Історія журналістики Великобританії (стр. 29 )

Координація діяльності “Рейтер” і “Прес Асошіейшн”, розподіл сфер їхнього впливу сприяв тому, що преса (і англійська, і зарубіжна) отримала величезний потік різноманітної інформації.

Так, “Рейтер” щодня передає 5 млн. 500 тис. слів міжнародної та внутрішньої інформації. По регіональних програмах передається 120 тис. слів англійською, французькою, німецькою, іспанською та вірменською мовами.

Завдяки передачі “Рейтер” поширення своєї інформації всередині Великобританії агентству новин “Прес Асошіейшн” (1868) абоненти ПА приймають щодня 80 тис. слів.

Крім цих двох основних інформаційних агентств, у країні існує ще “Ексчейндж Телеграф”, скорочено “Екстел” (1872) – англійське акціонерне інформаційне агентство, що передає економічну, фінансову, статистичну і спортивну інформацію.

3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст.

У 60-ті рр. ХХ ст. відбулися численні зміни в історичній долі Великобританії. Ця країна (її населення тоді становило 2% усього людства) перестала бути потужною колоніальною імперією, якій колись належала чверть суші нашої планети, де проживала третина населення Землі. На початку 60-х рр. до Співдружності (раніше Британська Співдружність Націй) крім Великобританії входили Австралійський Союз, Нова Зеландія, Канада, Індія, Пакистан, Цейлон, Гана, Малайська Федерація, Нігерія, С’єрра-Леоне, Танганьїка, Кіпр і колонії. На початку 90-х Співдружність включала в себе 50 колишніх колоній Великобританії, що стали незалежними та мали різний статус держав. Під контролем Великобританії залишалися 14 колоніальних територій з населенням близько 6 млн. чол. У другій половині 90-х рр. у Співдружності нараховувалось 53 колишні домініони та колонії [98; с. 74 – 76] і [99; с. 70 – 73].

У 60-ті рр. Британія посідала третє місце у світі за виробництвом промислових товарів, у галузі транспортного машинобудування вона поступалася лише США. Більшість працюючих англійців були зайняті в промисловості та в сфері обслуговування. До 90-х рр. серйозно змінилася структура капіталовкладень країни. Збільшилися інвестиції в передові наукоємні галузі (країна посідає одне з провідних місць у світі по витратах на наукові дослідження та розробки). Водночас на лідируючі позиції у світі вийшло і англійське сільське господарство, хоча в ньому працює незначна частина населення – 2,1%.

У другій половині ХХ ст. на чолі уряду по черзі перебували консерватори та лейбористи (найбільш яскраві лідери відповідно – Маргарет Тетчер і Тоні Блер).

Ліберальна партія Великобританії у 1988 р. разом з частиною Соціал-демократичної партії утворила партію “Соціальні та ліберальні демократи”. У 1981 р. частина лейбористів вийшла з партії й створила Соціал-демократичну партію Великобританії. З’їзд Комуністичної партії Великобританії 1985 р., виявив серйозні розбіжності між членами партії, частина котрих була виключена з КПВ; тоді ж утворилася Комуністична партія Британії, яку склали комуністи – ветерани комуністичного руху в країні. У 1991 р. КПВ знову розкололася: з неї виділилась група Демократичні ліві. У країні в 90-х рр. було офіційно зареєстровано 309 тред-юніонів. Уся друга половина ХХ ст. для Великобританії пройшла під знаком політичної та соціальної кризи в Північній Ірландії – Ольстері. Великий резонанс у світі отримав збройний конфлікт Великобританії та Аргентини 1982 р. щодо контролю Фолклендських (Мальвінських) островів. Піднесення та спади британської економіки позначалися на соціально-політичній ситуації в країні, яка пережила ряд великих страйків. Неоднозначно проходить для Великобританії і процес євроінтеграції (член ЄС з 1973 р.).

Тим не менше країні вдалося впоратися з уповільненням зростання економіки, що намітилося наприкінці 80-х рр. На початку 90-х на 25% збільшився прибуток середньостатистичної родини. У Великобританії медичне обслуговування та освіта безкоштовні, але поряд з ними діє і приватний сектор.

Зміни, що відбулися в країні, істотно вплинули і на розвиток преси – тим більше, що її частка в світових ЗМІ посідає значне місце. У 60-х рр. Великобританія займала перше місце на Заході з поширення газет: “Англійці купують удвічі більше газет, ніж американці, утричі більше, ніж французи. Майже половина населення Англії регулярно купує газету” [27; с. 3-4].

На 1000 англійців у 60-ті рр. припадало щодня 514 прим. газет, загальний щоденний тираж яких сягав 27 млн. У Великобританії та Північній Ірландії виходило 120 щоденних і 15 недільних газет, 1 тис. 268 щотижневиків, 4 тис. 687 журналів і більше тисячі інших видань. У країні нараховувалося 10 ранкових, 2 вечірні і 8 недільних національних газет, що виходили в Лондоні і поширювалися по всій країні. Загальний наклад провінційних газет щодня становив 7 млн. прим.

На той час (а до того – упродовж майже двох століть) редакції лондонських газет розміщувались у тому місці, де колись “протікав струмок (англ. – фліт), згодом загнаний у трубу” (виникає аналогія з річкою Либідь у Києві або з річкою Неглинкою у Москві). “Одним кінцем Фліт-стріт починається у Стренда – магістральної артерії фешенебельного квартала столиці, резиденції багатіїв. Інший кінець доходить до ділового кварталу Лондона – Сіті. Симфонія Фліт-стріт складається із шуму ротаційних пресів, стукоту друкарських машинок і телетайпів, телефонних дзвінків” [30; с. 222].

По вузьких тротуарах цієї метушливої вулиці довжиною лише в півмілі безперервно ходили репортери і хлопчики-розсильні, продавці газет тупцювали на розі і вигукували сенсаційні заголовки останніх випусків, стукотіли двері численних барів, де письмаки зустрічалися за келихом пива та обмінювалася новинами. Тут же знаходилася найдешевша у Лондоні друкарня Кооперативного товариства, де в роки після другої світової війни друкувалася “Сов’єт віклі”. Саме брудний струмок надихнув радянських пропагандистів у часи “холодної війни” на метафоричне порівняння з ним тих англійських видань, які друкували антирадянські статті, а також матеріали непристойного змісту. З їхньої легкої руки за пресою Британії закріпилася назва “імперія Фліт-стріт”. Звичайно, багатьом редакціям таку інформаційну політику диктували власники газет і журналів.

Серед монополій преси на перший план у 60-ті рр. висунулася група лорда Ротерміра “Асошіейтед Ньюспейперз Лтд.”, “Бівербрук Ньюспейперз Лтд.”, група лорда Сесіля Кінга “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, “Томсон Організейшн Лтд.”, компанія “Ньюс оф зе Уорлд Організейшн Лтд.”.

Проблема монополізації англійської преси на початку 60-х рр. вивчалася королівською комісією з питань преси. Було виявлено, що три концерни володіли 67% усіх газет Англії, крім недільних; вони ж володіли 87% недільних газет. Чотири концерни контролювали дві третини накладів газет і всі тиражі масових журналів країни: “Загальна сума капіталів цієї четвірки – Бівербрука, Кінга, Ротерміра і Томсона – перевищила капітали усіх інших газетно-журнальних видавництв, разом узятих” [27; с. 21].

Рой Томсон – виходець з Канади, колишній торговець радіоприймачами, у 30-ті рр. почав скуповувати газети і в своїй країні, і за кордоном. У 1953 р. він придбав шотландську газету “Скотсмен” (“Шотландець”), а наприкінці 50-х рр. намагався включитися у подальший поділ газетно-журнального ринку Англії. Однак йому не вдалося обійти С. Кінга, який став у 1961 р. власником найбільшої на Заході журнальної імперії. Томсон зміцнив свої позиції у сфері азіатських та африканських засобів інформації, а потім в Англії розпочав видавати журнал “Фемілі Серкл” (“Коло родини”). У 1966 р. він став власником “Таймс”.

Об’єктом дуже жорсткої конкуренції стала в 1968 р. газета “Ньюс оф зе Уорлд”, наклад якої – понад 6 млн. прим. – був найвищим з тиражів англійських газет.

Зміни відбуваються в концерні “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, головним ринковим підприємством якого в 60-х рр. була масова щоденна газета “Дейлі Міррор”. Його голова Сесіль Кінг у 1968 р. почав конфліктувати з прем’єр-міністром Гарольдом Вільсоном, після чого змушений був піти у відставку: “Хитке становище Кінга – продовжувача справи магната преси Норткліффа – здалося для багатьох непосвячених неймовірним і загадковим сюрпризом. Однак за цим вимальовувалась і хиткість фінансових позицій самого концерна. Незважаючи на гігантські розміри його власності, що розрослася, Кінг почав на той час виявляти свою нездатність враховувати усі наслідки дорогих угод”. Фактично відбулося злиття “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” і концерна “Рід Корпорейшн” – гіганта паперово-целюлозного виробництва. Таким чином, у Великобританії намітилася чергова зміна газетних власників.

У 60-ті рр. зміцнилися позиції найважливіших періодичних видань Великобританії. Зріс тираж “Гардіан” (цю газету контролювала компанія “Манчестер Гардіан енд Івнінг Ньюс Лт.”). Далеко обійшла своїх “якісних” конкурентів “Дейлі Телеграф”: її наклад становив 1 млн. 407 тис. прим. Тираж масової “Дейлі Міррор” перетнув позначку 5 млн. прим. Став вищим тираж “Дейлі Мейл” (2 млн. 905 тис.). Продовжував залишатися невисоким тираж щоденної центральної газети для ділового світу “Файненшл Таймс” – 156 тис. прим. Дещо знизився наклад “Дейлі Експрес” (3 млн. 853 тис.) і “Дейлі Скетч” (915 тис.).

У 1967 р. було виявлено, що газети, не пов’язані з найбільшими магнатами преси, передусім середні та малі видання, зазнають серйозних труднощів, а деякі з них опинилися на межі банкрутства. Так, до початку 70-х рр. припинили своє існування газети, які публікували дешеву рекламу, – “Дейлі Геральд”, “Ньюс Кронікл” (“Хроніка новин”) і “Дейлі Скетч”. Якщо в 1960 р. у країні виходило 9 щоденних лондонських газет, то в 1971 р. їх стало 8, на 15 скоротилась за цей проміжок часу кількість щоденних провінційних газет [17; с. 16].

Певних втрат зазнали ліві видання. Так, “Дейлі геральд” перетворилась на масову газету “Сан” – “Сонце” (1964) і зрештою (1969) стала власністю медіа-магната Р. Мердока.

На початок 60-х рр. комуністична і робітнича преса Великобританії, окрім газети “Дейлі уоркер”, була представлена журналами “Комент” (1963), “Лейбор манслі” (1921), “Челлендж” (1935) і “Марксизм тудей” (1957). У середині 60-х рр. завдання об’єднання лівих сил країни продиктували необхідність створення замість “Дейлі уоркер” нової газети. Після дискусії, що розгорнулася з цього приводу в 1966 р., почала виходити газета “Морнінг стар” (“Ранкова зірка”), котра, залишаючись комуністичним виданням, заявила про себе як про трибуну всіх лівих сил країни. Компартія прагнула зміцнити свою соціальну базу, а також зв’язки з лейбористським рухом. Спочатку тираж “Морнінг Стар” значно зріс, але потім він істотно знизився. Проблема поширення газети набула нової гостроти.