Історія журналістики Великобританії (стр. 10 )

Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість європейських мов.

Тривалий час Р. Стіль одноосібно видавав журнал “Інглішмен” (“Англієць”). Темпераментний, з невичерпною енергією і багатою фантазією, Р. Стіль писав свої матеріали легко, із захопленням, вкладаючи в них дотепність, соковитий гумор, одночасно дбаючи про дохідливість своїх творів. У своєму слові до читачів, опублікованому ще в першому номері журналу “Теттлер”, він уже тоді обіцяв читачам давати цікаві новини, почерпнуті в найрізноманітніших “модних” місцях: кафе, ринках, крамницях і т. п. На основі зібраних даних Р. Стіль створював яскраві побутові нариси, замальовки, гумористичні сценки [20; с. 47].

У 1713 р. Р. Стіля було обрано до палати громад, але перебував він там не довго: його журналістська активність знову викликала незадоволення. Р. Стіля звинуватили в антиурядовій агітації і більшістю голосів виключили з парламенту. Його політична діяльність поновилася 1714 р. після приходу вігів до влади. Він знову став керувати політичними журналами “Інглішмен”, “Таунток” (“Міські чутки”), “Плебей”. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. він відійшов від громадсько-політичної діяльності.

Дж. Еддісон, син сільського священника, після завершення навчання в школі навчався разом із Р. Стілєм, як уже зазначалося вище, в Оксфордському університеті, здобув учений ступінь магістра мистецтв (1693). Із 1706 по 1709 р. він займав посаду помічника державного секретаря, а з 1709 по 1711 р. – посаду секретаря генерал-губернатора Ірландії. Його називали “великим моралістом ХVІІІ сторіччя” через його потяг до глибоких філософських міркувань. У нього краще виходили матеріали на морально-етичні теми, у висвітленні яких він спирався на історичні, алегоричні паралелі. Так, у 18-ти номерах журналу “Спектейтор” він розмірковував над твором Дж. Мільтона “Утрачений рай”.

Підтримуючи вігів, він написав у 1707 р. памфлет “Розгляд сучасного стану війни і необхідність її продовження”, де розглядалася доцільність війни із Францією. Публіцистичний дар Дж. Еддісона виявився у журналі “Теттлер”. Щоправда, там його перу належало порівняно мало публікацій, але, за свідченням літературознавців, він надав особливого шарму жанрові есе. Спільний із Р. Стілєм журнал “Спектейтор” був задуманий як щоденне видання, звернене до широкої аудиторії. Слід додати, що кожний примірник читали кілька чоловік. Крім того, випускалися цілі томи “Спектейтора”. Більше половини випусків цього журналу пов’язані з іменем Дж. Еддісона. Історики журналістики вважають, що його манера письма значно переважала літературні здібності Р. Стіля. Але тим не менше “Спектейтор” був дійсно спільним виданням. Разом вони надали формі есе яскравості, і багато хто із сучасних есеїстів є прямими нащадками цього унікального партнерства.

Дж. Еддісон активно пробує себе як драматург, але журналістська діяльність стала найвищою точкою творчості цієї талановитої людини. Повернувшись у 1715 р. до Англії з Ірландії, де він знаходився на державній службі, він знову виступає і як драматург, і як журналіст, заснувавши журнал “Фрігольдер” (“Вільний землевласник”).

Крім згаданих журналів Р. Стіль і Дж. Еддісон видавали і редагували ряд газет. І тут вони виявили себе пристрасними, бойовими журналістами.

На думку ж дослідників, Р. Стіль і Дж. Еддісон стали засновниками нового типу періодики, який у подальшому розвинувся на сучасний щотижневий огляд – ревю. Вони запровадили новий формат газетної полоси і макет (підгледіли у Дефо, популяризувавши таким чином це нововведення), і тим самим проклали дорогу сучасному медіадизайну. Ці нововведення були пов’язані з новаторським характером їхніх журналів. “Теттлер”, “Спектейтор”, “Гардіан”, “Фрігольдер”, “Інглішмен”, “Таунток”, “Плебей” були розраховані на городян, постійних відвідувачів кав’ярень, тих, хто був схильний до “цивілізованої дискусії”, і звертався як до чоловіків, так і до жінок. Журнал виходили, як правило, на двох сторінках двічі-тричі на тиждень (це залежало від так званих “поштових днів”, тобто коли розвозили поштову кореспонденцію).

Таким чином, друковані органи Р. Стіля і Дж. Еддісона давали яскраві картини британського життя XVІІІ ст., витримані в дусі сатиричного або гумористичного пафосу. Це дійсно був живий літопис подій, які хвилювали тодішніх британців. Журналістська діяльність Р. Стіля і Дж. Еддісона значною мірою впливала на подальший розвиток англійської преси, визначала її напрямки в майбутні часи.

В історії англійської журналістики велику роль відіграла творча діяльність Деніеля Дефо, відомого автора “Робінзона Крузо”. Багато хто з дослідників вважають його засновником англійської журналістики. Дефо було сповнене безлічі несподіваних, часом драматичних подій і пригод, кожна з яких не поступалася долі його численних персонажів. Це була доля багатьох англійців XVІІІ ст. – з несподіваними злетами, падіннями, трагедіями [1; с. 139 – 140].

Безпосередній учасник “славетної революції”, Д. Дефо в “Нарисі про проекти” (1693) розробив широку програму досягнення громадського блага у Британії. “Нарис” був схвалений королівським двором, і Дефо став відомий як придворний памфлетист (вважається, що він служив секретним інформатором Вільгельма ІІІ Оранського). Фортуна відвернулася від Дефо після сходження на престол королеви Анни. У 1702 р. він опублікував гострий памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисидентами” (дисидентами в Англії XVІІІ ст. панівна англіканська церква називала представників пуританських сект, проти яких вона вела нещадну війну). Цей памфлет у дещо прихованій, завуальованій формі являв собою акт знущання над політикою панівної на той час в Англії церкви.

Уряд – як тільки зрозумілим став зміст памфлета – видав наказ про арешт його автора і передачу до суду (1703). А судовий вирок не змусив довго його чекати: Д. Дефо був засуджений до сплати великого штрафу і триразового виставлення на ганебному стовпі. Та за кілька днів до екзекуції автор памфлета написав новий, ще більш гострий віршований “Гімн ганебному стовпу”, який був видрукований листівкою і поширювався в Лондоні саме в той час, коли Д. Дефо був виставлений біля ганебного стовпа. Вирок виконувався ретельно: 29, 30 і 31 липня 1703 р. на одній із площ Лондона. Але читачі памфлетів Дефо всупереч сподіванням влади приносили памфлетисту букети квітів, відкорковували шампанське, виголошували на його честь тости, а на голову наділи великий вінок [1; с. 140 – 141]. У памфлеті “Гімн ганебному стовпу” автор затаврував ганьбою душителів свободи – феодально-клерикальні кола, які вдаються до найжорстокіших методів розправи з тими, хто захищає інтереси народу.

Після каральних процедур Д. Дефо кинули до в’язниці, і саме там він вирішує заснувати свій журнал (1704). А щоб уникнути підозр урядових чиновників, він заявляє про намір видавати друкований орган, присвячений висвітленню подій в інших країнах – зокрема Франції, з якою Англія була в стані ворожнечі. Так з’явилася назва журналу: “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”), який видавався в 1704 – 1713 рр. Але чільне місце в цьому журналі редактор надавав висвітленню суспільно-економічного життя в Англії. Сучасники так і називали Дефо – “пан Рев’ю”.

Д. Дефо був одночасно репортером, редактором, коректором, коментатором, являючи собою, таким чином, яскравий взірець не просто одного з представників “ери персонального журналізму”, а самого родоначальника цього явища журналістики. Спочатку “Рев’ю” виходив на 8, а іноді навіть на 4 сторінках щотижня, потім перейшов на дво - і триразовий випуск за тиждень. Крім висвітлення проблем політики, громадського життя, комерції, виходили додатки, призначені для залучення читачів. Саме це видання принесло Д. Дефо журналістську славу, тому тут яскраво виявилося його різноманітне обдарування, а також суперечливість його натури.

Створюючи журнал, Дефо завірив читачів, що це буде видання безпристрасне, позбавлене будь-яких типових для журналістики того часу помилок. Проте відомо, що Дефо міг запросто послатися на подію, що відбулася лише в його уяві. Він так визначав свою манеру письма: “Якщо хтось захоче спитати, що я вважаю довершеним літературним стилем, відповім, що довершеним є той стиль, за допомогою якого автор, який звертається до п’яти сотень читачів, котрі належать до різних верств і мають різні здібності, може бути зрозумілий усіма, за винятком лунатиків та ідіотів” [82; с. 31]. Не випадково Дефо приваблювали видання, що носили живий характер, наприклад “Віклі Джорнел” (“Щотижневий журнал”).

Як відзначають дослідники творчості Д. Дефо, журнал “Рев’ю...” був першим друкованим органом незалежної від уряду політичної думки. А його діяльність мала велике значення для розвитку англійської журналістики саме тому, що він зробив періодичну пресу органом суспільної думки, і став основоположником англійської публіцистики XVІІІ ст. Сучасники по-різному оцінювали особистість Д. Дефо, адже неприємності з владою постійно переслідували цю людину; зокрема, після публікації кількох памфлетів у 1713 р. він знову був заарештований, через рік конфлікт поновився. Але ніхто не міг применшити його значення для англійської журналістики.

Яскравою фігурою англійської публіцистики XVІІІ ст. був Джонатан Свіфт, сатиричний твір якого “Мандри Гуллівера” й понині викликає захоплення читачів. Але Дж. Свіфт – не менш знаменитий автор численних політичних памфлетів, спрямованих проти феодалізму, церковного мракобісся, соціальної несправедливості, всякого гноблення. Як дотепно зауважив , Еддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав без пощади”.

Перший його твір “Битва книг” був присвячений дискусіям про “древніх і нових авторів”. Свіфт став на захист “древніх авторів” – представників класицизму – і не без підстав. Ще в 1696 р. він написав “Казка бочки”, в основу якої була покладена притча про трьох синів, яким батько перед смертю подарував по жупану. Насправді це була тонка й зла пародія на Реформацію та на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила реакцію Свіфта на події англійської революції і на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства). За гостру дотепну сатиру на клерикализм Рим включив памфлет до списку заборонених книг. За своїм критично-сатиричним пафосом “Казка бочки” і понині є неперевершеним твором, спрямованим проти клерикальної реакції.