Історія журналістики Великобританії (стр. 17 )

У 1820 р. Карлайль (на цей раз самостійно) почав видавати журнал “Ріпаблікен” (“Республіканець”). Річарда Карлайля (1790 – 1843) історики по праву вважають одним з найкатегоричніших прихильників свободи преси. Його перший журналістський досвід закінчився невдало: за передрукування крамольних матеріалів він опинився у в’язниці, де його погляди набули радикального характеру. Карлайль перебував під впливом ідей Томаса Пейна, а в журналі “Шервін’с Віклі Політикел Реджистер” (“Щотижневий політичний покажчик Шервіна”), який він видавав разом з іном, друкував уривки з “Прав людини” та інших творів Т. Пейна. Крім того, “Права людини” та ряд політичних праць Пейна він випустив окремими виданнями.

Після публікації “Століття розуму” і богословських трактатів Пейна Річард Карлайль був заарештований з конфіскацією майна. До всього іншого влада не могла пробачити новому жебракові коментар, присвячений “Пітерлоо” – безпрецедентній розправі над учасниками масового мітингу, що відбувся неполік Манчестера в 1819 р. Була закрита книжкова крамниця Карлайля, і коли його дружина Джейн Карлайль спробувала було продовжити торгівлю, її також заарештували. Була ув’язнена сестра Карлайля Мері Енн за продаж додатку до праць Пейна [82; с. 124 – 125]. Карлайля переслідували і пізніше. Загалом він перебував у в’язницях 9 років.

Викликав у влади почуття неприязні і Вільям Хоун, букініст, видавець щотижневика “Реформіст’с Реджистер” (“Покажчик реформіста”), що носив антиклерикальний характер. За одну із своїх талановитих пародій на кількох міністрів його було засуджено, але зрештою виправдано. Хоун не лише надрукував звіт про цей судовий процес, а й продав близько 100 тис. прим. крамольної пародії.

У 20-ті рр. ХІХ ст. в Англії зростає популярність ідей соціаліста-утопіста Роберта Оуена (1771 – 1858), знаменитого не лише своїми теоретичними міркуваннями, але й безпосередніми комуністичними дослідами (організацією колонії в Нью-Ланарку, створення банку, де робилися спроби повернутися до натурального обміну). У 1820 р. у Лондоні було створено Оуеністське товариство, періодичним органом якого став журнал “Економіст” (1821 – 1822) під керівництвом Джорджа М’юді. У 1824 р. у столиці виникає Кооперативне товариство. Ідея формування громадської системи, що базувалася на спільній праці, продукт якої належатиме виробникові, стає також популярною в країні. У 1826 р. товариство розпочинає видавати свій центральний друкований орган – “Кооперейтив Мегезін” (“Кооперативний журнал”).

У 1831 р. так звані щирі оуеністи (їх відрізняла позиція неучасті в політичній боротьбі) створили власну асоціацію і газету “Крайзис” (“Криза”), яка розповідала про заходи організації. Таку назву видання отримало тому, що, на думку Оуена, людство переживає перехідний момент, коли комунізм наближається, а старий світ не хоче здавати своїх позицій. Як вважав Оуен, світу належить зустріти велику моральну революцію. Звідси й назва газети, яка змінила “Крайзис”, – “Нью Морал Уорлд” (“Світ нової моралі”).

Незважаючи на очевидну радикалізацію преси, пов’язану з наростаючим громадським рухом на підтримку реформи, “податки на знання” залишалися важким тягарем для журналістики. Нове піднесення боротьби за дешеву, доступну масам пресу розпочалося в 30-ті рр. ХІХ ст. До цього часу в Англії уже існували (як у столиці, так і в провінції) газети для робітників. Деякі з них носили політичний характер. Ряд реформ 1820-х рр. дещо послабив соціальну напругу, але в 30-ті рр. ситуація знову загострилась. Виникли нові професійні об’єднання англійських робітників і відповідно перші органи профспілкового руху – журнали “Юнайтед трейдс кооперейтив” (“Профспілковий кооператив”) і “Пайонір” (“Піонер”).

Після напруженої дворічної боротьби в червні 1832 р. палата лордів нарешті затвердила Білль про реформу, внаслідок чого буржуазія була визнана правлячим класом. Її інтереси стали розбіжними з інтересами робітників. За словами С. Гаррисона, “дві течії радикализму виразно розділились” [81; с. 79]. Представники однієї з них, які відверто висловили своє розчарування реформою, об’єдналися навколо нових, демократично налаштованих видань. Посилення духу лібералізму після прийняття Білля про реформу викликало деяке пожвавлення в пресі, посилилися надії на її швидке звільнення від гербового збору. У 1832 р. було здійснено спробу відмінити деякі “податки на знання”, але палата громад не ризикнула піти на цей крок.

До друкованих органів “другої хвилі” нелегальної преси, яка видавалася в 1830 – 1836 рр., належали газети: “Гаунтлет” (“Gauntlet” – англ.: “рукавичка”; тут: “Виклик”) та “Космополайт” (“Cosmopolite” – тут: “Світовий” або “Міжнародний”) Р. Карлейля, “Дістрактів” (“Destructive” – “Руйнівник”) Дж. О’Брайєна і Г. Хетерінгтона та інші.

Поступовому пом’якшенню податкового ярма сприяли дешеві газети, що виникали явочним порядком. Генрі Хетерінгтон (1792 – 1849) 1 жовтня 1830 р. почав випускати “Пенні Дейлі Пейпер” (“Пенсова щоденна газета”), яка являла собою листи, адресовані королю, герцогу Веллінгтону, архієпископу Кентерберійському та іншим сильним світу сього. Звичайно, ідея сама по собі була утопічною, але прагнення відстояти інтереси простого народу викликало широку підтримку мас. У подальшому газета отримала довгу назву, що казала сама за себе, – “Пенні Пейперс фо зе Піпл” (“Пенсова газета для народу”). Із 25 грудня 1830 р. вона стала називатися коротко – “Пур Мен’с Гардіан” (“Захисник бідняка”).

У липні 1831 р. ця щотижнева газета із 16-тисячним накладом кинула сміливий виклик встановленому порядку речей: вона відмовилася платити гербовий збір, не була проштемпельована, і на її першій шпальті була відсутня червона гербова марка. Замість неї було вміщено малюнок друкарського верстата, знамените гасло Ф. Бекона “Знання – сила”, а нижче – слова: “Видається всупереч закону, щоб випробувати силу права проти насильства”. Газета заявила, що вона містить новини, розслідування, спостереження та зауваження, спрямовані проти тиранії. У 12-му номері “Пур Мен’с Гардіан”, звертаючись до палати лордів, писала, що вона є виразником інтересів трудящих, виробляючої, корисної, але найбіднішої частини населення, котра становить його більшість: “Ми заявляємо, що ці сотні й тисячі бідняків обрали нас захисниками своїх прав і свобод” [81; с. 79].

Газета закликала до створення політичної спілки робітників і вимагала загального виборчого права. У 1831 р. вона писала: “Якщо робітничий клас не зрозуміє головних своїх інтересів, не об’єднається по країні у політичну спілку, найсерйознішим чином не вирішить правильно викласти свої погляди, то він знову буде обдурений, як його часто вже обдурювали, і залишиться пригніченою… жертвою нинішньої продажної системи” [41; с. 30]. На думку Г. Хетерінгтона, недостатньо усвідомлювати, що в Англії купка крадіїв творить закони для всієї країни, слід також мати засоби для захисту себе від пограбування. І першим кроком до цього є створення вільної преси, щоб з її допомогою боротися з невіглаством мас. Другий крок полягає в досягненні політичної влади, щоб отримати можливість вживати реальних заходів для скасування приватної власності й створення добробуту та щастя для всіх. Таким чином, ідеї утопічного соціалізму здійснили сильний вплив на позицію газети.

З різкою критикою капіталістичних відносин виступав на сторінках газети один з редакторів – Джеймс О’Брайєн, якого згодом було названо “вчителем чартистів”.

Незважаючи на свою очевидну прихильність до серйозної політичної моделі газети, Г. Хетерінгтон не відмовлявся від інформації “загального інтересу” і вважав, що читачів можна залучити і повідомленнями про поліцейські розслідування, вбивства, самовбивства, пожежі, тобто тими повідомленнями, які займали все більше і більше місця на шпальтах англійської преси. “Пур Мен’с Гардіан” розходилася в кількості 16 тис. прим., хоча реальна кількість читачів, швидше за все, перевищувала цю цифру, оскільки неграмотним робітникам її читали вголос.

Уряд постійно переслідував газету, Г. Хетерінгтона неодноразово судили, але, за прикладом “Пур Мен’с Гардіан”, з’являлися нові непроштемпельовані видання, яким влада також оголосила війну. За три роки поліція репресувала 800 поширювачів дешевих газет. Було засновано соціальний “фонд для жертв” боротьби із гербовим збором. До нього щотижня надходили гршові внески. Ці гроші використовували для сплати штрафів і для підтримки тих, кто опинився у в’язниці. “Кількість засуджених у цій війні зі штемпельним збором була великою. Один шпигун – а їх було багато, і вони не зупинялися перед провокацією, – вихвалявся, що він один підвів під поліцейський суд сімдесят таких грішників, і отримав за них від податкової влади по фунту з людини” [69; с. 66]. Було утворено і спеціальний комітет для підтримки газети “Пур Мен’с Гардіан”. Робітники влаштовували демонстрації, збори, зверталися до парламенту з петиціями, що вимагали скасування гербового збору. Фактично все 5-річне існування “Захисника бідняка” було безупинною подвижницькою діяльністю проти “податків на знання”.

Є підстави вважати, що війну за дешеву пресу виграли робітники. У 1834 – 1835 рр. щотижневий тираж нелегальних дешевих газет досяг 150 тис. прим. Рух за відміну закону про податки на знання набрав такого розмаху, що не рахуватися з ним владі не можна було. Уряд Великобританії змушений був у 30-х рр. ХІХ ст. знизити гербовий збір: у 1833 р. були зменшені податки на оголошення; у 1836 р. були знижені і гербовий збір, і податок на папір. Податок на рекламу і оголошення зменшився за 3 роки до 1 – 2 шиллінгів. Але до повної перемоги було ще далеко. Естафету “захисників бідняка” прийняла чартистська преса.

Чартизм, який продемонстрував, що робітники остаточно стали на шлях самостійної політичної боротьби, являв собою масовий політичний рух, метою якого була послідовна демократизація громадського ладу Англії. Програма руху була сформульована в Хартії (“Чартер”) і передбачала насамперед загальне виборче право (для чоловіків), щорічне переобрання парламенту, таємну подачу голосів під час вибору депутатів, поділ країни на рівні виборчі округи для забезпечення рівномірного представництва, скасування майнового цензу та виплату зарплати депутатам. У 1839 р. до парламенту була подана петиція з вимогою реалізувати Хартію. Під цим документом стояло 1 млн. 200 тис. підписів. У 1842 р. аналогічна петиція зібрала уже 3 млн. 300 тис. підписів. У 1848 р. третю петицію підписали також кілька мільйонів чоловік. Усі три петиції були відхилені, чартисти не змогли добитися переходу влади до рук робітників, але чартизм здійснив величезний вплив на політичне та соціокультурне життя Великобританії.