Історія журналістики Великобританії (стр. 30 )

На рубежі 60 – 70-х рр. група “Асошіейтед Ньюспейперз” була не лише власником газет і журналів, але й контролювала телевізійну компанію “Саузерн Телевіжн” (“Південне телебачення”), а також телевізійні станції в Австралії. Здійснював вкладення у телебачення найбільший англійський концерн “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”. Рой Томсон володів 30 радіо - і телестанціями, 183 щоденними газетами, 150 різними періодичними виданнями з науки й техніки. У 60-ті рр. отримала подальший розвиток тенденція конгломерирування капіталу в галузі засобів інформації (приклад цього – злиття “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” і “Рід Корпорейшн”), а також все більш очевидним став його міжнародний характер.

В усіх без винятку засобах масової інформації Великобританії зросла питома вага реклами, що стала потужним важелем регулювання їхньої діяльності: з кінця Другої світової війни по 70-ті рр. англійський уряд щороку витрачав на рекламні кампанії в пресі, на радіо і телебаченні 5,5 млн. фунтів стерлінгів. Про ставлення правлячого кабінету до діяльності компартії Великобританії непрямо свідчать урядові витрати на рекламу у виданнях лівих сил. Так, у 1977 – 1978 рр. “Морнінг стар” отримала 1,5 тис. фунтів стерлінгів з 12 млн. фунтів стерлінгів, витрачених урядом на рекламу.

У світі газетних власників Великобританії на початку 70-х рр. відбулися певні зміни. На перший план висунулася група Роя Томсона, яка володіла періодичними виданнями в усій Великобританії, США, Канаді, Латинській Америці, Африці, а також радіо - і телестанціями. Зберігала свої лідируючі позиції і “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, незважаючи на фінансові труднощі, які вона зуміла вирішити шляхом злиття з “Рід Корпорейшн”. Провідною газетою “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” залишалася “Дейлі міррор”, цій же монополії належали недільні газети, провінційні видання, жіночі журнали; поки що зберігався контроль “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” над рядом видань Африки. “Асошіейтед Ньюспейперз”, концерн Бівербрука “Пірсон – Лонгмен”, група Беррі займала істотне місце на газетно-журнальному ринку Великобританії. У 1969 р. в Англії почала діяти монополія Руперта Мердока “Ньюс Лтд.”, яка набиратиме силу в наступні роки.

Найбільші тиражі щоденних газет розподілялися в Англії таким чином: “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” – одна третина, Бівербрук – одна чверть, Р. Мердок – одна десята. На початку 70-х рр. загальний разовий наклад 8 столичних і 100 провінційних газет Великобританії становив 27 млн. прим., 488 прим. на 1000 чол.

У цей час визначилася політична орієнтація провідних англійських видань. На консервативну партію (точніше, на її праве крило) орієнтувалися “Дейлі Мейл”, “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф” (“Недільний Телеграф”), “Дейлі Експрес”, “Санді Експрес”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Бірмінгем Пост”, “Йоркшир Пост” (“Йоркширська пошта”), “Скотсмен”, “Санді Таймс”, “Файненшл Таймс”. Консервативна преса центристського гатунку включала в себе газети “Таймс”, “Сан”, щотижневики “Економіст” і “Спектейтор”. До ліберального центру відносилися “Гардіан”, “Обсервер”, “Ліснер”. Праве крило лейбористів спиралося на “Дейлі Міррор” і “Піпл”; лейбористський центр – на “Нью Стейтсмен” (“Новий державний діяч”) і “Триб’юн”. Серед видань, пов’язаних з компартією, можна відзначити “Морнінг Стар”, “Коммент”, “Лейбор Манслі”.

У 70-ті рр. чітко визначалися читацькі “ніші” якісних і масових англійських видань. Якщо 25% читачів “Таймс” належали до вищих кіл суспільства, то стосовно “Дейлі Міррор” ця цифра становила 1%, а “Дейлі Експрес” – 3%. Зате 39% робітників країни читали “Дейлі Міррор”, 31% – “Дейлі Експрес”.

Відповідно формувалася і модель того чи іншого типу газети (як змістовна, так і композиційно-графічна): “якісна” преса у висвітленні найбільш важливих соціально-політичних проблем апелювала до розуму читача, спираючись на систему аргументів, що переконували аудиторію в логічності міркувань і доказів. Масова преса в основному використовувала вплив методу навіювання, який “прищеплює психічні стани, тобто ідеї, почуття та відчуття без допомоги логіки і яких-небудь доказів” [59; с. 18]. Надмірна кількість ілюстрацій, заголовки, що впадають в око, набрані великим кеглем, прагнення орієнтуватися на мову вулиці – усе це стало характерними ознаками масових газет. Істотна частина газетної площі цих видань відводилася і відводиться під рекламу та оголошення, новини займають дуже незначне місце. На думку власників масових газет, на їхніх шпальтах не потрібно друкувати те, що можна побачити по телебаченню, тобто інформацію. Не випадково, що зростання накладів масових газет викликало в 70-ті рр. стурбованість англійської громадськості.

У 70-х – початку 80-х рр. у Великобританії продовжували діяти тенденції концентрації та монополізації у сфері ЗМІ. Із 1920 по 1970 р. кількість англійських газет скоротилася майже на 35%; з 1974 по 1981 р. замість 1 тис. 300 провінційних газет почало виходити 800; за 30 років, до початку 80-х рр., кількість газет, які не належали концернам або конгломератам, зменшилася з 490 до 220.

У середині 70-х рр. Великобританія зіткнулась із серйозними кризовими явищами у сфері преси: у ряду видань скоротився тираж, знизилися прибутки. Здали свої позиції “газетні королі” старшого покоління, у списку національних газет не стало видань Томсона, Бівербрука, Асторів. Знизилися наклади національних газет: у 1970 р. вони становили 37 млн. прим., у 1980 р. – 33,5 млн. Криза не обійшла і партійну пресу: в 1974 р. тираж “Морнінг Стар” становив 45 тис. прим., у 1976 р. – 41 тис. 235 прим., у 1979 р. – 34 тис. 588 прим.

Незважаючи на кризу, що охопила “традиційну” пресу Великобританії, ряду видань у 70-ті рр. вдалося не лише зберегти свою економічну ефективність, але й здобути популярність у широкої аудиторії. Це стосується, наприклад, безкоштовних газет, кількість яких з 1974 по 1981 р. зросла з 194 до 512. Їхня аудиторія на початку 80-х рр. становила 95% населення країни.

Міра концентрації виробництва в газетній індустрії країни початку 80-х рр., коли 80% накладу англійських газет видавалося трьома транснаціональними корпораціями – “Ньюс Інтернешнл”, “Рід Інтернешнл” (колишня “Рід Корпорейшн”), “Трафальгар Хаус”, – була дуже високою. Газетно-журнальне виробництво (за сукупною вартістю продукції, що випускалася) знаходилося на 3-му місці серед галузей англійського господарства. Було підраховано, що кожна четверта з п’яти англійських газет належала концернам або конгломератам, у тому числі тим, що носили транснаціональний характер. “Трафальгар Хаус”, яка поглинула імперію Бівербрука (їй належала “Дейлі Експрес”), була пов’язана із суднобудівельною галуззю, туризмом, торгівлею нерухомістю. Щоб відкрити нову газету – “Дейлі Стар” (“Денна зірка”), цей концерн продав кілька будинків у Лондоні за 40 млн. фунтів стерлінгів. “Асошіейтед Ньюспейперз” контролювала видобуток нафти, володіла землею, транспортом, ресторанами. Наприкінці 70-х рр. “Рід Інтернешнл” вклала велику суму у південноафриканську компанію з виробництва упаковки.

У першій половині 80-х рр. йшов подальший перерозподіл сил на ринку британських ЗМІ. Імперія Фліт-стріт втратила конгломерат “Трафальгар Хаус”. Нащадки та спадкоємці Бівербрука, Томсона, Кемроуза виявилися не так добре пристосованими до жорсткої конкурентної боротьби, як їхні попередники. На перше місце у сфері мас-медіа Великобританії висунулися Руперт Мердок і Роберт Максвелл.

Для англійської преси 80-х рр. було характерно посилення концентрації у сфері преси. Мердока, який став американським громадянином (“Ньюс Інтернешнл”), Р. Максвелла (“Міррор Груп Ньюспейперз”), лорда Стівенса (“Юнайтед Ньюспейперз”) контролювали 70% щоденної та недільної преси. Залишалися сильними позиції груп Ротерміра і Томсона.

Англійська преса 80-х рр. постійно відчувала вплив транснаціональних корпорацій, за активної участі яких відбувається злиття капіталу в газетному світі західних держав. Так, британські володіння Р. Мердока становлять лише 25% тиражу усіх газет його концерну. Англійська видавнича група “Пірсон – Лонгмен” у другій половині 80-х рр. придбала французьку газету “Еко” (“Відлуння”) і зміцнила зв’язки з голландською видавничою компанією “Ельзевір”. Англійський капітал підтримував пресу африканських країн (наприклад, одну з найбільших газет Кенії “Стандард”), зокрема через англо-південноафриканський концерн “Лонро”. Південноафриканські фінансисти, в свою чергу, встановили контроль над одним з англійських об’єднань. Найбільші інформаційні корпорації Великобританії почали відкривати для себе ринок у країнах Східної Європи: Р. Мердок у Румунії, Р. Максвелл залишив по собі пам’ять у Болгарії. Ці представники західного газетного світу знайшли сфери застосування капіталу і в пресі Угорщини.

Що стосується преси самої Англії, то тут всебічно зміцнилися позиції приватного капіталу, в тому числі іноземного: 70% англійської преси опинилося поза контролем громадян країни. Наслідком надмонополізації англійської преси стала її змістовна уніфікація, що викликало стурбованість громадськості. Тому природним було прагнення журналістів до створення газет, які не належали магнатам преси, приміром “Санді Кореспондент” – “Недільний кореспондент” (1989) та “Індепендент” – “Незалежна” (1986), що мала тираж 335 тис. прим.

Принципово новим явищем для преси Великобританії стало розширення співробітництва з пресою Радянського Союзу. На рубежі 80-90-х рр. у туманному Альбіоні почав виходити англійський варіант газети “Московские новости”, англійською мовою видавалися щомісячник “Правда” і газета “Аргументы и факты” (тираж 10 тис. прим.). Останнє видання включало в себе довідник з торгівлі, призначений для бізнесменів, які мали ділові контакти з СРСР. Видавництво “Пергамон прес” вирішило публікувати щорічник “Перестройка в СССР” 6 європейськими мовами. Р. Максвелл почав видавати журнал “Наше наследие” (співвидавець – Радянський фонд культури) для радянських читачів.

У середині 80-х рр. у Великобританії розгорнулися процеси технічного переоснащення преси, що потягло за собою масові звільнення та вибух соціального незадоволення у країні. На підприємствах Р. Мердока на 17% було скорочено персонал редакцій і друкарень. Розпочалася відома війна цього медіа-магната з профспілками. Одним з найбільших в історії Великобританії став страйк друкарів 1985-1986 рр., звільнених Р. Мердоком у зв’язку із створенням нового, сучасно оснащеного поліграфічного комбінату в Уоппінгу (Східний Лондон).