

На підставі ст.268 ЦК У позовна давність не поширюється:

1.  На вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків встановлених законом.

2.  На вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу.

3.  На вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

4.  На вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

5.  На вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

? Питання для самоперевірки

1.  Дайте поняття строків і термінів у цивільному праві.

2.  Яке їх значення?

3.  Який порядок обчислення строків?

4.  Який порядок вчинення дій в останній день строку?

5.  Назвіть види строків у цивільному праві.

6.  Дайте визначення позовної давності, яке її значення?

7.  Охарактеризуйте види позовної давності.

8.  Які правила обчислення позовної давності?

9.  Як визначити початок перебігу позовної давності?

10.  В чому полягає суть зупинення і переривання перебігу позовної давності?

11.  Назвіть випадки зупинення і переривання перебігу позовної давності.

12.  Які наслідки спливу позовної давності?

13.  На які вимоги позовна давність не поширюється?

10.  ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

& Прочитайте

Л – 1-2, 23, 114, 71, 121-122, 125, 131-133, 140, 171

10.1. Поняття власності та права власності. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні.

% Інформація

Власність – це ставлення людини до речі або відношення між людьми з приводу речей.

На одному полюсі цього відношення – власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому не власники – усі інші особи, що зобов’язані ставитися до неї як до чужої. Таким чином власність – це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками:

а) вони виникають з приводу речей (майна);

б) мають вольовий зміст.

Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб’єкту.

Право власності в суб'єктив­ному значенні – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

1)  його зміст охоплює три правомочності власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном;

2)  суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права;

3)  об’єктом права власності може бути будь-яка індивідуально визначена річ.

Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування).

4)  своє право власності на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму власному інтересі.

Зміст права власності

Зміст права власності складається з трьох правомочностей власника:

Ø  права володіння;

Ø  права користування;

Ø  права розпорядження.

Право володіння – це юридична можливість фактичного впливу на річ. Право володіння є тільки законним, бо ґрунтується на правовій підставі.

Право користування – це юридична можливість видобування власником споживчі властивості речі. Воно здійснюється шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку); шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності прибутків).

Право розпорядження – це юридична можливість власника визначити фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ (власник може подарувати або продати річ іншій особі).

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Форми власності в Україні

Форми власності в Україні

Право власності українського народу суб’єкт: Український народ; об’єкти: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континент-тального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер-жавної влади та органи місцевого самоврядуван-ня в межах, вста-новлених Конститицією України.

Право приватної власності суб’єкти: фізичні та юридичні особи; об’єкти: будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відпо-відно до закону не можуть їм нале-жати. Склад, кіль-кість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмежена.

Право державної власності суб’єкт: держава; об’єкти: кошти дер-жавної скарбниці, майно, яке закріп-лене за юридичними особами, створеними державою. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відпо-відно органи дер-жавної влади

Право комунальної власності суб’єкти: територіальні грома-ди села, селища, міс-та. об’єкти: майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній гро-маді. Свої повно-важення власника територіальна громада здійснює або безпосередньо, або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування.

Підстави набуття і припинення права власності