Історія журналістики Великобританії (стр. 4 )

До 1625 р. вони видавали своєрідні збірки новин, які деякі британські історики преси (наприклад, Г. Герд) називають “книгами новин”, хоч їхній обсяг (8 – 16 – 24 сторінки), формат, верстка перших сторінок, періодичність виходу в світ викликають сумнів у правильності вживання по відношенню до них такого терміна. Вони часто змінювали свою назву, бо, на думку видавців, зміна назви привертала увагу читачів, сприяла поширенню видання. Та найважливішою причиною зміни назви видання було прагнення випускати свої друковані органи в обхід існуючих регламентацій і законоположень [63; с. 86].

У 1621 р. Роберт Бертон констатував період домінування “детальних газет голландців”, але цей період тривав недовго – близько двох років, після чого вони були витіснені власне англійськими періодичними виданнями. Усе ж “голландці” істотно доповнили “інформаційний простір” Британії, який той же Роберт Бертон в “Анатомії меланхолії” описував таким чином: “Усякий день узнаю я нові відомості: звичайні чутки про війну, чуму, пожежі, повені, крадіжки, вбивства, зарізування, метеори, комети, привиди, дива, мерців, взятих або обложених містах у Франції, Німеччині, Туреччині, Персії, Польщі та інших; про набори та щоденні приготування до війни та інших подібних новинах, які веде за собою наш бурхливий час: виграні битви, стільки-то чоловік вбито, …корабельні аварії, піратство, морські двобої, мир, ліги, стратагеми й нові тривожні вісті, – нечуване змішення обітниць, бажань, дій, указів, прохань, процесів, захисту, прокламацій, скарг, збитків, – ось що щодня вражає наш слух. …Потім йдуть відомості про шлюби, маскаради, святкування, ювілеї, посольства, верхогони й турніри, тріумфи, трофеї, паради, ігри, театральні вистави. Сьогодні ми узнаємо, що когось зроблено новими лордами та сановниками, завтра – що зняті важливі посадові особи, потім роздані нові почесні нагороди. Один звільнений, інший ув’язнений. Один купує, інший не може платити; цей отримує статок, його сусіда стає банкрутом. Тут багатство, там – дорожнеча й голод. …Таким чином усякий день я узнаю громадські й приватні новини” [21; с. 5 – 6].

“Громадські й приватні новини”, відображені у власній періодичній пресі, уперше з’явилися в Лондоні 21 вересня 1621 р. у згаданій вище газеті “Віклі Ньюс”. Перша англійська газета орієнтувалась на голландські зразки, що видно із самого заголовку, а замість імені видавця були надруковані ініціали – “N. B.”.

Трудність розшифровування ініціалів полягає в тому, що в той час у Лондоні активно працювали два друкарі – Натаніель Баттер і Ніколас Боурн, причому обидва відомі, як видавці інформаційних листків і бюлетенів новин. Компаньйоном Ніколаса Боурна з видавничої справи був Томас Арчер, Баттер працював сам. Іноді компанії Боурна – Арчера та Баттера об’єднувалися для спільних видавничих проектів.

Ці видавничі підприємства визначали лондонський ринок друкованих новин у 1620-ті рр. Якщо під час створення перших англійських газет ці видавничі фірми орієнтувалися на голландські “couranto”, то потім вони поступово повернулися до традиції оформлення памфлетів, інформаційних листків (“newssheet”) і “книг новин” (“newsbook”), що вже склалася в Англії, – звичний обсяг (від 8 до 24 сторінок), формат і т. ін. Зник постійний заголовок, змінилися зовнішній вигляд і структура першої сторінки цих періодичних видань. Перша сторінка стала являти собою своєрідну комбінацію заголовків, підзаголовків і коротких резюме, що давали читачеві уявлення про зміст цієї газети. Місцеві політичні новини в англійських газетах практично не висвітлювались.

У цілому, перші англійські газети являли собою бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф. Даля, така ж ситуація склалася в усіх перших європейських газетах (аж до “La Gazzette” Т. Ренодо). Вдалий синтез між автором “балад новин” і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Боурна – Арчера і Баттера тимчасово об’єдналися для спільного видання щотижневика і запросили Гейнсфорда в ролі редактора.

Гейнсфорд, котрий пройшов ірландські війни і багато мандрував, мав не лише солідний життєвий досвід, але й талант редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його “продавцем новин” – “newsmonger”). Хоча ім’я Гейнсфорда не з’являлося на сторінках газети, з його приходом у періодичні видання Боурна – Арчера та Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжувала надходити до англійських газет з Амстердама, проте зусиллями Гейнсфорда вони одержували оціночні характеристики. Не випадково Гейнсфорд віддавав перевагу слову “Relation” чи “Continued relation” (“Продовження оповіді”). Цей термін був популярний і використовувався в англійських “книгах новин”, що свідчить про їхню типологічну тотожність. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. видавці вернулися до копіювання голландських “couranto” з дослівним перекладом новин, що постачалися з Амстердама.

Певна частина газетних новин відносилася до категорії “чуток”, що приносило прибуток, але не забезпечувало належний престиж народжуваного фаху журналіста. У комедії Бена Джонсона “Склад новин” (1625) видання Натаніеля Баттера називаються “щотижневим шахрайством заради наживи”, а подібного роду журналістика являє епоху, яка “може бачити своє божевілля чи голод й спрагу по друкованих брошурках новин, що видаються кожну суботу, саморобці, висмоктаній з пальців, і яка не містить ані слова правди; а більшого нещастя в природі чи гіршої плями на епосі й бути не може” [21; с. 6 –11].

Видання численних друкованих органів викликало уже в XVІІ ст. проблему розповсюдження друкованої продукції. Адже тоді не існувало якихось спеціальних служб, які могли б це робити. Отже, у видавців виникла потреба мати бодай невеликий штат спеціальних служб – агентів чи уповноважених, які б займалися поширенням друкованої продукції. Так у 20 – 30-ті рр. XVІІ ст. в Англії з’являються перші професіональні рознощики-поширювачі друкованого слова, так звані “мерк’юрі” – поширювачі, вісники новин.

У підзаголовках багатьох друкованих органів часто стояли різні позначки типу: “поточний”, “правдива оповідь”, “розповідь” і т. д. Подібними помітками видавець Н. Баттер забезпечував свої “Ньюс” аж до 1632 р., коли в зв’язку з протестом іспанського посла видання його “Ньюс” було припинено. Справа в тому, що через заборону Зоряної палати не можна було повідомляти про життя всередині Британії. Однак звернення до проблем виключно зарубіжних держав теж не гарантувало безпеки. Указ короля з’явився після дипломатичної ноти іспанського посла, який розцінив одну з публікацій як образливу для себе [30; с. 16 – 17].

Хоча до 1620 р. свобода слова отримала відкриту підтримку короля Якова І, однак він, тим не менше, попереджав: державні справи “не є темами або предметами для обговорення серед простих людей чи на зборах поспільства”. Люди незнатного походження, казав він, не повинні погано говорити про своїх панів. Особливо небезпечним було розширення друкованого слова, тому що воно було постійним і доступним для багатьох людей.

На початку XVІІ ст. слово “ньюс” (“новини”) з’являється у назвах памфлетів і збірок. У 1605 р. Натаніель Баттер надрукував звіт про два вбивства в Йоркширі, а також єдиний номер “Новин з Іспанії”. Спільно з Ніколасом Боурном він випускав “Ньюс фром Моуст Партс оф Крисчендом” (“Новини з більшості країн християнського світу”). Раз на півроку Баттер видавав збірки про війну в Німеччині.

Влада прагнула перенести акценти з політичної сфери на релігійну, соціальну (особливо кримінальну) та ін. Спеціально для тих, хто “не розумів”, що від них вимагається, архієпископ Кентерберійський Лод 11 липня 1637 р. оголосив свій власний ордонанс, який за змістом являє собою повторення ордонансу Зоряної палати, виданого у 1585 р. Але в своєму ордонансі архієпископ Лод персонально перерахував усіх 20 принтерів, яким були видані ліцензії на друкарську діяльність. Крім цього, в ордонансі Лода було висловлене категоричне застереження, що всякий, хто насмілиться без королівської ліцензії і без дозволу цензури щось надрукувати, – буде покараний різками або виставлений до ганебного стовпа для глузування.

Отже, до революції 1640 – 1660 рр. король Англії через Зоряну палату видавав ліцензії на заснування друкарень і випуск друкованої продукції, звичайно за досить високу плату. За урядовим наказом була створена спеціальна Компанія друкарів і книготорговців, яка повинна була здійснювати реєстрацію друкованої продукції, друкованих видань. Вона називалася “стесьйонерс” (“stationners” – “книгопродавці”). Вона ж повинна була збирати і плату за ліцензії. А разом із Зоряною палатою вона здійснювала контроль за видрукованою продукцією. За цим регламентом видавці зобов’язані були подавати до Зоряної палати для попередньої цензури по 2 примірники рукописів. На рукописах обов’язково треба було вказувати прізвище автора й прізвище друкаря-видавця. Цензори Зоряної палати користувалися беззаперечним правом конфісковувати весь рукопис або ж вилучати з нього все, що вони вважали шкідливим для інтересів держави. Однак антиклерикальні, антимонархічні кола англійського суспільства, які виступали проти феодального режиму, часто обходили цензурні перепони.

Напередодні Англійської революції, коли все британське суспільство було втягнуто в гостру політичну, релігійну, економічну боротьбу, ані Зоряна палата, ані церковні ієрархи, ані цензори не могли стримати всезростаючу кількість видань, спрямованих проти феодального режиму, королівської влади, клерикалізму, зрештою всього державного ладу Англії. У зв’язку з цим тут варто згадати петицію так званих “вірнопідданих католиків” – “Про коріння й гілки” від 11 грудня 1640 р. Автори петиції вимагали рішуче заборонити видання й пощирення численних “аморальних, порожніх і шкідливих книг, памфлетів, друкованих листів” [16].

У 1638 р. “вірнопіддані” видавці Н. Баттер та Н. Борн здобувають терміном на 21 рік монопольне право на видання своїх “Ньюс”. Завдяки королю Карлу І вони фактично стали монополістами у сфері публікації новин, хоча й продовжували друкувати зарубіжну інформацію. В умовах революційної ситуації за прояви інакомислення та прагнення до духовної свободи можна було серйозно постраждати. Навіть такі охоронні ліцензії, видані високою владою, могли і не захистити видавців від свавілля цензури. А її утиски, особливо заборона чи затримка видань, порушували регулярність і своєчасність виходу друкованої продукції.