Історія журналістики Великобританії (стр. 6 )

До 1656 р., коли О. Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Меркуріус політикус” і “Віклі інтелідженсер оф зе коммонвелс” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М. Нідхем. Так тривало до повернення в 1660 р. на трон Карла ІІ, сина страченого монарха. Після зміни режиму Нідхем утік до Голландії, де закинув журналістське ремесло, переключившись на продаж пігулок “від усіх хвороб”…

Ще один вісник – “Меркуріус Цивікус” (“Громадянський вісник”) – виходив із 1643 р. з ілюстраціями, мав дату та зазначення місця виходу. Дуже цікавим і розлогим був його підзаголовок: “Лондонський інформатор, або Правда, передана для всього королівства, щоб попередити дезінформацію”. Слово “Лондон” тут уперше зустрічається в назві періодичного видання. На ілюстраціях були зображені портрети короля та королеви, а також Меркурій на глобусі.

У середині ХVІІ ст. в Англії з’являється значна кількість вісників, що носили найрізноманітніший характер. Серед них прототип сатиричного видання – “Меррі Меркурі” (“Веселий вісник”). У 1647 р. виходить “Меркуріус Дияболікус, о Хелл’з Інтеллідженсер” (“Диявольський вісник, або Пекельний інформатор”, у 1648 р. – “Меркуріус Анти-Меркуріус” (“Вісник анти-вісник”).

Зароджувана журналістика була доволі суперечлива та неоднорідна за своїм змістом; приміром, “редактори кромвелівських Курантів кілька разів навмисно обдурювали публіку, повідомляючи вдруге і втретє про загибель роялістського генерала Хоптона на полі битви, оскільки він був найсильнішим противником парламентських армій. З цього приводу один з англійських поетів того часу написав популярну епіграму: “Або Хоптона тричі вбивали, або мої автори тричі просто брехали” [30; с. 17]. Як вважає англійський дослідник журналістики Гарольд Герд, піонери британської преси були звичайними людьми, які робили і помилки, але їм не можна було відмовити у сміливості. Діючи в умовах постійної загрози переслідувань, вони дозволили своїм сучасникам краєчком ока побачити ту свободу, яку здатна їм дати незалежна преса. Але, додає Г. Герд, за цю свободу англійська журналістика боротиметься ще 200 років [82; с. 26].

Скасування Зоряної палати викликало пожвавлення у сфері газетної справи, оскільки було скасовано заборону на публікацію внутрішніх новин. Із 1641 р. починають виникати видання, які насмілилися говорити з читачами про англійські події. З’являється інтерес до засідань парламенту, звіти про які також публікувалися, деякі “Книги новин” виходили з малюнками, які відображали діяльність парламенту. У цей час деякі видання включали до своєї назви слово “diurnall” (“щоденний”), хоча, звичайно, щоденними вони не були. Популярними стали публікації, що містили розповідь про життя в різних кутках Англії.

Саме в цей час (1642) у друкарсько-видавничій справі Британії з’являється новий технічно-видавничий термін як назва друкованого органу – “Ньюспейпер” (“Новини на папері”). Цей термін поступово витіснив усі інші і став загальновживаною назвою типу друкованого органу, ранкового чи вечірнього, відповідного формату, різного обсягу (від 2 до 20, а зараз і більше шпальт), різного, але численного тиражу, щоденного (чи іншої періодичності) виходу в світ, – словом, того типу періодичного друкованого органу, який різними мовами світу має однакові за лексичним значенням – змістом назви:

ньюспейпер – англійською мовою,

журналь – французькою,

джорнале, газетта – італійською,

цайтунг – німецькою,

газета – українською,

газета – російською,

вестник – болгарською,

виесник – сербсько-хорватською,

часопис, новини – чеською,

тіднінг – шведською,

блад(ет) – данською

тощо.

Британські історики преси, зокрема А. Ендрюс і Д. Герд, вважають, що ліквідація Зоряної палати була чи не найважливішим фактором, який зумовив рішучий прогрес видавничо-друкарської справи в Англії. Що ж до інших факторів, як припинення (тимчасове) державного контролю за виданням друкованих органів, зростання читацької аудиторії – то ці фактори, на їхню думку, впливали на прогрес друкарсько-видавничої справи меншою мірою.

Парламент Англії розпустив королівські установи, які контролювали видавничу діяльність у країні. Цей похвальний намір, націлений на встановлення свободи слова та друку в країні, дуже швидко зник через революційну вакханалію та памфлети антипарламентського змісту. Уже 22 липня 1641 р. британський парламент прийняв “Постанову про заборону публікацій звітів про засідання парламенту”, яка фактично накладала вето на інформування громадян про будь-яку діяльність парламенту. Вказана постанова парламенту, крім того, зобов’язувала усіх власників друкарень і поширювачів друкованих видань твердо знати імена авторів поданих до публікації матеріалів, інакше в разі претензій щодо опублікування цих матеріалів уся відповідальність падатиме на видавців, а до них в такому разі будуть застосовані відповідні санкції, такі ж самі, які мали б бути застосованими до самих авторів матеріалів [16; с. 45 – 49].

Отже, парламентська постанова дещо в іншій, прихованій формі залишала видавничу діяльність в Англії під контролем, який зберігав суворі санкції проти небажаних матеріалів та їхніх авторів. Парламент також посилив контроль за виданням ліцензій на право видавничої діяльності, за сплатою податків тощо. Це привело до того, що багато видавців прагнули уникати реєстрації своїх видань у компанії-гільдії принтерів (видавців). У 40-х рр. було зареєстровано 240 видань, а в 1642 – лише 76, в 1643 р. – 35, хоч насправді кількість видань не зменшувалася, а зростала. Компанія stationners від цього зазнавала значних збитків і зрештою змушена була звернутися до парламенту з вимогою захистити її права, які були їй надані ще королем. При цьому у вимозі компанії вказувалося, що видання друкованої продукції без попереднього дозволу – ліцензії – може зашкодити інтересам держави і церкви.

У відповідь на це звернення у 1643 р. парламент увів попередню цензуру (акт про пресу), а в 1647 р. він знову її підтвердив. У 1649 р. приймається “Акт про недозволені та обурливі книги й памфлети і про краще впорядкування книгодрукування”.

Події, що розгорнулись у зв’язку з діяльністю преси, знайшли своєрідне інтелектуальне відображення. У роки революції в Англії починають закладатися підвалини лібертаристської теорії свободи преси, яка згодом одержала широке розповсюдження на Заході і про яку й досьогодні продовжують сперечатися вітчизняні та зарубіжні вчені.

Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних теорій і доктрин. Іще в 1956 р. три американські професори – Фред Сіберт, Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси: 1) авторитарна, 2) лібертаристська; 3) соціальної відповідальності; 4) тоталітарна.

Лібертаристська концепція, основана на понятті свободи волі, сформувалася наприкінці XVII ст. в Англії та США, і розвинулася із праць Дж. Мільтона, Дж. Локка, Дж. Мілля. Згідно з цією концепцією, преса є засобом контролю за урядом і задоволення різноманітних потреб суспільства. Основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду. Пресу має право використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості й кошти. Преса контролюється самодостатнім процесом встановлення правди на “вільному ринку ідей”, а також судами; належить переважним чином приватним особам. Заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час.

Фактично ця концепція свободи преси була основною до ХХ ст. Вона визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої, виконавчої та судової. Але водночас вона не може зупинити негативні взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Саме невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння тиражів центральних видань, що змусило “ринок ідей” піти на деяке послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що трьохвікове існування лібертаристської концепції не привело до її торжества, у ХХ ст. концептуально сформувалася нова теорія – соціальної відповідальності.

1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку

у памфлетах Дж. Мільтона, Дж. Лільберна, Дж. Вінстенлі

Становлення лібертаристської концепції преси багато в чому пов’язано з іменем Джона Мільтона (1603 – 1674). Поет, прозаїк, учений, політичний діяч, ідеолог Англійської революції, він був блискучим полемістом і талановитим публіцистом. У 40-ві рр. XVII ст. він пише ряд памфлетів, спрямованих проти феодальної церкви: “Про реформацію церкви в Англії і про причини, що завадили їй” (1641), “Про єпископство, що прелатствує” (1641), “Смисл церковного устрою” (1642) та ін.

Ідея свободи червоною ниткою пронизує публіцистичні твори Дж. Мільтона. Він виступав на підтримку свободи думки, свободи совісті, рівності людей перед законом. Республіканськими настроями були просякнуті антироялістські памфлети, зокрема “Іконоборець” – на думку дослідників, “найдосконаліший за стилем” прозаїчний твір Мільтона [14; с. 15]. У 1655 р. Мільтон пише книгу “На захист себе”, де відстоює не лише своє чесне ім’я, але й свої громадсько-політичні ідеали. Після реставрації у 1660 р. палата громад виносить рішення спалити книги “Іконоборець” і “Захист англійського народу”, що й буде зроблено. Автору загрожуватиме смертна кара.

Вимога свободи преси, характерна для багатьох революцій, була висунута й обгрунтована Мільтоном у памфлеті “Ареопагітика” (“Промова до англійського парламенту про свободу преси”). Твір був написаний у 1644 р. – через рік після запровадження попередньої цензури, але його задум виник наприкінці 30-х рр. ХVІІ ст., напередодні початку революції в Англії.