Зміст (стр. 21 )

Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну дав­ність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного воло­діння (ст. 50 Закону України «Про власність»), що відповідає за­гальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК Укра­їни.

Розрахунки при витребуванні речей із незаконного володін­ня. Питання про розрахунки при витребуванні речей з незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чу­жого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребува­не у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388-389 ЦК України), то й розрахунки між ним і власни­ком не здійснюються.

Згідно зі ст. 390 ЦК України власник має право вимагати від не­добросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передання усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час во­лодіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння.

Лише добросовісний набувач має право залишити за собою здійс­нені ним поліпшення майна, що можуть бути відокремлені від май­на без завдання йому шкоди, а у разі неможливості відокремити по­ліпшення — на відшкодування здійснених на поліпшення фактич­них витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від остан­нього відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Захист прав власності від порушень, не поєднаним з позбавленням володіння (негаторний позов)

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України).

Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпоря­дження ним.

Об'єктом негаторного позову є усу­нення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту по­дання позову до суду.

Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). У разі порушення третьою особою права користування і розпорядження майном і власник, і во­лоділець цього майна набувають права на подання негаторного по­зову.

Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними проти­правними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомочність щодо користування чи розпорядження майном.

Предметом негаторного позову є ви­мога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинен­ня відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторо­нами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопору­шення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.

Прикладами негаторного позову про усунення перешкод у здійснен­ні користування майном є: позов власника до відповідача, який без на­лежних правових підстав використовує нерухому будівлю власника для зберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними житлових приміщень; позов власника га­ража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його га­ража будматеріали, що перешкоджають виїзду його машини та інше.

Умови задоволення негаторного позову. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюваних законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлен­ня становища, яке існувало до порушення права.

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовуєть­ся, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Винятком з цього є негаторні позови власника про виключення майна з опису, на які згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ви­ключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. поширюється три­річний строк позовної давності, перебіг якого починається з дня, ко­ли особа дізналася або мала дізнатися про опис належного їй майна.

Визнання права власності

Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Об'єктом позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально-визначеного майна.

Сторони у позові про визнання права власності. Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально-визна­ченого майна, права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право влас­ності на майно.

Відповідачем у позові про визнання права власності: особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його.

Предмет позову про визнання права власності. Предметом вказаного позову є вимога позивача про визнання його права влас­ності на майно.

Підставою позову є обставини, що підтверджують право власнос­ті позивача на майно, та ст. 16 ЦК України, яка визначає визнання права як способу захисту цивільних прав та інтересів судом.

Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власнос­ті на майно. ЦК України, визначивши, що власник здійснює право власності своїм майном на свій розсуд, водночас не визначає конкре­тних доказів, якими останній має підтверджувати своє суб'єктивне право. Такими доказами відповідно до норм процесуального законо­давства України (ст. 32 ГПК України, ст. 27 ЦПК України) є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позива­ча. Насамперед підтверджувати наявність права власності в судовому процесі можуть правовстановлюючі документи. Перелік таких доку­ментів щодо нерухомого майна наведено у додатку № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на не­рухоме майно, що затверджений у редакції від 28 січня 2003 р. нака­зом Міністерства юстиції України № 66/73872.

Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

На підставі ст.393 ЦК У правовий акт державного органу чи органу місцевого самоврядування, невідповідний закону чи іншим правовим актам і що порушують цивільні права і охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, може бути визнані судом незаконними та скасовуються, у результаті чого порушене право підлягає відновленню.

Відповідачем за даними позовами виступає держава. Підставами визнання недійсними зазначених актів є протиріччя їх закону та іншим правовим актам.

Разом з вимогою визнати незаконним акт, який порушує право власності, особа, право якої порушено має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на повне відшкодування заподіяних збитків та відшкодування моральної шкоди.

12.2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно, їх види

% Інформація

Речові права на чуже майно – це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерні такі ознаки:

1)  абсолютний характер;

2)  реалізація принципу слідування;

3)  реалізація принципу переваги, який надається суб’єкту речового права перевагу перед суб’єктами зобов’язального права реалізувати своє право;

4)  перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

12.2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно, їх види

% Інформація

Речові права на чуже майно – це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерні такі ознаки:

5)  абсолютний характер;

6)  реалізація принципу слідування;

7)  реалізація принципу переваги, який надається суб’єкту речового права перевагу перед суб’єктами зобов’язального права реалізувати своє право;

8)  перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

		Види речових прав на чуже майно
		Право володіння – це таке володіння, яке виникає на підставі договору, або на іншій підставі, передбаченій законом (ст.398 ЦК У). Суб’єкт – будь-яка особа як юридична так і фізична. Об’єкт – будь-яка річ, над якою встановлене фактичне володіння.
		Право користування (сервітут) – це право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Право користування чужим майном може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ст.401 ЦК У).
		Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) – це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як користувач (ч.1 ст.407 ЦК У).
		Право забудови земельної ділянки (суперфіцій) – це право користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст.413 ЦК У). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.
		Інші речові права на чуже майно, які можуть бути встановлені законом.

✍ Виконайте