Історія журналістики Великобританії (стр. 40 )

До речі, за статистикою, на одного спеціального кореспондента Сі-Ен-Ен припадає аж 4 журналісти Бі-Бі-Сі, так само Бі-Бі-Сі попереду за кількістю своїх кореспондентських пунктів – їх приблизно в чотири рази більше, ніж у Сі-Ен-Ен.

Окрім усього перерахованого, Бі-Бі-Сі має чіткий план дій по вдосконаленню своїх новин у різних напрямках – політика, культура й мистецтво, стиль життя, спорт. Власне, суть цього плану коротко можна сформулювати, як “більше (24 год. на добу), вище (за рівнем), доступніше (за викладом), оперативніше”. Бі-Бі-Сі не збирається зупинятись на досягнутому, а розширює мережу свого теле - й радіомовлення на всіх континентах земної кулі.

У 1997 р. компанія відзначила 75-річчя. Тепер абревіатуру Бі-Бі-Сі (ВВС) знає увесь світ, а, головне, – слухає та довіряє інформації, якщо її поширюють канали Британської Мовної (від мовлення) Компанії, яка, зберігаючи своє британське коріння, вже давно має статус одного зі світових лідерів у галузі інформації. Взагалі, Англія – один з найбільших експортерів телевізійної продукції: у 80-ті рр. вона поставляла за кордон програми загальною тривалістю 20-30 тис. год. Програми Бі-Бі-Сі експортуються в 100 країн. Одним з найбільш потужних агентств телехроніки у світі в 80-ті рр. було спільне підприємство Англії і США – Юпітн. Із 60-х рр. між Великобританією, Канадою, Австралією та іншими державами діяли кабельні мережі КОМПАК і СЕАКОМ. Дуже помітна роль Великобританії в забезпеченні країн співдружності і супутниковим зв’язком. Британська система телекомунікацій (Бритіш Телеком) у 1981 р. набула статуту самостійної організації.

У 1990 р. у Великобританії було прийнято новий закон про радіотелемовлення, який вніс серйозні зміни до системи комерційного телебачення. Закон передбачає видачу ліцензій на право мовлення (претендент повинен пройти жорсткий відбір і, в разі отримання ліцензії, неухильно виконувати зафіксовані в ній умови). Прийняття нового закону фактично поширює на Великобританію спільні для країн Об’єднаної Європи правила регулювання діяльності радіо - і телемовлення.

Початок 90-х рр. для Великобританії був пов’язаний з активізацією супутникового телебачення. У цей час у кризовій ситуації опинилося кабельне ТБ, у якого нараховувалося лише 300 тис. передплатників. Утім, це не завадило до 2000 р. кабельному телебаченню увійти в 90% домівок британців. Цей період у житті британського телебачення характеризується сталими тенденціями конкуренції та монополізації. Із Бі-Бі-Сі конкурують комерційне супутникове, кабельне та ефірне ТБ (щоправда, лише 12% британських родин придбали обладнання супутникового телебачення). Злилися кілька телевізійних компаній. Найбільшого громадського розголосу набуло об’єднання “Скай Телевіжн” (власник – Руперт Мердок) і “Бритіш Сателліт Бродкастінг”. Оскільки обидві служби були нерентабельними, антимонопольне законодавство у цьому випадку не застосовувалось. Внаслідок злиття їхнє фінансове становище зміцнилося, і утворилася нова організація супутникового ТБ, яка набула характеру небританської служби, – Бі-Скай-Бі. Було проведено її “міні-приватизацію”, для чого її власники застосували флотацію, частину акцій продали. Приклад Бі-Скай-Бі наслідували її конкуренти. Бі-Скай-Бі запропонувала сенсаційний рекламний проект: запустити на геостаціонарну орбіту спеціальний супутник “Скай” з рекламою, що світиться.

Висновки розділу 5

Отже, телерадіомовлення Великобританії знаходиться у веденні Бі-Бі-Сі (яка носить громадсько-корпоративний статус) та Організації незалежного радіомовлення Ай-Бі-Ей. Телемовлення здійснюється Бі-Бі-Сі і 16 приватними телекомпаніями, що контролюються Ай-Бі-Ей. Перший канал Бі-Бі-Сі транслює передачі для 99% населення Великобританії, другий канал – для 94%.

Традиційно основним принципом теле - і радіомовлення Великобританії є його визнання як підзвітної народу громадської служби. У наш час до цього суттєво важливого елементу додалися також принципи конкуренції та вибору. Основну відповідальність за телебачення та радіомовлення несуть три громадські структури, діяльність яких спрямована на реаілзацію вимог і завдань, визначених або схвалених парламентом, але які є цілком незалежними у щоденному веденні справ.

Розділ 6.

Свобода ЗМІ, журналістська етика та право у Великобританії

6.1. Правове поле британських ЗМІ

Найбільш глибоко питання правового регулювання британської журналістики розробив В. Ентін. Нижче подається реферативаний виклад його праці [71].

Становище ЗМІ у Великобританії пов’язано зі специфікою законодавства у країні. Свобода преси вважається таким же правом особистості, як право дихати. Його самостійне закріплення в спеціальному правовому акті традиційно вважалося позбавленим будь-якого юридичного смислу. Через це тут немає єдиного документа, котрий зазвичай являє собою конституцію, немає законодавчо зафіксованого утвердження свободи преси. Дуже мало й специфічних актів, присвячених ЗМІ, зате в регулюванні їхньої діяльності дуже велика роль прецеденту, що створює основу для суперечливого тлумачення ряду законодавчих положень, витоки яких слід шукати в глибині історії країни.

Крім прецеденту, конституційне значення мають судові рішення та ряд законодавчих актів: Велика хартія вільностей 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р. та ін. У Великобританії діє антимонопольне законодавство, але водночас зберігаються і можливості для того, щоб обійти його на законних підставах. Існують закони про дифамацію (наклеп), але саме поняття дифамації не означає брехню. Охороняються інтереси держави, влади, проте немає закону, що дозволяє зберігати таємницю джерел конфіденційної інформації. Нарешті, існують статутні правила (норми, встановлювані актами парламенту), загальне право, правові норми, що регулюють висвітлення діяльності уряду, парламенту, місцевої влади, бізнесу з тим, щоб урівноважити свободу слова з громадською потребою в їхній нормальній роботі. Є і спеціальні копоративні інститути, які контролюють зсередини діяльність ЗМІ – Бі-Бі-Сі, ІБА, Рада преси, Мовна комісія по скаргах.

Словом, адвокати, котрі обслуговують газети, радять не просто дотримувати букву закону, а й триматися подалі від краю дозволеного чи безпечного, щоб не потрапити під караючий меч правосуддя. Журналіст сам собі ставить питання, не що він повинен написати, а що він може написати, щоб юрист дав добро на публікацію. Міра обережності залежить від інструкцій власника, який прагне уникнути дорогокоштовного процесу.

Хоча третя Королівська комісія з преси визначила свободу преси як “таку міру свободи від обмежень, що дозволяє власникам, редакторам і журналістам захищати громадський інтерес, публікуючи факти й думки, без яких неможливий свідомий вибір виборців у демократичному суспільстві”, проте відсутність писаної конституції звільняє парламент і суд від конституційного обов’язку стояти на сторожі права засобів масової інформації: повідомляти про все, що являє громадський інтерес. Прагматичний підхід судових лордів добре ілюструє такий вислів: “Поняття “вільний” загальне і невизначене. Воно набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте, наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний” (у смислі “безкоштовний”) обід. “Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т. п. Це свобода в рамках закону”.

Право журналістів друкованої та електронної преси вимагати суду присяжних (у тих галузях кримінального права, де він ще існує) є важливою процесуальною гарантією проти зазіхань на свободу преси. На відміну від інших країн юридичні гарантії свободи преси у Великобританії мають не стільки матеріальний, скільки процесуальний підмурок. Причому присяжні мають право визнати відповідача невинним незалежно від того, що говорить буква закону. Лорд Девлін прокоментував незвичність ситуації таким чином: “Суд присяжних може вирішувати справу по справедливості, тоді як суддя зобов’язаний виконувати закон і не може собі цього дозволити”.

Незважаючи на надані докази, присяжні звільняли журналістів, коли вони діяли в інтересах суспільства або коли звинувачення проти них носили репресивний характер. Так, у 1977 р. поліція передала до суду ряд справ проти репортерів кримінальної хроніки. Юридично справи проти них були бездоганними. Але присяжні виправдали їх, переконані аргументами захисту, що репортери виконували свій професійний обов’язок інформувати громадськість. Тому правоохоронні органи неохоче саджають видавців і журналістів на лаву підсудних, побоюючись, що присяжні всеодно їх виправдають. Приміром, закон “Про підбурювання до заколоту” розглядає “збудження ворожнечі між різними класами підданих її величності” як дію, що має бути покарана в кримінальному порядку. Такого роду матеріали можна знайти в газетних статтях практично щодня. Право редактора перебувати під судом присяжних є єдиною причиною, чому до цього закону не зверталися з 1947 року. Таким чином, існування процесуальної гарантії здійснює лібералізуючий вплив на драконівські закони Сполученого королівства.

Слід відзначити недопущення попередніх обмежень. Журналісти мають право спочатку публікувати матеріал, а потім відповідати за скоєне. Єдиний виняток з цього права вчинив свого часу Кромвель, який увів систему ліцензування книг і газет, позбавивши тим самим журналістів цього права. Він призначив 27 цензорів, щоб регулювати, що можна і що не можна читати публіці. Мільтон у своєму памфлету “Ареопагітика” порівняв ліцензування книг і газет з бажанням джентльмена не пустити ворон у парк. Діяльність цензорів призвела до скандалів, здирства, залякування, і, нарешті, у 1695 р. систему ліцензування було скасовано.

Правило про недопущення попередньої цензури було сформульовано Блекстоуном, одним з помітних авторитетів у юридичній науці: “Свобода преси – невід’ємна властивість вільної держави. Полягає вона в недопущенні попередніх обмежень публікації, а не в свободі від засудження за здійснення дій, що караються у кримінальному порядку. Будь-яка вільна людина має право висловлювати свої почуття публічно, заборонити це означає знищити свободу преси, але якщо вона публікує щось непристойне, шкідливе чи протиправне, вона повинна відповідати за наслідки власної зухвалості”.