Історія журналістики Великобританії (стр. 9 )

Її прикладом поспішили скористатися конкуренти. Якщо у 1702 р. вона була єдиним щоденним виданням у Лондоні, то в 1730 р. таких газет стало 6, а в 1770 р. – 9, причому популярність їх зростала – наприклад, “Дейлі Пост” – “Щоденна пошта” (1719) і “Дейлі Джорнел” – “Щоденний журнал” (1720), які копіювали “Дейлі Курант”. У лютому 1730 р. побачила світ “Дейлі Едвертайзер” (“Щоденні оголошення”), яка виникла на базі суто комерційного листка і містила насамперед комерційну інформацію. У серпні 1706 р. почала виходити “Івнінг Пост” (“Вечірня пошта”). Її випуски з’являлися тричі на тиждень і повідомляли відомості, що містилися у вечірній лондонській пошті. Вечірніми виданнями стали “Івнінг Курант” (“Вечірні вісті”), “Найт Пост” – “Нічна пошта” (1711), “Сент-Джеймс-Івнінг Пост” – “Вечірня пошта Сент-Джеймса” (1713).

У перші три десятиріччя ХVІІІ ст. у Лондоні та провінції з’явилися нові щотижневі газети, одні з яких почали спеціалізуватися на повідомленні новин англійських, другі – шотландських, треті – іспанських. Деякі з них вирізнялися критичним тоном. Однак англійська влада, занепокоєна зростаючим впливом преси, знайшла дійовий спосіб обмежити її активність: у 1712 р. було запроваджено гербовий збір – мито на користь державної скарбниці за випуск періодичних видань, який отримав назву “податків на знання”. Ідею гербового збору схильні приписувати віконтові Болінгброку. Щоправда, гербовим збором оподатковувалися не всі друковані видання, а деякі з них, наприклад, 6-полосні щотижневики, але в цілому він ліг важким тягарем на англійську пресу, і боротьба з ним тривала майже 150 років. Протягом ХVІІІ ст. збір неухильно збільшувався, і на 1815 р. він досяг 4 пенсів. Деякі газети закрилися, інші подорожчали.

І тим не менше це не змогло змусити замовкнути пресу: нові видання продовжували виходити, вдоконалювалися їхній зміст і форма, розширювалося типологічне розмаїття. Щоправда, занадто сміливим журналістам, друкарям і видавцям загрожував не лише гербовий збір. Існувало правило “піллорі” (“ганебного стовпа”), скасоване лише в 1837 р.

Безперечно, у XVІІІ ст. англійська преса збагатилася новими рисами. Крім інформаційних друкованих видань (листків новин) у цей період набувають великого поширення сатирично-повчальні журнали (у ті часи, зокрема й у XVІІІ ст., специфічний тип видання – журнал ще не мав чіткої форми; він міг бути обсягом в одну або кілька шпальт будь-якого формату). Гострий викривально-сатиричний пафос, в основному спрямований проти феодально-клерикальної реакції, ділова розважлива повчальність – ось ті нові риси, які стали характерними для англійської публіцистики XVІІІ ст. Це справді був спалах бурхливого розвитку британської журналістики. Десятки й десятки періодичних видань засновувалися в Англії цього часу. Та не всім їм судилося довго існувати й залишити помітний слід в історії англійської журналістики. Тим величніше і яскравіше сяють у ній імена небагатьох талановитих журналістів, з якими назавжди поріднилася англійська преса.

1.8. Засновники справжньої англійської журналістики

Це – Джозеф Еддісон (1672 – 1719), Річард Стіль (1672 – 1729), автор знаменитого “Робінзона Крузо” Деніель Дефо (1660 – 1731), автор не менш популярних “Мандрів Гуллівера” Джонатан Свіфт (1667 – 1745), Генрі Сент-Джон, він же віконт Болінгброк (1678 – 1751), Тобайас Смоллет (1721 – 1771). Саме вони стояли на чолі англійської журналістики першої половини XVІІІ ст., а їхній вплив позначився й на журналістиці другої половини XVІІІ ст. Сатирико-повчальні журнали “Теттлер” (“Базіка”), “Спектейтор” (“Глядач”) – Р. Стіля і Дж. Еддісона, “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”) Д. Дефо та інші видання були найпопулярнішими в ті часи.

Річард Стіль, син ірландського юриста, ще в шкільні роки подружився з Дж. Еддісоном, з ним же після закінчення школи здобував вищу освіту в Оксфордському університеті. Його співвітчизники відзначали природну обдарованість і високі людські якості Р. Стіля. Він був одним з тих, хто зробив істотний внесок у формування морально-етичних принципів епохи. Р. Стіль виявив себе у різних галузях. Він був військовим, поетом, драматургом, камер-юнкером, видавцем сатирично-повчальних журналів, редактором “Лондонської газети” – офіційного друкованого органу партії вігів [1; с. 137].

У квітні 1709 р. Р. Стіль заснував у Лондоні видання журналу сатиричного напрямку під назвою “Теттлер” (“Базіка”) та підзаголовком “Базіка Ісаак Бікерстаф”. Таке прізвисько з легкої руки Дж. Свіфта було дано Партріджу – одному з астрологів-шарлатанів, яких немало тоді подвизалося в Англії. Цього Партріджа, котрий вихвалявся тим, що може завдяки своєму ремеслу проникнути до будь-якого помешкання, починаючи від домівки купця і закінчуючи королівським палацом, сатирик змалював у своєму великому (загалом було три подачі “Паперів Ісаака Бікерстафа”) памфлеті під іменем Ісаака Бікерстафа та прізвиськом “Базіка” (The Tattler). У лондонських колах тільки й на устах було: Базіка, Базіка... Цей успіх надихнув Р. Стіля на заснування відповідного журналу, в якому він, за прикладом Д. Дефо, став провідним автором свого видання.

Перший номер журналу містив 7 статей, у тому числі замітку про театральне життя. У подальшому на його шпальтах друкувалися матеріали про інтелектуальні запити дня, про моди і про манери. “Теттлер”, безперечно, носив просвітницький характер.

Журналу Стіля судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій європейській морально-повчальній журналістиці. Видання розпочиналося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Еддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі “Базіка” Еддісон знайшов своє покликання.

Із приходом Еддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської есеїстики. Структура “Базіки” вибудовувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи Еддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям лондонського життя. Окрім есе, до номера (видання виходило тричі на тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Еддісон і Стіль припинили видання “Базіки” на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності.

Журнал “Теттлер” користувався великою популярністю серед читачів. У своїх фейлетонах і нарисах Р. Стіль з властивим йому сатиричним пафосом висміював паразитизм, аморальність і нікчемність дворянства, викривав шахраїв і всіляких пройдисвітів, якими кишів тоді Лондон [20; с. 46 – 47].

Журналістська діяльність Р. Стіля, що відображала його політичні переконання (він був прихильником вігів), привела цього англійського просвітника до боргової в’язниці. Він різко критикував у своїх матеріалах партію торі, навіть королеву. У 1710 р. він перестає бути редактором “Лондонської газети”.

Після припинення “Базіки” Р. Стіль починає видавати новий щоденний журнал (Дж. Еддісон приєднався до його видання з 18-го номера) “Спектейтор”, який не носив яскраво вираженого політичного характеру, але добре висвітлював політичне життя країни. Видання виходило до грудня 1712 р., усього вийшло 635 номерів. У 1714 р. Дж. Еддісон сам видав ще кілька десятків номерів цього журналу.

У цьому виданні Стіль і Еддісон пішли далі свого “базіки”, розробивши цілу галерею масок (Глядача, де Коверлі, капітана дальнього плавання, судді та студента) – членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Спражньою вдачею стали образи “глядача” та сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі, швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників; таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.

Наклад “Спектейтора” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Еддісон і Стіль виявилися вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до видання досяг максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “Глядач” проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “Глядача” у 1713 р. з’явилася маска і новий журнал “Гардіан” (“Опікун”).

У цьому журналі співробітничало чимало талановитих журналістів, яких Р. Стіль і Дж. Еддісон залучили до співробітництва. Зокрема, публікувався поет Олександр Поуп, філософ Берклі, письменник і публіцист, майстер гострих памфлетів Джонатан Свіфт та інші. Завдяки цьому на шпальтах видання жваво обговорювалися ключові проблеми дня [1; с. 138]. Вийшло 176 номерів цієї газети. Нове видання мало майже такий же успіх, як і “Глядач”, але проіснувало близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “Спектейтор”, проте довів його лише до 635-го номера.

Вплив “Спектейтора” та інших журналів Стіля та Еддісона на розвиток англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Вісперер” (“Шепотун”, 1709), “Грамблер” (“Воркотун”, 1715), “Граулер, о Діогенес робд оф хіс т’юб” (“Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки”, 1711), “Фімейл теттлер” (“Торохтійка”, 1709 – 1710), “Ентертейнер” (“Розважальник”, 1717 – 1718), “Критик фо зе йеа 1718” (“Критик на 1718 рік”, 1718), “Інтелідженсер” (“Інформатор”, 1728, видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта), “Перот” (“Папуга”, 1728), “Юніверсал спектейтор” (“Загальний глядач”, 1728 – 1746), що видавався Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків “сперечалися один перед одним за увагу публіки”.