Історія журналістики Великобританії (стр. 12 )

Вілкс повністю, а не скорочено (як це було традиційно прийнято) наводив імена критикованих політиків. Найскандальнішим випуском виявився 45-й номер “Шотландця” (квітень 1763 р.). Памфлет Вілкса із глузливим коментарем з приводу тронної промови короля переповнила чашу терпіння влади. 45-й номер було оголошено наклепницьким і присуджено до спалення. Видавці щотижневика й друкарі були заарештовані. Вілкс був також заарештований і ув’язнений до Тауера. Однак суд визнав, що Вілкс як член палати громад не може бути заарештований без спеціальної постанови палати, і тому Вілкс був не лише звільнений, але й отримав за рішенням суду велику грошову компенсацію.

Після того як він був випущений на свободу, натовп захоплено зустрів його (Вілкса підтримували мешканці Уоппінга – кварталу лондонської бідноти). За рішенням парламенту 45-й номер газети “Шотландець” повинні були публічно спалити, але спробі здійснити вирок завадила маса людей. Перше, що зробив Вілкс, опинившись на свободі, – це передрукував номер, який викликав обурення у влади.

У відповідь палата громад визнала твір Вілкса образливим пасквілем і позбавила автора депутатських повноважень. Позбавлення Вілкса депутатського імунітету дозволило розпочати проти нього судовий процес. Не чекаючи завершення справи, Вілкс вирішив переховуватись у Франції. Справа Вілкса викликала вибух громадського обурення в Англії, гасло “Вілкс і свобода” було підхоплено опозицією, а на вікнах та стінах майже кожного лондонського будинку з’явилася цифра “45”, що стала своєрідним знаком опозиційності, паролем і викликом.

У 1768 р. Вілкс повернувся до Англії і поновив боротьбу. Історики журналістики називають цю людину “страхіттям короля та його міністрів”.

На кінець ХVІІІ ст. ситуація із свободою слова в Англії дещо поліпшилась, особливо після 1771 р., коли обома палатами було мовчки дозволено публікувати дебати. Більше того, це стало одним з основних завдань “Шотландця”. З тих пір нечисленні читачі цієї газети добре зналися на політиці, оскільки під час парламентських сесій більше половини газети відводилося звітам про сесії. Багато місця – ціла сторінка, а то й більше – відводилося платним оголошенням, повідомленням про книги, концерти, театри, вбрання та різним людям, які потребували хатніх слуг. Газетна площа, що лишалася, була зайнята поезією, серйозними та гумористичними статтями, листами до газети (підписаними іменем кореспондента чи псевдонімом), фрагментами інформації, плітками зі світу театру або бомонду, перемішаними із газетними оголошеннями і довгими офіційними звітами про закордонні справи. Наклади цих видань були невеликими – кілька тисяч примірників вважалися дуже непоганим показником.

Незважаючи на гербовий збір, преса продовжувала набирати силу, збільшувалася кількість різних видань, розширювався обсяг продаж. Якщо в 1753 р. продавалося лише 7 млн. прим. друкованої періодики, то через чверть століття ця цифра подвоїлася. І щотижневики, і щоденні видання намагалися адекватно розповідати про найважливіші події. Зарубіжні новини перестали бути перекладним матеріалом, взятим з іноземних газет і журналів. Інформацію з-за кордону доставляли спеціально послані туди кореспонденти.

Наприкінці 60-х років ХVІІІ ст. у газетах, обсяг яких значно збільшувався, почали більш серйозно висвітлюватися новини, частіше стали з’являтися статті на літературні й театральні теми, публікації політичного характеру. У Лондоні отримали поширення памфлети, адресовані політикам. Так, значний громадський резонанс викликали листи, що належали перу Філіпа Френсіса, який виступав під псевдонімом Юніус і друкувався в газеті “Паблік Едвертайзер” (“Громадські оголошення”).

Одне зі своїх послань він призначав королю Георгу ІІІ, інше – лорду Менсфілду. Останнього автор нищівно критикував, заявивши, що навряд чи можна висловити словами усе презріння та обурення, які здатний викликати цей державний і судовий діяч. Юніус писав, що якщо чесна людина апелює до розуміння, то самозванець застосовує силу замість аргументів, нав’язує мовчанку, коли він не в змозі переконати, і пропагує свою особистість за допомогою меча. Звичайно, що такі виступи потягли за собою репресивні заходи щодо видання, яке їх опублікувало. Тим не менше памфлети Юніуса розходилися величезними накладами. Радикальні газети, наприклад “Паблік Едвертайзер”, продовжували друкувати листи Юніуса, і багато хто з незалежних авторів прагнув з нею співробітничати, якщо хотів висловити власну точку зору на події громадської значущості. Навіть сто років по тому Юніуса пам’ятали: МаркТвен у своєму творі “Інтерв’ю з дикуном” (дикун тільки наприкінці твору виявляється… сенсацією) від імені останнього “зізнавався”: “Я написав божевільні листи Юніуса...”

Популярність памфлетів Юніуса багато в чому була зумовлена зростанням народного незадоволення. Політика правлячої олігархії гальмувала розвиток країни, і ідея парламентської реформи все активніше оволодівала громадською думкою. У цій обстановці з новою силою постало питання про “відкриття” парламенту для преси. У країні починають працювати журналісти, які не просто спеціалізуються на висвітленні діяльності парламенту, але й які виявили багатообіцяючі здібності парламентських кореспондентів.

Так, представник однієї з перших журналістських династій Вудфолів – Вільям Вудфол, котрий керував до 1789 р. газетою “Морнінг Кронікл” (“Ранкова хроніка”), а потім випускав “Дайєрі” (“Щоденник”), міг по пам’яті відтворити багатогодинні парламентські дебати і, не користуючись записами, складати про них детальні звіти (сучасники дали йому відповідне прізвиське – “memory”, тобто “пам’ять”). Звичайно, не феноменальний дар Вільяма Вудфола став причиною зміни ставлення влади до “відкриття” парламенту для преси. Уряд відмовився від спроб переслідувати пресу за публікацію матеріалів про палату лордів і про палату громад під тиском громадської думки, що ставала все більш негативною через незадоволення його політикою. Це відбулося в 1771 р., а з 1803 р. у палаті громад надаватимуться спеціальні місця для репортерів.

1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ століття

Кінець ХVІІІ ст. став переламним для англійської журналістики. Тенденції, що тоді зародилися, надовго визначать особливості розвитку преси в країні. Найбільш примітною в цей час стала еволюція газет. Справа в тому, що їхнє економічне становище залишалося нестабільним. Маленькі тиражі стали наслідком запровадження в 1712 р. гербового збору. Ціни на газети поступово підвищилися настільки, що стали недоступні для англійської бідноти. Якщо, скажімо, газета надходила в роздрібний продаж ціною в 1 пенс, то видавець газети мав наклеїти марку на неї в 3 пенси. Таким чином, витрати видавця з оплати гербового збору перевищували, принаймні, втричі, а в ХІХ сторіччі – у 4-5 разів виручку від роздрібного продажу газети. Значну частину витрат з видання газети власники покривали за рахунок реклами. Газети опинялися в такому становищі, коли вони могли виходити лише за підтримки ззовні.

Для редакторів, що добивалися субсидій, кожний уряд тримав на поготові відповідну статтю бюджету і відпущені по ній асигнування. Як правило, стаття бюджету була закритою. Парламент утверджував їх “за рубрикою”, а не конкретним обгрунтуванням. Найчастіше це була рубрика “Витрати міністерства внутрішніх справ”. Ці асигнування вважалися непідзвітними парламенту. Спроби змінити цей існуючий аж до нашого часу порядок безрезультатні. Вони парируються таким мотивуванням: оскільки призначення спеціальних служб міністерства внітрішніх справ полягає в тому, щоб їхні операції велися секретно, і успіх операції залежить від ступеня збереження секретності, то і парламент в ім’я вищих інтересів держави не повинен вимагати розкриття цих секретних операцій.

В архівах англійського уряду містяться дуже красномовні документи – відомості на виплату регулярного грошового утримання газетам. Наприклад, у відомості 1792/93 бюджетного року фігурують 9 найбільших англійських газет того часу на чолі з “Дайері”. “Дайері” – 400 фунтів стерлінгів, “Лондон івнінг пост” – 200, “Сент джеймс кронікл” – 300, “Паблік леджер” – 100, “Уайтхолл івнінг пост” – 200, “Морнінг геральд” – 600, “Оракл” – 200, “Уорлд” – 600, “Таймс” – 300 фунтів стерлінгів. Замикає цю відомість недавно створена газета “Таймс”. Неважко також помітити, що кошти розподілялися залежно від калібру газети та послуг, які вона надавала уряду в політиці, включаючи й сферу взаємовідносин з іншими державами. Що вимагалося від газет за ці гроші? Щоб вони регулярно публікували заготовлені в канцелярії прем’єр-міністра або в канцеляріях інших міністерств кореспонденції, коментарі, або ж спеціально організовані кореспонденції з інших країн, покликані у вигідному світлі окреслювати зовнішню політику цього уряду.

Відома “діяльність” у цьому напрямку сера Роберта Волпола, чий урядовий кабінет неодноразово здійснював прямий підкуп депутатів. Щоб підтримати потрібні йому видання, він одного року виплатив через свою адміністрацію газетярам і памфлетистам 50 тис. фунтів стерлінгів державних коштів. Аналогічна практика тривала до початку ХІХ ст.

Та все ж не ці тенденції були визначальними для тодішньої англійської періодики. Наприкінці ХVІІІ ст. на перший план висуваються вимоги професіоналізму, серйозності в подачі журналістської інформації. У цей час в журналістику приходить Джон Белл. Він поєднував у собі талант видавця, редактора, військового кореспондента. Умови, в яких існувала англійська журналістика, змінилися, і вони вимагали від тих, хто пов’язав із нею свою долю, нових професійних якостей, серед яких підприємницька активність посідала не останнє місце.

На щастя, цей талант Белл мав. Будучи обдарованим друкарем, він був і успішним продавцем своїх книг, які випускав поряд з друкованою періодикою. У газеті “Морнінг Пост” (“Ранкова пошта”), яку він заснував разом із своїми колегами у 1772 р., серед численних оголошень нерідко друкувалася реклама видавничої продукції самого Белла. Активність цієї людини викликає здивування. У 1787 р. Белл починає друкувати щоденну “Уорлд, Фешенбл Едвертайзер” (“Світ, модна газета з оголошеннями”), у 1789 р. виникає “Оракл, Белл’з Нью Уорлд” (“Оракул, новий світ Белла”), у 1796 р. – “Белл’з Віклі Месенджер” (“Щотижневий кур’єр Белла”). Белл став широко відомим, і багато хто намагався скористатися цією відомістю, щоб зміцнити позиції своїх видань. Ім’я Белла прагнули включити в назву газет, які не мали до нього жодного відношення, друковану періодику Белла постійно наслідували.