Історія журналістики Великобританії (стр. 27 )

У період, що розглядається, великою насиченістю вирізнялося культурне життя країни. Література та мистецтво зазнали на собі величезного впливу суспільних процесів, що розгорнулися в Англії, і найбільших соціальних потрясінь ХХ ст.

Можна назвати значну кількість літературної, музичної, дитячої та наукової періодики: “М’юзик енд Леттерз” – “Музика та література” (1920), “Джіогрефікел Мегезін” – “Географічний журнал” (1935), “Уорлд Рев’ю” – “Всесвітній огляд” (1936), “Джон О’Ландн’с Віклі” – “Щотижневик Джона О’Лондона” (1919), “Еврібоді” – “Для всіх” (1927), “Чілдренс Ньюспейпер” – “Дитяча газета” (1919). Не всім дорогокоштовним виданням вдалося вистояти: зникли “Критеріон” після порівняно короткого часу існування в 20 – 30-ті рр., “Ландн Мерк’юрі” – “Лондонський вісник” (1919), “Ріелітів” – “Реаліст” (1929), “Лайф енд леттерс” (“Життя та листи”) та багато інших.

Соціально-політичне розмежування англійської преси, яке виразно виявилося в ХІХ ст., набуло нової гостроти в 20-ті рр. ХХ ст. Після організаційного оформлення Комуністичної партії Великобританії одне за одним з’являються пов’язані з нею видання. Першим центральним органом партії, що носив просвітницький, теоретичний характер, була газета “Ком’юніст” – “Комуніст” (1920 – 1923). У 1921 р. був засновано щомісячний робітничий журнал “Лейбор манслі” (“Щомісячник робітників”) і щотижневик “Санді Воркер” (“Робітнича неділя”). Після закриття газети “Ком’юніст” завдання більш тіснішого об’єднання пропаганди і агітації намагався вирішити щотижневик “Воркерс Віклі” – “Щотижневик робітників” (1923 – 1927), спадкоємницею якого, у свою чергу, стала газета “Воркерс Лайф” – “Життя робітників” (1927 – 1928), що очолила боротьбу безробітних в умовах економічної кризи.

Новим етапом у розвитку комуністичної преси Великобританії став вихід у світ щоденної газети “Дейлі уоркер” (“Щоденний робітник”) 1 січня 1930 р. (перший редактор – Дж. Кембелл), яка користувалася великою популярністю у своїх читачів. У 1935 р. Ліга комуністичної молоді заснувала газету “Челлендж” (“Виклик”). Напередодні другої світової війни ліва англійська преса користувалася великою популярністю. У 1939 р. “Дейлі уоркер” продавала 50 тис. прим. щодня, що становило близько чверті тиражу “Таймс”.

Політичне протистояння різних таборів англійської преси посилилося по мірі наростання військової небезпеки. Військові амбіції Гітлера підтримував лорд Ротермір (що принесло йому репутацію політично безвідповідальної людини). Незважаючи на те, що в Англії не вдалося створити єдиний фронт (як, приміром, це відбулось у Франції, де Народний фронт став потужною антифашистською силою), антивійськовий рух також став важливим чинником громадського життя. Він зачепив широкі верстви населення, його представляли різні партії та політичні угруповання, з ним були пов’язані й різні періодичні видання. Антивійськові виступи були постійними на сторінках “Дейлі уоркер”, “Ком’юніст Рев’ю” – “Комуністичний огляд” (1921) – теоретичного органу компартії, “Модерн Куотерлі” – “Сучасний щоквартальник“ (1938) – наукового марксистського журналу.

Демократичні цінності світової та національної культури виборював журнал “Ландн Афродайт” – “Лондонська Афродита” (1928), створений лівими письменниками та публіцистами Дж. Ліндсеєм і . У 30-ті рр. було відкрито Клуб лівої книги, який займався видавничою діяльністю. Інтелігенція об’єднувалася навколо журналу “Сторм” – “Буря” (1933) і щомісячника “Лефт Рев’ю” – “Лівий огляд” (1934) – органу британської секції Міжнародного об’єднання революційних письменників. У 30-ті рр. виникає Товариство друзів СРСР, що видавало журнал “Раша Тудей” (“Росія сьогодні”).

Багато представників творчої інтелігенції взяли участь у війні в Іспанії (1936 – 1938), яка для деяких з них закінчилася трагічно: Ральф Фокс (1901 – 1937), один із засновників “Лефт Рев’ю”, загинув під Мадридом (його книга “Роман і народ” вийшла посмертно), загинули критик-марксист Крістофер Колдуелл (1909 – 1937), Джон Корнфорд (1915 – 1936), який видавав журнали “Кембрідж Лефт” (“Кембріджський лівий”) і “Стьюдент Вангард” (“Студентський авангард”).

У 1936 р. до Іспанії виїздить у ролі кореспондента кількох англійських видань Кім Філбі (з 1934 р. – співробітник радянської розвідки). Через деякий час Філбі стає офіційним та єдиним кореспондентом “Таймс” у таборі генерала Франко, якому імпонувала журналістська діяльність Філбі.

Англійська преса відчула на собі увесь тягар військового часу. Одним з її перших завдань було збереження видавничої бази, щоб у випадку непередбачених обставин діяльність преси зберігала максимально можливу стабільність. Уже у вересні 1940 р. були серйозно пошкоджені будинки “Івнінг Стандард” (“Вечірній прапор”), “Дейлі Геральд”, “Таймс”, “Дейлі Скетч”, у грудні – “Дейлі Телеграф”. У травні 1941 р. постраждали редакції та друкарні “Морнінг Едвертайзер”, “Дейлі Ньюс”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Уорлд’с Прес Ньюс” (“Новини світової преси”), “Дейлі Геральд”. Одна з бомб влучила у приміщення, де зберігалися стародруки, а також газети XVIIІ і ХІХ ст. Усіх їх було знищено. Збереглися лише стародруки, які знаходились у підвалах Британського національного музею або перебували за кордоном (приміром, найбільш повний комплект “Ревю” Д. Дефо зберігається у Бібліотеці конгресу США).

З’явилася практика випускати видання, що залишилися без приміщень або обладнання, у редакціях своїх сусідів, наприклад “Мідленд Дейлі Телеграф” (“Щоденний телеграф Мідленда”) з Ковентрі виходила в офісі “Бірмінгем Газетт” (“Бірмінгемська газета”).

Друга світова війна велася на багатьох фронтах і в багатьох регіонах світу, що вимагало величезної мобільності журналістського корпусу. Англійські кореспонденти висвітлювали події в Данії, Норвегії, Бельгії, Франції, Північній Африці, Бірмі, на Далекому Сході. Незважаючи на збільшення маси інформації, одержуваної пресою, багато газет і журналів змушені були зменшити свій обсяг, видання деяких (це стосувалося переважно журналів) було призупинено.

У роки війни в Англії виходила преса еміграції – тих, хто боровся з фашистським режимом. У друкарні “Таймс” друкувалася американська військова газета “Старз енд Страйпс” (“Зірки і смуги”).

У 1941 р. відділ інформації МЗС СРСР у Лондоні почав видавати щоденну газету “Сов’єт Уо Ньюс” – “Советские военные новости” (“Радянські військові новини”) і щотижневик під такою ж назвою. За аналогією у СРСР із 1942 р. міністерство інформації Великобританії випускало щотижневик “Британський союзник”. Обмін виданнями припинився в роки “холодної війни”.

Під час Другої світової війни по відношенню до преси було прийнято ряд нових обмежень: зокрема, було запроваджено систему так званої добровільної цензури. Її мета “полягала в тому, щоб не пропустити у відкриту пресу матеріали, які могли б видати ворогові інформацію, цінну з точки зору ведення війни. Система ця передбачала контроль над фактами, а не над думками”, але водночас до Закону про охорону держави “були додані два нові параграфи, спрямовані якраз проти свободи висловлення думок. Вони дозволяли міністру внутрішніх справ заборонити будь-яке видання за своїм особистим розсудом” [82; с. 9]. Фактично йшлося про військову цензуру та самоцензуру. Запровадження цензури, а також фінансові труднощі наклали серйозний відбиток на діяльність газет і журналів країни.

Без пред’явлення звинувачень 21 січня 1941 р. була закрита “Дейлі уоркер”, а також невеличке видання “Вік” (“Тиждень”), що поширювалася лише передплатою. Заборона була знята 7 вересня 1942 р. Серйозне попередження було зроблено газеті “Дейлі Міррор”, яка надрукувала карикатуру, здатну, на думку офіційних осіб, викликати поразницькі настрої. Реакція преси була неоднозначною. “Дейлі Геральд” заявила: “У сто разів розважливіше дозволити газеті писати дурниці, ніж здійснювати акцію, що може підірвати віру громадськості у незалежність”.

Таким чином, англійська преса за час війни не зазнала суттєвих втрат. Із 1937 до 1947 р. дещо скоротилася чисельність національних і провінційних недільних видань, але зріс їхній тираж. Кількість національних щоденних видань залишилася незмінною, однак їхні наклади збільшились. Стало менше провінційних ранкових видань, але вони почали виходити великими накладами. Та ж тенденція виявилася і в сфері щотижневої преси, що говорить про динаміку процесу її концентрації. Наприкінці 40-х і в 50-ті рр. на 41 прес-концерн Англії припадало 57% загального комерційного обігу 542 газетних підприємств. Більша частина газетно-журнального ринку в цей час була поділена між провідними прес-концернами.

Однією з найпотужніших стала група “Дейлі Міррор Ньюспейпер” (нею володів родич Ротерміра Сесіль Кінг). Основними виданнями групи були “Дейлі Міррор” і “Санді Пікторіел”. Крім газет і журналів в Англії, Сесілю Кінгу належали газети в Африці. Він вкладав кошти в пресу Австралії, а також у комерційне телебачення Англії та Австралії. Із 1959 р. С. Кінгу належав концерн “Амальгамейтед Прес”. “Одамс Прес Груп” (А. Дункан) володіла, окрім “Дейлі Геральд”, багатьма газетами та журналами в Англії. “Рой Томсон Ньюспейперз” (колишня “Кемслі Ньюспейперз”) стала власником “Санді Таймс” і “Санді Грефік”. “Асошіейтед Ньюспейперз” Ротерміра не лише контролювала лондонські газети (“Дейлі Мейл”, “Дейлі Скетч”, “Івнінг Ньюс” і “Санді Діспетч”), провінційну пресу та зарубіжні видання, але й вкладала капітал у виробництво газетного паперу, залізорудні родовища, у комерційне телебачення.

Серед магнатів газетно-журнального бізнесу у 50-ті рр. в Англії виділялися також Джон Еллерман (“Ілюстрейтед Ньюспейперз”), Гарольд Дрейтон (“Юнайтед Ньюспейперз”), лорд Каудрей (“Вестмінстер Прес Провіншл Ньюспейперз”), Гарольд Хармсворт (“Хармсворт Ньюспейперз Лтд.” та “Асошіейтед ньюспейперс”).

Перші десятиріччя після закінчення Другої світової війни для Великобританії були складним й динамічним періодом. З одного боку, у країні відбувалося посилення ролі монополій. Концентрація капіталу в газетно-видавничій індустрії невпинно продовжувалась. Про це, зокрема, свідчить той факт, що за 20 перших післявоєнних років кількість газетних монополій різко зменшилася: утворилося 7 корпорацій. У той час, як до Другої світової війни в Англії існувало 490 газетно-журнальних монополій. До середини 70-х рр. ХХ ст. у руках 7 газетно-журнальних концернів зосереджено три четвертих тиражу всіх англійських газет.